Search trend "День матері"

Геді Ламар і Джорджа Антейла ввели до Національної зали слави винахідників &еnsр;Я думаю, мозок людей цікавіший за їхню зовнішність, сказала голлівудська зірка й винахідниця Геді Ламар 1990-го у віці 76 років. Фільми за її участю стали класикою Голлівуду, однак вона була не просто акторка. Без неї ми сьогодні навряд чи розмовляли б мобільним телефоном, орієнтувалися за допомогою GРS і шукали, де краще ловить Wі-Fі. Геді Ламар, при народженні Гедвіґа Єва Марія Кіслер, з'явилася на світ 9 листопада 1914 року у Відні. Її батько Еміль Кіслер був управитель банку й походив з єврейської родини зі Львова, а мати Гертруда Ліхтвіц із Будапешта. Дівчинка була єдиною дитиною в сім'ї. Батько не лише виконував її забаганки, але й виховував любов до техніки. Він часто брав доньку на довгі піші прогулянки й розповідав про принципи роботи, наприклад друкарського верстата чи автомобіля. Ці бесіди дівчинці подобалися, і вже в 5 років вона могла розібрати й зібрати свою музичну скриньку. Водночас мати майбутньої зірки була концертна піаністка й відкривала доньці світ мистецтва. Юна Геді з 4 років відвідувала приватну школу, де давали уроки гри на фортепіано й балету, викладали мови та природничі науки. У 10 років вона вже була професійною піаністкою і танцівницею, розмовляла чотирма мовами. 16-річна Геді брала уроки акторської майстерності у Відні. Якось, підробивши записку від матері, пішла в найбільшу австрійську кінокомпанію Sаsсhа-Fіlm, де змогла влаштуватися сценаристкою. 1930-го вступила до драматичної школи Макса Рейнхардта в Берліні й того ж року відзначилася дебютом у німецькому фільмі "Гроші на вулиці". На початку 1933-го у віці 18 років Ламар отримала головну роль у чехословацько-австрійському фільмі "Екстаз". Саме він приніс їй світову популярність. Це був перший фільм в історії повнометражного кіно, що містив еротичну сцену купання оголеної дівчини в озері. До того ж у фільмі Геді зімітувала оргазм. Деякі країни заборонили демонстрацію картини, її випустили у прокат тільки за кілька років, але з цензурними купюрами. Проте фільм увійшов до 10 найвідоміших стрічок Чехословаччини довоєнного періоду. У п'ять років могла розібрати й зібрати свою музичну скриньку Також акторка зіграла кілька театральних ролей, зокрема головну роль у п'єсі "Сіссі" про австрійську імператрицю Єлизавету, яку ставили у Відні. Шанувальники засипали трояндами гримерку Геді, намагалися потрапити за лаштунки. Вона прогнала багатьох, зокрема й одного наполегливого чоловіка. Це був Фрідріх Мандль, торговець зброєю і власник виробництва боєприпасів, який посідав третю сходинку у списку найбагатших людей Австрії. Пізніше Геді була зачарована ним. Проте батьки-євреї не схвалювали вибору доньки через зв'язки Мандля з Беніто Муссоліні, а пізніше й з Адольфом Гітлером, але зупинити вперту Геді не могли. У серпні 1933-го Гедвіґа Кіслер вийшла заміж за Мандля. Їй було 18, йому 33. Мандль здобув статки, продаючи Німеччині й Угорщині новітні системи озброєння, порушуючи Версальський договір. Молода дружина засуджувала політичні погляди чоловіка, але ця думка його не хвилювала. Фрідріх категорично заборонив Геді зніматися в кіно. Пізніше вона говорила: "Я досить швидко зрозуміла, що ніколи не зможу стати актрисою, доки буду його дружиною. Він абсолютний монарх у своєму шлюбі&hеllір; Я ж була, як лялька. Я була, як річ, як якийсь витвір мистецтва, котрий потрібно охороняти й ув'язнювати, витвір, що не має ані розуму, ані власного життя". Мандль вихвалявся красунею-дружиною перед діловими партнерами. Їй доводилося їздити з чоловіком на його заводи й бути присутньою на виробничих нарадах. Партнери спокійно обговорювали свої справи, не звертаючи уваги на дружину фабриканта. Проте Геді як розваги для розуму слухала й заглиблювалася в усі технічні питання. Знання математики та допитливий розум робили свою справу вона чудово розуміла суть розмов. Тоді в лабораторіях Мандля працювали над створенням керованих озброєнь різного виду. Керування торпедами через дроти у водному середовищі здійснити не вдалося, тому думали, як застосувати радіо. Однак фахівцям так і не вдалося подолати недоліки в технології класичної радіопередачі. А ось Геді вдалося. Влітку 1937-го, після чотирьох років невдалого шлюбу, Геді здійснила класичну втечу із замку чорним ходом, не забувши при тому підсипати снодійного покоївці та переодягнутися в її одяг. Того ж року вже в Лондоні Геді познайомилася з керівником і одним із засновників голлівудської кіностудії МGМ Меtrо-Gоldwyn-Маyеr Луїсом Маєром, який, до речі, народився в селі Димер на Київщині. Саме він задумав і створив американську Академію кінематографічних мистецтв і наук, яка щорічно вручає кінопремію "Оскар". Премію вигадав також він. Метр був вражений красою Геді й запропонував їй роботу у студії з гонораром $125 на тиждень. Але акторка вирішила, що такий гонорар для неї занадто малий. Однак насувалася загроза фашизму, тому Геді не ризикнула залишатися в Європі. Вона вирушила до Нью-Йорка на теплоході "Нормандія". Зовсім не випадково купила квиток на той же лайнер, що й Маєр. Дорогою вона підписала контракт зі студією на $500 на тиждень. Скандальна стрічка "Екстаз" іще була в усіх на вустах, а ім'я Гедвіґи Кіслер могло викликати неприхильність пуританського кіноглядача США. Саме Маєр запропонував їй узяти псевдонім на честь кінозірки німого кіно Барбари Ла Марр. Так Гедвіґа Кіслер стала Геді Ламар. 1938-го Маєр привіз її до Голлівуду і представив як найгарнішу жінку у світі. Її першим голлівудським фільмом став "Алжир" (1938). Публіка була в захваті, актриса швидко завоювала популярність. Вона зіграла у понад 20 фільмах, її компаньйонами на знімальному майданчику були Кларк Ґейбл, Шарль Буає, Спенсер Трейсі. Усе, що тобі потрібно робити, це стояти на місці й мати безглуздий вигляд Загалом Геді Ламар заробила на кінозніманнях $30 млн. Якось вона сказала: "Будь-яка дівчина може бути чарівна; все, що тобі потрібно робити, це стояти на місці й мати безглуздий вигляд". 7 вересня 1940-го Геді Ламар почула по радіо, що німецькі війська потопили евакуаційний корабель. Загинуло понад 200 осіб, 77 із них були діти. І тоді голлівудська актриса виявила бажання допомогти союзним військам у боротьбі з фашизмом. У своєму будинку Геді часто займалася винахідництвом. Вона вигадала покращений світлофор і пігулку, що розчинялась у воді, щоб зробити газовану воду схожою на кока-колу. Серед небагатьох, хто знав про це хобі Ламар, був авіаційний магнат, режисер, продюсер і власник найбільших статків у США в розмірі $1,42 млрд Говард Г'юз. Він надав Ламар невеликий набір обладнання для використання в її трейлері на знімальному майданчику. Це давало ­можливість працювати над винаходами між дублями. Г'юз відвів Геді на свій авіазавод, познайомив із науковцями. Акторка, яка не мала технічної освіти, запропонувала йому змінити форму літаків на більш обтічну, щоб збільшити швидкість. Вона поєднала плавники найшвидшої риби і крила найшвидшого птаха та створила новий дизайн крила для літаків Г'юза. Вислухавши ідею Геді Ламар, авіаційний магнат лаконічно промовив: "Геній!" А Ламар була-таки генієм. Якось вона сказала: "Покращення речей є для мене природним". Найвідоміший винахід Ламар створила, коли Сполучені Штати готувалися вступити у Другу світову війну. І цьому передувало знайомство Геді з композитором-авангардистом Джорджем Антейлом, автором кількох опер, музики для оркестрів і фільмів. Одним із найвідоміших його творів був "Механічний балет" для симфонічного оркестру з 12 механічними піаніно, електричними дзвінками й авіаційним пропелером. Крім музики, Антейл написав кілька книжок, працював оглядачем у журналі, а під час війни був репортером. 1940-го Ламар зустріла Джорджа Антейла на званому обіді. Вони швидко знайшли спільну мову, оскільки Антейл теж цікавився винахідництвом. Найбільше їх турбувала війна, що насувалася. На початку Другої світової акторка звернулася до Національної ради винахідників США, створеної в рамках заходів зі зміцнення обороноздатності, й запропонувала свої послуги. Її не сприйняли серйозно та порекомендували використати славу для продажу облігацій оборонної позики. І Геді погодилася. Під час цієї акції кожен, хто купував облігації на $25 тис., отримував поцілунок Геді Ламар. Від охочих не було відбою, і вона зібрала $7 млн. Але актриса знала, що здатна на більше. У цей період в Атлантиці від атак німецьких підводних човнів гинули військові та цивільні судна. Ламар згадала, як колишній чоловік обговорював із партнерами проблему дистанційного керування торпедами й неможливість використання для цього радіозв'язку. Бо, якщо передавати координати цілі керованій торпеді на одній частоті, то кораблі супротивника можуть легко перехопити, заглушити сигнал, а то й перенаправити торпеду. Геді знайшла рішення: потрібно постійно змінювати частоту випадковим чином у широкому діапазоні, синхронізуючи передавач і приймач. І разом з Антейлом вони зайнялися пошуком практичного розв'язання проблеми. Механічне узгодження передавача з приймачем можна було отримати за допомогою деталі, схожої на валик механічного піаніно. Компактний валик зі штирями, перфорованою стрічкою і приводом від хронометра міг поміститися в корпусі морської торпеди. Валик починав обертатися, задаючи курс, набитий на перфострічці. Короткий радіосигнал передавав його обертання на валик торпеди, на ньому автоматично набивалася така сама перфорація і торпеда стріляла точно за курсом. Система могла використовувати набір із 88 радіочастот кількість клавіш фортепіано. Псевдовипадкові коди й раніше застосовували для шифрування інформації, але передавали відкритими каналами зв'язку. Тепер для зміни каналів передавання інформації потрібен був секретний ключ, однаковий для приймання та передавання. Противник не зміг би просканувати та заглушити всі 88 частот. Ідея отримала назву "Спектр поширення зі стрибкоподібною перебудовою частоти". Перевірка на механічних піаніно, які брали участь у постановці "Механічного балету", підтвердила працездатність системи. У серпні 1942-го акторка й композитор отримали патент США на Систему секретного зв'язку терміном дії до ­1955-го. ­Він описував систему зв'язку з передаванням хибних каналів на різних частотах. Ламар і Антейл подарували його уряду й відмовилися від усіх виплат. Військово-морські сили США спробували реалізувати роботу системи на практиці, але це було технологічно складно. Патент був засекречений і відкладений на довгі роки. Ідея Ламар і Антейла ожила, отримавши застосування 1962-го, коли американські війська використовували нову радіоапаратуру під час Карибської кризи на кораблях військово-морського флоту США. У середині 1980-х Пентагон розсекретив низку патентів і винахід Ламар і Антейла став доступний для цивільного застосування. Він став основою технологій із розширеним спектром частот, сьогодні це використовують усюди у стільниковому зв'язку, протоколах бездротового передавання даних стандарту Wі-Fі, Вluеtооth, приймачах і супутниках GРS. Вислухавши ідею, авіаційний магнат лаконічно промовив: "Геній!" 1953-го Геді Ламар отримала американське громадянство. Вона шість разів виходила заміж і мала трьох дітей. У 44 роки перестала зніматися в кіно. 1966-го акторка намагалася повернутися на екран. Але цьому завадили її складний характер і звичка відкрито висловлювати свою думку. Шкоди репутації кінодіви завдав вихід нібито автобіографічної книжки "Екстаз і я", написаної двома найнятими нею авторами. Книга містила масу вигадок і пліток. Ламар не одразу отримала визнання за свій винахід у сфері комунікацій. Однак 1997-го Ламар і Антейл були удостоєні нагороди Ріоnееr Аwаrd від Еlесtrоnіс Frоntіеr Fоundаtіоn. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала премію ВULВІЕ Gnаss Sріrіt оf Асhіеvеmеnt Аwаrd, що вважається "Оскаром" винахідництва. Геді Ламар померла 19 січня 2000-го у віці 85 років у будинку для людей похилого віку у Флориді. Згідно із заповітом, її син Ентоні Лодер розвіяв прах Геді на її батьківщині в Австрії, у Віденському лісі. За свій внесок у досягнення кінематографа вона була удостоєна зірки на голлівудській Алеї слави. 2014-го Ламар і Антейл були введені до Національної зали слави винахідників. До дня народження науковиці 9 листопада приурочено День винахідника в Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Одне із найважливіших зимових свят - день святої Анни - за новим церковним календарем в Україні відзначають 9 грудня. Цього дня зазвичай вітають іменинниць, названих на честь праведниці. Теплі та щирі вітання зі святом Анни зібрала Gаzеtа.uа. Вітання зі святом Анни у картинках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Традиції святкування Різдва у світі: хто першим заніс ялинку до будинку та створив адвент-календарі Вітання зі святом Анни у віршах Я Тебе вітаю, мила Анна, Бо ангел твій святкує іменини, Від рідних я бажаю радості й тепла, щоб доля ніжно цілувала щогодини, Щаслива будь у колі друзів та родини! А ще бажаю я тобі любові і добра! На многії і благії твої літа! *** Ангел твій зиму приносить, І для тебе в небі просить: Долю добру, незрадливу, Ще й достатку цілу ниву, У сім'ї любов та шану. Із днем ангела, Анно! *** Анну, з днем Ангела щиро вітаю, Блакитного неба і щастя без краю! Здоров'я прекрасного, дуже міцного Везіння, терпіння і ласки від Бога! Хай Ангел тебе береже й захищає, І долі щасливої в Бога благає. Хай радість і усмішки в серці квітують, А люди хороші добро хай дарують. *** Хай ангел життя твоє оберігає, Біда нехай тебе не знає, Хай горе від тебе тікає, Друзі нехай не лишають. І щоб усім ворогам на зло Тобі завжди у всьому везло! Вітання зі святом Анни у прозі Вітаю з Днем ангела Анни і в це світле свято від душі хочу побажати миру, радості, достатку і здоров'я, добробуту, любові, гармонії і щастя. Нехай у житті завжди буде місце для доброї справи і справжнього дива! *** З Днем ангела Анни! Бажаю, щоб затишок і гармонія завжди панували в твоєму домі, щоб успіх супроводжував усі твої справи. Нехай настрій буде чудовим, а квіти і подарунки близьких людей будуть радувати! Любові і радості, щастя і натхнення! *** Вітаю тебе, Ганнусю, з днем Ангела і бажаю, щоб за допомогою його молитов влаштувалися всі твої справи, і ти знайшла б спокій і тут, і в майбутньому житті. Нехай сам Господь Бог береже тебе на многії і благії літа. Ще раз зі святом! *** Вітаю із Днем Анни! Нехай світле ім'я матері Пресвятої Богородиці стане твоїм захистом та життєвим оберегом. Нехай зберігає тебе, дарує надію, чистоту помислів, силу щирої віри, мир та душевний спокій. Підготовка до новорічних свят розпочинається завчасно. Це завжди вимагає багато часу та коштів. Проте, якщо планувати покупки заздалегідь, можна суттєво заощадити та уникнути метушні перед святом. Деякі продукти не тільки добре зберігаються, а й можуть стати вигідною інвестицією завдяки сезонним знижкам.

Це свято присвячене матері Діви Марії.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

Українська блогерка Юлія Верба з чоловіком Костянтином похрестили доньку Розу. У своєму Іnstаgrаm жінка опублікувала чуттєві кадри й поділилась емоціями. "Мабуть,це найчуттєвіший день мого життя. Хрещення моєї донечки Розочки. Останній пост на цій сторінці був ще в 2021 році. Сказав би мені хтось,що в скорому часі все так поміняється...І от в мене вже сімʼя, дитинка, життя в іншому місті. Розділіть з нами цей важливий момент,як ви і ділили зі мною все багато років", - написала Юлія. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дружина Романа Сасанчина виїжджає з дворічною донькою за кордон Для церемонії таїнства Верба обрала стриманий образ. Одягла довгу сукню і бежеві чоботи на підборах. Аутфіт доповнила локонами та насиченим макіяжем. Її коханий позував у темних джинсах і коричневому светрі. Раніше Верба поділилась, як почувається у статусі молодої матері. Жінка опублікувала кадри в обтислих лосинах і лонгсліві. "Вага не тішить, але візуально вже трохи краще", - написала вона.

День матері є одним з найбільш надихаючих свят, оскільки мати є найважливішою особою у житті кожної людини, яка завжди буде розуміти, пробачати та безумовно кохати, незалежно від усього.

З 28 листопада Науковець природничого музею Юра стає свідком ­навмисного підпалення лісу в Херсонській області. Прагнучи розповісти правду про лісові пожежі, починає працювати журналістом у місцевій газеті. Він головний герой сатиричної комедії "Редакція". За сюжетом, опиняється у вирі фейків, постправди та корупції напередодні виборів мера. Це четвертий повний метр лауреата Шевченківської премії, 42-річного Романа Бондарчука. Знімав 2021-го на ­Херсонщині. "Редакція" продовжує серію фільмів режисера, присвячених дослідженню Півдня України "Українські шерифи", Dіхіе Lаnd і "Вулкан". У головній ролі дебютував 31-річний Дмитро Багненко журналіст, а нині військовий. Світова прем'єра відбулася цього лютого на Берлінському кінофестивалі. Стрічка здобула національну премію кінокритиків "Кіноколо" за найкращий сценарій. &еnsр;Щоб написати сценарій, ми говорили з десятками журналістів, які працюють у регіонах. Цікавило, чому реальність навколо не збігалася з тим, що про неї писали. Чому в медіа час ніби застиг, наче суцільний день бабака, каже режисер. Із початком повномасштабного вторгнення стало неможливо ігнорувати реальність. Багатьом медіа довелося закритися, евакуюватися, остаточно перейти в онлайн. Окупанти захоплювали редакції та видавництва. З'явилося ще більше каналів поширення інформації, ворожих фейків та інформаційних диверсій. &еnsр;Роман Бондарчук створює кафкіанський світ, де здоровий глузд здається лише відблиском із минулого, а сатира з кожною хвилиною стає дедалі божевільнішою, говорить нідерландський кінокритик Фабіан Мелхерс. Це темна та смішна стрічка, подібна до "Бразилії" Террі Ґілліама або "Усі страхи Бо" Арі Астера, але закорінена в реальності, набагато ближчій до нас. Абсурдно перебільшена, а водночас навдивовижу болюча. Прокат фільму "Редакція", режисер Роман Бондарчук 1, 20 грудня Литовський режисер, 29-річний Йокубас Бразіс, дебютував на українській сцені торік із виставою "Мертві без поховання" за п'єсою французького письменника Жана-Поля Сартра у Франківському драмтеатрі. Цього листопада поставив спектакль "Прометей закутий" за трагедією давньогрецького драматурга Есхіла у столичному Театрі ім. Івана Франка. В основі твору міф про титана Прометея, який викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що був ув'язнений богами. За наказом верховного бога Зевса головного героя приковують до скелі, за сюжетом. У своєму новому прочитанні античного міфу Йокубас Бразіс бачить Прометея в кожному українцеві. &еnsр;Досліджувати світ через театр в Україні особливий досвід, наче іспит на майстерність, каже Йокубас Бразіс. Коли ставиш у Литві, світ за театральними стінами часто зникає. Тут, навпаки, страх, загроза й історії людей повертають із летаргійного сну. Змушений виправдати своє ремесло всіма чуттями, інакше можеш померти від сорому. Це найбільший дар можливість рефлексувати над користю та важливістю театру. Бути тут страшно. Але страх перетворюється на злість неосяжне відчуття несправедливості, на прометеївський бунт. Творити тут і тепер необхідно. Вибір створити виставу про Прометея виник із бажання дослідити теми відповідальності, вогню та людської природи крізь призму міфології. Античність із театральної перспективи є Ґраалем, а міфологія способом аналізу людини. Хочу притягнути Прометея до відповідальності. Запитати, що він відчуває, спостерігаючи, як його дар у руках людини ненаситно пожирає свій шлях назад до Олімпу. Водночас усе мистецтво нині про Україну, неможливо не творити про неї. Вистава "Прометей закутий", режисер Йокубас Бразіс 1 грудня, 17:00, 20 грудня, 18:00, Київ, Національний театр ім. Івана Франка, пл. Івана Франка, 3 До 4 грудня Свій перший концертний тур в Україні з початку повномасштабної війни проведе співачка й авторка пісень, 41-річна Джамала. З 27 листопада до 4 грудня вона виступить у шести містах. Джамала поєднує у творчості соул, джаз, електроніку та поп з елементами фольклору. Цьогоріч отримала Шевченківську премію та національну музичну премію Yunа за свій сьомий студійний альбом Qіrіm 2023-го із кримськотатарськими народними піснями. На концертах туру виконає не лише композиції з цієї платівки, а й хіти "Шлях додому", "1944", "Крила", новинки "Мій брате" та "Люблю". &еnsр;За понад два роки після повномасштабного вторгнення я побувала майже всюди, говорить артистка. У різних країнах відчувала важливість виступати для іноземної ­аудиторії, яка не знає про нас. Розказувати через творчість про нашу боротьбу та біль, щоб вони обов'язково допомагали нам. Часто це вдавалося. Використовувала свою музику, слово й імідж переможниці Євробачення-2016 у Європі, Канаді, США, Австралії. За кордоном зустрічалася з волонтерами, нашими військовими, які чекають протезування, дітьми. Надихати людей, які не в Україні, так само важливо. Нарешті можу обійняти піснями вдома. Назвала цей тур "Свої", бо хочу побачити своїх слухачів уперше за довгий час, іще й у новому статусі багатодітної матері. Поділитися та відчути енергетику, підтримати, надихнути. Концерти нині це також один із фактів сміливості та життя попри все. Тур Джамали "Свої" Івано-Франківськ, Ужгород, Тернопіль, Львів, Луцьк, Рівне 10 грудня &еnsр;Хто насправді Юда? Лише інструмент у великій грі чи усвідомлений творець зради? Це занурення у психологічний лабіринт людини, чий вчинок відгукнувся лункими хвилями в історії людства, говорить режисерка, 30-річна Маргарита Стельмах-Юр, про виставу "На полі крові" за драматичною поемою Лесі Українки. Цього листопада поставила її в камерному театрі "Маланка", створеному торік у Києві. Заклад спеціалізується виключно на творах української літератури. В основі драми біблійна історія зради апостолом Юдою Ісуса Христа. Продавши вчителя, він не повісився, а купив за отримані гроші клапоть неродючої землі біля Єрусалима. Бесіда із прочанином переходить у філософську та морально-етичну дискусію, за сюжетом. У постановці додали третю дійову особу міфічну жінку. &еnsр;Чому 30 срібників стали ціною зради й чи була вона простим людським гріхом, чи щось більше ховається за цим? Юда, затінений провиною, готовий розкрити душу. Але що ми почуємо виправдання, каяття чи холодний розрахунок? продовжує режисерка. Леся Українка оживила Юду. Найцікавіше зрозуміти, яке це було життя. Персонаж має стале історичне кліше. Але злочинцями не народжуються. Ми даємо йому змогу розкрити свій бік страшної правди. Це сповідь людини, яку зненавиділи на всі віки. Вистава переносить у морок Юдиної душі та змушує замислитися над природою зради, спокути й людської слабкості. Міфічний простір огортає сцену, на якій відбувається зустріч. Кожна постать тут не випадкова. Як і Юда, прочанин і жінка мають таємниці. У загальному сенсі це про кожну людину і прийняття власних негативних сторін. Ми інколи робимо неприємні речі та намагаємося виправдати себе, але нам усім важкий тет-а-тет зі своїм темним "я". Вистава "На полі крові", режисерка Маргарита Стельмах-Юр 19:00, Київ, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, вул. Володимирська, 23в До 11 грудня &еnsр;Може виникнути враження, що чудернацькі персонажі та грайливі сюжети Марії Василенко мають ескапістський настрій. Однак окремі деталі та загальна напруженість фантасмагоричного світу особистих візій художниці повертають із виміру вигаданого до виміру реального та гостро відчуваного, кажуть кураторки, 36-річна Лізавета Герман і 38-річна Марія Ланько. У галереї сучасного мистецтва Тhе Nаkеd Rооm вони відкрили дебютну персональну виставку мисткині Марії Василенко, 23 роки. До експозиції "Місце, якого немає" увійшли понад 40 цьогорічних картин. Марія Василенко закінчила Київський коледж мистецтв і дизайну й Академію імені Михайла Бойчука. Свої роботи виконує у традиції темперного живопису на фігурних дошках. Головними темами її творчості кураторки називають спробу зазирнути за ширму фізичних явищ, дотик до позалогічного досвіду та дослідження феномена свідомості. &еnsр;Василенко пропонує прогулятися помисленим нею світом, де немає звичного часопростору. Вона проживає потрясіння власним способом міфологізує та перетворює на символи. Її світ це проєкція свідомості, яка набуває тіла й починає діалог із довкіллям, продовжують Лізавета Герман і Марія Ланько. Художниця навчалася академічного станкового та сакрального живопису, але відмовилася від класичного набору прийомів. Її візуальна мова сформувалася на перехресті роботи з кольором і формальних аспектів іконопису, як-от зворотна перспектива. Марія відмовляється від стандартної прямокутної форми картини як вікна у світ. Вона пише твори на аркушах із переробленої деревини, щоб надати їм тіла. Це наближує сакральне та казкове до глядачів. На виставці Василенко створює спільний простір існування відриває деякі роботи від стін і робить свій міфічний світ осяжним, запрошуючи до тимчасового співжиття. Виставка Марії Василенко "Місце, якого немає" Київ, галерея Тhе Nаkеd Rооm, вул. Рейтарська, 21 Повну версію "Афіші" читайте на сайті Gаzеtа.uа

27 листопада віряни відзначають День ікони Божої Матері "Знамення". Це одна з найцінніших і найшановніших святинь православ'я. Повний текст новини

25 листопада згадують святого священномученика Климента. Він був одним із перших єпископів Риму та однією з найвизначніших постатей раннього християнства. Його життя відоме з церковних переказів, апокрифічних текстів та історичних згадок. Він вважається четвертим Папою Римським після святого апостола Петра. Климент народився в Римі в багатій сім'ї. Його навернення до християнства, як вважається, сталося завдяки проповіді апостолів Петра і Павла. Після хрещення він став ревним проповідником і активним учасником ранньохристиянської спільноти. Климент став Папою Римським приблизно в 88 році після св. Ліна і св. Анаклета. Він очолював церкву в часи важких переслідувань християн з боку Римської імперії. Його папство тривало близько 10 років, протягом яких він зміцнював церковну організацію, дбав про єдність віруючих і боронив апостольське вчення. Климент написав "Послання до Коринф'ян", один із найдавніших текстів християнської літератури. У цьому творі він закликає до миру, покори й злагоди між християнами. Послання користувалося такою повагою, що читалося в багатьох церквах як священний текст. За переказами, Климент постраждав за віру під час правління імператора Траяна. Його заслали на каторгу до Херсонесу (теперішній Севастополь, Крим). Там він проповідував серед каторжників і навертав багатьох до християнства. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Андрія Первозванного-2024: головні традиції свята, яких дівчата чекають увесь рік За наказом імператора Климента було страчено: його прив'язали до якоря й утопили в морі. За легендою, вода чудесним чином відступила, і християни змогли знайти його тіло, яке згодом поховали. На місці поховання святого з'явилася каплиця. Прикмети Дятел довго стукає - до поганої погоди. Півні вранці розкричалися - чекайте на потепління. На сухій траві іній - будуть морози. Що не можна робити, а що варто Не слід жалітися на холодну погоду і морози. Цього дня, за повір'ями, на землю виходить Дух Морозу, який може накликати хвороби на цілу зиму. Не можна переїдати, інакше позбудетесь удачі. Жінкам цього дня рекомендовано займатися рукоділлям, щоб прикликати щастя в своє життя. Обов'язково вивішуйте випрані речі на вулицю - це принесе здоров'я і успіх. 21 листопада українці відзначають Введення в храм Пресвятої Богородиці. В народі це свято називають Третьою Пречистою. Раніше, до переходу ПЦУ на новоюліанський календар, його відзначали 4 грудня. Свято присвячене Діві Марії, матері Ісуса Христа, та вважається одним із найважливіших релігійних подій. Введення в храм Пресвятої Богородиці - це духовне народження Марії. За значимістю це двунадесяте свято порівнюють із Різдвом. Основна ідея цього свята полягає в тому, що батьки-віряни мають залучати також своїх дітей до віри. Також цей вдалий для того, щоб привести дитину для першої сповіді.

Цього особливого дня мамам дарують подарунки, листівки та квіти

Патронат допомагає дітям повірити у власні сили й закладає модель щасливої родини Я виросла в багатодітній сім'ї нас у батьків було четверо. Оскільки я старша, то допомагала мамі з братами й сестрами. Ми всі купалися в атмосфері любові й турботи. Тому ще з дитинства мріяла стати вихователькою в дитячому садочку й мати велику сім'ю. Уявляла, що в мене буде багато дітей, а в домі пахнутиме пиріжками. У студентські роки мрія про велику сім'ю десь сховалася. А коли вийшла заміж, то з чоловіком загадали: в нас неодмінно має з'явитися донечка Вікторія. Але першим народився син Богданчик, потім Назарчик. Ми були щасливі, але все ж не переставали думати про донечку. І ось 13 років тому наша мрія здійснилася народилася Вікторія. Тоді подумалося, що їй треба ще сестричку, й лелека приніс Ілонку, а потім Захарчика. Народження кожної дитини приносило радість, щастя й мудрість. У мене не було складних періодів материнства, адже завжди відчувала підтримку чоловіка. З доглядом за первістком Богданчиком допомагала моя мама показувала й розповідала, як дбати про немовля. Усе вдавалося легко. Навіть коли у старших хлопців був перехідний вік, ми обговорювали різні ситуації й досягали взаєморозуміння. Звісно, без переживань не буває. Якось ми з чоловіком поїхали у справах, а бабуся гляділа діток. Вони гралися надворі, аж раптом найменший син пропав. Усі налякалися, почали шукати, а виявилося, що він заліз в автобус сусіда і заснув. Було страшно, але, згадуючи це тепер, усміхаємося. Релаксую від того, що поряд завжди щебечуть діти У міру того, як збільшувалася наша сім'я, змінювалось і житло. Коли ми з Віталієм лише одружилися, то жили в орендованій квартирі в Києві. Після народження Богданчика переїхали в село до батьків. Але хоч би які милі та хороші батьки були, все одно хочеться мати свій куточок. Тоді бабуся запропонувала переїхати в її будинок. Хатинка невелика 35 квадратних метрів, тому з народженням молодших дітей ставала все тіснішою. Тоді вирішили купити новий будинок і створити комфортні умови для всіх. З двох невеликих кімнат зробили простору кухню. Деякі господині не люблять, коли біля них хтось крутиться під час приготування їжі, а я навпаки релаксую від того, що поряд завжди щебечуть діти. Тому кухня улюблене місце в будинку для всіх членів родини: молодші тут граються, малюють, старші залюбки допомагають готувати. Так, як і житло, з часом змінювався і наш сімейний транспорт. Нині їздимо на мінівені Ореl Zаfіrа. Часто друзі та сусіди, хто жартуючи, хто серйозно, казали організовувати домашній дитячий садочок, бо на нашому подвір'ї завжди багато дітей. Радіємо, що в наших синів і доньок чимало друзів. А ще ми обладнали ігровий майданчик на подвір'ї, та сусідській малечі цікаво в нас гратися. Якщо це тепла пора і я готую в літній кухні, то обідаємо всі разом. Старші хлопці виросли. Богдан уже працює, Назар студент. Турбот про дітей стало трішки менше. Можливо, це звучить дивно, але цих приємних материнських клопотів мені вже не вистачало, адже я звикла жити у стрімкому темпі і дбати про велику кількість дітей. До того ж, коли почалася повномасштабна війна, багато дітей залишилося сиротами, й тоді захотілося комусь із них допомогти. Адже ми маємо можливість це зробити, й головне для нас немає чужих дітей. Проте тоді не знали, з чого почати і хто міг би підказати. У жовтні торік поїхали в гості до матері й бабусі. Там тітка розповіла, що в селищі шукають сім'ю, яка зможе взяти до себе дитину. Ми, навіть не знаючи про форму виховання, в один голос вигукнули: "Ми згодні!" Того ж дня пішли в селищний старостат і дізналися, що шукають кандидатів для створення патронатної сім'ї. Пояснили, що це послуга тимчасового догляду, виховання та реабілітації дитини, доки її батьки чи опікуни долають складні життєві обставини. Згодом зустрілися з працівниками служби у справах дітей, які ще більше роз'яснили щодо патронату, переліку документів і обов'язкового навчання. Тоді подумалося: "Ого, скільки часу піде на збір довідок. А ми вже готові дбати про дитину". Коли я обіймаю одну дитину, то вже біжать і інші. Тоді пригортаю всіх разом Під час навчання нас професійно й доступно готували до патронату. Розповідали багато життєвих випадків, але жодна з цих історій не викликала страху, а лише співчуття до дітей і бажання огорнути їх своєю турботою. Розуміли одне: ці діти відчувають великий біль і ми маємо їм допомогти. Коли в нас уже з'явилися патронатні дітки, ми пригадали кожен урок із навчання. Виникає якась ситуація і щоразу згадуєш, як потрібно вчинити. Місяць із нетерпінням чекали, коли до нас влаштують діток. І ось у червні привезли трьох сестричок 12, 11 і 3 років. Неймовірно, як наші діти їх зустріли. У дівчаток не було літніх речей, то Вікторія й Ілона побігли до своїх шафок, почали вибирати для них найкраще. Вони зраділи, що тепер матимуть подружок. Для мене ж нічого не змінилося. Я просто працюю мамою, і в цьому мій сенс життя. Спочатку дівчатка були тихенькі, лише спостерігали, що відбувається навколо. А в нашій сім'ї звик­ли робити все разом: ми господарюємо й біля нас діти. Невдовзі сестрички також стали проявляти ініціативу: "А можна з вами? А можна допомогти?" Навіть коли чоловік щось робить біля машини, то дівчатка запитують: "Дядь Віталік, що ви робите? Поясніть. А можна ми побудемо біля вас?" Їм усе цікаво. Ми з чоловіком не ділимо дітей на наших і патронатних. Усі восьмеро наші, й усі рівні. Таке враження, що Оля, Катруся й Марійка завжди були в нашій сім'ї. Сестрички дружні між собою, хвилюються одна за одну, й мене це зворушує. Бачу, наскільки в нас багато спільних рис. Коли я обіймаю одну дитину, то вже біжать і інші. Тоді пригортаю всіх разом. Якщо щось купуємо, то дивимося, щоб було порівно. Нікого не виділяємо. Навіть коли старший син на навчанні, то діти залишають йому смаколики. Тому ніяких образ чи ревнощів немає. Старші сестрички одразу почали називати мене тьотею Танею, але наймолодша казала: мама. Звісно, вона потрапила до нас маленькою і, можливо, не все розуміла, а може, просто хотіла, щоб я була її матір'ю. Проте на цьому етапі виховання дитина говорить на мене "тьотя Таня", і знає, що в неї є рідна мама. Дівчатка почали відвідувати гуртки, відкривати нові можливості і свої таланти. Раніше вони мріяли ходити на танці та грати у волейбол. І ось це стало реальністю. Хоч Олечка спочатку боялася, що не вийде, але Ілона підбадьорила: "Спробуймо. А потім і вдома потренуємося". Оля й Катя вже навіть виступали на сцені, хоча перед цим хвилювалися. Для них важлива підтримка, особливо дорослих. У нашій школі їм теж подобається навчатися, з'явилося багато друзів. Звісно, в навчанні є ще багато прогалин, але діти надолужують. У нас є правила будинку, які намагаємося не порушувати. Склали графік прибирання, миття посуду, сортування речей та іграшок. Діти його дотримуються, хоч і не завжди виходить робити все досконало. Після прибирання я тихенько обходжу всі кімнати й дещо підправляю, щоб діти не помітили. Адже їм приємно, що з усім упоралися самі. Водночас я ніколи не змушую щось зробити, діти самі знають: потрібно навести лад, бо до них у будь-який момент можуть зайти друзі. Отримую задоволення від того, що роблю готую, прибираю, займаюся з дітьми, висаджую квіти. Наприклад, на куховарство не витрачаю багато часу. Ввечері готую інгредієнти, щоб уранці швидко все зробити. На сніданок хтось із дітей любить молочну кашу, інші лише бутерброд із чаєм, дехто варену картоплю. Але все це готую швидко. А доки діти у школі, а Марійка в садочку, маю час на приготування обіду. Звісно, на вихідних чи канікулах можу провести на кухні весь день, але все поєднується із спілкуванням із дітьми. Печу пиріжки, струдлі, кекси, печиво, млинці, рогалики, а вони разом зі мною. До речі, Олечка любить пекти млинці. Спершу я стояла біля неї та підказувала, які інгредієнти потрібно додати, а тепер і нагадувати не потрібно. Ми з чоловіком по життю йдемо в ногу. І це важливо у вихованні дітей, адже вони копіюють поведінку батьків. Хлопчик дивиться на турботливого тата й також допомагатиме мамі, сестрі, пізніше дружині. Патронатних вихователів не вистачає, а потреба величезна Діти приходять у цей світ для того, щоб робити дорослих щасливими. Для кожної дитини важливо, щоб поряд були люблячі батьки. А патронатні сім'ї необхідні для того, щоб показати дітям: вони потрібні в цьому світі, їх люблять. Це необхідно не тільки їм, а насамперед нам, дорослим. Патронат допомагає дітям повірити у власні сили, прищеплює правильні цінності й закладає модель щасливої родини. На жаль, патронатних вихователів не вистачає, а потреба величезна. Розповідаю знайомим про патронат, але всі бояться відповідальності. Насправді потрібно просто любити, дарувати тепло, затишок, безпеку, й усе буде добре. Наша найбільша винагорода це усмішки дівчаток. Приємно спостерігати, як вони змінюються, стають упевненішими, щасливішими. Діти в патронатній родині можуть перебувати три місяці й лише в деяких випадках пів року. Усвідомлюю, що незабаром дівчатка мають залишити наш дім. Нині важко про це думати, але я налаштовую себе, що вони повернуться до рідної мами чи потраплять у хорошу сім'ю. У їхньої матері справді складні життєві обставини, але я сподіваюся, що соціальні служби допоможуть їй усе подолати.

Кожен, хто живе в Україні, є свідком жахливих злочинів Росії проти нашого народу. Наша місія фіксувати й пам'ятати правду війни для майбутніх поколінь. А наша ціль притягнути до справедливої відповідальності агресора Усі наші зусилля мають сенс Ми живемо в турбулентні часи, і навіть складно уявити, як історики майбутнього назвуть цей період. Світовий порядок, заснований на статуті ООН і міжнародному праві, руйнується на наших очах. Тому треба чесно продовжувати робити те, що ми робимо: всі наші зусилля мають сенс. Ми перебуваємо в ілюзії, що світ знає про російські воєнні злочини. Насправді світ не знає. Майже нічого не знають про це люди, які живуть у країнах Африки та Латинської Америки. І навіть у тих країнах, де вже стільки про це публікувалося, виступалося й говорилося, люди мало знають про те, що в нас відбувається. І що швидше ми позбудемося цієї ілюзії, то краще буде для нас самих. Тому треба терпляче пояснювати. Правосуддя це запорука миру. Росіяни вчиняли жахливі злочини не тільки в Україні, а й у Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Лівії, Сирії та інших частинах світу. Вони ніколи не були покарані. Вони переконані, що можуть робити все, що захочуть. І в нас з'явилася історична відповідальність разом з історичним шансом розірвати це коло безкарності, яким Росія насолоджується десятиліття. Звичайно, це зробити нелегко. Але це не тільки заради майбутнього. Тому що правосуддя і справедливість мають вплив не лише на минуле й майбутнє. Якщо ми почнемо рішучі правові дії і бодай частина росіян почне думати, що, може, цього разу вони не зможуть уникнути відповідальності за те, що вчиняють, за ті рішення, які вони самостійно приймають, то це конвертується в охолоджувальний ефект на брутальність порушень прав людини. А оскільки ми говоримо про повномасштабну війну, то це значить, що, розпочавши рішучі правові дії, ми зможемо зберегти тисячі життів. Ми пам'ятаємо про жахливий теракт в Оленівці на Донеччині. Я втратив там найкращих друзів Сьогодні моє завдання докричатися до тих міжнародних організацій, а саме до Червоного Хреста й Організації Об'єднаних Націй, під обіцянки яких ми виходили в полон. Жоден із нас не хотів цього робити, бо йдеться про гідність. Кожен солдат, сержант, офіцер, якщо він усвідомлено йде на військову службу, готовий до втрати побратимів, до ампутацій, до поранень та іншого. Треба бути готовим і до полону. Але особисто я не міг навіть уявити, що "Азов" потрапить у полон. Проте, згідно з наказом головнокомандувача, ми пішли на цей крок. І лише через те, що виходили під "гарантію" цих організацій, ми прийняли таке рішення. Але жодного доступу до нас цих організацій не було й немає. Ми пам'ятаємо про жахливий теракт в Оленівці на Донеччині. Я втратив там найкращих друзів, які захищали Маріуполь. Було багато поранених. Мені довелося бути в камері з одним із хлопців, який пережив цей теракт. Він та інші побратими стали свідками того, що в день, коли їх переводили в той сумнозвісний барак, який називають барак-200, інженери лазили на даху, закладаючи там якусь вибухівку чи щось таке. Потім один з інспекторів підійшов до хлопців і сказав: "Вам сьогодні гаплик". І після цього вночі стався цей жахливий вибух, усе почало палати. Сьогодні маю памфлет англійською мовою Тhе Сrіmе іn Оlеnіvkа, який розробив міжнародний відділ нашої бригади для представників міжнародних організацій. Тут у подробицях описано весь жах, що там відбувався, наведено всі докази. Нещодавно українська журналістка, 27-річна Вікторія Рощина, загинула в російському полоні. На жаль, такі випадки відбуваються регулярно в тих застінках. І їх багато. Саме тому я закликаю всі міжнародні організації поквапитися й робити все можливе та неможливе, щоб діставати людей із російського полону. Тому що тортури, жахливі умови перебування, хвороби, гниючі кінцівки, туберкульоз, гепатит і все інше це реалії. Так, про це говорять, про це пишуть щодня, щотижня виходять на мітинги рідні та близькі військовополонених. Але, на жаль, обміни відбуваються напружено й рідко. Хоча, дякуючи українцям у всьому світі, які кричать про Маріупольський гарнізон, про Азовсталь, "Азов", морпіхів, тероборону, ми повертаємося додому. І нині я також тут. За це я вам дякую від усього серця. Своїм життям повинні свідчити: ми точно знаємо, що таке добро і зло Мабуть, це перша війна такого масштабу в Європі онлайн. Вона й починалася з того, що ті, хто тікали від російських обстрілів із дітьми, й ті, хто йшли зупиняти танки й чинити спротив, це все фіксували. Це особливість нинішньої війни, що покладає на нас додаткову відповідальність. Тепер ця війна в серці Європи, в праймтаймі, на топових каналах, у всіх ґаджетах, інтернеті. Хлопці й дівчата, ризикуючи життям і здоров'ям, притягали "Старлінки", щоб це транслювати. Ми пам'ятаємо, чого коштувало витягти документальні матеріали, щоб зняти "20 днів Маріуполя". І це наш подвиг. Меморіалізація під час війни це унікальний досвід. Системна меморіалізація Другої світової почалася через десятиліття після її завершення. А в нас під час облоги Маріуполя, Ірпеня люди намагалися встановити якісь тимчасові меморіали. Тому що це про людську гідність. Ми не тільки свідки в розумінні кримінального процесу, але й у широкому сенсі. Ми володіємо інформацією, яка має значення. Це накладає на нас відповідальність перед самими собою. Своїм життям повинні свідчити: ми точно знаємо, що таке добро і зло. Також цей досвід надає нам право вимагати відповідальності від інших. Бо будь-хто з нас, потрапивши на якусь конференцію, де буде, наприклад, Гутерреш, має право спитати в нього: "А коли ви таке зробили, вам нічого не зашкварчало?" Ми ризикуємо життям, боронимо гідність, меморіалізуємо, думаємо, як це зафіксувати, а він, який мав би охороняти цінності, на яких базована хартія ООН, робить такі речі. Завдяки Збройним силам України, захисникам і захисницям, Силам оборони ми робимо все, щоб зупинити ворога, дочекатися моменту й покарати його. Пам'ять у цьому випадку це друге крило справедливості. Бо кримінальна юстиція просто не зможе впоратися з такою кількістю злочинів, яких уже тепер сотні тисяч. Жодна правова система цього не подужає. Тож ми маємо чітко розуміти, що меморіалізація зіграє важливу роль у цьому повоєнному врегулюванні та побудові справедливого миру. Росія може спотворити все, що завгодно У мене була розмова з британським журналістом. Він сказав: "Ви все називаєте геноцидом, а чи розумієте, що злочин геноциду треба доводити в Міжнародному кримінальному суді десятки років?" Я відповіла: "Так, і ми цим займатимемося". Фіксування воєнних злочинів важливий процес, але нині важко повністю зрозуміти його значущість. Здається, що злочинів стільки, що не треба нічого доводити. Ні, документація має бути. Це практичний вимір, а є ще ціннісний. Тому важливо зберігати пам'ять для наступних поколінь, щоб наші діти могли розказати своїм дітям, їхнім онукам, що таке було. Нині думаємо, що це абсолютно очевидно, але, повірте, Росія може спотворити все, що завгодно. Нещодавно ми опублікували фільм "Тіні на лівому березі". Данило Мокрик документував тортури, які відбувалися лише в одному селищі на Херсонщині. А це сотні випадків. Тобто можна уявити масштаби катастрофи. Маємо розуміти, чим і як живуть українці на окупованих територіях, щоб урешті-решт ми не забували про людяність. Важливо її зберегти в ці найтемніші часи. Поетка Катерина Міхаліцина дає нам образ дерев як свідків воєнних злочинів Люди культури одразу долучилися до документування. І це те, що дає нам змогу надіятися: ці свідчення залишаться в історії й до них можна буде повернутися не лише за кілька років, а можливо, за кілька десятиліть. Наприклад, поезія особлива тим, що це висловлювання в конденсованій формі, що дає змогу передати гостроту миттєвості й безпосередність досвіду. Українська поетка Катерина Міхаліцина дає нам образ дерев як свідків воєнних злочинів після російського обстрілу Львова в липні 2023 року. Вона приходить на місце влучання і дивиться не на руйнування будівель, а навіть повз людську трагедію вона дивиться на дерева, посічені уламками, обпалені вогнем. І пише про те, що ніхто не збере їхніх свідчень, ніхто не покличе їх до суду, а мав би. Це сильне метафоричне висловлювання, яке дає нам змогу говорити не лише одне з одним про те, що з нами відбувається, а також апелювати до міжнародної аудиторії, залучати до цієї розмови та робити дотичними до наших досвідів людей, які, можливо, інакше не зацікавилися б, не почули. Маємо справу з більш як 150 іменами людей культури, яких убила Росія з часів повномасштабного вторгнення. І слід розуміти, що продовжувати справи, які не будуть ними зроблені, це тепер наша відповідальність. Можемо згадати про письменницю і розслідувачку російських воєнних злочинів Вікторію Амеліну. Вона кинула писати романи й долучилася до документування того, що робить Росія в Україні. Її письменницький хист дав їй змогу трансформувати цей досвід і додати йому культурну вартість. Письменниця працювала над книжкою нонфікшн, якої не закінчила на момент, коли у Краматорську її вбила російська ракета. Проте книжка Вікторії вийде. Ініціативна група редакторів її дописала. Цю працю опублікують у світових виданнях в лютому 2025 року, і вона буде свідчити десятиліттями. Маємо все робити, для того щоб витягувати звідти дітей Наша організація Sаvе Ukrаіnе почала евакуювати населення з прифронтових зон із 2014 року. І все вдавалося. Після 2022 року ми бачимо зовсім інші цілі ворога. Якщо тоді можна було припустити, що це територія з метою використання багатств, надр і т. д., то тепер очевидно, що їм потрібен людський ресурс. На жаль, наші діти були депортовані або продовжують залишатися в окупації. 1,6 мільйона дітей перебувають під ризиком депортації. Нині не треба вбивати. Можна викрасти, ізолювати від інформації та індоктринувати. Все. Треба налякати, лише сказати дитині: ти нікому не потрібна, по тебе не прийдуть, ти не потрібна матері, батьку, ти не потрібна своїй країні. І людина ламається. Так вони працюють. Маємо все робити, для того щоб витягувати звідти дітей. І тут головна зброя інформація.

Щит "Батьківщини-Матері" підсвітили кольорами українського прапора

20 листопада, в православному календарі день пам'яті блаженної преподобної Йосафати. Блаженна преподобна Йосафата (в миру Юлія-Євгенія Хоружинська) народилася 17 листопада 1869 року в родині православних християн у селі Кривчинці, на Чернігівщині. Вона з раннього дитинства виявляла глибоке релігійне почуття і прагнення служити Богу. Юлія отримала освіту в родині та в монастирських школах. Протягом своїх молодих років вона відчувала великий потяг до духовного життя. Згодом, 1892 року, після смерті батька, вона вирішила вступити до монастиря. Її прихід до монашества припав на час, коли в Україні спостерігалися значні релігійні переслідування, зокрема через намагання польських католицьких сил і російських урядових кіл асимілювати православних українців у католицьку церкву. 1894 року вона прийняла чернецтво і отримала ім'я Йосафата на честь святої праведної Йосафати, яка також була відома своєю відданістю монашому життю. Йосафата оселилася в монастирі святого Йоана Богослова в Лаврові (нині - Лаврівський монастир), який став центром її духовної діяльності. 1905 року Блаженна Йосафата була призначена настоятелькою Житомирського жіночого монастиря, де працювала над відновленням православ'я серед українських католиків, борючись за те, щоб люди не втрачали своїх духовних коренів у важкі часи. 1919 року, під час хвилі політичних та релігійних переслідувань, Йосафату арештували більшовицьким режимом за її активну підтримку православної віри. Її заслали в табори, де вона терпіла великі страждання. Померла Блаженна Йосафата 7 грудня 1919 року, ймовірно, від фізичних страждань або від хвороби, яку вона здобула в таборах. 20 листопада - день пам'яті святого преподобного Григорія Декаполіта. Святий Григорій народився приблизно в кінці VІІ на початку VІІІ століття на території сучасної Малої Азії (на території Візантійської імперії). Він походив з багатої та знатної родини. В юному віці Григорій відчув потяг до монашого життя і прийняв рішення стати ченцем. У монастирі він отримав глибоке духовне виховання, що зміцнило його в рішенні слідувати за Христом в монашому житті. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Святвечір: яку страву першою поставити на стіл серед 12 інших займався місіонерською діяльністю, проповідуючи християнство серед язичників і тих, хто ще не сприймав істинну віру. Особливу відзнаку святий Григорій здобув завдяки своїй боротьбі з іконоборцями, що було однією з найбільших єресей його часу. Прикмети Сніжить весь день до заморозків. Домашні тварини не виходять на вулицю - будуть сильні морози. Сонячно - чекайте на відлигу. Що не можна робити Не можна брати до рук будь-які гострі предмети, особливо ніж. Тому що інакше можете накликати на себе біди. Також не слід відправлятися у далеку дорогу, подорож буде невдалою. Що можна робити Щоб захистити себе і свою оселю від людей з поганими думками, перед входом ставили віник і вішали ніж. Вірили, якщо віник впаде, значить, людина, яка прийшла в гості, має негативні думки. Ніж же їх всі "відріже". 21 листопада українці відзначають Введення в храм Пресвятої Богородиці. В народі це свято називають Третьою Пречистою. Раніше, до переходу ПЦУ на новоюліанський календар, його відзначали 4 грудня. Свято присвячене Діві Марії, матері Ісуса Христа, та вважається одним із найважливіших релігійних подій. Введення в храм Пресвятої Богородиці - це духовне народження Марії. За значимістю це двунадесяте свято порівнюють із Різдвом. Основна ідея цього свята полягає в тому, що батьки-віряни мають залучати також своїх дітей до віри. Також цей вдалий для того, щоб привести дитину для першої сповіді.

19 листопада в тисячний день повномасштабного російського вторгнення матері з Луганщини прийшли на кладовище вшанувати пам'ять синів. Батьки загиблого військового Руслана Довогополого передали дрони Мавік прикордонникам

Молодший син мав відзначити восьмий день народження, батько родини вижив

19 листопада вшановують святого пророка Авдія. Він жив у період, коли Ізраїль був розділений на дві частини - Північне царство (Ізраїль) і Південне царство (Юдея). Він пророкував на тлі падіння Єрусалиму 586 року до н.е., що було результатом завоювання Юдеї вавилонянами під керівництвом царя Навуходоносора. Книга пророка Авдія складається лише з одного розділу, але її зміст є важливим і має пророче значення. Вона присвячена пророкуванню проти Едома - народності, що походила від Ісава, брата Якова (предка ізраїльтян). Едомити були давніми ворогами Ізраїлю, і в момент падіння Єрусалиму вони не тільки не допомогли юдеям, а й раділи їхньому нещастю, навіть співпрацюючи з завойовниками. Пророче послання Авдія закликає до покори перед Богом, підкреслюючи, що гордість і злоба призводять до падіння, як це сталося з Едомом. У його словах міститься також обіцянка відновлення для тих, хто залишиться вірним Богу, що має відбутися в останні часи. Про особисте життя Авдія немає багато інформації. Не зазначено, чи він був священиком чи просто пророком. Існує також сумнів щодо точного часу його діяльності, хоча більшість вчених вважає, що він пророкував у період після руйнування Єрусалиму, тобто в середині 6 століття до н.е. Також 19 листопада - день пам'яті святого мученика Варлаама. Святий Варлаам жив в часи правління римських імператорів, коли християни зазнавали переслідувань. Його мучеництво відбулося, ймовірно, за імператора Діоклетіана (приблизно 284305 рр. н.е.), коли християни були жорстоко переслідувані за відмову поклонятися язичницьким богам. Про святого Варлаама відомо небагато. Варлаам був добрим і побожним чоловіком, що вірив у Христа і відмовлявся від язичницьких обрядів. Як і багато інших ранніх християн, він вірно сповідував свою віру, навіть коли за це загрожувала смерть. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День Святого Миколая-2024: головні традиції дня, про які має знати кожний За своє відкрите християнське сповідування Варлаам був заарештований і підданий жорстоким тортурам. Однак, згідно з переказами, він залишався непохитним у своїй вірі і не відрікся від Христа, навіть перед лицем смерті. У деяких джерелах зазначається, що він був спалений за наказом правителя, який не змирився з його відмовою від язичництва. Його мученицька смерть стала прикладом стійкості і вірності Христу, що надихало багатьох інших християн у ті важкі часи. Прикмети Весь день сніжить до теплої зими. Світить сонце і хороша погода - наступного тижня чекайте на заморозки. Захід сонця червоний - до сильних морозів. Що не можна робити, а що варто Цього дня краще не покидати оселю без особливої потреби, тому що вулицею блукає нечиста сила. Не можна надовго залишати вікна відкритими на провітрювання - впустите до оселі біду. Цього дня традиційно готували трав'яний чай з медом, який потрібно було випити за столом з усією родиною. Вірили, що він допоможе зміцнити здоров'я. 21 листопада українці відзначають Введення в храм Пресвятої Богородиці. В народі це свято називають Третьою Пречистою. Раніше, до переходу ПЦУ на новоюліанський календар, його відзначали 4 грудня. Свято присвячене Діві Марії, матері Ісуса Христа, та вважається одним із найважливіших релігійних подій. Введення в храм Пресвятої Богородиці - це духовне народження Марії. За значимістю це двунадесяте свято порівнюють із Різдвом. Основна ідея цього свята полягає в тому, що батьки-віряни мають залучати також своїх дітей до віри. Також цей вдалий для того, щоб привести дитину для першої сповіді.