Search trend "Ізюм"

Приміські поїзди сполученням Ізюм — Форпостна обмежили рухом до Святогірська. Нові графіки тимчасово діятимуть з 10 березня. Це стосується електричок №6901, №6902, №6903, №6904. Який розклад руху?

автор: Ольга Герман з Ізюма Харківської області фото авторки Місяць тому, 4 лютого, центр Ізюма зазнав страшного обстрілу балістикою. По місту, яке зазнало жахів російської окупації та було визволене у вересні 2022 року, росіяни вдарили ракетою “Іскандер-М”. Унаслідок влучання зазнала значних руйнувань міська рада. Пошкоджено також адміністративну будівлю з соціальними службами і вісім житлових будинків. […] Тhе роst З вогню у полум’я: Ізюм через 2,5 роки після деокупації та через місяць після удару “Іскандером” fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Бої за місто Ізюм на Харківщині почалися з перших днів повномасштабного російського вторгнення. А вже із 2 квітня населений пункт був повністю окупований. За понад 6 місяців російської присутності Ізюм пережив чимало трагедій. Щонайменше 1 тис. цивільних загинули. А вже після звільнення міста 10 вересня біля нього знайшли масове поховання на понад 400 людей. Багато жертв були закатовані та страчені ворогом. Благодійний фонд "Схід SОS, який збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, підготував матеріал про 77-річну Валерію Бойко, яка змогла вижити в окупованому Ізюмі та поділилася своєю історією. Gаzеtа.uа оприлюднює текст до третьої річниці повномасштабної війни, який записала представниця фонду Олеся Гончаренко, а підготувала до публікації Марія Білякова. Я народилася в Ізюмі та прожила там все життя. До пенсії працювала хіміком лабораторії на оптико-механічному заводі. Одружена 55 років. У нас був син, але він трагічно загинув. Коли росіяни відходили з Харкова, вони пішли на Ізюм. Бачила колону бронетранспортерів і двох автоматників біля них. Йшла вулицею, вони зупинили мене: "Документи!". Я відповіла: "Хлопці, чого ви прийшли? Від чого ви прийшли нас звільнювати? Ми так добре тут жили?". У відповідь почула: "Береги себя, мать". Вони одразу по посадках позакопувалися. Зайняли школи та дитячі садочки. У нас були дуже гарні школи. А після них жодної цілої в Ізюмі не залишилося. Зараз одну трошки відновили. Вона була побита, там ще російський танк був заритий. Через вулицю від нас був гарний садочок, російські військові там жили. Навіть дитячими горщиками користувалися. Ходила на базар, щоб якісь продукти купити в місцевих Від початку окупації всі магазини закрилися. Вже пізніше почали возити товари з Куп'янська. А поки не було привозу, я ходила на базар, щоб якісь продукти купити в місцевих. У людей було багато худоби, сусід займався бройлерами. Він виїхав, а кури залишилися, годувати їх не було чим. Тому дехто з сусідів забирав їх собі, бо все рівно б пропали. Чеченці, які стояли неподалік вокзалу, приїздили та забирали свиней, різали, шашлики смажили. Потім прийшли до нас "лнрівці", повідкривали контейнери на ринку, взламували маленькі магазинчики біля ринку, грабували. А ще вони пивом обпивалися, ящиками брали його. Я хоч і пенсіонерка, але була підприємцем, продавала на ринку жіноче взуття та одяг. Мій магазинчик теж розграбували "лнрівці". У мене на руках залишилося трошки готівки з торгівлі, тому ми з чоловіком змогли вижити без російських пенсій і виплат. Вони видавали по 5 000 рублів. Багато людей було й таких, які не дуже хотіли покидати домівки Деякий час із центру міста була можливість евакуюватися дали декілька автобусів. Потім підірвали мости в нашому районі. Ми жили у Верхньому селищі, у нас майже не було можливості виїхати, лише хтось міг на своєму транспорті прорватися. А в кого транспорту не було, ті сиділи вдома. У нас хоч і була машина, але чоловік за кермо не сідав. Я його і зараз не пускаю за кермо. Багато людей було й таких, які не дуже хотіли покидати домівки. Зв'язку не було із зовнішнім світом. Щоб сказати родичам з інших міст, що ми живі та здорові - їздили в село Червоний Оскіл, там іноді з'являвся зв'язок. Електрики, газу та опалення теж не було, вікна повибивало вибухами, система опалення розмерзлася, вдома було дуже холодно. Води не вистачало навіть на приготування їжі, помитися було майже неможливо. Тягали її бутилями та бідонами, ще й росіяни перевіряли "А что это в бидоне?". Я віповідала: "А це те, що ви наробили! Що може бути в бідоні? Вода". На щастя, були такі люди, в яких у дворі були свердловини та колодязі. До них черги стояли. Люди пускали: "Заходьте, вода це святе". Набирали всі скільки могли тієї води&hеllір; Колодязі вибирали до піску. Зі свердловин качали руками, бо насоси не працювали без електрики. У кого були газові пічки, ті їжу готували на вогні. Так оце дивлюся було: на цеглинках бабуся сидить, кашку варить і їсть. Вона ще сирувата, але вона далі варить і їсть, вся в сажі... У лікарні можна було отримати якісь таблетки, але вони були протерміновані Перед війною в чоловіка стався інсульт. Його змогла витягнути гарна лікарка з Сирії - Жумана. Вона працювала в нашій лікарні. Чоловіка за 3-4 дні відносно відновила. Уражено було 30% мозку. Він трохи ходив, але руки слухалися погано. Як війна почалася, медичної допомоги не було, багато лікарів виїхали. У лікарні можна було отримати якісь таблетки, але вони були протерміновані. У березні 2022 року почалися сильні бомбардування з літаків. Вони так гатили по нашому місту, хоч у нас ніякого військового об'єкту близько не було! У нас приватний сектор, сади, біля кожного двору квіти. В Ізюмі ні один завод не робив, просто вмираюче місто було, бо ніде працювати. Я пам'ятаю перший приліт бомби позаду нашого будинку це було в березні 2022 року о 03:00. Літню кухню підняло й поставило на місто. Чоловік спав у домі в куртці, під двома ковдрами. Від вибуху заклинило двері в дім. Наші сусіди, які повискакували з ліхтарями, витягали чоловіка через розбите вікно. У літній кухні, вирвало металеві двері як ганчірку такий потужний був вибух. У гаражі вікна вилетіли. Машина у дворі стояла, тож через це вціліла. Я тоді вже ховалася в погребі. Два місяці спала в шубі та зимових чоботах. Чоловік зробив мені там спальне місце: приніс зі старого дивану подушки, ковдри. А сам сказав: "Я не буду спускатися, будь що буде". Так сильно бомбили, що з перекриття в погребі почали відвалюватися куски Пізніше так сильно бомбили, що з перекриття в погребі почали відвалюватися куски. Я злякалася, що придавить мене й ніхто не знайде, не поховає. Тоді вже вилізла та спала в літній кухні. Другий приліт стався тоді, коли я спала в літній кухні. Знову вночі, знову гуділи важкі літаки. У сусідки були поранені обидві ноги, вона кликала на допомогу. Прибігла до неї, а як побачила велику калюжу крові, самій стало погано, втратила свідомість. Тоді вже прибігли інші сусіди та допомогли їй. На нашій вулиці ще більш-менш будинки вціліли, а вище - електрична підстанція була, там пошкоджені 3 хати повибивало вікна. Далі, нижче вулиці, росіяни знищили все, залишили руїни! А коли я пішки пішла в місто, це хвилин 40, то бачила зруйнований будинок, через що стояла та плакала&hеllір; Вивалена стіна, килим висить, меблі стоять, книжки... І я думаю це ж люди тут жили, наживали оце все колись. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Гетто", підвал-рятівник та смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації Потім росіяни стали бити "касетами". Ми вже так звикли до бомбардувань, що оце йду по вулиці, почався обстріл, а я присіла десь під заборчиком, перечекала й далі пішла. Росіяни ходили й дивувалися, що двори всі такі доглянуті, бо касети летять, бомби летять, а ми квіточки саджаємо. Вся хата, подвір'я суцільна воронка, все розбито, а дітей і онуків на шматки розірвало Під час одного з таких обстрілів загинула родина завідувачки одного з дитячих садочків. Вони жили біля базару. До них ще з Харкова приїхали діти з онуками. І туди влучили "касетами"&hеllір; Вся хата, подвір'я суцільна воронка, все розбито, а дітей і онуків на шматки розірвало. Завідуюча все це побачила, впала в кому і за 3 дні її поховали. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убиті на вулицях, голодні будні та мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм Зараз Ізюм потрошку відновлюється, але без сліз неможливо на це дивитися. Таке було затишне красиве містечко, зелене, а прийшли "визволителі" і "визволили". Публікація підготовлена БФ "Схід SОS" у межах проєкту "Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України" за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю фонду й не обов'язково відображає позицію ЄС.

Є народи, які хворіють на зло, каже філософ Вахтанг Кебуладзе Чи є сучасна путінська Росія уособленням зла? &еnsр;Так, Росія завжди була проявом зла, від початку її створення і до скону сподіваюся, що це колись станеться. "Історія європейської цивілізації зменшення простору насильства, історія Росії максимальне його застосування". Ви згодні з цією тезою? &еnsр;Це теза мого друга, філософа Володимира Єрмоленка, стосується не лише Росії. Але вона найближче до нас, тому, на жаль, доводиться всю нашу історію жити поряд із цим проявом зла. Російське суспільство, якщо воно взагалі є, побудоване на радикальному насильстві й несе загрозу і нам, і Європі, і всьому людству. Що є коренем російського зла? &еnsр;Зло не має національного забарвлення. Є народи, які хворіють на зло. Оце "щеплення зла" відбулося від самого початку створення цього збоченого простору, який сього­дні називається Росією. Щоб здолати це зло, цивілізоване людство має деконструювати цю імперію. Чи вдасться це? Не певний. Коли? Не знаю. Але це єдиний порятунок від такої форми зла. Путінський режим історичний вивих, подібний до нацистського режиму в Німеччині? &еnsр;Путін і його режим яскравий прояв того, чим насправді є Росія. Чому Путін має шалену підтримку серед росіян? Вона не імітується вона є. Це органічний прояв російської форми зла. Сьогодні нарешті це стає очевидним навіть для тих, хто не бачив цього раніше. Чи можемо ми переконати світ у загрозі від Росії? &еnsр;Спочатку маємо переконати в цьому себе. На жаль, величезна кількість наших співвітчизників не сприймає Росію як зло. Вони перебувають у летаргійному сні, вважають злом Путіна чи Кремль. Тому спершу маємо досягнути консенсусу, що нашим ворогом і ворогом людства є Росія і все російське. А вже потім думати, як це транслювати світу. Як можна достукатися до таких людей? &еnsр;Говорити з ними про це. Ми не нацисти і не злочинці, ми не можемо катувати, вбивати чи ув'язнювати людей за їхні погляди, як це роблять росіяни сьогодні, та й зрештою робили завжди. Російський більшовизм таке саме зло, як німецький нацизм або італійський фашизм, а якщо йти глибше в історії Росії, то й там ми знайдемо ці прояви зла. Для нас натомість єдиний спосіб переконати людей показувати, ілюструвати, аргументувати, доводити. Чи вдасться нам це? Не знаю. Чи вистачить на це часу? Не знаю. Який буде майбутній світ? Не знаю. Чи переможе наше бачення того, чим є людство? Не знаю. Чи не скотиться людство до пекельної безодні зла, яку представляє насамперед Росія? Ми не гарантовані від цього ані в Україні, ані в Європі, ані у Сполучених Штатах. Ніде. Путін і його режим яскравий прояв російської форми зла Які ж аргументи можна знайти, щоб переконати людей у тому, що Росія зло? &еnsр;Аргументи надає сама Росія. Маємо це показувати, документувати, інформувати. Злочини, які росіяни коять на нашій землі й коїли завжди, самі за себе говорять, не треба нічого вигадувати. Буча й Маріуполь, Ірпінь та Ізюм, закатовані цивільні, письменники, вбиті діти, атака на Охматдит у Києві це нескінченна низка пекельних злочинів. Якщо когось це не переконує, то ці люди не розуміють, що таке зло, вони позбавлені емпатії, здатності співчувати горю інших людей. Це жахливо, але це реальність. Можливо, до цих людей у дім іще не прийшла війна? &еnsр;На жаль, це не так. Я нещодавно повернувся з Одеси, де був разом із ПЕН-клубом. 31 січня росіяни вдарили по центру Одеси, ракета влучила в прекрасний готель "Брістоль". Дякувати Богу, ніхто не загинув. Але в місті все одно стоїть Пушкін, і коли ти одеситам про це говориш, вони сприймають це неадекватно. Не знаю, що має статися, щоб люди зрозуміли: Росія це зло. Не Путін, не російська армія, яка є збіговиськом злочинців і садистів. Це все проєкція Російської імперії, російської літератури, російського способу життя. Це загроза і для росіян. Коли кажу про російськість, не маю на увазі, що треба знищувати самих росіян. Треба в якийсь спосіб трансформувати цей збочений триб життя, що формувався на їхній літературі, творчості тих-таки Пушкіна, Толстого, Достоєвського. Якщо це нам вдасться, є шанс на мирне людське життя. Якщо ні то нас поглине темрява цієї тіні цивілізації, як я називаю Росію. Чи можна вилікувати росіян від насильства, як свого часу від нацизму вилікувалася Німеччина? &еnsр;Цей рецепт не працює. Німеччина захворіла на жахливу недугу "нацизм", але німців можна було лікувати, апелюючи до їхніх геніїв даючи читати Ґете і Гельдерліна, Шиллера, Канта. Це генії людства. А чи можна лікувати росіян від зла, яке вони несуть у світ, даючи читати їм Пушкіна? Ні, це посилить хворобу, бо коріння їхньої нелюдяності саме у творчості російських письменників. Щоб росіяни вилікувалися від цієї форми зла, вони мають перестати бути тими, ким вони є. А це лячно втратити власну ідентичність, і вони за неї тримаються. Зло, що його вони несуть у світ, і зокрема на наші землі, це форма їхньої ідентичності. Лікувати їх треба це формула їх порятунку. Але чи готовий до цього світ? Не певен. Чи готові до цього ми, які потерпаємо від цього зла? Теж не певен. Однозначної відповіді немає. Чи можна було уникнути війни з Росією? Чи вона була неминуча? &еnsр;Невдячна справа говорити, яка могла би бути історія. Тут я погоджуюся з істориком Ярославом Грицаком, який зазначає, що це корисно не для того, щоб зрозуміти минуле, а щоб зрозуміти майбутнє. Спроби переосмислити те, що відбувалося в минулому, нічого вже не змінять. А от щоб зрозуміти, як нам поводитися далі, це могло би бути корисним. Тут є ще одна небезпека звинувачувати жертву у злочинах нападника. Ми, громадяни України, не винні, що Росія на нас напала. Так само, як зґвалтована українська жінка не винна в тому, що її зґвалтував російський солдат. Але маємо замислитися над тим, як нам далі жити в цьому світі, щоб це все було неможливим у ньому. І тут є домашнє завдання, якого ми не зробили дотепер. Маємо нарешті, якщо нам буде дарована можливість, побудувати такі державу й суспільство, де ніщо російське не сприйматиметься як рідне, бо воно є проявом зла. Це знов-таки не означає заклику до вбивства росіян чи спалення російських книжок це їхній метод. У нас є що захищати українська література, культура, мова, нарешті українська державність. Нам треба обстоювати своє. Якщо робитимемо це вправно, то є сподівання, що прийдешнє покоління житиме в іншому світі, де все російське не нестиме загрози. На жаль, від початку створення Української держави, яку ми остаточно отримали лише наприкінці ХХ століття, не було тотальної декомунізації та деколонізації нашого культурного й політичного простору. Якби це відбулося в 1990-ті, то ми жили б у іншій країні. Але чи могло тоді це відбутися? Мабуть, ні. Перший український парламент був комуністичний і перебував під сильним впливом жахливого історичного монстра на ім'я Совєтський Союз, який був однією з реінкарнацій Російської імперії. Чи є його симпатики в українському суспільстві? Є, і їх багато. Що з ними робити? Ми не можемо ув'язнювати людей лише за їхні погляди, якщо вони їх не просувають публічно й не нав'язують іншим. Але ці погляди небезпечні, вони отруйні та самовбивчі. Насамперед треба працювати з дітьми. Людей старшого, навіть мого покоління навряд чи переробиш докорінно. А от молоді можемо передати іншу візію. Мілітаризація суспільства неуникненна Якщо ми говоримо про кейс мови, то якою мовою говорити це вибір кожного. Але якщо ви говорите з власними дітьми в Україні російською ви занапащаєте їхнє майбутнє, в якому вони будуть вільні та гідні люди. Бо в будь-якій Росії людина ніколи не буде вільна й гідна. Росія це простір рабства, в якому ми можемо бути лише рабами рабів. Росіяни раби в себе вдома й несуть усім навколо різні форми рабства. Тому треба убезпечити власних дітей, прийдешні покоління від усього російського. Чи може Україна стати розмінною монетою у спробі США розбити російсько-китайський альянс? &еnsр;Чи можемо ми впливати на Дональда Трампа й зовнішню політику США? Мабуть, можемо. Як? Це питання до наших дипломатів і політиків. Я вважаю, що найголовніше для нас сьогодні це здобути внутрішню українську єдність, якої немає. Мене значно більше турбує те, що відбувається сьогодні в Києві, Одесі, Харкові, Львові, Дніпрі. Маємо усвідомити себе як певну політичну єдність, яка, до речі, може бути доволі розмаїта ми не нацистська й не ксенофобська держава, в нас є різні форми української ідентичності. Я теж не етнічний українець по одній лінії грек, по іншій грузин, але це не заважає мені бути громадянином України. Я кажу про іншу єдність політичну, про розуміння політики в ліберальному сенсі як спільної справи вільних і відповідальних людей. Чи розуміємо, що ми всі в одному човні, що єдиний спосіб вижити це перемогти Росію, спираючись на допомогу наших партнерів, але розраховуючи насамперед на власні сили? Якби я міг дати на це запитання однозначну відповідь, то і ставлення до нашої країни було б інше і в Євросоюзі, і в США, і по всьому світу. Завдяки чому маємо вистояти в цій війні? Одну умову ви вже озвучили єдність всередині суспільства. Які ще є компоненти незламності? &еnsр;Найперше, це європейська модель "єдності попри розбіжності". Відмінності аж ніяк не скасовують можливості об'єднання. По-друге, усвідомлення того, що єдиний можливий шлях для України європейський, трансатлантичний, західний. Інакше нас поглине Російська імперія, ця цивілізаційна тінь. Вона знову розпочне терор когось уб'ють, когось закатують, когось депортують чи змусять до еміграції. І знову на десятиліття будуть криваві землі, як називав Україну Тімоті Снайдер. Боюся, що усвідомлення цього в Україні немає. Я пацифіст, ніколи не хотів би воювати й опинитися в ситуації війни. На жаль, маємо усвідомити, що мілітаризація всього суспільства на роки неуникненна. Це не означає, що всі мають піти до армії. Формула проста, визначена Павлом Казаріним: "Або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ". Ключовим інститутом нашого суспільства сьогодні стає армія, і всі зусилля мають бути спрямовані в її напрямі. Для мене це болісний вибір, я не хотів би жити в такому світі. Але його нав'язала нам Росія. Тож внутрішня єдність із принципових питань, розуміння того, що Україна є органічною частиною західної цивілізації та мілітаризація всього суспільства, де підтримка армії є важливою складовою нашого щоденного життя, це основні компоненти незламності. І як я вже казав, очистити наше суспільне життя і культуру від усього російського. Це важливі фундаментальні зсуви в нашій освіті й вихованні. Комбінація всіх цих чинників може дати нам надію на перемогу, але не гарантувати її. Також ми маємо доносити нашим західним союзникам, що їхній прекрасний спосіб життя не гарантований, людство може перетворитися на великий концтабір і в такий спосіб вижити. Але я не хочу, щоб у такому світі жили мої нащадки. А Росія та інші авторитарні й тоталітарні режими пропонують саме такий світ. Передплатити журнал "Країна"

Еспресо нагадає головні віхи повномасштабної війни, як змінилися наші ЗСУ, стан справ на фронті та чого варто очікувати найближчим часом. Хронологія повномасштабного вторгнення: від війни не буде до перемоги і справедливого мируУсе почалося рано вранці 24 лютого 2022 року. Того дня не лише українці, але й весь світ прокинувся від шокуючих новин: Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Близько 4-ї години за київським часом президент Росії Володимир Путін виступив із телезверненням, оголосивши про так звану спеціальну воєнну операцію з метою "демілітаризації" та "денацифікації" України. Ці слова стали лише прикриттям для агресії, яку Москва готувала роками. За лічені хвилини після промови російські ракети вдарили по аеродромах, військових об’єктах і містах по всій Україні. Сухопутні війська перетнули кордон із півночі, сходу й півдня, включно з окупованим Кримом і територією Білорусі, яка стала плацдармом для наступу.Хоча насправді ця війна не була чимось несподіваним. Вона стала кульмінацією російсько-українського конфлікту, який тлів із 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розпалила сепаратистські рухи на Донбасі, створивши там маріонеткові "республіки" — "ДНР" і "ЛНР". Протягом восьми років Україна чинила опір гібридній агресії: бойові дії на сході, економічний тиск, інформаційна війна. Але повномасштабне вторгнення перевело цей конфлікт у нову, набагато жорстокішу фазу до якої, на жаль, українці не були сповна готові. Адже до останнього дня влада запевняла суспільство у тому, що ніякої війни не буде. Тому вже постфактум почалися дії для широкомасштабної відсічі: воєнний стан, мобілізація і висунення військ на позиції тощо.Перші дні війни були хаотичними й драматичними. Росія розраховувала на блискавичну перемогу. Її план передбачав швидке захоплення Києва — "за три-п’ять днів", за оцінками західних аналітиків, які спиралися на переконання Кремля в слабкості української армії та відсутності волі до опору в народу. Колони бронетехніки рушили на столицю з півночі через Чорнобильську зону, десант висадився в Гостомелі, намагаючись захопити аеродром як плацдарм. Але Україна не здалася. Збройні сили, тероборона й звичайні громадяни дали відсіч. Бої за Київ, зокрема в Бучі, Ірпені та Гостомелі, показали, що Росія недооцінила супротивника. Водночас на сході та півдні окупанти просувалися швидше, захопивши частину Херсонської області, підступивши до Маріуполя, однак заштопорилися на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині. Березень 2022 року став переломним. Російський наступ на Київ захлинувся. Українські сили, підтримані масовим опором населення, зірвали плани ворога. Водночас світ побачив жахіття війни: зруйновані міста, розбомблений театр у Маріуполі, де ховалися сотні цивільних, і масові вбивства в Бучі, які згодом назвуть геноцидом. До кінця місяця Росія відступила з півночі, залишивши Київщину, Чернігівщину й Сумщину, але зосередила зусилля на Донбасі та півдні. Маріуполь же став символом трагедії й героїзму: захисники "Азовсталі" трималися до травня, попри облогу, голод і безперервні обстріли. Місто впало, але ціною величезних втрат для ворога.Літо 2022 року принесло нову фазу. Західні демократії об’єдналися довкола України і ЗСУ отримали перші значні поставки натівської зброї, зокрема, американські НІМАRS, які дозволили вражати російські склади й командні пункти. Спершу українці звільнили о. Зміїний, а у серпні ЗСУ почали готувати контрнаступ. У вересні стався прорив: блискавична операція на Харківщині звільнила Ізюм, Балаклію й Куп’янськ, змусивши росіян тікати, кидаючи техніку. У листопаді прийшла ще одна перемога — звільнення Херсона, єдиного обласного центру, захопленого Росією після 24 лютого. Та радість українців була рівносильна і болю від новин про звірства окупантів на звільнених територіях.Саме тоді, наприкінці 2022 року, здавалося, що Росія може остаточно відмовитися від свого непродуманого плану з захоплення України. Тим більше, що військові невдачі загострили питання використання ядерного арсеналу – Кремль був близький до цього, але втручання США та Китаю змусили Путіна відмовитися від використання найстрашнішої зброї. Натомість Москва вирішила змінити тактику, зокрема, вона вдалася до масового терору, здійснюючи ракетні удари по енергетичній інфраструктурі залишили мільйони українців без світла й тепла в холодну пору. Кремль намагався морально зламати опір українців, але це лише посилило рішучість. 2023 рік став роком затяжних боїв, однак майже без територіальних змін. Україна розпочала великий контрнаступ улітку, прагнучи прорвати російські укріплення на Запоріжжі та Донбасі. Прогрес був повільним: ворог створив глибокі лінії оборони, замінував поля, кинув у бій резерви. Тому операція не принесла бажаних результатів. Натомість Бахмут, який росіяни захопили в травні після місяців кровопролиття, став символом війни на виснаження.Читайте також: Як почався, розгортався і зупинився літній контрнаступ України: детальний аналіз від Тhе Wаshіngtоn РоstДо кінця 2023 року фронт стабілізувався, але бойові дії не припинялися. Росія продовжувала обстрілювати мирні міста й села використовуючи дрони й ракети. Україна ж відповідала ударами по військових об’єктах на території Росії та в окупованому Криму, демонструючи, що війна має наслідки й для агресора. Зараз українські дрони здатні вражати цілі у РФ за тисячі кілометрів від кордону.Також українцям вдалося знешкодити перевагу Росії в Чорному морі завдяки поєднанню інноваційних технологій, сміливих операцій і стратегічної адаптації, попри відсутність потужного флоту. Ключовим моментом стало знищення флагмана Чорноморського флоту РФ — крейсера "Москва" — двома ракетами "Нептун", що продемонструвало вразливість російських кораблів і підірвало їхню впевненість. Згодом Україна розгорнула масове використання морських дронів, таких як Маgurа V5 і Sеа Ваby, які атакували й потопили або пошкодили десятки суден — від великих десантних кораблів до патрульних корветів. Це змусило ЧФ РФ відступити від Криму до Новоросійська й фактично втратити контроль над західною частиною моря. Завдяки цьому Україна розблокувала зерновий коридор, який почав наповнювати бюджет грошима. Західна підтримка — зброя, фінанси, санкції проти Росії — залишалася і набирала обертів, хоч відбувалося і вагання через внутрішні політичні дебати в США та Європі. Зокрема, найбільшою проблемою була затримка з боку американських законодавців, які на пів року залишили Україну без фінансування, що одразу позначилася на просуванні росіян на Донеччині, яке вдалося лише нещодавно стабілізувати. До того ж західні союзники обіцяли Києву більше, ніж могли (чи хотіли) реально надати. Та й за кожну новітню систему озброєння (танки, ППО, літаки) потрібно було місяцями, а то й роками, дипломатично боротися. Адже країни НАТО, відчуваючи свою неготовність, боялися прямого конфлікту з РФ, особливо через її ядерний потенціал. Тому так звані "червоні лінії" Кремля були додатковою лінією фронту, яку потрібно було пробивати нашим дипломатам. Читайте також: Багато обіцянок, але мало поставок: яку зброю Україна отримала від союзників у 2023 році та що чекати даліДля України 2024 рік видався турбулентним з усіх боків. Зміна головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного на Олександра Сирського, втрата Авдіївки, прорив на Харківщині, саміт миру в Швейцарії, наступ ЗСУ на Курщину, прорив росіян на Донеччині й втрата Вугледара й можливість втрати Покровська, вибори президента США, постійні розмови про мир через Дональда Трампа та загальна невизначеність на тлі постійних атак росіян на цивільних та їх просування на сході країни. Все це змінило також наративи, які просуває українська влада – від перемоги й повернення всіх окупованих земель силовим методом, до справедливого миру та повернення захоплених територій дипломатичним шляхом. Натомість посил росіян не змінився, однак набрав дещо туманного вигляду через ігри Кремля з адміністрацією Трампа. Попри все це, на лютий 2025 року, коли минає три роки від початку повномасштабного вторгнення, війна триває. Україна вистояла там, де багато хто чекав падіння. Вона довела, що може не лише оборонятися, а й перемагати. Та ціна цього — тисячі життів, зруйновані міста, мільйони біженців.Читайте також: Чого досягли Україна та Росія у 2024 році: підсумки для фронту та перспективи миру. ПояснюємоВійськова міць України: від все тримається на волонтерах до випуску мільйонів дронів та героїчної оборони на Донеччині Безперечно, що головний гарант і причина, чому Україна досі є незалежною – це наші Збройні сили. Без них війна, яка триває вже 1097 днів, могла б завершитися давно і точно не на користь України. Але історія української армії під час цієї війни — це не просто розповідь про героїзм, а й про еволюцію: від хаотичного опору, що тримався на волонтерах і застарілій техніці, до однієї з найпотужніших армій Європи, оснащеної мільйонами дронів і винищувачами F-16.  На момент повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Збройні сили України не були готові до війни такого масштабу. Армія налічувала близько 300 тисяч осіб, мала радянську техніку — танки Т-64, БТР-80, артилерійські системи типу "Гіацинт" — і лише частково оновлювалася після 2014 року завдяки вітчизняним розробкам, як-от ПТРК "Стугна", розробці ракети "Нептун" та певним модернізаціям старої техніки. Росія ж кинула в бій приблизно 200 тисяч солдатів (зараз на території України близько 600 тис. російських солдатів) із сучасними Т-90, "Іскандерами" і авіацією, що значно переважала українську. Аналітики прогнозували швидкий крах. Але в перші тижні війни стало зрозуміло, що ключову роль відіграють не лише регулярні війська, а й народний опір. Волонтери буквально врятували фронт: вони збирали кошти на бронежилети, дрони DJІ Маvіс, тепловізори, автомобілі. Бої за Київ, Харків і Чернігів в тому числі виграли завдяки цьому ефективному симбіозу армії, тероборони й цивільних, як це було і в 2014-2015 роках. До літа 2022 року ситуація почала змінюватися. Західна допомога — спочатку Jаvеlіn і NLАW, а згодом бронетранспортери і НІМАRS — дала ЗСУ змогу перейти від оборони до контрнаступів. Звільнення Харківщини й Херсона показали, що Україна може не лише тримати лінію, а й перемагати. Поступово ЗСУ наповнилися і західними танками, і сучасними системами ППО (зокрема, Раtrіоt). Волонтери поступово відходили на другий план (хоча й досі без них важко обійтися), держава налагоджувала і власне виробництво: у 2023 році Україна вже випускала сотні тисяч FРV-дронів — дешевих, але смертельних для ворожої техніки. До кінця 2024 року країна досягла позначки в 1,5 мільйона дронів на рік, ставши світовим лідером у їх бойовому застосуванні. Дрони замінили брак артилерійських снарядів, нищачи російські танки й склади з точністю, яку важко уявити на початку війни (зараз 85% техніки та солдат росіян нищать завдяки дронам). Також значно зріс оборонно-промисловий комплекс, зараз третина зброї - вітчизняного виробництва. Кульмінацією всієї цієї трансформації ЗСУ стало прибуття F-16 у серпні 2024 року, які доповнили наші радянські винищувачі. За оцінками британського RUSІ, на сьогодні ЗСУ стали армією, яка за бойовим досвідом, адаптивністю та технологіями поступається в Європі хіба що кільком країнам НАТО (хоча за чисельністю та бойовим досвідом – всіх перевершує), а за інтенсивністю використання дронів і гібридних тактик — не має аналогів.Та ця міць має свою ціну й обмеження. Перший виклик — мобілізація. На початку війни добровольців вистачало: за три місяці до армії долучилися понад 100 тисяч людей. Але до 2023 року ентузіазм вичерпався, а значні втрати змусили уряд посилювати призов. У 2024 році новий закон знизив мобілізаційний вік до 25 років і посилив штрафи за ухиляння, що викликало суперечки в суспільстві через випадки "бусифікації". Адже люди втомилися, економіка страждає від браку робочих рук, натомість фронт потребує свіжих сил. Та й військовослужбовці такі ж люди, які мають свої сім’ї і просто хочуть відпочити. Однак поки демобілізація в умовах війни є лише розмовою без чітких термінів служби. Другий виклик — залежність від союзників. Хоча Україна нарощує власне виробництво (наприклад, ті ж ракети "Нептун", САУ "Богдана", артилерійські снаряди та дрони), ключові системи — Раtrіоt, НІМАRS, F-16 — приходять із Заходу. Затримки поставок, як у випадку зі снарядами у 2023 році, коли ЄС не виконав обіцянку в 1 мільйон одиниць, або політичні дебати в США щодо фінансування, ставлять ЗСУ в уразливе становище. Та й Трамп натякає на скорочення допомоги, якщо Київ не піде на переговори.Читайте також: Шлях до перемоги: як український ОПК долає історичні труднощі та залучає міжнародні компанії. ПояснюємоТретій і найочевидніший виклик — розмір ворога. Росія, попри втрати (понад 750 тисяч убитими й пораненими), має населення вчетверо більше, ніж Україна, і економіку, яку підживлюють долари з величезних покладів нафти й газу. Її армія, хоч і менш адаптивна та вмотивована, спирається на масовість: у 2024 році Путін мобілізував ще 300 тисяч осіб, а виробництво дронів типу "Ланцет", "Герань-2" і ракет досягло промислових масштабів. До того ж з осені додалися ще й солдати та зброя з Північної Кореї з якою Путін почав активно дружити. Тому Україна б’ється не лише з Росією, до того ж змушена утримувати хиткий баланс між захистом, наступом і внутрішнім виживанням країни.Читайте також: Сувора дисципліна та любов до порнографії: якими є північнокорейські солдати, що воюють проти України. ПояснюємоВійна також прискорила реформи в Збройних силах України, наблизивши їх до стандартів НАТО. Після 2014 року почався перехід від радянської моделі — у 2016 році стартувала "Дорожня карта" з децентралізацією командування, а з 2022 року, під тиском повномасштабного вторгнення, ЗСУ впровадили натівську систему управління, класифікацію звань і тактику малих груп, що дозволило швидко реагувати на полі бою. Логістику перебудували за західним зразком із цифровим обліком і хабами, а навчання скоротили до 6-8 тижнів із фокусом на виживання й технології, як-от управління дронами. У 2024 році з’явилися рекрутингові центри замість хаотичного призову, у певних ланках застаріле керівництво замінили молодші офіцери з західною освітою. Відбувається перехід на систему "корпус-бригада". Всі ці зміни підвищили боєздатність армії. Читайте також: Чітка структура, відповідальність генералів і ніякого ручного управління: чому в Україні хочуть повернути дивізії та армійські корпусиЗараз війна перебуває в позиційній фазі з елементами локальних наступів і контратак. Лінія фронту простягається на тисячі кілометрів (моніторинг кордону Білорусі – це теж затрата військових ресурсів), але ключові бої зосереджені на кількох напрямках. Найгарячіша точка — Донецька область, зокрема Покровський напрямок. Тут російські війська намагаються оточити Покровськ — важливий логістичний центр ЗСУ. Вони просуваються з півдня й сходу, наблизившись на відстань 6-7 кілометрів до міста, і намагаються перерізати шляхи постачання. Захоплення Покровська відкрило б росіянам шлях до Дніпропетровської області, але ЗСУ чинять запеклий опір, стримуючи ворога за допомогою артилерії й дронів. Ще одна складна ділянка — район Курахового, що південніше. Після падіння Вугледара в жовтні 2024 року й просування до Курахівської ТЕС росіяни майже замкнули тут оперативне оточення — так званий "курахівський мішок". Їхня мета — закріпити контроль над південною частиною Донеччини й вийти до Великої Новосілки, яка перебуває в напівоточенні. У разі успіху це послабить українську оборону на стику Донецької та Запорізької областей. Водночас ЗСУ намагаються утримати позиції, спираючись на укріплення й контратаки малими групами.На півночі Донеччини бої тривають за Часів Яр і Торецьк. Росія прагне захопити ці міста, щоб просунутися до Костянтинівки, а згодом — до Слов’янсько-Краматорської агломерації. Поки що прогрес ворога повільний: Часів Яр залишається під контролем ЗСУ, хоча південні околиці під сильним тиском, а Торецьк частково окупований. Успіх тут залежить від того, чи вдасться росіянам сконцентрувати резерви, адже їхні втрати величезні.Окремий театр бойових дій — Курська область Росії. В перші дні українцям вдалося утримувати близько 1000 км² території, але зараз ця цифра зменшилася удвічі. Росіяни повернули кілька сіл і тиснуть на Суджу з південного сходу. Їхня ціль — вибити українські сили за державний кордон, зруйнувавши плацдарм. ЗСУ відповідають контратаками. Утримання Курщини виснажує російські резерви, також є додатковим козирем в переговорах, але це і ризик розпорошити сили.На півдні ситуація на карті не так помітна, однак там відбувається не менше складні бої через постійні артилерійські обстріли та спроби росіян просунутися далі. Також на Харківщині загострилися намагання росіян захопити Куп’янськ. Крім цього прифронтові міста й села на прикордонні з РФ постійно страждають від ворожих обстрілів. А що з українським контрнаступом? ЗСУ мають потенціал повернути ініціативу, але не всюди. На Курщині нові атаки можуть відкинути росіян від Суджі, зберігши плацдарм. На сході можливі локальні операції — наприклад, повернення позицій біля Часового Яру чи Времівки, де ворог недавно просунувся. Та для великого наступу, як у 2022 році, бракує резервів і західної зброї. За оцінками аналітиків, новий масштабний контрнаступ можливий не раніше літа 2025 року, коли прибудуть додаткові F-16 і сформуються свіжі бригади. Однак до цього часу все може змінити миротворча ініціатива найбільшого союзника України. Мирні переговори: від таке вже було до цього разу має спрацюватиЗ приходом до влади Дональда Трампа в останні місяці, а особливо тижні, війна в Україні знову опинилася в самому центрі міжнародної політики та уваги через нові заяви про можливість миру. Цього разу тон дискусії задають не лише Київ і Москва, а й Вашингтон, де новообраний президент США активно просуває ідею мирної угоди, яка багатьом його опонентам видається капітуляцією України. Але, щоб зрозуміти, що відбувається, варто згадати попередні спроби домовленостей — Мінські угоди та Стамбульські переговори. Мінські угоди, підписані у 2014 та 2015 роках, стали першим великим кроком до врегулювання конфлікту на Донбасі після анексії Криму та початку війни на сході України. Вони передбачали припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими та політичні реформи, зокрема особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей. Проте ці домовленості так і не принесли миру. Росія використовувала їх як інструмент тиску на Україну, трактуючи пункти на свою користь, тоді як Київ наполягав на повному виконанні безпекових умов перед політичними поступками (тобто гарантії безпеки, які й зараз є каменем спотикання всіх переговорів). У підсумку Мінськ став символом замороженого конфлікту, який не зупинив бойові дії, а лише відтермінував ескалацію, що вибухнула у 2022 році.Після повномасштабного вторгнення з’явилася нова спроба — Стамбульські переговори у березні-квітні 2022 року. Тоді Росія висувала ультимативні вимоги: нейтралітет України, відмова від НАТО, визнання Криму російським і "незалежності" так званих "ДНР" та "ЛНР". Україна пропонувала компроміс — нейтралітет в обмін на гарантії безпеки від кількох країн, але без територіальних поступок. Проєкт угоди, як пізніше стало відомо, обговорювався до червня, але зірвався: Київ відмовився через виявлені звірства в Бучі та впевненість у тому, що Росія не виконуватиме зобов’язань, а Москва заявила, що Україна "відступила під тиском Заходу". Так Стамбул залишився ще одним прикладом того, як мирні ініціативи розбиваються об взаємну недовіру.Тепер, у лютому 2025 року, на горизонті з’явився новий фактор — одіозний бізнесмен-політик Дональд Трамп. Після перемоги на виборах у листопаді 2024 року він неодноразово заявляв, що завершить війну "за один день", хоча його радники згодом скоригували ці очікування до "місяців". Трамп уже провів телефонні розмови з Володимиром Путіним і Володимиром Зеленським 12 лютого, назвавши їх "чудовими" і запевнив про "можливість завершити цю криваву війну". Читайте також: Мирна угода в обмін на що: які сценарії завершення війни розглядає Дональд Трамп. ПояснюємоТа найбільшою несподіванкою для громадськості стало відновлення прямих дипломатичних стосунків між США та РФ, а саме публічна зустріч в Саудівській Аравії держсекретаря Рубіо та міністра іноземних справ Лаврова (у Rеutеrs кажуть, що до цього було чимало непублічних зустрічей). Вони відбулися без участі України та Європи, Зеленський взагалі сказав, що не знав про її планування. Тобто за спинами українців та європейців американці почали домовлятися про мир, що одразу напружило стосунки між Вашингтоном та Києвом й іншими європейськими столицями. За інформацією ЗМІ, команда Трампа розробляє триступеневий план: припинення вогню, вибори і тоді остаточна мирна угода. Це означає, що лінія розмежування наразі проходитиме по теперішній лінії фронту. Трамп також підтримує ідею демілітаризованої зони з миротворцями, але наполягає, щоб їх надавали Європа, Китай чи Бразилія, а не США. Його мотивація очевидна: він хоче виконати передвиборчу обіцянку й увійти в історію як миротворець (і отримати Нобелівську премію), водночас зменшивши американські витрати на підтримку України. Ба більше, він вимагає, щоб Київ повернув гроші, які вже були надані та хоче в рази більше натомість. Зокрема, в цьому й проблема угоди про корисні копалини на $500 млрд на якій наполягає Трамп, бо Україна має резонні перестороги. І мова не лише про гроші (хоча офіційно ми отримали від США лише сотню мільярдів, та й не у формі боргу, а гранту). Читайте також: Трамп, Зеленський і рідкісноземельні ресурси: що насправді Київ пропонує Вашингтону. ПояснюємоЗеленський демонструє обережну готовність до діалогу, але з чіткими умовами. Він неодноразово заявляв, що ця війна — "не те, що можна завершити папірцем", бо нам потрібні гарантії безпеки, щоб "не повторити Мінськ". Зеленський готовий до переговорів, якщо США й Європа забезпечать захист, посилять нашу армію, але відкидає замороження конфлікту без механізмів стримування Росії, називаючи це "афганським сценарієм". З іншого боку, під дією Трампа, президент змінив позицію про те, що і Крим, і весь Донбас треба повертати силовим способом, говорячи тепер про силу дипломатії. Чому так?По-перше, війна виснажила Україну: десятки тисяч померлих, сотні тисяч поранених, мільйони біженців, зруйнована інфраструктура й економіка. По-друге, невизначеність щодо підтримки США. Якщо Трамп не отримає бажаної угоди, він звинуватить у всьому Україну (вже почав, критикуючи, що Київ нібито частково винний у всьому цьому і, зокрема, Зеленський, який "диктатор", бо не проводить вибори, а хоче війни). А це може призвести до скорочення чи заморозки американських поставок зброї, відключення Stаrlіnk, припинення надання розвідувальних даних та багато іншого. Це важелі впливу Трампа. З іншого боку, Київ може зробити хід конем – повністю покластися лише на підтримку Європи та свої власні спроможності. Однак, за різними оцінками, тоді Україна матиме близько пів року часу. Тому Зеленський шукає у переговорах шанс закріпити бодай частину здобутків — наприклад, через вступ до НАТО (хоча й визнає, що це не відбудеться найближчим часом, але, можливо, автоматично в разі ще одного нападу РФ) чи інші реальні військові гарантії захисту, — замість ризику втратити все. Тобто головна дилема Києва – як максимізувати досягнення, щоб це не виглядало й не було капітуляцією перед бажаннями Кремля. Також влада не хоче несправедливих боргових зобов’язань перед США, які будуть українці поколіннями виплачувати. Тому шукає компромісний варіант. Читайте також: Якщо США перестануть допомагати, чи вистачить Україні зусиль Європи. ПояснюємоТим часом Європа ж перебуває у стані тривоги й розгубленості. Лідери ЄС публічно заявляють, що лише Київ вирішуватиме, коли й як домовлятися, але за лаштунками побоюються, що Трамп укладе угоду з Путіним, залишивши Європу сам на сам із фінансуванням відбудови України (Вlооmbеrg оцінює її у понад 3 трильйони доларів) та її захистом. Хоча Трамп наполягає, що угода про корисні копалини – це і є гарантія відбудови України та її захисту, бо американці будуть зацікавлені в цьому. Франція й Німеччина, які раніше виступали посередниками в Мінську, тепер утратили ініціативу, а пропозиція Трампа про європейських миротворців сприймається ними як спроба перекласти відповідальність. Високопосадовці ЄС висловлюють побоювання, що "США не бачать ролі Європи в геополітичних питаннях", а це може підірвати єдність Заходу. Інше хвилювання – можливість Трампа виведення американських військ з європейського континенту, що одразу в рази послабить оборону Заходу. Тому Європа почала діяти на випередження, зокрема, Паризький саміт, щоб знайти порозумінням з Трампом, розробила план з миротворцями на випадок перемир’я (кажуть, їх буде 30 тис., хоча Зеленський вважає, що треба як мінімум 200 тис., та цього Європа без США не може надати).  Важливим у цьому рівнянні є не лише бажання України, Америки й Європи, але й найважливіше питання, чи хоче агресор зупинитися, чи готовий Кремль до миру? Публічно Москва постійно вітає переговори, заявляючи, що готова до діалогу, хоча проти миротворців НАТО. Проте реальні наміри викликають сумніви. Путін неодноразово повторював, що його ціль — повне підкорення України, тому часткова анексія чотирьох областей у 2022 році лише посилила апетити. Експерти відзначають, що в Кремлі бачать поспіх Трампа як шанс виторгувати для себе максимум — наприклад, визнання окупації чи зняття санкцій, — не поступаючись стратегічно нічим. Російські втрати (понад 750 тисяч убитими й пораненими) не змусили Путіна відступити, а його тактика затягування часу, як у Мінську, свідчить, що мир для нього — це, можливо, пауза перед новим наступом. До того ж економіка Росії, попри видиму стабільність, стала дуже хиткою: ціни ростуть, високі ставки по кредитам та нестача робочих рук. Як ілюстративно кажуть у СNN, вона тримається на "на кокаїні і стероїдах", а це не може тривати довго. Тому Трамп має можливості для маневрів – посилити санкції у разі відмови переговорів, або послабити їх у разі домовленості, чого і добиваються зараз у Кремлі. Отже, нинішні заяви про мир — це складна гра. Трамп тисне на всіх, щоб досягти швидкого результату, Зеленський маневрує між виживанням країни і принципами, Європа боїться залишитися на узбіччі, а Кремль прикидається готовим до діалогу, вичікуючи вигідний момент. Мінськ і Стамбул показали, що без реальних гарантій угода може стати лише черговою ілюзією. Чи вдасться цього разу знайти справжній мир, залежить від того, чи зможуть сторони переступити через особисту недовіру, амбіції та усунути справжню причину війни – російський імперіалізм помножений на Путінське бажання відновити вплив Росії як за часів холодної війни. Поки що відповідь, як і раніше, висить у повітрі. Всю цю невизначеність, коли не до кінця зрозуміло ні позицію нашого найбільшого союзника, ні справжні мотиви найбільшого ворога, ні реальну можливість вибору, який є в України, можна схарактеризувати відомими слова"Quо Vаdіs", куди ж ми рухаємося і чи правильно? Та відповідь на це питання зможуть дати лише наші наступники. 

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року стало найбільшим військовим конфліктом у Європі після Другої світової війни. Йому передували роки агресії з боку РФ, зокрема анексія Криму у 2014 році та розпалювання війни на Донбасі. Попри численні дипломатичні спроби України та західних союзників запобігти конфлікту, Росія розпочала відкриту війну, порушивши міжнародне право. З кінця 2021 року біля українських кордонів концентрувалися російські війська. Москва заперечувала плани вторгнення, проте водночас висувала ультиматуми щодо "гарантій безпеки", зокрема вимагала відмови України від вступу до НАТО. Gаzеtа.uа зібрала хронологію подій. Початок вторгнення О 5:00 ранку 24 лютого 2022 року президент РФ Володимир Путін оголосив про початок так званої "спеціальної військової операції" з метою "демілітаризації та денацифікації" України. Майже відразу по всій країні пролунали вибухи: російські війська атакували Київ, Харків, Одесу, Дніпро та інші міста. Ракетні удари завдавалися по військових об'єктах, аеропортах, складах та стратегічних інфраструктурних об'єктах. Проте вже з перших годин війни стало зрозуміло, що жертвами стають і мирні жителі. Водночас російські війська перетнули кордон із кількох напрямків: з півночі (Білорусь), сходу (Росія) та півдня (Крим). Президент України Володимир Зеленський оголосив воєнний стан та звернувся до громадян із закликом захищати країну. "Сьогодні від вас, від кожного з вас вимагається спокій. По можливості залишайтеся вдома. Ми працюємо, армія працює, працює весь сектор безпеки України. На зв'язку з вами буду постійно я, РНБО, Кабінет міністрів України. Без паніки! Ми сильні, ми готові до всього. Ми переможемо всіх. Тому що ми - це Україна. Слава Україні!" - сказав президент у першому зверненні о 7:00. Вже у перші години тисячі українців записалися до територіальної оборони, а на дорогах почали з'являтися перші барикади. Битва за Київ Однією з головних цілей російського вторгнення було захоплення Києва. Російські війська намагалися висадити десант в аеропорту "Антонов" у Гостомелі, щоб використати його як плацдарм для атаки на столицю. Проте українські сили завдали серйозних втрат ворогу, і вже наступного дня цей стратегічний об'єкт перейшов під контроль ЗСУ. Запеклі бої точилися також у Бучі, Ірпені, Ворзелі - містах-супутниках Києва, через які росіяни планували прорив до столиці. Водночас українська армія активно нищила колони техніки, які рухалися з Чернігівського та Сумського напрямків. Опір і перші успіхи України Українські військові та цивільні чинили потужний опір. Російська армія розраховувала на "бліцкриг", але вже в перші дні стало очевидно, що цей план провалюється. Українські захисники ефективно використовували протитанкові засоби, зокрема американські Jаvеlіn і британські NLАW, знищуючи ворожу техніку. Народний спротив проявлявся не лише на фронті - тисячі волонтерів допомагали армії, українці активно долучалися до інформаційного спротиву, а західні країни почали вводити жорсткі санкції проти Росії. Наслідки першого дня війни У першу добу повномасштабного вторгнення Росія зазнала значних втрат - сотні одиниць техніки були знищені, а тисячі окупантів убиті або поранені. За офіційними даними, в Україні за перший день загинули 57 цивільних, 169 отримали поранення. Полягли 137 бійців, 317 росіяни поранили. Українське командування зберегло контроль над головними містами, і стало зрозуміло, що війна не завершиться швидко. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Буданов висловився щодо мирних переговорів, які відбуваються без участі України Продовження боїв Протягом року українська армія провела кілька успішних контрнаступальних операцій, звільнивши значні території на сході та півдні країни. Міжнародна спільнота посилила військову та фінансову підтримку України, надаючи сучасне озброєння та гуманітарну допомогу. Водночас Росія продовжувала завдавати ракетних ударів по українській інфраструктурі, спричиняючи значні руйнування та жертви серед цивільного населення. Падіння Маріуполя стало одним із найтрагічніших епізодів війни в Україні. Після кількох місяців запеклих боїв та жорстокої облоги місто перейшло під контроль російських військ у травні 2022 року. Оборону Маріуполя очолювали бійці полку "Азов", морські піхотинці та інші підрозділи Збройних сил України, які тримали оборону на заводі "Азовсталь", попри постійні обстріли з повітря, моря та суходолу. Евакуація мирних жителів із підземних бункерів Азовсталі відбулася завдяки міжнародному посередництву, але військові були змушені здатися за наказом командування для збереження їхніх життів. Починаючи з липня 2022-го, українські військові здійснили кілька успішних контрнаступів, зокрема на Харківському та Херсонському напрямках. У вересні ЗСУ провели блискавичну операцію на Харківщині, звільнивши значну частину окупованих територій, включно з містом Ізюм, яке було важливим логістичним центром російських військ. Цей успіх став важливим моральним імпульсом для українців та продемонстрував ефективність нової тактики, заснованої на швидких маневрах і використанні сучасної західної зброї. "Ми знищимо всіх, хто зі зброєю прийде на нашу землю - чи добровільно, чи за мобілізацією", - казав у липні 2022 року тодішній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. На півдні України українська армія поступово витісняла російські війська з правобережної частини Херсонської області. У листопаді ЗСУ звільнили Херсон - єдиний обласний центр, який росіяни захопили після повномасштабного вторгнення. Це стало не лише військовою, а й політичною перемогою України, оскільки повернення Херсона підірвало позиції Росії на міжнародній арені. Початок 2023-го ознаменувався запеклими боями за місто Бахмут, яке стало ключовим пунктом оборони на Донбасі. Росія кинула значні сили, зокрема найманців "Вагнера", на штурм міста, але українські війська тримали оборону, виснажуючи ворога. Навесні українська армія почала підготовку до контрнаступу. Західні партнери передали Україні танки Lеораrd 2, Сhаllеngеr 2 та бойові машини Вrаdlеy, що значно посилило українську бронетехніку. У червні ЗСУ розпочали наступальні дії на південному та східному напрямках. Основні зусилля були зосереджені на Запорізькій області, де українські війська намагалися прорвати російську оборону та відрізати сухопутний коридор до Криму. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оптимістичний песимізм. Що прояснили перші за три роки переговори США з РФ Попри очікування швидкого прориву, український контрнаступ зіткнувся з міцною російською обороною. Росіяни облаштували мінні поля, укріплені позиції та глибокі оборонні лінії. Українським військам вдалося звільнити кілька населених пунктів у Запорізькій області, зокрема Роботине, але просування було повільним через високу насиченість мін і артилерійську перевагу противника. "Саме тут, в Україні, проходить світовий фронт боротьби між добром та злом", - сказав прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск під час візиту до Києва 22 січня 2024-го Минулого року війна набула затяжного характеру. Російські війська зосередилися на утриманні окупованих територій, тоді як українські сили продовжували наступальні дії. Українська влада активізувала дипломатичні зусилля, але досягти стійкого миру не вдалося. Міжнародні санкції проти Росії посилилися, що вплинуло на її економіку, але не змусило припинити агресію. Нові виклики та зміни в геополітичній ситуації На початку 2025 року ситуація залишалася напруженою. Росія продовжувала контролювати значні території на сході та півдні України. У лютому президент США Дональд Трамп оголосив про зміну політики, висловивши готовність врахувати вимоги Росії щодо невступу України до НАТО, що викликало занепокоєння серед європейських союзників. Київ наполягав на поверненні всіх окупованих територій та продовженні євроатлантичної інтеграції. Бойові дії тривають, а перспективи мирного врегулювання залишаються невизначеними. Представники США та Росії провели тригодинні переговори у Садівській Аравії. Домовилися призначити команди високого рівня для переговорів щодо України. На переговорах росіяни нібито просили американців для "нормалізації відносин" вивести сили НАТО зі Східної Європи. Цю вимогу початково відкинули. Але лідери країн ЄС усе ж відчувають занепокоєння.

Про це повідомила кореспондентка Еспресо Тетяна Голунова.Соціальна військова драма "24.02.2022. День, коли ми об'єднались" - це документальна робота українських кінематографістів, створена українським Інститутом Національної пам'яті та Національним музеєм історії України у Другій світовій війні.Через призму виставки презентована історія початку повномасштабного російського вторгнення. Глядач може познайомитися з авторами та кураторами експозиції й почути з їхніх вуст ідею, задум та історію кожного експоната. Фото: Тетяна Голунова"Усі експонати й експозиції були розписані похвилинно - що відбувалося в перші дні. Тому він нас занурює в ті події, але трішки повертає, тому що документальне кіно з часом змінює свої сенси, і ми зараз вже можемо переосмислити зовсім по-іншому… Ми обрали цей рік (для премʼєри, - ред.), тому що відчуваємо, що зараз є найбільша потреба нам всім згадати, що було на початку - але не жахіття, котре ми відчували, не відчуття невпевненості, а саме відчуття єднання", - розповів режисер стрічки Дмитро Чорний, який також працював над проєктом "Ізюм. Звільнений".Фото: Тетяна Голунова

Правоохоронці встановили, що російські окупанти 4 лютого вдарили по місту Ізюм Харківської області балістичною ракетою Іскандер-М. Про це повідомив начальник управління протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Харківської обласної прокуратури Спартак Борисенко в середу, 5 лютого.

Кількість жертв внаслідок ворожого удару по Ізюму, що у Харківській області, зросла до 6 осіб. У лікарні помер ще один постраждалий. Про це повідомляє Рубрика, посилаючись на голову Харківської обласної військової адміністрації Олега Синєгубова. "На жаль, у лікарні загинув 61-річний чоловік. Він був госпіталізований внаслідок вчорашнього обстрілу міста Ізюм. Лікарі добу боролися за його життя, […] Тhе роst Кількість жертв через ракетний удар по Ізюму зросла до шести: у лікарні помер поранений чоловік арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Кількість загиблих внаслідок російського удару по Ізюму зросла до шістьох. Голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов повідомив про смерть одного з поранених у середу, 5 лютого. За його словами, 61-річний чоловік помер у лікарні: “Він був госпіталізований внаслідок вчорашнього обстрілу міста Ізюм. Лікарі добу боролися за його життя, але врятувати не вдалось”. Раніше голова […] Тhе роst Атака на Ізюм: кількість загиблих зросла до шести людей fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Російська армія вдень 4 лютого обстріляла місто Ізюм на Харківщині. Унаслідок удару є десятки поранених і, на жаль, кілька жертв. Повний текст новини

Харківські лікарі не змогли врятувати життя одному з поранених внаслідок обстрілу міста Ізюм

Війська Росії 4 лютого атакували місто Ізюм у Харківській області. Внаслідок удару в лікарнях перебувають п'ятеро поранених, двоє - у тяжкому стані. Про це повідомила журналістам Олена Шаповал, речниця Харківської обласної військової адміністрації, пише Gаzеtа.uа. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський показав страшні кадри смертельного удару РФ по Ізюму За інформацією лікарів, двоє людей у медустанові, прооперовані, стан середньої важкості. Одного пораненого перевели до обласної лікарні, стан тяжкий. Д "Дівчина 14 років, переведена в лікарню невідкладної допомоги, тяжка, стан стабілізували. Хлопчик 6 років стабільний", розповіла речниця. З її слів, усі інші поранені спостерігаються амбулаторно. Російські загарбники 4 лютого завдали удару по Ізюму балістичною ракетою. Загиблі в місті - дві жінки та двоє чоловіків.

Загалом від уламків загинули п’ятеро людей — 4 перехожих і чоловік, який займався опаленням у будівлі міськради, яку відновлювали після російської окупації.

Російські військові запустили балістичну ракету по людному місці в Ізюмі. Що відомо про загиблих?

П'ятеро людей загинули через удар по Ізюму: серед жертв - 19-річна вагітна дівчина; США зацікавлені у рідкісноземельних металах, які знаходяться в українських надрах. Кореспондент.nеt виділяє головні події вчорашнього дня.

Новини України та світу станом 19:30, 4 лютого 2025 року, в огляді ТСН.

Окупанти вдарили ракетою по центру Ізюма, спричинивши численні руйнування та жертви серед цивільного населення.

Посол США в Україні Бріджит Брінк назвала сьогоднішній ракетний удар російської армії по місту Ізюм Харківської області черговим нагадуванням про ціну війни, розв’язаної Росією.