Search trend "День журналіста"

Про це інформує Тhе Nеw Yоrk Тіmеs. Вказано, що розмова відбулася 27 листопада, за день до Дня подяки, який святкують у США,  і через шість днів після того, як Росія запустила нову балістичну ракету середньої дальності "Орешник" по Україні. Під час розмови Герасимов сказав, що запуск ракети, нібито, був запланований задовго до того, як адміністрація Байдена дала дозвіл Україні на використання американської зброї для ударів вглиб Росії. Прессекретар Брауна капітан Джеріл Дорсі на запит журналіста повідомив, що "на прохання генерала Герасимова генерал Браун погодився не розповідати про цей дзвінок". Він також зазначив, що Герасимов і Браун "обговорили низку питань глобальної та регіональної безпеки, в тому числі конфлікт в Україні". Російський диктатор Володимир Путін заявив, що 21 листопада РФ випробувала балістичну ракету середньої дальності "Орешнік" під час атаки по Дніпру. Він додав, що Москва "відповідатиме на ескалацію".Президент Володимир Зеленський заявив, що Росія застосуванням нової балістичної ракети здійснила другий крок до ескалації, назвавши першим залучення військових із КНДР.Служба безпеки України представила унікальні докази чергової російської агресії, показавши світовим ЗМІ уламки балістичної ракети "Орешник", випущеної Росією по Дніпру минулого тижня.28 листопада російський диктатор Володимир Путін заявив, що центри ухвалення рішень у Києві можуть стати ціллю для нової ракети "Орешник", якою РФ атакувала Дніпро 21 листопада.

Сьогодні наш гість - це мій колега Юрій Макаров, письменник, публіцист, документаліст, і ще багато регалій, про які ми не будемо говорити, тому що я думаю, що його можна просто представити. Отже - Юрій Макаров.Я дуже дякую, що ти прийшов поговорити про тему, яка останні кілька років для мене стала такою найбільш, можливо, значимою. Це тема деколонізації мислення. Зараз вона стала для мене значимою, тому що я її почала досліджувати, а думати про це почала ще 30 років тому.Так отож, а то я думаю, як це, останні роки?Це я вже так, професійно почала досліджувати, робити якісь документальні фільми. Але знаєш, з чого почалося? Ось минулого разу, тут, в цій студії, була Оксана Забужко, і ми говорили з нею про перший Майдан, про революцію на граніті, який мав деколонізаційні вимоги: ні союзному договору, українці служать в українській армії і так далі. І вже ж тоді, вже тоді нібито здавалося, принаймні мені, студентці… Я от пригадую розмову, коли до нас прийшли Чорновіл, дисидент Левко Лук'яненко… Я пригадую, як ми переконували Чорновола, що ось, В'ячеславе Максимовичу, зараз, коли надрукують підручники і люди дізнаються все про те, що було і що ми втратили, вони все дізнаються, і буде нам щастя. Тобто оцей процес, те, що ми вже тепер називаємо деколонізацією мислення, тоді ми так це ще не називали, але просто вірилося в те, що це буде набагато швидше. Що всі стануть іншими - почитали книжку з історії або почитали Мирослава Поповича "Історію культури" або ж просто історію України і все.Українці надзвичайно практичні, вони дуже швидко навчаються, вони дуже швидко здатні переймати якісь важливі знання і навички в тому числі. А для нас, в першу чергу, важливо соціальні навички. Те, що українці, я навіть не кажу про те, як змінилися… Оскільки ти згадала, як дівкою була на революції на граніті, для мене, як для людини, яка претендує на те, щоб бути письменником, для мене дуже важливий зовнішній вигляд. Ну, не в сенсі шмоток, а в сенсі якоїсь постави, якоїсь пластики, виразу обличчя. От антропологія для мене надзвичайно важлива.Я певний час, відносно недавно, жив у селі, в приймах, і регулярно проїздив повз школу. Звичайна сільська школа, але під Києвом. Це та сама Малютянка, в якій в Пимоненка була дача. І відповідно вся ця Малютянка обмальована і ми її знаємо, всі ці ландшафти і людей цих, завдяки Пимоненку. Ми знаємо фактично прадідусів і прабабусь тих людей, які сьогодні ходять цими вулицями. Я не рахую тих, хто там уже купили будинки чи ділянки і побудувалися.І коли я проїздив повз цю школу, я себе впіймав на тому, що ці діти абсолютно спокійно могли би вписатися на територію якоїсь непоганої школи в Парижі. Вони нічим не відрізняються. Це я кажу про вираз обличчя, поставу, якусь міміку, якусь свободу внутрішню. Це те, чого нації навчаються століттями.Ти знаєш, я дуже добре розумію, про що ти говориш. Я розумію, що це не тому, що це Малютянка і Пимоненко, а тому, що це загалом українське суспільство, так?Я пригадую, що в Америці і в Канаді я могла пізнати своїх співвітчизників у церкві з потилиці. Не знаю, що це було таке - зачіска, постава, як ти кажеш, силует чи що. Але це було видно зі спини. Оце вони називались новоприбулі в діаспорі, це наші, це з України. Тепер я би вже теж не впізнала, щось змінилося, дуже-дуже сильно щось змінилося.Але ось ти дуже добре сказав про пластичність. Я думаю, що читала це в Сергія Плохія, але хтось з істориків про це казав, що пластичність - це риса націй, таких, фронтирних. І що така адаптивність, вона і в плюс, і в мінус. Тому, коли ти говориш про те, що ми стартували з глибокого мінусу, це, власне, теж наслідок пластичності, наслідок того, що ми пристосовувалися жити в певних координатах.Я розповім байку. Є дуже визнана в світі соціологічна методика, вона називається Wоrld Vаluеs Survаy. ти про це знаєш, так? Дослідження цінностей в різних країнах. Воно робиться не щороку, але доволі регулярно, раз на два чи три роки. Вони міряють за двома вісями: вісь цінностей традиційних, модерних і цінності безпеки самовираження. І на цій діаграмі, станом там десь років 20 чи більше тому, українці були на передостанньому місці за показником цінностей безпеки, цінностей виживання. Це цілком зрозуміло, логічно, ми знаємо вже, що такі травми, які були саме в українців, реєструються потім через ще два покоління. Якщо у тебе нормальна психологічна методика, то ти їх впізнаєш, ці травми. І в цьому сенсі українці, які взагалі зберегли якесь людське обличчя після того, що з ними робили, я вважаю, що це супер стійкість. Але те, що українці певні опортуністи, в тому сенсі, що вони пристосовуються, вони намагаються використовувати якісь зручні випадки в своїх інтересах, це правда. Вони радше, якщо є вибір просунутися в біографії чи забезпечити собі подушку безпеки, то вони, в середньому, ми ж не соціологією тут займаємося, виберуть собі щось більш надійне, матеріальне. Ну, принаймні той українець, у якого ще реєструються ті травми, це стратегія виживання. І сьогодні вимагати від нинішнього персонального складу нашої країни і держави, тим більше, що до цих випробувань додалися випробування свіженькі: хтось втратив все, хтось втратив свій побут, майно, своє місце, свій локус, в якому прожив, прожили попередні близькі… Нетравматизованих українців сьогодні немає, і те, що вони примудряються ще й зберегти людське обличчя, ну, я вважаю, що це просто Боженька поцілував і благословив. Я не хочу казати ми, я там кілька разів  в своїх колонках писав "ми", а потім мені там деякі категоричні відповідали "Хто такі ми?", "Хто ти?", "Хто тобі дав право від нас говорити?". Тому я уже намагаюся не використовувати "ми", але те, що у українці в цьому сенсі абсолютно унікальні, я вважаю, хоча може я когось не знаю, але я вважаю, що серед тих країн, які я бачив, серед народів, з якими я спілкувався, українці абсолютно унікальні, у нас персональний склад.Ми ще поговоримо про травми обов'язково, але я запитаю тебе про інше, зайду з іншого боку до травми. Але спочатку ми почнемо говорити про твою книжку, тому що саме її я хочу в контексті деколонізації обговорити. Тому що фактично ця книжка, яку ти кілька місяців тому видав…Дякую тобі. Я тобі дуже вдячний, бо вона оце вийшла, і у мене таке відчуття, ти знаєш, наче це канонічний текст: "ніхто не гавкне, не лайне, неначе не було мене".Але насправді, ну, для мене ця книжка супер важлива. Я потім скажу особисто для мене, але я взагалі вважаю, що вона важлива в тому сенсі, що ти піднімаєш теми дуже тригерні: теми загрози двомовності, теми міфу великої російської культури, теми постправди, фейк ньюз і так далі. Тема ідолізації Шевченка, скажімо, такого забронзовіння Шевченка та інші.Тобто, це теми такі небезпечні, але це теми, над якими ми в моїй бульбашці ламали списи протягом кількох десятиліть.Ти кажеш небезпечні  - бо за них може прилетіти чи ти можеш схибити?Ні, це теми, за які може прилетіти і тобі, м'яко кажучи, вже прилітало.Я розкрию таємницю, що ми із Юрієм Макаровим цю книжку презентували в "Книгарні Є" і я відчула, з яких боків може прилетіти, і з тобою про це сьогодні хочу поговорити. Але скажи мені, будь ласка, чому ти взявся за цю книжку? Тому що книжка називається "Книга особистих відкриттів". Чому ти назвав її так? Чому особистих відкриттів?Тому що я нічого, насправді, не відкрив. Я не науковець, не дослідник, я журналіст, причому журналіст специфічний, компілятор, я би сказав. Ну, для журналіста це не соромно, так? Я беру кимось відкриті або озвучені факти і я їх викладаю в певному порядку для того, щоби це було зрозуміло, і, можливо, переконливо. Там немає, окрім буквально трьох-чотирьох якихось положень, якими я пишаюсь, по-справжньому прозрінь, які прийшли саме мені. За бажання ти можеш піти в бібліотеку або зайти в інтернет, і якщо ти знаєш, що шукати, все це ти знайдеш. Але це речі, які або не дуже гучно були сказані, або їх знають фахівці. І це ще один парадокс. В соціальних дисциплінах є речі, які для одного, для фахівця, є очевидністю, банальністю, що аж трохи незручно про це говорити вголос. А для профанів в широкому сенсі це відкриття. Оце, власне, і є цей мотив, тому що, я вважаю, що якщо є якась річ, яка стосується абсолютно всіх, а питання, які ти перелічила, стосуються, перепрошую, абсолютно всіх, то не гріх зайвий раз про це або сказати, або нагадати, або підказати. Я посилаюся скрізь, де можу посилатися, на авторів. От вам, будь ласочка, от там книжечка або там статеєчка. От, будь ласка, подивіться, перевірте, якщо ви мені не вірите.Дивіться, оця тема про міф про велику російську культуру, вона є дражлива в тому плані, що якщо говорити про деколонізацію, якщо говорити про таке-собі ментальне звільнення від великої російської культури, це для багатьох людей, наших з тобою співвітчизників, можливо у великій мірі для тебе і для мене, це ж означає ампутувати частину освіти. Це означає, що той гумус культурний, на якому ми виростали…Так. Бурова, Булгакова, братів Стругацьких, а вже ж ми цим жили. І тепер раптом приходить Макаров і це все відсікає. Чи ти відчуваєш у собі оцю ампутованість того, що колись було тобою? Ти відчуваєш фантомні болі якісь.Ну, звісно, що я відчуваю, чесно кажу. Ми про це з тобою колись уже говорили, може і не один раз, тому що, ну, мене виховували в цій російській культурі, нікуди ж я не дінуся. Я не можу забути те, що я свого часу, в підлітковому віці "тащився" від Феодора Михайловича, і не лише в підлітковому. Ми донедавна розмовляли цитатами з Булгакова і це було окей. В міру того, як ти дізнаєшся, або складаєш оцей пазл, цю мозаїку, в якусь єдину картину, той шматочок смальти або цей шматочок головоломки, яким ти захоплювався, яким ти пишався, коли він стає в цілу картину, ти розумієш весь контекст, він тобі уже не здається таким симпатичним, таким атрактивним. Тобі уже трішечки, трішечки неприємно.Господи, ми можемо знайти там 100-500 різних аналогій, найпростіша аналогія для мене, оскільки я все ж таки належу до того віку, коли пам'ять про Другу світову, так звану "отєчєственную" була дуже свіжою. От в моєму дитинстві, це було позавчора. Я пам'ятаю багатьох людей, для яких просто сам звук німецької мови був ну, не те, що огидним, а нестерпним, так? Люди розуміли, що як, а це ж Радянський Союз, а як же Карл Маркс і Фрідріх Енгельс? Вони ж теж німці, так? А там потім Гьоте, Шиллер, Бетховен – "не влияєт".. От я людина, яка від імені тих людей, які застали війну. Я людина, яка запам'ятала німецький танк або німецьких солдат в оточенні Бабиного Яру, я не можу це сприймати нормально. І я розумію, що це травматично….І тобі скажуть, що так, це травма, і що? Подолай в собі травму і для тебе буде російська культура, скажуть тобі, така сама, як інші культури.Вона не така сама. Вона 100% не така сама і про це, власне, йдеться. Російська культура толерує нелюдські практики, традиційні, вкорінені, і якоюсь мірою пропагує нелюдські практики. Про це половина російської культури. І якщо ми кажемо про непобутову культуру в найширшому сенсі, а оцю професійну культуру, ну що там – балет, література, кіно, в кожній з цих галузей ми можемо знайти якісь, здавалося б, зовсім в невинних проявах їхніх, токсичні елементи, які не дозволяють аж з таким захватом їй віддаватися, як ми звикли там 30-40 років тому. Вона не є культурою свободи. Вона не є культурою, скажімо, торжества гуманізму. Не є, ну не треба, от не треба нас в цьому переконувати. Ми не можемо закреслити взагалі цю культуру, але ми можемо її відкласти трішечки в бік, поставити на паузу і дочекатися, коли вона не буде от взагалі ніяк актуально тригерити. Ну, я не знаю, це, напевно, покоління наших онуків. Вони зможуть до цього повернутися, і з холодним розумом уже досліджувати це не як частину їхнього світосприйняття і їхньої біографії, а так, як антрополог досліджує там культуру якогось Вавилона. Сказати, що Вавилон чи монгольська імперія Чингізів чи там навіть ближче давай, Британська імперія, Іспанська імперія - там сила-силенна абсолютно аморальних речей, жахливих, ганебних. Але це все в такому уже далекому історичному минулому, що ми можемо сьогодні повертатися до них і уже входити в інший тип контакту і отримувати інший тип естетичного задоволення. Не того, коли це частина твоєї прошивки.Я от думаю, чи ми з тобою зараз не видаємо бажане за дійсне? Наскільки це ідеалістично? Ось дивись, я весь час говорю і в розмовах з тобою, що оця деколонізація, на мою думку, скрипуче йде. Оця ментальна емансипація від метрополії колишньої. Тому що це пов'язано ще, зокрема, з біологією людського мозку. Розумієте?Так от, що стосується нас безпосередньо: у мене дуже мало цієї залежності. Я тобі уже, от за лаштунками, розповідав. Оскільки я виріс там на Чехові, на Тургенєві, на Толстому, Анна Кареніна, "Війна і мир"… І от мені викинуло, буквально на тому тижні, цитату з "Анни Кареніної", і я спробував прочитати довший шматок, щоб згадати, про що там ідеться. Я відкрив і я розумію, що я не можу. От я фізично не можу туди, на цю територію відступати. Але натомість у мене так багато інших книжок і, вони весь час же перекладаються, слава богу. От у нас книжковий бум, видавничий бум. У нас весь час перекладається якась література і художня, і нонфікшн. Я все одно не встигаю все прочитати. Я обійдуся без того, щоб відновити в пам'яті, як Анна Кареніна зі своїм чоловіком Кареніним, який, до речі, там же зашиті ще додаткові речі: її чоловік, він займався проблемою на державному рівні, він займався проблемою "інародцев".Ну, тобто, це якраз от та сама тема. Ну я якось без цього обійдуся, точно не помру. І Бродського не буду згадувати, перечитувати. От єдине, можливо, там якісь юнацькі мої спогади про братів Стругацьких. Але вони були провидцями, вони багато що вгадали і матеріал для своїх оцих от озарінь, вони ж брали де? Вони брали навколо себе. Так що в цьому сенсі я би їх не зовсім так уже скидав з корабля сучасності, але все решта… Ні, я візьму іншу книгу. І ти знаєш, я нещодавно раптом зрозумів, що я дуже погано пам'ятаю Дон Кіхота. Ти легко заходиш на сайт тієї ж "Книгарні Є" чи "Розетки", виписуєш собі, тобі через день приходить той Дон Кіхот, ще й копійки коштує. Я собі виписав "Божественну комедію" Данте, яку не читав з університету.А все, що вважається, що ти прочитав в університеті, потім ти читаєш, перечитуєш і розумієш, що ти не читав, що це тільки галочка.Ну звичайно, це ж зрозуміло. Я якоюсь мірою відчуваю, що оця от ваша "великая русская культура", вона від мене затулила все те, що я пропустив. Тому що мені було там кайфово, мені там було нормально. Ну, мені реально було там норм, так? А потім ти чухаєш потилицю - як же ж я міг стільки пропустити?Якщо ти мене питаєш поради - ось моя порада. Дуже просто: візьми Дон Кіхота. Ну, отака книжка, чесно. Або візьми щось ще - можливо, останню Нобелівську лауреатку ще не переклали, але там два-три роки свіжості уже 100% є, бери і читай.Ти знаєш, я думаю, все ж таки, що справа в іншому.Я тоді тебе так запитаю: що змушує людей сьогодні, з нашої ж з тобою бульбашки, захищати пам'ятник Пушкіна в Одесі? Це не те, що вони не можуть взяти і прочитати "Божественну комедію" чи "Дон Кіхота", так? Це щось інше. Що змушує цих людей так сильно рубатися і звертатися до ЮНЕСКО?Ну, у мене в цьому сенсі така, трохи дисидентська позиція, в найширшому сенсі, тому що я взагалі до пам'ятників, як таких, ставлюся дуже обережно. Для мене особисто, для того, щоби пам'ятник став пам'ятником, з ним мають відбутися якісь дуже важливі події, як там, скажімо, ну, Христя на Майдані Незалежності. З естетичної точки зору жахлива абсолютно, але з нею пов'язаний Майдан, Інститутська, вся ця вища точка прояву громадської солідарності, мужності, героїзму і таке. І воно її освятило.Ну так, але чекай, це Христя. А якщо це йдеться про Щорса, і люди кажуть, що "для мене Щорс, той бандит, це простір безпеки мого дитинства. Для мене Пушкін - це простір безпеки мого дитинства".А оце от уже зовсім інша річ. Тобто, коли з цим пов'язані якісь, ну, реально дуже серйозні прояви людського духу, це одне. Тоді воно для мене пам'ятник. Якщо він не пам'ятник, не об'єкт такого, напіврелігійного поклоніння, якогось такого напівмістичного, то це просто деталь екстер'єру. Я не бачу великої проблеми в тому, щоби трохи поміняти екстер'єр, якщо це не зачіпає якихось світоглядних речей, можна поміняти. А якщо просто ти так звик, це твоя територія безпеки, як вона тобі запам'яталася і ти нічого не хочеш міняти… Ну, так давай тоді і Сталіна відновимо, це ж теж територія твоєї безпеки. А далі, за цією логікою, можна ж і іншим тиранам теж відновити пам'ятники - "А ні, то ми не будемо!". Тому що тут ніякої логіки шукати не треба. Люди, люди не хочуть змін, тим більше люди травмовані. І навіть, якщо вони розуміють, інтелектом розуміють, що це символ якраз того, що їх убиває в буквальному сенсі, не в переносному, в буквальному.Я реально дуже любив Олександра Сергійовича і дуже непогано його знав і якщо напружитися, то я можу багато прочитати напам'ять. Але ж я розумію, що якби він жив сьогодні, він би цій війні плескав би. От дуже простий тест, так? От якби Олександр Сергійович сьогодні жив би в Росії, він би засуджував цю війну, чи він би її вітав? Відповідь: він би її вітав. Це випливає з кожного рядка його творів. І дуже багатьох, якщо не абсолютної більшості представників цієї російської культури це так само стосується. Вони би плескали, вони би вітали, вони би нас убивали. Тому я ж кажу: я не буду їх палити, якось обійдусь.Не йдеться, наприклад, про одеського Пушкіна, не йдеться про спалення, йдеться просто про перенесення в якесь інше місце. Було ж роз'яснення.Але є люди, які не хочуть прощатися зі своєю мовою, молодістю, зі своїм комфортом, зі своєю ілюзією безпеки. Нейронні зв'язки. Я їм реально співчуваю, але в Одесі досі немає пам'ятника, скажімо, Святославу Теофіловичу Ріхтеру, одеситу. Як? Ми свого часу з моїм товаришем одеським намагалися пробити. Була скульптура ця в музеї в Переяславі, безхозна, фактично. Але вона у них була на балансі. Ми намагалися добитися, ми навіть на прийом до Гурвіца ходили, все було окей, всі за, але неможливо. Нема в Одесі пам'ятника Ріхтеру. І Ойстраху нема. Розумієте? А Пушкіну є.Чому нема?Ну, нема, тому що нікому це не потрібно. Нафіг не потрібно було, на відміну від Катерини ІІ. Зрозуміло чому, правда?Хочу запитати про те, що мені виглядало таким, достатньо небезпечним, з огляду на стосунки всередині громадянського суспільства. І мені здається, що власне по цих лініях можуть піти маленькі тріщинки. Йдеться про старонавернених і новонавернених. Пригадуєш, ми говорили? Про те, що є люди, які раніше українізувались і деколонізували свідомість, давайте так умовно називати, а є люди, які, скажімо тільки рік чи два тому перейшли на українську і усвідомили, що є потреба і так далі. І ось між цими людьми виникає таке напруження, яке я відчуваю.Я людина, яка українізована давно, хоча я закінчила російську школу і я пережила оце гноблення, цей булінг. Булінг був дуже серйозний в російській школі щодо мого імені, яке вважалося жлобським. Мирослава, ну що це за ім'я, так? Це ж не Юра, Юрою було бути легко, а от Мирославою в радянській школі було дуже тяжко бути. І тепер ці люди, які зараз українізувались, вони кажуть таким людям як я, що "вам легко бути українськомовними, ви виросли в хатах з Шевченком і рушниками, а у нас говорили російською мовою, вам це нічого не вартувало". Це, як на мою думку, знецінює те, що я пережила, ті випробування, що я пережила. Чи ти думаєш, потрібна якась розмова про це? Бо от я цю розмову якось хочу ініціювати, але не розумію, до чого вона мусить призвести і до чого призведе - до ще більших скандалів, м'яко кажучи, чи до порозуміння?Ну, я думаю, що, проговорювати травми ще з часів доктора Фройда вважається продуктивним. Як мінімум, визначати травми для декого, принаймні для фахівців, вважається необхідним. Але ось так, в черговому порядку постійному ввести всякі дискусії... Я не переконаний, що це аж так уже потрібно, тому що це завжди територія конфлікту. І там, де є конфлікт, внутрішній конфлікт, я думаю, що треба бути трішечки обережнішим.От там пише в соціальній мережі одна дівчина: "була в книгарні, а за сусіднім столиком розмовляли російською. І я викликала адміністрацію, щоб їх вигнали". Вони ж не з трибуни, не з кафедри розмовляли російською. Ти їх прибрала зі свого особистого простору. Ти їх не перевиховала, ти зробила найпростіше, що ти могла зробити - включила репресію в тому крихітному обсязі, який був тобі доступний. Ти в такий спосіб хочеш перевиховати Україну, чи ти самостверджуєшся? Чи ти віриш, що такий спосіб комусь допоможе? Ти нікому не хочеш допомагати. Ти хочеш, щоб вони зникли, а вони не зникнуть. Тому тут, з одного боку, треба бути абсолютно тупо непримиренним і ригідним, коли йдеться про публічний простір: трибуна, мікрофон, камера, радіостанція. З іншого боку, якщо це люди, тому що ти, фактично, наслідуєш тих людей, які саме зараз, в цей самий час, коли ти починаєш розмовляти українською в Одесі і тобі відразу автоматично прилітає, що "ви сюда понаєхалі, єдьтє в свої Львови". А вони люди, і не просто у себе вдома в своїй країні, вони в своєму місті. Це їхня, це їхня рідна мова, але так от не треба їх наслідувати, не треба їх копіювати. Українську мову, культуру, поведінку, кодекс треба відстоювати трішечки розумнішими і складнішими, технологічнішими методами. А інакше ми будемо знову собачитися. Срач - це така собі частина нашої прошивки. Я вважаю, що не варто, от не варто.От щойно до тебе продавчиня звертається не українською - будь ласка, оце сигнал для реакції, тому що воно прописано в законі і ми хочемо бути правовою державою, частиною Європи. Коли ти сусіду за сусіднім столиком починаєш робити зауваження - ну, це вже не правова держава і не Європа.  

Уряди багатьох країн знали про масове вбивство голодом українців у 19321933 роках, але не втрутилися в ситуацію, обравши умовну дружбу зі Сталіним Починаючи з кінця 1980-х, пам'ять про Голодомор була наріжним каменем української національної пам'яті, а її сприйняття лакмусовим папірцем для визначення зрілості громадянського суспільства сучасної України. Перші мітинги, які розхитували фундамент Радянського Союзу, якраз і стосувалися вимог до влади: дати можливість маркувати місця масових злочинів, вчинених її попередниками, мати право вшановувати й молитися за жертв і вбитих, відкрити архіви й розказати людям правду про Голодомор і масові політичні репресії. У 19321933 роках Москва цілеспрямовано використала голод як інструмент геноциду, щоб придушити опір окупації, запобігти виходу України зі складу Радянського Союзу та не допустити створення незалежної Української держави. Десятиліття до цього й багато десятиліть після того, доки Україна була окупована й колонізована, радянська Росія знищувала українську інтелігенцію, українську церкву, українську культуру й мову, русифікуючи простір, закриваючи останні школи з українською мовою навчання, фальсифікуючи історію, витираючи пам'ять у цілих поколінь. Тепер уже Путін поставив перед собою завдання знищити українську державність і повернути Україну в орбіту російської політики, вже не маскуючи своїх дій гаслами інтернаціоналізму та зближення націй, а прямо заперечуючи право на існування окремого від росіян українського народу. Росія веде геноцидну війну в Україні, називаючи її денацифікацією, якій передувала і яку супроводжує дегуманізація українців. А ми знову фіксуємо факти як-от масові вбивства (Буча, Ірпінь, Гостомель, Ізюм), заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи (існування катівень на окупованих територіях, в яких утримують та вбивають людей з українською позицією, зґвалтування та інші форми тілесного насильства), умисне створення таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення (ракетні атаки на об'єкти цивільної і критичної інфраструктури, медичні установи, зернові склади та центри розподілу гуманітарної допомоги), насильницьке вилучення українських дітей та передання з української групи в російську, які не тільки катастрофічно ідентичні з подіями 90-річної давнини, а й є чіткими ознаками-доказами злочину геноциду, що триває. Суттєвою складовою історичної політики сучасної Росії у світі є присвоєння української історії та персоналій і заперечення Голодомору, організованого лідером російських більшовиків Сталіним разом із поплічниками на території окупованої України у 19321933 роках. Саме тому на окупованих РФ територіях, у Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях, ще першого року окупації відбулися публічні руйнування пам'ятників, встановлених для вшанування пам'яті жертв Голодомору. І руйнування пам'ятника жертвам Голодомору та політичних репресій у Маріуполі не є відособленим фактом. У квітні 2022 року окупанти знищили в Маріуполі на Донеччині пам'ятник одному із засновників міста митрополиту Ігнатію, а у травні пам'ятник гетьману Сагайдачному в селищі Мангуш. Стирання пам'яті про історію України, мільйони людей, які стали жертвами організованого Кремлем геноциду, є елементами нового геноцидного плану. Заперечення Російською Федерацією Голодомору є запереченням права України на власну історію, а отже, й погано прихованою формою відмови українцям у праві на незалежне державне та національне існування. Маніпуляції суспільними уявленнями про комуністичне минуле для російської влади є важливим інструментом психологічної мобілізації прихильників антизахідного політичного курсу диктатора Путіна. Крім цього, зумисне замовчування та спотворення історії Голодомору виконує роль одного з інструментів інформаційної війни, яку веде Росія. Для України ж пам'ять про Голодомор є наріжним каменем історії державотворення, адже це історія про те, що буває з народом, який не має власної національної держави та сильної армії. Це наш урок, з якого ми зробили висновки й за­вдяки якому протистоїмо 11-й рік війні, яку розпочала Росія як правонаступниця СРСР. Свого часу, аби довести, що голоду в СРСР немає, Москва організовувала показові візити іноземних політиків та діячів культури, які мали б авторитетно переконати світ, що в Україні голоду немає. Серед цих діячів були Бернард Шоу, Едуар Ерріо, Герберт Веллс, Ромен Роллан. Окрему роль відводили іноземним журналістам, які погоджувалися закривати очі на маніпуляції радянської пропаганди. Як сьогодні нам відомо, уряди багатьох країн знали від своїх дипломатів у СРСР про масове вбивство українців. Українці благали про допомогу в Міжнародного Червоного Хреста, Ліги Націй та інших міжнародних організацій. Лідер УГКЦ Андрей Шептицький закликав християн усього світу допомогти Україні. На жаль, усі ці зусилля виявилися марними міжнародна спільнота не втрутилася в ситуацію, обравши умовну дружбу зі Сталіним як противагу тоталітарному нацистському режиму Гітлера, який набирав сили. Згодом путінська Росія швидко взяла на себе роль заперечувача Голодомору. Російські науковці, дипломати, ЗМІ, використовуючи сучасні інструменти поширення інформації, з новою силою почали переконувати світ, що Голодомор не був актом геноциду. І це триває досі. Ми як музей стикаємося з цим щодня. Навіть якщо й не маємо прямого контакту з росіянами. Двоюрідний племінник журналіста Ґарета Джонса, який розказав усьому світові про те, що в Україні люди помирають із голоду, ліберал Філіп Коллі каже, що історія Голодомору є "націоналістичним інструментом пропаганди, метою якого є обдурити світ і розпалити ненависть до свого сусіда". У листопаді 2023-го, в рік 90-х ро­ковин Голодомору, керівництво департаменту політичних наук Університету Інсбрука, другого за престижністю вузу Австрії, через день після відкриття згортає нашу інформаційну плакатну виставку "Непокараний геноцид українців повторюється". Її створили, щоб розповісти світові про історію зла, яке не було покаране і яке таки повернулося сьогодні знову. У виставці йдеться про історію деструктивних українсько-російських відносин, розповідається про їх причини, наслідки та способи остаточно перемогти це зло. В офіційному листі на наш запит із проханням пояснити причини демонтажу виставки директор департаменту Мартін Сенн написав, що вона містить праворадикальну інформацію, яка стирає межу між історією та політикою. Хоч до того її з успіхом демонстрували у штаб-квартирі ООН, Університеті Індіани й біля бундестагу. Але не­офіційно ми знаємо, що за рішенням про демонтаж виставки стояв Герхард Манготт працівник департаменту, багаторічний фахівець із питань зовнішньої політики Росії, який тільки за минулий рік дав 600 інтерв'ю та коментарів, людина з неоднозначними поглядами, широко критикована в українських колах і шанована в російських, яка є частим гостем у Кремлі. Або з останнього. У вересні ­2024-го Національна рада Швейцарії з третьої спроби ухвалила декларацію про визнання Голодомору актом геноциду. Але в текст також потрапила згадка і про 2 мільйони казахів та сотні тисяч росіян, які померли внаслідок голоду, але точно не в Україні і не в роки Голодомору. Що розмиває рамки і хронологію Голодомору за російським механізмом. І це все в той час, коли 103-річна Любов Ярош із Житомирщини, яка пережила Голодомор, Другу світову війну, повоєнний голод і, зрештою й Радянський Союз, щодня плете маскувальні сітки, допомагаючи своїм дітям, адже троє чоловіків з її родини сьогодні зі зброєю в руках захищають Україну від росіян, і каже: "Головне дожити до перемоги". Щодня в Залі пам'яті нашого музею ми приймаємо з екскурсіями людей, яких із війною стало більше. Одні розповідають родинні історії виживання та втрат у роки Голодомору, дарують сімейні реліквії до музею. А інші, кому вдалося раніше чи пізніше виїхати з тимчасово окупованих територій або хто має зв'язок із рідними, зі сльозами підсумовують, що сьогодні росіяни вчиняють ті самі злочини, що й понад 90 років тому. І для одних, і для інших історія Голодомору перестала бути однією з тем в умовному підручнику, фізичному чи тому, що в голові, сухою та забутою. Це наш невивчений урок, наслідком якого є сучасна війна й випробування нас на спроможність бути нацією та державою. Саме тому для нас сьогодні максимально важливим є визнання Голодомору 19321933 років геноцидом української нації всім світом на міжнародному рівні. Бо це відновлення історичної справедливості, це перші кроки до притягнення РФ як правонаступниці до відповідальності, адже злочин геноциду не має терміну давності, й найголовніше це підтримка нас як держави, нашого права на пам'ять і національну культуру. Передплатити журнал "Країна"

&lаquо;МедіаЧек&rаquо; вважає, що в матеріалі інтернет-сайту &lаquо;LВ&rаquо; (&lаquо;Лівий Берег&rаquо;) під назвою &lаquо;Порошенко у день вшанування героїв Небесної Сотні: "Перемоги над ворогом ще немає, але не треба втрачати віри"&rаquо; було порушено вимоги першого реч. п. 6, другого реч. п. 17 Кодексу етики українського журналіста, а також п. 5 Політик і стандартів LВ.uа.

Організатори події – Український ПЕН та Центр громадянських свобод.За ініціативою Міжнародного ПЕН з кінця 1980-х років 15 листопада світ відзначає День ув’язненого письменника, або День порожніх стільців (Еmрty Сhаіr Dаy). Порожні стільці на правозахисних акціях цього дня стали символом авторів, які не можуть бути з нами через ув’язнення, переслідування, зникнення чи вбивство. З 2018 року Український ПЕН спільно з Центром громадянських свобод організовує цього дня правозахисну акцію, щоб нагадати українцям і світу про письменників, митців і всіх українців, які не можуть бути цього дня з нами через російську агресію.Захід має на меті обʼєднати зусилля всіх, хто підтримує Україну і бореться за звільнення незаконно увʼязнених цивільних осіб та військовополонених внаслідок війни росії проти  України.Під час акції на Софійській площі у Києві рідні, близькі та колеги розкажуть історії зниклих безвісти та ув’язнених і полонених українських авторів, митців та правозахисників. Участь у події візьмуть:Марина Александрович, дружина поета та дизайнера Миколи Леоновича, який зник безвісти у квітні 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки;Іван Андрусяк, письменник, поет, перекладач, друг поета Бориса Гуменюка, котрий зник безвісти у боях під Кліщіївкою в грудні 2022 року;Олександра Баркова, сестра Богдана Зізи, художника із Криму, якого російська окупаційна влада в Криму незаконно засудила до 15 років позбавлення волі у червні 2023 року;Оксана Михалевич, адвокатка журналіста Дмитра Хилюка, якого військовослужбовці РФ викрали у селі Козаровичі Вишгородського району Київської області орієнтовно 4 березня 2022 року;Олена Цигіпа, дружина Сергія Цигіпи, письменника та журналіста з Нової Каховки, якого так званий "верховний суд республіки Крим" засудив до 13 років ув'язнення в колонії суворого режиму;Оксана Стоміна, маріупольська поетка та громадська активістка. Її чоловік Дмитро Паскалов, один із захисників металургійного заводу «Азовсталь», перебуває в російському полоні з травня 2022 року.Також до акції долучаться колишні незаконно ув’язнені – Людмила Гусейнова, громадянська журналістка, правозахисниця, котра перебувала у полоні з жовтня 2019 до жовтня 2022 року, та Наріман Джелял, журналіст та правозахисник, колишній політв'язень, якого російська окупаційна влада утримувала в ув’язненні з вересня 2021 року до 28 червня 2024 року.Амбасадором акції також стане актор Роман Ясіновський.Під час події на Софійській площі буде встановлено символічну інсталяцію з порожніх стільців з іменами ув’язнених, полонених та зниклих безвісти авторів, медійників, митців та правозахисників.  За даними Інституту масової інформації, сьогодні в ув’язненні перебувають щонайменше 30 цивільних українських медійників та два журналісти-комбатанти. Проте правозахисні організації досі отримують повідомлення про переслідування журналістів на окупованих територіях та їх увʼязнення.За даними Центру громадянських свобод, понад 7000 незаконно ув'язнених цивільних нині утримують в росії на тимчасово окупованих територіях, хоча справжня цифра може бути в рази більша. Водночас в Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин станом на кінець вересня 2024 року є дані про 55 тисяч людей.Український ПЕН та Центр громадянських свобод пропонують приєднатися до акції родинам цивільних увʼязнених та військовополонених, принести табличку з імʼям своєї рідної людини, яка перебуває в неволі в окупантів або зникла безвісти внаслідок бойових дій росії на території України.Організатори акції також просять надсилати інформацію про ув’язнених, полонених чи зниклих безвісти авторів, митців та правозахисників, які не враховані у публічних моніторингах, на адресу ukrаіnе.реn@gmаіl.соm.

Хто такий Дональд Трамп? Сім'я, дитинство, освітаДональду Трампу 78 років. Народився у Нью-Йорку у заможній родині власника будівельних компаній Фреда Трампа. Дідусь і бабуся з батькового боку були німецькими переселенцями. Дід накопичив капітал, коли керував ресторанами і пансіонатами в роки "золотої лихоманки". Батьки Дональда також замолоду розпочали кар'єру на ринку нерухомості. 01.08.1980 р. Нью-Йорк, штат Нью-Йорк. Дональд Трамп, 33-річний золотий хлопець із нерухомості Нью-Йорка, Фото: Gеtty ІmаgеsТрамп має двох братів (обидва вже покійні) і двох сестер. Навчався у школі К'ю-Форест у Квінзі, штат Нью-Йорк. У 13 років батьки відправили сина до Нью-Йоркської військової академії, щоб спрямувати його енергію та самовпевненість у позитивне русло. Тут Дональд показав себе як здібний спортсмен та організатор – отримував нагороди в академії, грав у командах з футболу та у бейсбольній команді (деякий час був капітаном та отримав премію "Тренер"). Як розповідав сам Трамп, після закінчення військової академії він думав про вступ до кіношколи, але таки обрав нерухомість як прибутковіший бізнес. Два роки навчався у Фордгемському університеті, потім вступив до Вортонської школи бізнесу Пенсильванського університету. Закінчив Вортон зі ступенем бакалавра наук з економіки та спеціалізацією в галузі фінансів. На той час батькова компанія була лідером на ринку нерухомості, і Дональд почав працювати в батька. Трамп був тричі одружений. З першою дружиною Іваною Зельничковою (письменниця і дизайнерка, колишня модель, родом із Чехії) прожили разом 15 років, від цього шлюбу в нього троє дітей. З другою Марлою Мейплз (американська акторка і продюсерка) були разом 6 років. у них є спільна дочка. У 2005 році Трамп одружився з Меланією Кнавс, фотомоделлю зі Словенії, яка молодша від нього на 24 роки. У них спільний син. Також у Трампа семеро внуків. Дональд Трамп – завзятий гравець у гольф. Відомий під ім'ям Тhе Dоnаld – так його прозвали ЗМІ після того, як колишня дружина Івана Трамп в одному з інтерв'ю саме так до нього звернулася. Також він знаний завдяки своїй популярній фразі "Ви звільнені!" ("Yоu'rе fіrеd") з шоу "Кандидат". А ще його відрізняє своєрідна зачіска, яку він відмовлявся змінити упродовж всієї своєї кар'єри. Робота у батьковому бізнесі та кар'єра підприємцяЗакінчивши університет, Трамп зайнявся пріоритетним для його батька напрямом – орендою будинків для людей середнього класу у Брукліні, Квінсі та Стейтен-Айленді. У 1971 році переїхав на Мангеттен. Тут він побачив великі можливості для забудови й отримання високого прибутку завдяки архітектурному проєктуванню. Тоді ж став президентом заснованого його батьком бізнесу з нерухомості й перейменував його на Тhе Тrumр Оrgаnіzаtіоn, розширивши діяльність на будівництво та ремонт хмарочосів, готелів, казино та полів для гольфу. Трамп брався за дедалі амбіційніші проєкти, але у 1989 році через фінансову кризу у нього почалися труднощі, тому він не міг вчасно погашати взяті позики. Вклав 1 млрд доларів у будівництво свого третього казино "Трамп-Тадж-Махал", але борги і далі зростали, що призвело у 1991 році не тільки до банкрутства, пов'язаного з бізнесом, але поставило і його на межу особистого банкрутства. Тоді він передав 50% своєї частки власникам облігацій. До 1994 року Трамп погасив велику частину особистого боргу в 900 млн доларів і суттєво зменшив боргові зобов'язання в бізнесі – близько 3,5 млрд доларів. Він був змушений відмовитися від авіакомпанії Тrumр Shuttlе, однак йому вдалося зберегти спроєктований ним Трамп-тауер у Нью-Йорку та залишитися керівником трьох казино в Атлантик-Сіті. У 1995-му Трамп об'єднав свої казино у відкриту акціонерну компанію Тrumр Ноtеls &аmр; Саsіnо Rеsоrts. Але компанія виявилася нерентабельною, і у 2004 році заявила про реструктуризацію. Невдовзі Трамп відмовився від посади генерального директора, але залишився головою ради директорів. У травні 2005 року компанія знову почала працювати, але вже під назвою Тrumр Еntеrtаіnmеnt Rеsоrts Ноldіngs. Через фінансову кризу 2008 року керівництво компанії подало позов про банкрутство, а Трамп вийшов з ради директорів. До слова, Трамп та його бізнес загалом брали участь у понад 4000 державних та федеральних судових процесах, включно з шістьма банкрутствами. З кінця 1990-х Трамп працював над кількома проєктами, пов'язаними з будівництвом хмарочосів – готелів та офісних будівель. Попри певні труднощі, його бізнес у галузі нерухомості загалом був досить успішним. Він навіть ліцензував власне ім'я, під яким реалізовувалися різні проєкти. До речі, за даними Fоrbеs, та частина імперії Трампа, якою насправді керують його діти, – найцінніша, і обійдеться щонайменше у 562 млн доларів.Компанії, казино, медійний бізнес і не тільки. Чим володіє Дональд ТрампУ власності Трампа численні об'єкти нерухомості, у тому числі хмарочоси Тrumр Wоrld Тоwеr, Тrumр Тоwеr на П'ятій авеню, АХА Сеntеr, Тhе trumр Вuіldіng  на Уолл-Стріт на Мангеттені, 555 Саlіfоrnіа Strееt у Сан-Франциско, міжнародний готель Трампа Лас-Вегас, міжнародний готель та вежа Трампа – Чикаго, міжнародний готель та вежа Трампа – Нью-Йорк. На стадії будівництва Тrumр Рlасе, що після завершення стане найбільшою приватною забудовою Нью-Йорка. Трамп володіє також низкою казино, які об'єднані у Тrumр Еntеrtаіnmеnt Rеsоrts, майданчиками для гольфу, загальна вартість яких 127 млн доларів, готелями в Америці та інших країнах світу. Забудовник Дональд Трамп і його діти Ерік, Іванка та Дональд молодший на прес-конференції в готелі Тrumр Іntеrnаtіоnаl Ноtеl аnd Тоwеr у Чикаго 24 вересня 2008 року, Фото: Gеtty ІmаgеsЗ-поміж бізнесів Трампа є й медійний. Компанія Міss Unіvеrsе Оrgаnіzаtіоn, що належить йому, спільно з NВС проводять такі конкурси як Міс Всесвіт, Міс США та Міss Тееn USА. У 2003 році Трамп заснував власне розважальне реаліті-шоу "Кандидат" на каналі NВС, де став виконавчим продюсером і ведучим. З 2003 по 2015 рік був продюсером і ведучим телевізійного реаліті-серіалу "Учень". Бізнес-імідж та роль в ньому зробили Трампа однією з найвідоміших особистостей США. Двічі був номінований на премію Еmmy за комічні ролі самого себе у серіалах і фільмах. Він також створив компанію мережевого маркетингу Тrumр Nеtwоrk, яка продає вітаміни без посередників. Завдяки цій компанії він має намір створити серйозну конкуренцію компанії Аmwаy. У 2015 році журнал Fоrbеs оцінив статки Дональда Трампа у 4,1 млрд доларів, хоча сам бізнесмен називав великі цифри, пояснюючи розбіжність складністю визначення реальної ціни об'єктів нерухомості. Після перемоги на президентських виборах у 2016 році Трамп повідомив, що не продаватиме бізнес, мовляв, такий продаж не буде можливим. Натомість він вирішив підписати угоду про сліпий траст, що позбавить його впливу на рішення, які ухвалюють щодо його бізнесу.Кримінал та секс-скандали. Що "шиють" експрезиденту та кандидату в президенти СШАПроти Дональда Трампа порушено низку кримінальних проваджень щодо сексуального насильства, наклепів, фінансового шахрайства, втручання у президентські вибори та неналежного зберігання секретних документів. Трамп став першим колишнім президентом, якого визнали винним у скоєнні злочину. Отож, одна з порушених справ стосується спроб Трампа скасувати результати виборів 2020 року. Проти нього висунуто чотири основні звинувачення: змова з метою обману США, перешкоджання офіційному процесу, спроба перешкодити і змова проти прав виборців. Ця справа пов'язана із зусиллями Трампа змінити результати виборів, включаючи тиск на державних посадовців у таких штатах як Джорджія, де він вимагав "знайти" достатньо голосів для перемоги над Джо Байденом. Крім федеральної справи, Трамп також звинувачений у Джорджії разом з 18 іншими особами за порушення закону про організовану злочинність, де йому закидають створення фальшивих виборчих сертифікатів та тиск на виборчі комісії. Судові розгляди тривають, оскільки Трамп своєї вини не визнає, а його захисники заявляють про політичне переслідування.У червні 2023-го політику висунули нові звинувачення у неналежному поводженні з секретними документами, які містили матеріали, що становлять загрозу національній безпеці. Ця справа вважалася найнебезпечнішою з усіх юридичних загроз колишньому президентові, та в липні 2024-го суд штату Флорида припинив це провадження. Окружна суддя ухвалила, що спеціальний прокурор Джек Сміт був незаконно призначений на посаду і не мав повноважень керувати розслідуванням. Восени 2023 року суд Нью-Йорка зобов'язав Трампа у справі про шахрайство сплатити 5 тисяч доларів за те, що експрезидент не дотримався наказу щодо неприйнятності публічного обговорення співробітників суду, та оприлюднив інформацію про нібито близькість помічниці суду й одного із сенаторів-демократів. Крім накладення штрафу, суддя пригрозив Трампу застосуванням вищих штрафів, покаранням за неповагу до суду та можливим ув'язненням у разі подальших порушень наказів суду.Щодо сексуальних скандалів, у березні 2023 року Трампу висунули звинувачення за те, що той платив порноакторці Стормі Деніелс за мовчання. В основі справи були платежі Трампа адвокату Майклу Коену, зроблені у 2016 році, що були оформлені як оплата юридичних послуг, але насправді вони покривали витрати Коена на платіж за мовчання жінці, з якою Трамп зустрічався ще у 2006 році. Таким чином, щоб не бути дискредитованим, Трамп намагався заплатити Стормі Деніелс 130 тисяч доларів, аби вона мовчала. У травні 2024-го його визнали винним у справі.У тому ж 2016-му під час передвиборчих перегонів спалахнув ще один сексуальний скандал. Газета Wаshіngtоn Роst оприлюднила відеозапис 2005 року, на якому Дональд Трамп вихвалявся, що може без дозволу мацати красивих жінок в інтимні місця, бо він – зірка. Через кілька годин Трамп виклав відео з вибаченням. Після цього близько десятка жінок звинуватили політика у домаганнях протягом останніх декількох десятиліть. У червні 2019 року американська письменниця та журналістка Джин Керрол повідомила, що в середині 90-х Трамп її зґвалтував. Сам Трамп ці звинувачення відкидає і назвав її історію вигадкою. У травні 2023 року суд США таки визнав експрезидента винним у справі про спробу зґвалтування письменниці, тож Трамп має виплатити жінці близько 2 млн доларів. Сам політик вердикт присяжних у позові про наклеп оскаржує. "Я буду найбільшим президентом, будь-коли створеним Богом". Прихід Трампа у політикуПолітичний бекграунд Трампа не настільки потужний як його бізнес-кар'єра. Перша його дотичність до політики відбулася у 2000 році, коли Трамп узяв участь у праймеріз від партії Реформ.  Через 15 років він таки вирішив зірвати великий куш і оголосив про намір балотуватися у президенти Сполучених Штатів. У січні 2015-го на зборах членів Республіканської партії в Айові Дональд Трамп заявив, що думає над тим, аби висунути свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах-2016. Вже через пів року, 16 червня у своїй штаб-квартирі у "Трамп-тауер" на Мангеттені він офіційно оголосив про намір стати кандидатом у президенти від республіканців, при цьому додавши: "Я буду найбільшим президентом, будь-коли створеним Богом". Основним гаслом виборчої кампанії Трамп зробив заклик "Зробимо Америку знову великою" (Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn). Дональд описував себе як консервативного, особливо у соціальних і релігійних питаннях. У своїй кампанії акцентував на американському патріотизмі, що зневажався через політкоректність і медіаупередженість. У промовах звертав увагу на внутрішні проблеми як-от нелегальна імміграція, офшори американських робочих місць, національний борг США та Ісламський тероризм. Президентські перегони Трампа отримали безпрецедентну кількість уваги від ЗМІ через його відомість. Після їх старту, уже на початку липня він лідирував серед республіканських кандидатів на пост президента. Люди були переконані, що Трамп говорить те, у що сам вірить, а не те, що хочуть почути інші. До речі, під час передвиборчих перегонів Трамп заявив, що якщо його кандидатуру на виборах Республіканська партія не підтримає, він готовий висунути себе на пост глави держави як незалежний кандидат. Партійний з'їзд республіканців у липні 2016-го затвердив Дональда Трампа офіційним кандидатом у президенти США. У листопаді він виграв вибори, обійшовши кандидатку від Демократичної партії Гілларі Клінтон, та став 45-м президентом Сполучених Штатів, а також найстаршим в історії президентом на час вступу на посаду. Трамп-президент неодноразово стикався зі звинуваченнями у перешкоджанні правосуддю та використанні своєї посади для власних політичних цілей. Зокрема Дональд та його передвиборчий штаб потрапили у фокус розслідування спеціального прокурора Роберта Маллера у 2017-19 роках. Тоді виявили, що Трамп разом з підлеглими заохочували російське втручання у вибори 2016-го, але свідомої змови з урядом РФ не довели. Ще один інцидент був у 2019 році, коли Трампа звинуватили у використанні своїх президентських повноважень для тиску на Україну, щоб домогтися відкриття кримінального провадження, яке могло б зашкодити політичному опоненту Трампа Джо Байдену. Спікерка Палати представників Ненсі Пелосі 25 вересня зробила офіційну заяву про ініціювання процедури імпічменту президента США Дональда Трампа, однак він залишився на посаді завдяки підтримці у Сенаті, хоча й втратив там частину республіканської підтримки.Трамп був кандидатом від Республіканської партії на президентських виборах 2020 року, балотуючись на другий термін, але програв вибори кандидату від Демократичної партії Джо Байдену. Відмовився визнати свою поразку і зробив низку спроб змінити результати виборів, попри відсутність доказів масових виборчих фальсифікацій. Серед іншого, 6 січня 2021 року, в день офіційної сертифікації результатів виборів Конгресом, Трамп закликав своїх прихильників організувати марш на Капітолій. Того ж дня група прибічників Трампа організувала насильницький штурм Капітолія, через що конгресмени були змушені тимчасово евакуюватися, п'ятеро людей – поліціянти та протестувальники загинули.  За роль Трампа у розпалюванні заколоту 13 січня Палата представників ухвалила рішення про імпічмент. За результатами голосування його знову виправдали, однак Трамп запам'ятався тим, що став єдиним в історії США президентом, якому оголосили імпічмент двічі. Перебував на посту до 20 січня 2021 року. А 15 листопада 2022 року Дональд Трамп заявив про висунення своєї кандидатури на президентських виборах-2024. Друга спроба перемогти вдруге. Як Трамп веде перегони й що каже про УкраїнуТоді, оголошуючи про своє балотування на пост президента Америки, Дональд Трамп сказав: "Щоб знову зробити Америку великою та славною, сьогодні ввечері я висуваю свою кандидатуру на пост президента Сполучених Штатів". У межах проведення передвиборчої кампанії політик представив виборцям свою політичну програму дій під назвою Адженда 47, яка пов'язана з тим, що у разі перемоги Трамп стане 47-м президентом США. Загалом програма Республіканської партії у разі перемоги їхнього кандидата на виборах присвячена "чоловікам і жінкам Америки, про яких забули" і передбачає надання пріоритету інтересам США та "повернення до здорового глузду". Йдеться про фокус на багатьох темах, таких як імміграція, інфляція, зміни в системі освіти та розбудова армії тощо. Слід згадати, що під час цих передвиборчих перегонів на Трампа було скоєно два замахи. Перший інцидент стався під час мітингу у Пенсильванії 13 липня 2024 року, коли Трамп отримав поранення у вухо. Стрілянина пролунала під час виступу політика з трибун. Повідомляли, що під час інциденту було вбито учасника мітингу, стрілець також загинув. Інший трафунок відбувся 5 вересня – працівники секретної служби помітили людину зі зброєю поряд з гольф-клубом Трампа та відкрили вогонь. Згодом підозрюваного було затримано, ФБР почало розслідувати ймовірну спробу замаху на Трампа.28 січня 2023 року відбулися перші передвиборчі мітинги Трампа у Нью-Гемпширі та Південній Кароліні. У березні, відповідаючи на запитання Такера Карлсона, задані декільком кандидатам у президенти від республіканців, Дональд Трамп заявив, що військові дії в Україні набагато важливіші для Європи, ніж для США. Мовляв, якби він був у Білому домі, то Росія не напала б на Україну. Водночас підтримку Сполученими Штатами України він назвав марною витратою ресурсів, підкресливши, що необхідно приділяти більше уваги внутрішнім проблемам. У травні 2024 року Трамп заявив, що у разі своєї перемоги на виборах скористається своїми відносинами з президентом РФ, щоб звільнити репортера WSJ Евана Гершковича з російської в'язниці. Як він стверджував, глава РФ зробить це для нього та ні для кого іншого. Тоді ці слова Трампа передвиборчий штаб Байдена висміяв. До речі, журналіста звільнили з полону у серпні 2024-го. Через кілька днів після того, як Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Дональд Трамп засудив вторгнення РФ, заявивши, що Путін скористався слабкістю Байдена, щоб атакувати Україну, та пов'язав російське вторгнення з президентськими виборами в США 2020 року. Однак у серпні 2022-го Трамп заявив, що Україні варто відмовитися від Криму та НАТО, щоб уникнути війни. Свою лінію він продовжив влітку 2023 року, коли висловив думку, що Україні можливо доведеться пожертвувати частину території, щоб зупинити війну. У вересні 2024 року, після візиту президента Зеленського до Америки, Трамп негативно висловився про Україну, транслюючи неправдиву інформацію й тези російської пропаганди, серед іншого те, що "України вже фактично не існує, оскільки її майже повністю зруйновано", "внаслідок конфлікту загинули мільйони й мільйони людей". Він заявив, що "будь-яка угода з РФ, навіть погана, краща за її відсутність", і звинуватив Зеленського у небажанні досягати компромісу. А у жовтні 2024-го Трамп звинуватив Володимира Зеленського у початку війни та заявив, що Україна вже зазнала поразки, і що США потрібно "вийти" з війни в Україні в разі його перемоги. Він переконаний, що Зеленський мав запобігти початку війни усіма можливими способами. Як зауважувало ВВС, Трамп повторює старі тези про воєнну міць Росії та те, як вона "перемогла Німеччину і Наполеона", а також те, що у порівнянні з Росією Україна – маленька країна, де на війну з росіянами відправляють або дуже літніх, або дуже юних чоловіків. На думку Трампа, у війні винен Байден, бо розмовами про потенційне членство України в НАТО спровокував Росію напасти на Україну. Припускаємо, що на запрошення на членство в Північноатлантичному Альянсі Києву навряд чи варто сподіватися у разі обрання Трампа президентом. Політик наполягає, що зможе завершити російську війну проти України за 24 години. Каже, що все просто, оскільки він особисто знайомий як з президентом Зеленським, так і з Путіним, тому планує посадити їх за стіл переговорів. Натомість у разі відмови однієї зі сторін погрожує наслідками. Швидше за все, для України це натяк на скасування військової допомоги. Видання зазначає, що критики Трампа з-поміж республіканського табору, як-от колишній радник з нацбезпеки Джон Болтон, остерігаються, що примус до переговорів означатиме капітуляцію України на умовах РФ. Водночас колишній держсекретар адміністрації Трампа Майк Помпео змалював зовсім іншу, ідеальну для України картину, де є місце і скасуванню обмежень в отриманні та застосуванні зброї, і лендлізу на 500 млрд доларів, і навіть членству в НАТО. Та поки ми не знаємо, чи сам Трамп на це погоджується. Довідково: "Вибори у США: Українській погляд" - спецпроєкт Еспресо про те, які настрої в американських виборців, що говорять про Україну кандидати та як результати виборів за океаном вплинуть на нас з вами. Інші статті проєкту:Змагаються двоє, обирає Колегія. Як американці голосують за президента і до чого тут штати-гойдалки. Спецпроєкт "Вибори у США: український погляд" Кандидатка у президенти, перемогу якій "передбачили" Сімпсони. Хто така Камала Гарріс