Український тиждень

Карти історичних подій потасувалися так, що позавчорашня баламуть на Борщагівці припала на 318-ту річницю Батуринської трагедії (якщо брати дату за старим стилем). Річниця та щороку приходить і йде майже непоміченою, як і щоденні новини про обстріли і жертви — он, 9 російських КАБів, що забрали життя 33-х цивільних, що прийшли по гуманітарку і сховалися в укритті, вже рядова новина, що мало кого збурює (Боже, як ми дійшли до такого?) І я гірко дивуюся з того, як легко забуває товпа, завдяки кому назви їхніх тилових міст чи сіл не звучать так само болюче, як «Комишуваха», «Олешки»… «Буча», «Ізюм», «Маріуполь»… (список, на жаль, можна продовжувати і продовжувати). Хоча, чого мені дивуватися? Все, що відбувається, є логічним та поступовим сповзанням у прірву з розплющеними очима. Ця грубо і неприкрито зрежисована борщагівська вистава мала такий успіх тут і зараз, бо її творці дуже майстерно зіграли на всіх болючих точках і задавнених проблемах одночасно.
Людям страшно — і вони виливають страх в агресію. Але агресувати на ворога небезпечно: це ж треба вийти за межі свого тилового життя і почати діяти понад межі своїх звичних можливостей. Та й контрудар може прилетіти — у-у-у, небезпечно! А свої військові — на те й свої, аби з похиленою головою терпіти будь-яке ставлення. Це вже навіть щось біблійне — від «Осанна!» на початку повномасштабного вторгнення до «Розпни!» теперішніх часів. Ніхто з нас, вояків і воячок, ветеранів і ветеранок, не мав ілюзій, що буде якось інакше і нам буде вічна шана. Єдиний нюанс: ми думали, «Розпни!» буде після війни, а не в сам її розпал. Бо ніби ж не вигідно вибивати зброю з рук власній армії, хіба ні? Ні, натовп так далеко не зазирає. Натовп мусить покарати тих, кого ще вчора обожнював, бо вчорашні обожнювані не творять чудес і не гладять по голівці. Бач, всього лиш роблять свою роботу і вимагають виконання конституційних обов’язків. Мабуть, якби зараз у Київ зайшла ДРГ і її членів почали на вулиці крутити — то юрба скоріше почала би перешкоджати військовослужбовцям і відбивати диверсантів, ніж навпаки. Критичне мислення вимикається, коли те, що ти бачиш, лягає на твоє внутрішнє світовідчуття.
Влада наша, плоть від плоті та кров від крові людей із цього натовпу, дуже їх боїться. Бо саме такий — імпульсивний, некритичний, неосвічений — прошарок населення виніс теперішню владу на гребінь, і він же її роздере, як тільки з’явиться нагода. Влада провалила підготовку до війни, боротьбу з корупцією, мобілізацію, захист прав військових. Кожного разу провалює оперативне вирішення гострих питань, бо заграє з товпою. Я сподіваюсь, хоча б військове керівництво зробить висновки з цієї та інших ганебних історій і проведе роботу над помилками.
Катавасія на Борщагівці збіглася з річницею Батуринської різанини випадково, але я все одно дозволяю своєму мозку проводити паралелі між нашими часами і найгострішими подіями часів Мазепи.
Успішна — на жаль, — інформаційна війна проти нас. Як тоді добре зіграли анафемою Мазепі, твердженнями про «православного царя» і «шведа-лютеранина», так і тепер добре грають «людоловами-ТЦК» і «військові катують людей».
Брак єдності у суспільстві, на що і сам ясновельможний гетьман нарікав у своїй знаменитій думі.
Легковаження ворогом: думки про те, що росіяни мають якісь моральні кордони; про те, що «простим людям» буде збережено життя у разі поразки України.
Неспроможність владної верхівки координувати свої дії, вживати рішучих ефективних заходів та чесно комунікувати з населенням (як казали про Мазепу: «Сам себе перехитрив»)
Людське невміння думати наперед і складати 2 2. Я думала колись, що українці часів Мазепи не підтримали його одноголосно після Батуринської різанини через недостатню поінформованість і/або недовіру до тодішніх джерел інформації. Але тепер, попри те, що всі можуть спостерігати за геноцидом в режимі реального часу — частина населення обирає за ворога ближнього замість думати про захист від ворога реального.
Паралелі ці, звісно, дуже умовні, але мозок висновує з них дві речі. Перша з них — відчуття «це ж було вже», завдяки якому погані новини не так бентежать. А друга річ уже не така приємна: всі знають, чим закінчилась історія Мазепи, і це не той результат, до якого ми прагнемо.