Search trend "День матері"

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

28 червня за новим календарним стилем - день пам'яті ікони Божої Матері "Троєручиця". Ікона "Троєручиця" має незвичайну історію. У 716 році на візантійському престолі був імператор Лев Ісавр - затятий іконоборець. За його наказом у християн відбирали і спалювали ікони, а самих вірян убивали. Під ці гоніння потрапив перший міністр і просвітитель християнства в Сирії Іоанн Дамаскін, який служив у халіфа Дамаського. Щоб усунути Іоана, імператор пішов на хитрість: наказав підробити почерк Іоанна і написати лист, у якому він просить у Візантії допомоги, щоб завоювати Сирію. Коли халіф прочитав цей лист, то велів відрубати праву руку Іоану. Іоан ублагав віддати йому руку, став молитися перед іконою Богоматері і врешті-решт заснув. Коли ж він прокинувся, то його рука була на місці, наче нічого й не сталося. На радощах Іоанн замовив у майстрів руку зі срібла і прикріпив її до ікони. Інша версія каже, що чоловік сам дописав на образі третю руку. Решту життя Іоанн присвятив служінню Богу. Ікону назвали "Троєручицею" і стали шанувати як чудотворну. Згодом вона опинилася в Хіландарському монастирі на Афоні, а один із її списків перебуває зараз у Спасо-Преображенському соборі в Чернігові. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вранці, в обід та в який день тижня: коли відвідувати могили померлих і чому Прикмети дощ іде зранку, а після нього веселка - до гарної погоди; вода в річці прибула - чекай негоду; зозуля перестала кувати - до ранньої зими. Що не можна робити Уникайте лайки і сварок, злості, пліток, наклепу, жадібності, заздрості, зневіри. Лаятися - сварка затягнеться надовго. Відмовляти в допомозі і грати весілля - шлюб буде неміцним. Заборонено давати і брати гроші в борг. Про що помолитися і що можна робити До ікони "Троєручиця" звертаються з молитвами зцілити хвороби рук, ніг і суглобів, вірять, що молитви до Богородиці біля цього образу допомагають відновити зір. Також просять у Пресвятої здоров'я для близьких, родинного благополуччя та захисту від ворогів. Чудотворний образ покровительствує людям, які займаються рукоділлям, іконописцям і художникам. Цього дня заведено збирати кропиву - за старих часів з нею готували борщ, салати, пиріжки. Відвари з кропиви можна використовувати як ліки. У народі приписують кропиві й інші властивості - вважається, що якщо покласти її на порозі дому або ж повісити над дверима і вікном, то рослина захистить від усього недоброго. 29 червня українці відзначають Петра і Павла. Це свято є одним із найважливіших у літньому церковному календарі. День Петра і Павла традиційно настає після завершення Петрового посту - періоду духовного очищення, який розпочинається через тиждень по Святій Трійці з 16 червня і завершується 28 червня. Цей день слід присвятити молитві, добрим справам і духовному очищенні.

Сьогодні, 26 червня, відбувся ще один етап обміну полоненими між Україною та Росією. З неволі вдалося повернути військового із Запоріжжя Іллю Лінника. Повний текст новини

Сьогодні, 26 червня, під час обміну військовополоненими між Україною та Росією, вдалося повернути військового із Запоріжжя Іллю Лінника

У четвер, 26 червня, православна церква за новим церковним стилем вшановує памʼять святителя Іоана Готфського, а також чудотворну Тихвінську ікону Божої Матері. У народі день відомий як Давид-суничник — час збору цілющих ягід.

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

9-річна донька співачки Тоні Матвієнко носить ім'я та прізвище бабусі - народної артистки України Ніни Матвієнко. Жінка пригадала, чому зробила такий вибір, коли народила доньку від Арсена Мірзояна. Ім'я для дівчинки вони з чоловіком обирали ще під час вагітності. Саме Тоня запропонувала Арсену назвати доньку на честь її мами - Ніною. "Я кажу: Слухай, а давай назвемо її на честь мами - Ніна, буде Ніна Мірзоян, ти ж не проти? А він каже: Ні, не проти. Ніна народилася в січні, а 27 січня - день святої Ніни, воно все в один місяць співпало. Ми її похрестили, все", - поділилася Тоня. Однак під час реєстрації дитини Арсен наважився на несподіваний крок. Він вирішив записати доньку не на своє прізвище, а на прізвище коханої. Тоня зізналася, що чоловік з нею не радився. Він сказав, що це дівчинка і вона все одно, можливо, потім змінить прізвище. Каже: Я не хотів би, щоб вона була Мірзоян. Я не знаю свого батька і не хочу, щоб це прізвище передавалося далі. Він цього не заслуговує. І в школі у мене був булінг через вірменське прізвище. Я хочу, щоб у неї було українське ім'я і щоб вона продовжила ваш рід - Матвієнків", - процитувала чоловіка артистка. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тоня Матвієнко кардинально змінила зовнішність: фото до та після За словами Тоні, матері було дуже приємно, що онуку вирішили назвали на честь неї. Хоча спершу вона не могла в це повірити. Мама пішла окуляри взяла, коли ми принесли свідоцтво про народження. Вона сказала: Одну секундочку. Довго стояла так на порозі й дивилась. Їй було так приємно, що от на честь неї назвали онуку, - розповіла Тоня. Раніше Матвієнко заговорила про різкі зміни в поведінці дев'ятирічної доньки Ніни. Зірка зізналась, що дівчинка переживає непростий період.

У середу, 25 червня, за новим церковним календарем православні віряни вшановують преподобну мученицю Февронію, а також звертаються до чудотворної ікони Божої Матері "Визволителька". В народі цей день називали Февронії Росниці, вважається, що зібрані сьогодні трави мають цілющу силу і з них можна робити потужні обереги.

25 червня - свято чудотворної ікони Божої Матері "Ізбавительниця". Ікона була написана ще 1788 року на святому Афоні, а її історія спочатку була пов'язана з життям старця, схимонаха з Афону Мартініана. Мартініан отримав святиню на знак благословення. 1841 року старець вирушив у містечко Мавровони - його жителі тоді потерпали від нашестя сарани. Мартініан узяв ікону Пресвятої Богородиці й разом із 5 тисячами городян вийшов у поле, де всі стали молитися. Раптом сарана піднялася в повітря, і птахи знищили шкідників. У тому ж містечку, за переказами, ікона Богородиці повернула до життя померлого хлопця. Звістка про це розійшлася, і люди йшли до Пресвятої Богородиці за зціленням від різних недуг. Коли Мартініан повернувся на Афон, то передав святиню в монастир святого великомученика Пантелеймона, пізніше образ зберігався в Новоафонському Симоно-Кананітському монастирі в Абхазії. У ХХ столітті почалися гоніння на духовенство, і чудотворну ікону доручили оберігати одному з ченців. Він беріг святиню до самої смерті, після хранителем став його наступник. Далі протягом 80 років ніхто нічого не знав про долю ікони, доки уві сні ченцеві не з'явилася Пресвята Богородиця - вона просила передати образ на український Афон. Чернець на той час не знав, де це, але, як виявилося, йшлося про Манявський Хрестовоздвиженський монастир, що в Івано-Франківській області. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Які ікони мають бути у домі: відповідь священника Коли хранитель святині прибув туди, то побачив обитель у великих руїнах. Він засумнівався, чи залишати тут образ, але Пречиста Діва знову з'явилася ченцю й повторила своє прохання. На той час уже відбудували храм Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського - туди монах і передав чудотворну ікону. Відтоді святиня зберігається в древній Хрестовоздвиженській Манявській обителі, яку називають українським Афоном, а вклонитися святині їдуть з усіх куточків світу. Прикмети спекотний день видався - така погода простоїть ще 40 днів; веселка над ставком або річкою - чекай дощу; дощ пішов - буде багато меду; багато конюшини - до дощового сезону. У народному календарі - свято Февронія Русальниця, назване так на честь святої преподобномучениці Февронії діви, пам'ять якої також відзначають цього дня. За народними повір'ями, цього дня русалки водять хороводи, тому потрібно бути особливо обережними під час купання у водоймах. Що не можна робити Уникайте наклепу, пліток, жадібності, заздрості, зневіри. Не можна сваритися подружжю або закоханим - можуть розлучитися назавжди або недовго не зможуть помиритися. Не варто працювати на городі та в саду - праця буде марною. Що можна робити Перед чудотворною іконою Божої Матері "Ізбавительниця" просять дати здоров'я, позбавити хвороб, пристрастей і згубних звичок, допомогти знайти рішення в складній ситуації, позбутися душевних мук, депресії й печалі, вберегти від зла, лиха й негараздів. Подружжю потрібно зайнятися якоюсь спільною роботою, щоб у домі панували любов і злагода. 29 червня українці відзначають Петра і Павла. Це свято є одним із найважливіших у літньому церковному календарі. День Петра і Павла традиційно настає після завершення Петрового посту - періоду духовного очищення, який розпочинається через тиждень по Святій Трійці з 16 червня і завершується 28 червня. Цей день слід присвятити молитві, добрим справам і духовному очищенні.

На другий день після заяви матері про зникнення дівчинки її знайшли мертвою у підвалі

Канадійський співак Джастін Бібер, ймовірно, розлучився з американською моделлю Хейлі. Подружжя перебувало в шлюбі шість років і виховує сина. Видання Dаіly Маіl пише, що про розрив пари свідчить дивна поведінка артиста в соцмережах. Йдеться про те, що на День батька виконавець опублікував фото, яке підписав: "З Днем батька мене, маленька шл*ха". Того ж дня він показав дружину з сином і додав емоджі у вигляді середнього пальця. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це ніж у серце батькам" - Бруклін Бекхем з дружиною переїхав до США в маєток за понад $14 млн Сама ж Хейлі публічно не привітала коханого зі святом, а він не присвятив їй допис до Дня матері. Лише зазначив: "Люблю вас, матусі, але День матері - відстій". Що саме відбувається між подружжям - невідомо. Знаменитості не коментують особисте життя. Раніше Хейлі стала обличчям нового випуску журналу Vоguе. Перед камерами жінка постала в білизні, короткій сукні з мереживом і сорочці на голе тіло. Крім цього, знаменитість позувала в купальнику з відкритою спиною і елегантній білій сукні.

Щороку в травні в Україні з величезним задоволенням святкують День матері, а ось менш відомий, але не менш значущий, День батька припадає на перший літній місяць.

Сімейні свята завжди були особливими. В умовах війни українці ще більше почали цінувати дні, які можна провести в колі родини. Війна принесла біль у кожну сім'ю. Більшість батьків захищають свою землю від агресора. Тому День батька уже четвертий рік - особливий. Gаzеtа.uа розкаже, коли привітати батьків і як виникло це свято. День батька відзначають щороку в третю неділю червня. Цього року свято припадає на 15 червня. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мірошниченко побачив сім'ю уперше з початку війни: зворушливе відео З'явилося свято в США й поширилося в усьому світі. Ідея вшановувати батьків з'явилася в Америці 1909-го. Місіс Додд з міста Спокан виступила з ініціативою створення дня в році, коли б діти могли висловити подяку й шанування своїм дбайливим батькам. Таким чином вона увічнила пам'ять свого батька, який виховав шістьох дітей без матері. Кожному батькові буде приємно почути привітання цього дня. 1 червня відзначали не лише Міжнародний день захисту дітей, а й День батьків. Війна, яку розв'язала Російська Федерація проти України 24 лютого, змусила багато українських родин розлучитися. Винятком не стали й зіркові сім'ї, які так само змушені жити на відстані з рідними й коханими. Кого саме зі знаменитостей розлучила війна, читайте в матеріалі Gаzеtа.uа.

Батьківство – це завжди непросто, адже немає достовірного плану чи покрокової інструкції, як правильного виховувати дитину. Проте турботливі батьки щодня намагаються бути опорою для своїх дітей, навчити їх важливих життєвих цінностей, дарують любов та підтримку навіть тоді, коли самі не знають, як правильно діяти. Для того щоб віддячити матусям та акцентувати на важливості їхньої ролі в житті кожної людини, у травні відзначають День матері. Проте в червні відзначають не менш важливе свято – День батька. Свято поступово набирає популярності, адже в суспільстві дедалі більше говорять про роль тата у вихованні дітей, підтримці родини та формуванні здорових емоційних зв'язків.Коли День батька у 2025 році: дата й історія свята У 2019 році тодішній президент України Петро Порошенко підписав указ №274/2019, яким було встановлено щорічно відзначати День батька у третю неділю червня. У тексті документа зазначено, що свято запроваджено "з метою створення сприятливих умов для зміцнення інституту сім'ї як основи суспільства і визнання на державному рівні ролі батька у вихованні дітей". Тобто, якщо сім’я є основою кожного суспільства, то батько – незамінна опора. Тато з сином, фото: frееріkВсесвітній день батька, як і в Україні, відзначають у другій половині червня. Історія свята сягає початку ХХ століття, вирішальну роль зіграла американка Сонора Смарт Додд. Вона виросла у багатодітній родині, де було п'ятеро дітей, але виховував їх батько самостійно. Після того як її батько помер, Сонора вирішила вшанувати його пам’ять та виступила з ідеєю запровадити спеціальний день, присвячений усім відповідальним і турботливим татам. Її пропозицію не одразу сприйняли на офіційному рівні, проте вже до початку ХХІ століття свято поширилося світом. Так третя неділя червня стала датою, коли в більш ніж 80 країнах світу відзначають День тата.Проте не всі держави дотримуються такого ж принципу. Так, в Італії, Іспанії, Швейцарії та ще в низці країн День батька припадає на 19 березня – день ушанування святого Йосифа, якого вважають зразком турботливого батька. У Німеччині це свято нерозривно пов’язане з Вознесінням Господнім, тож щороку дата змінюється залежно від церковного календаря. Загалом день святкування значною мірою залежить від культурних, релігійних та історичних особливостей кожного регіону. День батька в Україні: традиції святкування Свято почали відзначати в Україні відносно нещодавно, тому усталених традицій нині немає. Проте найвищою цінністю для багатьох батьків є щира увага та турбота з боку дітей. Цікаво також те, що цього дня варто привітати не лише татусів, а також вітчимів, дідусів та інших членів родини, які відіграють важливу роль у родоводі. Тобто тих людей, які є батьками, або хранителями роду. Українці відзначають це свято по-різному, залежно від життєвих обставин. Комусь доводиться вітати рідних аудіо- чи відеодзвінком, тоді як інші влаштовують застілля, збираючи всю родину разом.День батька, фото: frееріkУ будь-якому разі не варто просто нехтувати цим днем, адже навіть невеликі прояви уваги, наприклад листівка від онуків або саморобний торт, будуть цінними. Якщо у вас є можливість, проведіть цей день разом із найріднішими. Звичайна прогулянка, рибалка, спільна поїздка на природу – це один день із життя, який залишить теплі спогади на роки. 

Іван Герасимчук з Тернопільщини повернувся з полону в день 60-річчя своєї матері Зіновії. Він був серед 307 українських військових, які повернулися на Батьківщину 24 травня під час обміну “1000 на 1000”. У полоні чоловік перебував

Коли ми святкуємо День ікони Матері Божої Неустанної Помочі за новим календарем і що це за свято?

Жордан Барделла: суперечливі моменти дитинстваЖордан Барделла, фото: gеttyіmаgеsНароджений у Дрансі (11 км на північний схід від Парижа), в житловому комплексі для малозабезпечених 13 вересня 1995 року, Жордан Барделла має італійське коріння. Його мама походить із містечка Нікеліно, розташованого на околицях Турину. Тим часом походження батька майбутнього політика описують, як змішане –  італійсько-ельзасько-франко-алжирське.Вихованням Жордана займалася здебільшого його мати, яка працювала в дитячому садку. Мешкали вони власне в тому ж районі, а вважався він бідним та не надто благополучним. Тим часом із батьком-бізнесменом, який жив у заможнішому місті Монморансі, що у північному передмісті Парижа, юний Барделла проводив вихідні й ще один день тижня.Сам Барделла у розповідях про себе любить зіграти на тому моменті, що ріс у бідному осередку, а мати ледве зводила кінці з кінцями, зображуючи себе як людину, що вижила в неблагополучному передмісті, яке потерпає від наркотиків і радикального ісламу. Разом із тим він дещо залишає поза увагою привілеї у вигляді приватної школи, можливості користуватися автівкою та квартирою у Монморансі, як і тривалу мандрівку з батьком до США. Адже фактично його дитинство минуло між квартирою матері та домом батька. І, попри часткове проживання у такому специфічному районі, він мав ширший діапазон можливостей.Ранні перші кроки на шляху до великої політикиПолишаючи позаду суперечливі аспекти його дитинства, варто звернути увагу на те, що свій шлях у політиці Жордан Барделла розпочав доволі рано – у 16-річному віці. Саме тоді він приєднався до Rаssеmblеmеnt nаtіоnаl – Національного об’єднання, відомого у той період як Frоnt Nаtіоnаl, тобто Національний фронт. Це французька праворадикальна націоналістична політична партія, яку заснував Жан-Марі Ле Пен – батько Марін Ле Пен. Власне сам юний політик казав на той момент, що приєднався до партії "більше заради Марін Ле Пен, ніж заради Національного фронту".У той час він ще навчався у приватній католицькій школі, і не лише навчався, але й сам давав уроки французької. Власне викладати французьку мову мігрантам і паралельно бути членом контроверсійного Національного фронту – це викликало здивування серед тих, хто знав його тоді, друзів та однокласників у цій приватній середній школі.У 2013 році він здобув ступінь бакалавра з економіки та соціальних досліджень, опісля здобув ступінь бакалавра географії, а також бакалавра з історії та іспанської мови. Але незабаром припинив навчання і повністю присвятив себе політиці – діяльності у Національному фронті (тепер Національному об'єднанні).Що цікаво, його кар’єра у партії розвивалася доволі стрімко: після приєднання у 16 років, вже у 19 став секретарем департаменту Сена-Сен-Дені, що зробило його наймолодшим партійним чиновником, у 20 – регіональним радником регіону О-де-Франс, а у 22 роки – речником партії. Він також очолив молодіжне крило партії.Кар’єра євродепутатаУ січні 2019 року Жордан Барделла, 23-річний на той час, був призначений очільником списку Національного об’єднання на виборах до Європарламенту. Його висхідне ім’я з'явилося завдяки підтримці Марін Ле Пен, оскільки її стратегія зосереджувалася на поєднанні молодого обличчя з досвідченим лідерством.Тоді партія набрала достатню кількість голосів та навіть випередила політичну силу чинного президента Франції Емманюеля Макрона, здобувши у Європарламенті 23 мандати. Як депутат, Барделла заявляв про те, що його ціль у ЄП – змінити імідж правих. І не оминув увагою ультраправу групу "Ідентичність і демократія" (Іdеntіty аnd Dеmосrасy). Ставши її активним членом фактично з моменту створення, Барделла також посідав один із віцепрезидентських постів у групі. Голосував чітко за правою лінією свого Національного об'єднання: проти міграційної політики, санкцій, кліматичних ініціатив.Власне під час тієї каденції Жордан таки отримав престижні позиції в парламенті та передовсім партії, що стало стартовим майданчиком для подальшого політичного зростання. І вже 2024 року вдруге був обраний до Європарламенту. Тоді ж таки, після того, як після того, як низка правих партій вийшла з групи "Ідентичність і демократія", її місце зайняла "Партія за Європу", президентом якої став Жордан Барделла.Шлях Жордана Барделли від протеже Марін Ле Пен до її заміни та нового рівня популярностіМарін Ле Пен та Жордан Барделла, фото: відкриті джерелаФранцузькі медіа часто називають Марін Ле Пен та Жордана Барделлу непорушним тандемом, а дехто й приписує йому приналежність до клану Ле Пен. Тому не дивно, що саме його головна ультраправа політикиня поставила на роль голови своєї партії у 2023 році – Барделла стає першим лідером поза родиною.Такому вибору насправді була певна причина. Ле Пен активно працювала над тим, щоб очистити RN від радикального іміджу попередніх епох, і Барделла своєю молодістю, сучасним виглядом та безпосередністю став символом м’якого праворадикалізму, щоб приваблювати нові аудиторії.Майстер ТіkТоk і соцмереж, який має мільйони підписників, він вдало говорив мовою молоді, а її стратегія полягала в тому, щоб використати його медіаобраз для залучення нових поколінь виборців.  Окрім того, Ле Пен впевнена, що Барделла зберігатиме її курс та дослухатиметься до неї й надалі.Тому, якщо Марін Ле Пен не вдасться оскаржити рішення суду, який визнав її винною у розкраданні державних коштів й заборонив балотуватися на державні посади на найближчі 5 років, то кандидатура Жордана Барделли на роль президента стає цілком реальною.У французьких медіа ця тема продовжує активно обговорюватись, зокрема вже проведена й низка опитувань громадської думки, за результатами яких високу підтримку від громадян країни мають обоє – і Марін Ле Пен, і Жордан Барделла. І хоча вибори президента у Франції заплановані аж на 2027 рік, політичні сили вже з помітною методичністю взялися за роботу над електоратом. І тут медійність Барделли може цілком зіграти йому на руку. Не відходячи від лінії Ле Пен, політик вибудовує нову упаковку для старої ідеології: менш агресивну, більш популістську, орієнтовану на молодь та цифрову епоху. А його популярність – це не лише результат політичної стратегії, але й добре продуманий медіаобраз "хлопця з району, який зробив себе сам".Жордан Барделла про УкраїнуЖордан БарделлаЖордан Барделла займає досить стриману, але не ізольовану позицію щодо війни в Україні. Він намагається демонструвати баланс між підтримкою суверенітету України та обережністю, щоб "уникнути ескалації з Росією".Зокрема, Барделла підтримує допомогу Україні зброєю, проте з нюансом – йому йдеться про постачання боєприпасів і оборонного обладнання, необхідних для утримання фронту, але виступає проти надсилання далекобійних ракет та іншого озброєння, що може вражати російську територію. Він також не бачить можливостей для відправлення французьких солдатів в Україну.Також він виступає проти вступу України в ЄС або НАТО, аргументуючи, що це може загострити конфлікт і поставити Францію у пряму залежність. Поряд із тим лідер французьких ультраправих обіцяє, що Україна не буде поглинута "російським імперіалізмом".Таким чином він намагається відповідати одразу двом запитам французів: на безпеку та на підтримку України. Фактично в же зараз Барделла грає на двох полях: для внутрішньої аудиторії – "я не хочу, щоб Франція втягнулася у війну", а одночасно й для зовнішньої – "я не друг Путіна, я за мир і підтримку, але в межах раціонального". Але куди повіє передвиборчий вітер далі та як можуть змінюватись позиції Жордана Барделли у майбутньому, найімовірніше, залежатиме від кількох чинників – позицій інших партій, подій на фронті, а також рівня довіри до Макрона в часі його проукраїнського курсу. Проте абсолютна зміна риторики на прокремлівську малоймовірна, оскільки Барделла активно працює в Європарламенті і наслідувати Орбана не планує.

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

У червні православні християни відзначають особливий день пам'яті - Троїцьку батьківську суботу. У 2025 році вона припадає на 7 червня, напередодні свята Трійці. Це не просто дата в церковному календарі, а час глибокої молитви, духовного очищення і шанування померлих родичів. Про традиції, обряди та що не можна робити в Троїцьку батьківську суботу, розповів настоятель храму ікони Божої Матері "Всіх скорботних Радість" ПЦУ міста Кременчук, керівника ГО "Простір "Полум'я" Анатолій Куліш. Батьківська субота 2025 - що можна робити Робити можна все, зокрема - готуватися до Трійці, каже священник. "У цей день ми згадуємо померлих і заодно готуємося до свята. Можна прибирати, прикрашати житло квітами. У різних регіонах різні традиції - в одних житло прикрашають травами, а в інших - гілками дерев", - зазначив Анатолій. Свято Трійці має таку церковну назву - Зішестя Святого Духа на апостолів. Тобто цього дня ми згадуємо подію, коли фактично зародилася Церква Христова, оскільки після проповіді апостола Петра кілька тисяч людей вирішили стати християнами. Фактично ці люди склали основу Церкви Христової. "У Троїцьку поминальну суботу ми вшановуємо, зокрема, і тих, хто складає Церкву Христову вже в загробному світі. Тому що Церква Христова - це не тільки ті люди, які живуть на Землі, а й ті християни, які перетнули межу вічності і зараз перебувають або в Царстві Небесному, або у вічних муках. Для Бога мертвих немає, для нього всі живі. Саме тому ми й згадуємо померлих, бо є зв'язок між Церквою, яка існує на Землі, і тією, що у вічності", - додав священник. Що не можна робити в Троїцьку батьківську суботу Батьківська субота не передбачає будь-яких обмежень щодо фізичної праці. "Не можна бути байдужими до чужого горя, потрібно виходити з власного "Я" і звертати увагу на тих, хто нас оточує. Варто подивитись навколо і підтримувати людей, які цього потребують, як мінімум - добрим словом. Крім того, як і в будь-який інший день, не можна творити зло", - наголосив Анатолій. За його словами, якщо людина в Троїцьку батьківську суботу приїхала на цвинтар, то спершу їй варто помолитися за упокій душі тієї людини, могилу якої вона відвідала, та попросити, щоб Господь пробачив їй усі гріхи та дав змогу потрапити до Царства Небесного. Молитви живих людей допомагають вимолити прощення провин душ, які перетнули межу вічності. Після молитви можна прибрати біля могили. Як правильно поминати покійних вдома "У Троїцьку батьківську суботу можна поминати померлих, але не під час застілля. Коли люди піднімають чарки з горілкою догори і кажуть фразу "Царство Небесне", то це взагалі виходить наче якесь знущання з Церкви та Бога, бо алкоголь і Бог - це абсолютно несумісні поняття. В алкоголі Бога немає", - підкреслив він. У Троїцьку поминальну суботу в храмах відбуваються заупокійні богослужіння з панахидами. Якщо людина хоче пом'янути померлих - то цього дня краще знайти трохи часу, прийти до храму і поставити свічку за упокій душі. Якщо є можливість подати записку з ім'ям людини, за душу якої помоляться в церкві, - це буде добре, а якщо ні, то буде достатньо того, що вона просто поставить свічку і сама помолиться. Священник додав, що якщо немає можливості піти до храму, можна вдома встати перед образом і помолитися вголос або про себе. Можна прочитати молитву за померлих, яка є серед ранкових молитов. І цього буде достатньо. 8 червня віряни відзначають Трійцю. Свято триєдиності Бога-Отця, Сина і Святого Духа. Його також називають П'ятидесятниця, Зелене свято або Зелена неділя. Святкування Трійці прив'язане до Великодня. Саме тому дата його щороку змінюється. Трійця припадає на 50-й день після святкування Світлого Христового Воскресіння. В храмах на Трійцю проводять святкові богослужіння і великі вечірні служби. Основні символи свята у християн східного обряду - зелені гілочки берези та інших дерев. Ними традиційно прикрашають будинки і церкви. Згідно з народними повір'ями, ці гілочки допомагають закликати добробут та щастя в дім.

28 травня вшановують преподобного Микиту Сповідника, єпископа Халкидонського. Був видатним духовним лідером і захисником православ'я у часи іконоборства, яке відбувалося у VІІІ столітті. Він народився в благочестивій родині в Кесарії Вифінійській і від дитинства прагнув до духовності, прислужуючи в церкві. Після смерті матері його батько прийняв монаший постриг, а Микита приєднався до Мидикійського монастиря, де він виявив свої здібності та глибоку віру в Бога. За сім років доброчесного життя в монастирі, Микиту висвятили на пресвітера, а пізніше він став ігуменом обителі після смерті святого Никифора. Преподобний Микита відомий своїм милосердям і небайдужістю до страждань ближніх. Він завжди допомагав убогим, приймав мандрівників у своєму будинку, дбав про сиріт і вдів, із благоговінням ставився до святих ікон. Його життя було прикладом богоугодності і милосердя. У часи іконоборства, коли імператор Лев Вірменін намагався знищити святі ікони, преподобний Микита мужньо виступав проти цієї єресі і переконував людей продовжувати благоговійно поклонятися святим зображенням. За свою вірність цим святим образам, він переживав багато страждань, був підданий тортурам і відправлений у заслання. Преподобний Микита помер на початку ІХ століття, залишивши після себе свої мощі, біля яких стали відбуватися численні чудеса зцілення. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Релігійні свята червня: що відзначаємо у перший місяць літа, крім Трійці 28 травня - день пам'яті священномученика Євтихія, єпископа Мелітинського. Жив у І столітті і був відомим своєю відданістю християнській вірі та проповідуванням. Він народився у регіоні Фригії, який зараз розташований на території сучасної Туреччини. Євтихій став учнем апостола Івана Богослова і пізніше помічником апостола Павла. Він був висвячений на єпископа Себастії (пізніше перейменовано на "Самарія") у Палестині. Євтихій проповідував Євангеліє, знищував храми ідолів і перетерпів ув'язнення та тортури за свою віру. Незважаючи на жорстокі катування, він завжди знаходив сили витримувати муки, завдяки підтримці Господа. За легендами, Євтихій був відкритим критиком ідолопоклонників і язичників, проповідуючи, що Ісус Христос - єдиний істинний Бог. Його праведне життя закінчилося у глибокій старості в рідному місті Себастії. Деякі джерела стверджують, що він загинув мученицькою смертю на початку ІІ століття. Прикмети Дощить - до сухої осені. В небі довго видно веселку - чекайте на негоду. Оси активно літають - найближчим часом погода покращиться. Що завтра не можна робити, а що варто В полудень наші предки зачиняли вікна і двері, щоб в оселю не пройшли злі духи. Також було заборонено купатися у водоймі, вірили, що це до біди. Батьки намагалися не сварити своїх дітей, тому що інакше добробут піде з родини на цілий рік. Вагітні жінки йшли цього дня у поле, щоб їхня майбутня дитина мала таке ж міцне здоров'я як і молоді колоски. Селяни молилися святому Микиті, щоб той подарував здоров'я домашній птиці. 8 червня вірянивідзначають Трійцю. Свято триєдиності Бога-Отця, Сина і Святого Духа. Його також називають П'ятидесятниця, Зелене свято або Зелена неділя. Святкування Трійці прив'язане до Великодня. Саме тому дата його щороку змінюється. Трійця припадає на 50-й день після святкування Світлого Христового Воскресіння. В храмах на Трійцю проводять святкові богослужіння і великі вечірні служби. Основні символи свята у християн східного обряду - зелені гілочки берези та інших дерев. Ними традиційно прикрашають будинки і церкви. Згідно з народними повір'ями, ці гілочки допомагають закликати добробут та щастя в дім.

"Блошиний" ринок на Почайні з'явився ще у 2000-х. Із часом він розрісся у масштабний осередок вуличної торгівлі, який відомий і за межами Києва. Нині "барахолка" у столиці - це місце, де можна відшукати практично будь-яку ретро-річ і не тільки. Тут продають одяг, взуття, електроніку, інструменти, книги і навіть антикваріат. Як працює стихійний ринок на Почайні, хто там скуповується та які ціни виставляють продавці - дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ПІОНЕРСЬКИЙ ЗНАЧОК Перед входом на "блошиний" ринок висить стара затерта вивівка: "Києвская барахолка". На базарі гамірно. А через юрби людей повільно намагаються проїхати автівки. Ринку не видно ні кінця, ні краю. Біля коробок з книжками сидить жінка в камуфляжній куртці синьо-жовтих кольорів. - Де закінчується барахолка? - питаємо. - Будете довго йти. А потім ще розвилка йде аж до рельс і далі. Тому - зручне взуття, водичка, бутерброд і вперед!, - відповідає російською. На десятках розкладених столів можна побачити безліч товару: техніка, прикраси, посуд. По праву сторону чоловіки, що продають ювелірку та біжутерію - активно підраховують зароблені гроші. По сусідству продавець сидить на маленькій табуретці й пропонує придбати різного роду значки. ⁃ В яку ціну значки? Ну вот этот, комсомольський? - один з покупців розглядає річ, яка сподобалася його доньці. - Це піонерський. Віддам за 30 гривень, - відказує торговець та розповідає історію знаку. На товари рідко де вказані ціни. Деякі продавці спочатку оцінюють допитливим поглядом покупця, а потім називають вартість. Багато з торговців продають кришталеві вази та салатники. Все розкладене так, щоб кожен товар можна було розгледіти. ДОРОГОЦІННЕ НЕ В МОДІ На столі з червоною скатертиною викладено різноманітний товар: статуетки, фужери, срібло, іграшки, старовинні книги з мистецтва, конверти тощо. Продавець Ігор торгує сам. Хоча маю ще компаньйона зізнається. - Дуже багато товару не викладено, немає куди, - усміхається. - У нас абсолютно різний товар. Щось окремо виділити важко. Але знаємо, що на все знайдеться свій покупець. Комусь потрібен посуд, комусь - прикраси. Продавати дорогоцінні речі немає сенсу, то навіть показувати не буду, продовжує чоловік. - Тут свої колекції виставлять бєсполєзно, ти його не продаси за реальні гроші. Все, що більш-менш коштовне - не продається на базарі в нинішній час, - каже Ігор, - Все дороге - краще продfвати в інтернеті, на еВаy, Еtsy, аукціонах. Тут же рух, розмови, продажі, але не великі гроші. Найбільше Ігор продає годинників. Постійно їх відшукую, реставрую, зізнається. Більш коштовні продає онлайн. - Але і тут є цікаві позиції, - показує екземпляри на прилавку. - Це "Ракети", випущені у 1990-ті. Кожен зі своїм унікальним, кам'яним циферблатом. Їх зробили менше 100 штук. Віддаю за 2700 гривень. А ось це - "Ренесанс" з 1980-х. Коштують 2000. Але повторюсь, що товари в ціновому діапазоні від $100 і вище - не викладаю. Бо люди хочуть їх забирати ледь не безкоштовно. Часто до мене приходять люди і пропонують свої товари. - У мене, як у будь-якому бізнесі, є закупівельна ціна і власна невелика націнка. Я заробляю чесно. У мене немає такого, що одна ціна для одного, інша - для іншого. Для всіх однаково: чи це іноземець, чи українець. Тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів До Ігоря підходить пара. Купують старовинну новорічну іграшку за 250 гривень. Чоловік швиденько відраховує решту. - Серед продавців і покупців тут ходять легенди про неймовірні товари, які колись були продані, - розповідає Ігор. - Є історія, що тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів! Покупець просто підійшов та відрахував гроші. Але це - поодинокі випадки. Колись Ігор теж не продавав, а приходив на барахолку звичайним відвідувачем. - Раніше я спеціально приїжджав - ще до ковіду, до війни. Приїжджав здебільшого в суботу, дуже рано. Ходив, вишукував&hеllір; Було азартно і цікаво. Ігор переконаний, що барахолка набагато краща за сучасні речові магазини. - Що таке барахолка? Це круче, ніж ти зайшов в антикварний салон! В салоні в тебе ніхто не купить, а тут зосереджені абсолютно різні категорії аутсайдерів, - наостанок додає і йде відповідати на питання покупця. СТАТУЕТКИ І ПЛАТІВКИ Ринок тягнеться через вулицю Вербова і до залізничних колій. Через великий натовп людей - місця для проходу не багато. Біля деяких розкладок зібралися черги, зокрема попит тут на прикраси, старовинні речі чи хрустальні вироби. - Сігарети і гарячі пиріжки, - кричить жінка в шляпі з квітковим принтом. Вона протягом день пересувається ринком з однієї сторони в іншу, пропонуючи товар. За 5 хвилин повільної ходи опиняємося в антикварному осередку. Жінка в синій жилетці, якій на вигляд біля 60 років - продає рідкісний посуд. - Бачите, який він красивий, незвичайний, - нахвалює товар. - Потроху покупці питають, але не беруть. Я не засуджую, адже сама така. Навіть не пам'ятаю, коли останній раз щось собі тут брала. Раніше було всім легше і краще, але потім прийшли кацапи і зіпсували все і всім. Жінка на ринку вже 13 років. В колекції має статуетки та сервізи з Чехії, України, Китаю тощо. ЦІни абсолютно різні - від 200 гривень на фужери і до 4200 на колекційні вази. На питання про вартість оренди місця на ринку, продавці відповідають мовчанням. Тільки деякі відмахуються: "Платимо скільки платимо". Прийшли кацапи і зіпсували все і всім З лівого боку антикварного ряду стоїть стіл завалений коробками з обережно складеними музичними платівками. Починаючи від Івана Пановського до Лани дель Рей - є на будь-який смак. Ціни абсолютно різні: від 450 гривень і вище. Біля одного з прилавків підлітки питають про ціну вази. Не купують. - Ну зато то блюдечко ми прям класне взяли, - каже один юнак іншому проходячи далі. ВІД ПРИКРАС ДО ГВІЗДКІВ Серед техніки тут можна знайти ретро фотоапарати, старі телефони, магнітоли в машини. Також на ринку продають військову форму і елементи амуніції. - Девушка, медалі надо? - запитує чоловік в продавчині прикрас і дістає з карману дві почорнілі відзнаки, - В Прилуках їх задешево хочуть забрати. То я в Київ і привіз. - Так вони і правда дешеві. Мені не треба, - відповідає продавчиня Наталя в червоній куртці. Вона продає тут прикраси більше 5 років. В своєму арсеналі має як вінтажні так і сучасні речі з різних матеріалів: срібло, золото. - Це бурштин, це перламутр, ще в позолоті є ,- показує на прикраси, - Це вінтажний браслет. Жемчуг тут штучний, але позолочена застібка, виробник - Чехословаччина. Товар жінка зберігає в орендованому контейнері. З собою не возить. Наталя має й іншу роботу. Бо продаючи тут речі - багато не заробиш, зізнається. - Ціни у мене абсолютно різні. Є і за 5 тисяч речі, а є за 100 гривень - на любий гаманець. Ось це наприклад справжня мушля, - показує на перламутрове намисто з закрученою мушлею. - За п'ять тисяч так собі купують, не дуже часто. А дешеві речі люди дуже люблять. У кінці павільйонів починаються ятки з усім підряд: шурупи, гвіздки, секс-іграшки, виделки, календарики.За павільйонами - люди торгують просто неба, розклавши товари на ковдрах. Лежать картини, кухонне приладдя. Жінка ліворуч продає обережно розкладені ляльки в плівках. Поруч із нею чоловік розклав алюмінієвий посуд. Його сусід розмістив в коробках плати, а в ящику зі скла - телефони. - Нащо вони тут їдуть, якщо не можуть тут пролізти?- жаліється дівчинка матері на автівки, які рухаються через весь ринок. Ця зона доступна для проїзду, проте проїхати таку кількість людей і яток - важко. Пройшовши ряди контейнерів і павільйонів ринок розгалужується. Продавці стоять поодинці або невеликими групами біля розкладних столиків, ящиків. В коробці на землі - іграшки по "10 грн". Біля машини чоловік розклав кілька картонних коробок, у яких перемішані скляні стакани. Із них стирчить вивіска: "Все по 50". Поруч жінка приміряє ковбойські чоботи. А на іншому боці проходу - чоловік виклав свої товари. Поруч із купкою одягу в нього є і пікантна річ - надувна секс-лялька. ДИКЕ ПОЛЕ Йдучи в іншу сторону опиняємося біля залізничних колій. Тут панує атмосфера хаосу, оскільки відсутні столи, палатки чи організована структура. Продавці розкладають свій товар просто на тканину, плівку чи старі ковдри, або навіть на рейки. Запах пилу, вологи, металу, старих речей змішується з сигаретним димом. Покупці - це здебільшого пенсіонери, перекупники, молоді компанії людей. Продавці ж пропонують їм дешеві товари. Люди приносять усе, що можуть продати: від старих іграшок, косметики, дрібної електроніки - до одягу, предметів побуту, посуду. Під самими рейками розкладена чорно-сіра плівка. На ній - купа таблеток. Термін придатності дізнатися нереально, бо немає упаковок. Серед розсипаних блістерів можна розгледіти знайомі назви: "Ібупрофен", "Цитрамон", "Стрепсілс". Є декілька розірваних коробочок із мазями, старі бинти, засоби для інгаляції, ампули з невідомим вмістом. На деяких зашарпаних і брудних ковдрах розкладено взуття, насадки для душу, підставки під електричні чайники тощо. Є ковдри з накиданими на них ляльками і зламаними іграшками. Деякі розкладки просто неба більш організовані: амуніція для катання на роликах та спортивні товари, на іншому полотні рюкзаки і сумки. Серед десятків розкладених полотен стоять машини, власники яких також пропонують товар. Біля однієї з таких в дитячих бігунках - маленька дитина. Ціни тут умовні. Якщо щось зацікавило - запитуєш. Також можна взяти щось за обміном.