Search trend "шепетівка"

Ввечері 26 червня на автодорозі Васьковичі — Порубне — Шепетівка у селі Наталівка Звягельського району сталася дорожньо-транспортна пригода. Унаслідок ДТП загинув водій легковика

30 травня 2025 року на Донеччині загинув Іван Гуменюк. Він служив у складі бойового підрозділу безпілотних авіаційних комплексів. До цього працював на посаді Аzurе DеvОрs-інженер у SоftSеrvе. Івану було 25 років. Про це DОU повідомили в компанії SоftSеrvе. Іван народився 8 липня 1999 року в селі Малий Правутин, що на Хмельниччині. Після школи вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчався на спеціальності «Мікро- та наносистемна техніка». Після закінчення університету почав працювати в ІТ. У 2020 році приєднався до команди SоftSеrvе як DеvОрs-інженер. Його колеги згадують, що він швидко адаптувався до проєктів, був відкритим у спілкуванні, легко знаходив спільну мову з командою, часто допомагав новачкам. З часом Іван отримав підвищення. Як повідомили на сайті міста Шепетівка, у листопаді 2024 року його мобілізували до ЗСУ. Він став механіком 1 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів 2 механізованого батальйону військової частини А4594. Служив із грудня 2024 року. Загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Золотий Колодязь. Прощання з Іваном відбулося 13 червня в його рідній громаді. У Івана залишилися батьки та брат. SоftSеrvе повідомила DОU, що родина Івана отримує підтримку в межах програми Shіеldеd Fаmіlіеs. Компанія надає одноразову фінансову допомогу, юридичні консультації з оформлення державних виплат. Вони також матимуть доступ до навчальних курсів, карʼєрного менторства, медичного страхування на два роки та психологічної підтримки. Також для допомоги близьким Івана відкрили банку. Переказати кошти також можна на картку — 4441 1111 2072 2909 (в призначені платежу треба вказати «Допомога родині загиблого»). Колеги Івана Гуменюка поділилися спогадами про загиблого: «Дуже спокійний і простий хлопець, ось що мені найбільше запам’яталося» — каже колега Івана. «Іван запамʼятався як спокійний, виважений тіммейт. Було легко комунікувати, перекинутись жартами», — Юрій Тачинський, менеджер команди, в якій працював Іван. «Ми разом з ним прийшли в цю компанію, разом робили перші кроки в ІТ, разом працювали на різних проектах, він завжди був відкритим, позитивним і радий допомогти в будь-якій ситуації, мені буде його не вистачати. Дякую тобі за все», — пригадує Мар’ян, колега. «Працював з Іваном досить довго. Він був навіть моїм ментором на час трейні періоду. Був супер відкритою людиною, допомагав з тасками, вводив в курс справи, багато підтримував, навіть якщо я вночі дзвонив. Супер позитивною людиною був...», — коментує колега Віталій Коваляк. Редакція DОU висловлює щирі співчуття сім’ї Івана Гуменюка. На честь загиблих айтівців у російсько-українській війні DОU створив проєкт Меморіал ІТ-спільноти. Тут зібрані короткі біографії військових, які віддали життя за Україну, а також цивільних, які загинули від рук росіян.

Петлюра пропонував, щоб військових навчали лише українською мовою "&hеllір; Центральна Рада та її Генеральний секретаріат взивають усіх українців до оборони рідного краю. Кожен українець повинен пам'ятати, що де б він не був, на який би фронт його не посилали, скрізь він боронить Україну та її свободи. Негайно скличте військову раду і виясніть страшну небезпеку, яка нам усім грозить. Коли уважатимете можливим сформувати ударні батальйони, то назвати їх "батальйонами рятунку України". Українці повинні показати, що вони розуміють всю небезпеку і що вони є опорою України й революції", писав у телеграмі до штабів армії й округ військовий та політичний діяч Симон Петлюра 25 липня 1917 року. З початком Першої світової війни Симон Петлюра вступив на службу до Всеросійського союзу земств, де переважну більшість становили українці. Він допомагав у постачанні армії. Доводилося багато спілкуватись із солдатами та перейматися їхніми настроями. Завдяки його сприянню створили українські військові ради. Авторитет Симона Петлюри серед солдатів швидко зростав. За ініціативи адвоката Миколи Міхновського 16 березня 1917-го створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка". Головне завдання згуртувати воїнів для здобуття "повної волі України". Перший український військовий з'їзд розпочався 5 травня 1917 року в Києві, у приміщенні Педагогічного музею. Понад 900 делегатів з'їхалися з усіх фронтів. На з'їзді відбулася суперечка щодо вибору голови. Представники військових організацій пропонували кандидатуру Миколи Міхновського, а прибічники соціалістичного напряму Симона Петлюри. Після тривалих дебатів дійшли компромісу: обрати президію, члени якої мають по черзі вести засідання. Від фронту обрали Симона Петлюру, від тилу Миколу Міхновського, від Центральної Ради Володимира Винниченка, від Балтійського флоту Семена Письменного. Почесним головою з'їзду призначили Михайла Грушевського. Завдяки своїм виступам на з'їзді Симон Васильович поступово здобув популярність серед делегатів. Він виступив із доповідями "Про національні війська" та "Про просвітню справу". Пропонував, щоб військових навчали лише українською мовою, а також щоб для гуртків і товариств передплачували газети, журнали, книжки й агітаційні брошури. Петлюра виступив із запальною промовою з приводу провокації начальника київської міліції Лепарського щодо начебто намірів з'їзду захопити державні установи: "Тільки ми стоїмо на сторожі революції на Україні. Ми стоїмо тут і боремося з контрреволюційною "демократією", з панами Лепарськими. А коли ворожа нам демократія заявляє, що ми розпорошуємо революційні сили, то ми зі свого боку мусимо заявити, що, навпаки, ми революцію на Україні спасаємо, бо тільки на наші зорганізовані сили може опертися, яка б там не була, демократія". На з'їзді домінувала ідея соціалістичних партій, прихильники якої переважали в Центральній Раді. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур, а також не бажали серйозно порушувати питання організації національних збройних сил. Володимир Винниченко переконував: "Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не буде". А Михайло Грушевський відстоював думку, що це не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям та руїною і є антигуманним. Натомість мирний шлях, на їхню думку, мав би бути провідним фактором в історичному розвитку України. Ми не жебраки, а козацькі сини, і хочемо бути господарями Такі тези не були популярні серед вояків. Зокрема Симон Петлюра у промові виголошував: "&hеllір; Вирвати українських вояків із рук російського командування й скупчити їх на одному фронті". Делегати від Центральної Ради змушені були піти назустріч і підтримати ідею українізації армії. Відтоді почали активно створювати військові ради, комітети, відбуваються військові з'їзди. Перший військовий з'їзд поклав край нерішучості Центральної Ради у стосунках із Тимчасовим урядом. На з'їзді ухвалили рішення: вимагати від Тимчасового уряду та ради робітничих і солдатських депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України. Для підтримки вимог Центральної Ради на 4 червня призначили другий військовий з'їзд. На ньому планували виробити стратегію українізації армії. Коли про це дізнався тодішній військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, телеграмою до всіх частин армії заборонив проведення з'їзду під загрозою кари військово-польового суду. У відповідь Симон Петлюра надіслав телеграму командувачам фронтів і воєнних округів. Він застерігав, що "заборона з'їзду викличе неминучу реакцію і посіє в масах недовір'я до верховної команди та понизить бойовий дух українців, котрих в армії третина&hеllір; Заборону з'їзду можуть використати сьогодні в цілях зовсім небажаних і небезпечних для бойової здатності на фронті і порядку в тилу&hеllір; Український Генеральний Комітет рішуче підтримує своє жадання дозволу на з'їзд і жде негайної відповіді". Попри заборону з'їзд відбувся 5 червня. На ньому активно лунала думка про повний розрив із Росією. Делегати з Одеси у промовах говорили: "А що нам твоя автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москалів? Ми не жебраки, а козацькі сини, і хочемо бути господарями такими, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності". Обурені шовіністичною поведінкою російського уряду делегати були готові вийти на вулицю, щоб разом з українізованими частинами встановити контроль над Києвом. Побоюючись таких дій, на трибуні з'явився Симон Васильович. "Силою слова свого, духа свого він спинив розбурхане море, влив його у спокійні береги й утримав з'їзд від виступу, який міг би привести до тимчасової ліквідації осередків українського національного руху і в кожному разі затримав би його на довгий час", згадував полковник армії УНР Володимир Кедровський. Вимоги військового з'їзду спонукали Центральну Раду виголосити свій І Універсал про автономію України та створення уряду Генерального секретаріату. Його зачитав Володимир Винниченко останнього дня з'їзду 10 червня. 15 червня створили Генеральний секретаріат найвищий виконавчий орган. Генеральним секретарем із військових справ обрали Симона Петлюру. Він намагався об'єднати навколо Українського генерального військового комітету фахівців із колишніх старшин російської армії й поділити між ними функції так, щоб комітет виконував роль вищої інстанції української армії. До нього ввійшли представники різних політичних течій, що означало формування Збройних сил України на загальнонаціональному рівні. Після Жовтневого перевороту в Петрограді до влади прийшли більшовики. Щоб перешкодити анархії, 7 листопада Центральна Рада проголосила ІІІ Універсал: "Віднині проголошена Українська Народна Республіка. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка стала федерацією вільних народів". На відміну від інших лідерів, Петлюра розумів, що російські політичні течії є противниками самостійної України. Він усвідомлював значення армії не лише як фактора військових дій, а й важливого чинника в політичному процесі. 7 листопада Симон Васильович віддав наказ про створення Українського фронту, але військове керівництво всіляко гальмувало його виконання. Наступного дня видав наказ звернення до частин, у якому повідомляв: "Внаслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народної, та її Генерального секретаріату органу українського селянства, вояцтва й робітництва. Вище військове командування призначається тепер нею з людей, які відповідали б народним бажанням і могли б бути захисниками народних інтересів. У зв'язку з цим усі несанкціоновані призначення чи усунення з посад в армії будуть вважатися анархічні і як такі, що порушують інтереси Української Народної Республіки, належним чином припинятися". Генеральний секретаріат із військових справ намагався вжити заходів для переведення українізованих частин, що перебували за межами України, на батьківщину. 18 листопада Петлюра наказав військовим частинам, які перебували за кордоном, підпорядковуватися міським українським військовим радам, а в Петрограді Українському Петроградському військовому штабові. Володимир Винниченко назвав Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою народних комісарів у Росії Загострення стосунків між Центральною Радою та російською більшовицькою Радою народних комісарів було реальною загрозою вторгнення більшовицьких частин в Україну. Приводом для вторгнення стала заборона пропуску 24 листопада через Україну на Дон російських військ для придушення Донської козацької республіки. Наступного дня Володимир Ленін проголосив Центральну Раду буржуазною та видав директиву вирушати військам із Москви до Харкова й на Донбас "на допомогу робітникам і селянам України". На території України розташовувалися 24 армійські і два кавалерійські корпуси, лише в п'ятьох було проведено часткову чи повну українізацію. У військах більшовики вели активну антиукраїнську агітацію. "Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх, аби не брали участі у боях, або приєдналися до більшовиків", писав історик Орест Субтельний. Більшовики йшли на Київ. 2 грудня частини 19-ї дивізії 12-го армійського корпусу почали бої з військами Центральної Ради в районі Кам'янця-Подільського. Микола Криленко, який керував більшовицькими військами, наказав генералу Павлові Скоропадському виступити з Першим українським корпусом на фронт, проте отримав відмову. Скоропадський перейшов на бік Центральної Ради й за наказом Петлюри зі своїм корпусом перекрив залізничний шлях на Київ на лініях Жмеринка Козятин, Шепетівка Козятин, Христинівка Вапнярка, розпочав роззброєння 2-го гвардійського корпусу. До Козятина пробивалося військо Євгенії Бош, яке також було роззброєне. 3 грудня Петлюра наказав Скоропадському провести операцію зі знешкодження Південно-Західного фронту в Бердичеві. Це зірвало плани більшовиків, і вони були змушені припинити активний наступ. Володимир Винниченко назвав Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою народних комісарів у Росії та звинуватив його в перевищенні повноважень. На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку. Став головним суперником Павла Скоропадського 1879, 10 (22) травня в родині міщанина Василя Павловича Петлюри в передмісті Полтави народився син Симон. Був третім сином у родині, мав трьох братів і п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві. 1901 був виключений із Полтавської духовної академії за участь у виступі семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства. Займався журналістикою. Першу статтю надруковано у львівському "Літературно-науковому віснику". 1906 переїхав до Санкт-Петербурга редагувати щомісячник "Вільна Україна". Після шести випусків видання припинилося. Влітку того ж року Симон повернувся до Києва. З липня працював секретарем київської щоденної газети "Рада". 1910 одружився з освітянкою Ольгою Більською. Спочатку подружжя переїхало до Санкт-Петербурга, потім до Москви. Симон і Ольга брали активну участь у житті української діаспори, постійно влаштовували концерти та літературні вечори. За рік у них народилася донька Леся. 1916 добровільно вступив на службу до Всеросійського союзу земств. Перебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського земського з'їзду. Переїхав із сім'єю до Мінська, де перебував штаб Західного фронту. 1917, 21 травня обраний головою Українського генерального військового комітету. 15 червня Петлюру обрали на посаду Генерального секретаря з військових справ. Він намагався українізувати армію. Під час революційних подій Петлюра придушив спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді-грудні 1917-го та січні 1918 року. 1918, 29 квітня обіймав посаду голови Всесоюзного земства в уряді. Став головним суперником Павла Скоропадського та вів активну діяльність у підпіллі для повалення Гетьманату. 14 грудня відбувся державний переворот. Петлюра взяв активну участь у перевороті, внаслідок якого до влади прийшла Директорія УНР. 1919, 11 лютого став Головним отаманом та головою Директорії. Петлюра активно шукав союзників у боротьбі проти більшовиків. Після окупації України більшовиками змушений був виїхати за кордон. 1920, листопад керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 1923 виїхав у Австрію, згодом в Угорщину, Швейцарію. 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика "Тризуб" і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. 1926, 25 травня був убитий єврейським поетом Самуїлом Шварцбардом, більшовицьким агентом. Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель о другій дня. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Тоді дочекався поліцію біля тіла.

У місті Шепетівка на Хмельниччині відкрили мурал у пам’ять про 23-річного військовослужбовця Андрія Журибіду, який загинув унаслідок удару ворожого дрона. Тіло воїна не змогли евакуювати з поля бою.

Дарка останнім часом найбільше займається питанням комеморації і тим, як нам працювати з пам'яттю полеглих наших героїв. Є різні думки, чи це на часі вже, але насправді щось вже відбувається. І відбувається деколи доволі потворно чи в якомусь ще дуже совєтському стилі. Як сталося, що ти взялася за цю тему? Я почала цікавитись пам'яттю в камені. Тому що, як на мене, пам'ять в камені - це найнадійніша і довговічніша річ, ніж наші щоденні ритуали, хвилина мовчання, акції пам'яті і так далі, якісь такі усні історії.Тому що ми цю війну зараз переживаємо і сприймаємо дуже близько, а українці через декілька поколінь вже не будуть відчувати це настільки персонально. Але те, що вони отримують від нас у спадок, це якраз пам'ятники, це військові некрополі. І те, в якому ми стані їх зараз закладемо і передамо наступним поколінням, буде свідчити про наш рівень самоповаги, гідності і поваги до полеглих.Тобто наші пам'ятники, які зараз з'являються, або які ми хочемо зараз ставити, вшановувати, це насправді не для нас. Воно більше на майбутнє, воно для тих людей, для тих поколінь, які виростуть?Це і для нас також. Це наш підхід до побудови, це, власне, рівень нашої самоповаги. Наскільки ретельно ми підходимо до будівництва, наскільки мистецьки, яких фахівців ми залучаємо, скільки ми часу приділяємо на роздуми, як це має виглядати. І, на жаль, ми звикли дуже утилітарно до цього підходити. Наші тривалі роки окупації дуже погано позначилися на нашій традиції пам'ятання і побудови пам'ятників.Але це дуже прикро, тому що в нас є до чого повертатися. Якраз дуже хочу показати нашу мілітарну історію до радянської окупації, тому що на нашій землі є чимало військових кладовищ Першої світової війни, це цілі меморіальні комплекси.. Це часом перлини просто монументального мистецтва. І в нас була ціла організація в міжвоєнний період, зокрема у західних регіонах "Товариство охорони воєнних могил".Там було 8 тисяч членів українців, це були пластуни і січові стрільці, які конкретно мережево займалися побудовою військових меморіалів для полеглих січових стрільців, військових некрополів. І це було зазвичай, те, що залишилось до наших днів, це досить на гідному рівні. І в нас є хороший приклад, нам є до чого повертатись, але нам треба позбутись цієї радянськості і цієї травми величезної естетичної.фото: fасеbооk/dаrіа.hіrnа Що ти думаєш про все це радянське, все те, що вони лишили нам спадок, умовно кажучи? Все, що лишилося тут, в Україні, тому що дуже багато всього ставилося, щоб вшановувати і роздмухувати оцю всю історію про "вєликую побєду" у "вєлікой отєчєственной войнє", 9 травня і так далі, все те побєдобєсіє. Воно ж є всюди, воно є в кожному селі, може бути, залишатися, особливо, якщо ми за Збручем дивимося. І як нам до цього спадку ставитися? Чому він поганий для нас? Чи він, може, непоганий? Може, ми його можемо якось апропіювати, якось привласнити?Це велике дуже питання. Якщо говорити про цю політику побєдобєсія, яка у брежнівські часи почала формуватися. Так, фактично в нас у кожному селі є цей пам'ятник невідомому солдату, і проблема в тому, що це не про історію, де в центрі людина і її подвиг, це якась така безлика дуже монолітна тема, де держава вища над індивідом, якщо так складно говорити. Вони, до речі, всі мають абсолютно однакові риси обличчя. Дуже узагальнені, ніби їх штучний інтелект малював. Так, це соцреалізм. Тобто ти якщо був митцем, то не міг виходити за рамки цього соцреалізму, і дуже часто ти не міг проявляти свій талант навіть у цьому напрямі, тому що треба було помаркувати просто мілітарну територію. І оскільки це дуже дорого, то такі пам'ятники дуже часто робилися з найдешевших матеріалів, з бетону, фарбувались під бронзу. Навіть досі ми можемо проїжджати селами і бачити наскільки це низькоякісні монументи. І це, власне, щоб позначити територію імперії цієї радянської мілітарної міці. І воно дуже однотипне. Часом в обласних центрах зустрічалися складніші комплекси, звісно, більш мистецькі, але воно все дуже-дуже схоже одне на одне. І в цьому мало нашої історії. фото: Суспільне Чернівці Україна - не імперія, тут немає нашої історії, але знову ж таки про це можна сперечатися, про те, що там немає нашої історії. Тому що якщо ти кажеш зараз про ті якісь залишки меморіалів, наприклад, Першої світової війни, де вони справді залишилися, то швидше за все йдеться про території Західної України. При чому дуже Західної України, саме які після 1920 року не опинились у складі СРСР. І тільки тому вони мали шанс якось зберегтися, дійти до наших днів. Просто для для великої території України, яка була у складі Росії 300 років. Чи вони, можливо, відчувають цю символіку чужою?До речі, цікаво, що, справді, за межами західних регіонів немає кладовищ Української Народної Республіки, військових, якщо ми звернемо увагу. Вони всі були знищені. Один у Боярці на Київщині відновлений вже фондом "Героїка" не так давно. І це дуже-дуже яскрава деталь, що така велика історія, основні бої УНР відбувалися: Південь, Схід і Центр, у нас немає мілітарних маркерів просто, вони знищені. Звісно, хтось може сприймати цю історію своєю. Російська мілітарна пропагандистська машина працює дуже в нищівний спосіб, в першу чергу для мізків, власне, щоб нівелювати знання, стерти історичну пам'ять про наше минуле.І це проблема, з якою, мені здається, треба працювати, тому що, звісно, ми можемо сказати, що соцреалізм, в який нас загнали, це також, так, українці творили в соцреалізмі, їм визначили певні рамки, і вони щось робили. Це правда. Але наскільки це здоровий процес з точки зору збереження і передавання пам'яті - це дуже велике питання. Яка твоя думка стосовно цього? Я вчора проїжджав, наприклад, Рівненську область і бачив, що танк Т-34 помалювали в синьо-жовтий колір і поставили над ним прапор України і ще тризуб там трафаретом намалювали. Чи він після цього змінився, і це вже якийсь танк український і правильний танк, і це тепер танк, який воює проти Росії? Ну, це по суті як парадокс із аргонавтами. Якщо кожного разу відколупувати якийсь шматочок "Арго" і міняти на свіжий, чи це ще той самий корабель? Так і тут, просто перемалювали, може, це вже тепер інший танк? Мені здається, що ні, це не інший танк, але тут ще є такий момент ностальгії і момент прагматичний. Тому що зазвичай такі пам'ятники в селах - це якась центральна площа, місце зустрічі і для багатьох людей це місце, з яким вони зрослися. Тобто його реорганізувати, змінювати свою звичку взаємодії з громадським простором - це дуже важко. І якщо ми його зносимо, то чи є в нас, як у громади, ресурс, щоб поставити або щось нове, або перебудувати, український пам'ятник поставити, чи щось інше.Дуже часто немає у громад ресурсів, щоб якісно це переосмислювати, і дуже часто просто немає ідейних людей. Це зазвичай робиться в емпіричний спосіб, інтуїтивно, так, як люди вміють.фото: оgо.uа Так він виглядає просто нестерпно, щось з ним треба зробити. Грошей забрати нема.І це перше - замалювати в синьо-жовте і, можливо, на якийсь час стане легше і не так тригерно. І це велика тема, тому що в нас дуже багато таких символів, що з ними робити? Ми ж не будемо все демонтовувати і заміняти, чи будемо? Не знаю, про це треба говорити, але наша участь в Другій світовій, українців у Червоній армії, вона була, і нам треба якось зрозуміти, якою має бути ця пам'ять здорової людини про Другу світову.Тут є, звичайно, дуже велика символічна фігура і постать, в усіх сенсах велика - це Батьківщина-мати, статуя в Києві, це Марсове поле, здається, називається. І я, наприклад, з усіх можливих моїх комунікаційних каналів намагався казати, що це погана ідея. Те, що з нею зробили, а власне, демонтували герб СРСР і причепили туди, приварили Тризуб. Але, здається, що, справді, більшість українців вважають, що це окей. І просто в такому випадку ми ніби даємо зелене світло, ми на найвищому рівні показали, що такий спосіб опрацювання і апропріації оцієї совєцької пам'яті про війну і мілітарної пам'яті, він працює. Це нормально. Ми можемо так робити. Тобто ми буквально сказали: якщо Родіна-мать совєцький союз, якщо в неї віддерти попередній символ і причепити новий, прикрутити, то вона вже стає Батьківщина-мати Україна. Так, по суті так і сталося, але тут є один аргумент, який, мені здається, достатньо суттєвий, це все-таки територія музею, і сама ця мати Батьківщина - це є музей. І це вже стало частиною не тільки українського маскульту, а й світового маскульту, тому що ми знаємо, що дуже багато іменитих гуртів приїжджають, записують музичні відео і дуже-дуже надихаються цією естетикою соцреалізму. І це якраз той випадок, коли мистецтво тут присутнє. Тобто це дуже складний дорогий комплекс. Так, він соцреалістичний, але якраз совок вкладав багато ресурсів в обласні центри, щоб робити цю пам'ять у густонаселених містах кращою на вигляд, більш вражаючою. І гігантизм оцей мав вражати якнайбільшу кількість людей.І я це сприймаю, можливо, як індивідуальний кейс, хоча я розумію: це небезпечний прецедент для інших громад, які можуть посилатися на цей приклад. Але для мене цей герб на Батьківщині-матері, яка розвернена фактично на схід, до Росії, за іронією долі, - це тріумф над Російською імперією. Тобто мені подобається сама ідея заміни символу, як певна перемога над цим всім совком.фото: gеttyіmаgеs Чи водночас не є ця фігура пам'ятником тоталітарної доби, з цією гігантоманією?Є, є, але знову ж, це музей сам у собі. Тобто мені здається, що це важливе місце для того, щоб показувати як воно виглядає у масштабі країни, але знову ж таки, це дискусійне питання. Тобто тут і ти маєш рацію, і в принципі, мені здається, що все зносити під корінь… Не знаю, мені здається, що тут воно доречно. І насправді от на Хмельниччині музей пропаганди, там був цей великий монументальний пам'ятник Острозькому. І цей музей пропаганди дуже дорогий, тому що там 70 майстрів у СРСР ліпили мозаїку вручну, це все ручна робота. Шепетівка, здається, містечко. І цього Острозького знесли, але він стояв якраз на території музею, і без нього цей музей пропаганди вже зі зміненою назвою і з іншою суттю вже не так потужно сприймається і не так вражає з точки зору цієї радянської пропаганди. Так, його усунули нібито з публічного простору, але ми цим, мені здається, послабили цю освітню функцію. І тут можна говорити, як краще, але для мене цей кейс із Батьківщиною-мати, мені здається, в принципі це хороший компроміс.Ми зараз говоримо про те, що до нас дійшло з минулого, але в нас все одно так чи інакше кожного дня є похорони. У нас кожного дня ростуть цвинтарі, де ховають українських військових, тобто ми так чи інакше якось зараз відповідаємо на питання, як воно має виглядати. І я знаю, що в Одесі десь, не знаю, ще рік, напевно, тому були навіть тендери якісь на якусь стандартизацію військових поховань. І, чесно кажучи, те, що там визначили, це виглядає для мене доволі дивно, тому що це просто якийсь граніт, мармур, там ще щось таке чорне. І воно не несе якоїсь… Воно щось має нести, правда?Так, ну це я би хотіла, щоб ми ці місця облаштовували таким чином, що туди хотілося б приходити, порефлексувати, подумати і вшанувати пам'ять. Не тому, що тебе до цього зобов'язує День Збройних Сил України, а тому, що ти хочеш туди піти. Бо це місця сили. І дуже часто ми перетворюємо ці місця на кіч, дуже інстинктивно їх організовуючи, хаотично, так, як ми звикли. І це дуже сумно, тому що в першу чергу йдеться про темні кольори: сірі, чорні. Ми ж говоримо про світлу пам'ять військових. Чому тоді ці місця такі похмурі?Це про нашу скорботу, чи це все-таки про героїзм і подвиг людей, які віддали життя? Тобто, мені здається, що потрібно повертатися до нашої козацької традиції світлих хрестів, або з пісковика, або з вапняка, або з архітектурного бетону. Є дуже багато різних матеріалів світлого кольору. І це зовсім змінює атмосферу.Так само в нас дуже часто є традиція все заливати бетоном. Всю природу, всі газони заливати цими доріжками, так, щоб там неможливо було продихнути. Наприклад, в американській практиці зелені насадження - це окрема політика для проєктування таких військових кладовищ. І от кожна ця стаття, наприклад, зелені насадження, кольори каменю, з яких ми будуємо і чому вони, наприклад, світлі. Які ми меседжі туди закладаємо? Тому що в нас є дуже багата мілітарна поезія і проза вже сучасних героїв, полеглих, того ж Максима Кривцова. Чому, наприклад, не взяти, в американській традиції, наприклад, дуже часто військова поезія громадянської війни використовується, декілька рядків.У нас на кладовищі українських січових стрільців, на Янівському, у Львові рядки Олега Ольжича: "Нікому ніколи не стерти з вірша городок 33". І, наприклад вже відома фраза Кривцова про те, що: "Коли мене спитають що таке війна, я скажу імена", - це вже стало також частиною масової культури. Чому не закладати ще нові сенси в такі місця?Чому ми не викарбовуємо важливі для нас меседжі про цю війну? Тому що зазвичай це зводиться до загальних лозунгів: Слава Україні, Героям Слава. Це все штампується однаково. Одна громада подивилася, як в іншої громади, і воно все отак несеться бездумно. Без роздумів, без технічного завдання, без залучення фахівців. І нам треба цей підхід дуже жорстко переглянути, інакше ми просто набудуємо багато поганих відверто пам'ятників. Вони будуть мати вже ці сакральні сенси, тому що вони на місці поховань найдорожчих наших людей. І потім це вже буде дуже важко емоційно переробляти. Отже, коли ми говоримо про цю пам'ять у камені, ми хочемо забрати звідти совєцьке, все це нашарування. І ми також туди хочемо заселити якось нові наші змісти, змінити також саму естетику. Повернутися десь до своєї культури в самій естетиці. Тобто це все непрості завдання і, напевно, вони потребують, по-перше, часу. Є думка, знову ж таки, Іванки Димид, львівської художниці, якої син загинув, пішов добровольцем, випускник УКУ. І я знаю, що вона каже: "Давайте до кінця, принаймні якоїсь активної гарячої фази війни просто відкладемо це все. Хай будуть дерев'яні якісь хрести. Ми потім до цього прийдемо".Я з пані Іванкою дуже згодна в тому сенсі, але проблема в тому, що кожен проживає, кожна родина проживає горе по-різному, з різною інтенсивністю і багатьом родинам, на жаль, потрібно цей гештальт, пам'ятник встановити вже зараз. Вони не хочуть чекати. Ми бачимо навіть на Личаківському, що кожен намагається якось, чи то прикрасити той простий хрест. Щось туди поставити, якусь особливу лампадку, або якийсь особливий віночок або ще щось. Щось посадити там, якісь квіти. Так. Це стихійно бажання щось зробити?Насправді на Марсовому полі у Львові ці деталі не роблять загальної атмосфери. Тобто якраз мені здається, що у Львові родини якось дуже тонко відчувають цей момент уніфікації, тому що загальний фон - це однакові хрести. Там поки що немає меморіального комплексу, але навіть на такому рівні перед будівництвом, я вважаю, що це, напевно, найкращий кейс в Україні зараз. І для мене ці деталі на окремих похованнях насправді достатньо, мабуть, органічно на цьому етапі виглядають. Але знову ж таки, у Львові, що важливо, відбувся прозорий конкурс архітектурний. Місто залучило найкращих фахівців і архітектурні бюро. Я знаю, що 27 команд змагалися за перемогу, і був обраний проєкт. Цей проєкт був розкритикований частиною громадськості, тому що ми розуміємо, що не буде архітектурної пропозиції, яка влаштує всіх, всі родини.Проект меморіалу Героїв України у Львові, Фото: zахіd.nеt Це нормально, критикувати і сваритися навколо цих проєктів. Насправді нормально, наскільки я пам'ятаю, всі архітектурні проєкти у Львові мали дуже жорстоку дискусію щодо, наприклад, повернути Маtkа Воskа, Божу матір, на місце фонтану, пам'ятаєте, в центрі, біля Міцкевича. Це коли перефарбували, наприклад, цей вхід головний на вокзал залізничний. Ну тобто це завжди якась дискусія, але здорова дискусія.Це дуже здорова дискусія, тому що місто реагує і спілкується з критиками. І я знаю, що потім команда переможців, архітекторів зустрічалася з кожною родиною. Їм презентувався цей проєкт, враховувалися пропозиції. І от нещодавно їм презентували вже оновлений проєкт на Марсовому якраз. Мені здається, що це буде новий стандарт для України. Це дуже хороший прецедент у всіх сенсах, і організаційних, і з точки зору прозорості і чутливості до втрат. І я дуже сподіваюся, що Львову все вдасться, і ми зможемо якраз посилатися на цей приклад.От у мене тут є такий момент, тобто я розумію, що якщо ми хочемо, щоби в нас усе було гарно, естетично, з новими сенсами і спрямованим у майбутнє, щоб наші, умовно кажучи, онуки прийшли і сказали: "Але вони гарно зробили, як вони тонко відчували, як ми тепер відчуваємо і біль, і подвиг, і ті великі події, які відбувалися, історичні". Але може бути інакше, що вони прийдуть і скажуть: "Боже, які вони страшні. Ну, що вони такого тут зробили? Це ображає пам'ять насправді людей, які лежать під тим мармуром. І що толку, що то є мармур за мільйон гривень". Тобто я думаю про те, що то як, наприклад, з церквами, навіть західна Україна, це є страшна пошесть. Кожне село намагається знести старий цей купол, навіть на греко-католицьких церквах і замовити десь на Рівненщині і привезти ту із золотою, позолоченою бляхою, якоюсь лускою, цю цибулину і прикрутити її. Хай воно буде виглядати, як ніби татаро-монгольська орда нарешті перемогла. Я не знаю, звідки воно береться, але береться таке, що: "То ж по-багатому, ми ж шануємо наших героїв. Що там якесь біле каміння, ну, так собі. То має бути граніт чорний". Так, для мене було сюрпризом, що частина родин вважає світлий камінь дешевим. Дешевим, не по-багатому. Це дуже дивна історія. Це, власне, якраз ця совкова тема з тим, що темні пам'ятники, сірі - це був символ статусності цих радянських генералів і людей у високих погонах. І мені здається, що це дуже нездорова історія. Це просто не українська історія, це не наша традиція.Це Мавзолей Леніна.Так, це Мавзолей Леніна, і ми маємо це переглядати. І я дуже хочу запропонувати просто, щоб не говорити загальними фразами, якщо буде нагода у наших глядачів, піти на Личаківський цвинтар у Львові. Там є два військові некрополі, це цвинтар Орлят на пагорбі, польський, з білого каменю з розкішними левами, з арками. І ти коли там знаходишся, ти просто можеш відчути, наскільки колір комплексу і його складність, які емоції це в тебе викликає. цвинтар Орлят, фото: wіkіреdіа В поєднанні із зеленими деревами, з кипарисами. Так, і поруч одразу меморіальний цвинтар Української галицької армії у такому рову, сірий, зернистий. Там якась така туга, коли ти заходиш в цю крипту Петрушевича, голови ЗУНР. Ти навіть не можеш на цьому зернистому камені прочитати ім'я найголовнішої людини в цьому комплексі. І це можна дуже просто порівняти. Але так, щоб не тільки посипати голову попелом і критикувати, що ми не такі, в нас є хороші прецеденти. Те ж саме Янівське кладовище. У нас там меморіальний комплекс Українських січових стрільців зі світлого каменю. Якраз сьогодні згадувала вже в контексті вірша Олега Ольжича, тому що цей цвинтар неймовірний, і в нього неймовірна історія. Його зруйнували совєти, і його відновлювали вже в 90-х роках.І там в центральній стелі, яка має викликати найбільшу емоцію у присутнього, підвішені на ланцюгах фрагменти цих зруйнованих могил. І це світлий, дуже організований, зелений комплекс. І на фоні занедбане таке польське військове кладовище сірого кольору. Там теж можна відчути цей контраст, наскільки один колір просто змінює всю емоційну гаму.І тому я наполегливо намагаюсь говорити про те, що світлий камінь змінить нашу культуру пам'яті, і якраз у Львові на Марсовому буде також світлий камінь, наскільки я знаю. Ми весь час говоримо про Львів, про Львів, про Львів. Ну, ми у Львові зараз. Тим не менше, що відбувається на загальнонаціональному рівні? Що відбувається в Києві? Що з тим головним цвинтарем, військовим кладовищем? Як він буде виглядати врешті-решті? Все дуже сумно, немає діалогу з творчою командою. Цей архітектор, який у непрозорий спосіб переміг на тендері, тобто він знав, що він там єдиний учасник, і він буде переможцем. Він скоріше за все є другом когось з офісу президента. Журналісти-розслідувачі говорять, що це пан Біркадзе і Голик.Це просто через те, що це великі гроші? Так, це просто, напевно, свої мають отримати такий великий такий бюджетний проєкт. Але це ж просто не тільки про гроші, це іміджева дуже велика історія, тому що це головний військовий символ країни. Це більше ніж про гроші навіть. Так, це більше ніж про гроші. Це просто в архітектора, який під час війни їздив і робив кар'єру, рекламував своє архітектурне бюро в Москву, буде в портфоліо Національне військово-меморіальне кладовище.Заради того, щоб відбілити репутацію. Таке приниження загальнонаціональне. А чому нема діалогу? І як так взагалі ми на це вийшли? Чому в Києві ніхто не реагує? Реагують. Громадськість вийшла з листом декілька місяців тому з вимогою провести відкритий архітектурний конкурс на це місце. І звернулися, ми звертались зокрема, до президента, до Кабміну, до Міністерства ветеранів. Офіс президента відмовчався. Хоча це, напевно, будуть скоріше за все малювати як успіх Зеленського і перерізати стрічки там за декілька місяців. А Мінветеранів фактично відписалося, що, можливо, після війни вони проведуть один конкурс на центральну скульптуру. Це принизлива відповідь, дуже обурлива. І це якраз загальнонаціональний стандарт, він отак зараз нівелюється, хоча Київ міг закласти дуже хороший приклад і прецедент, але це відбувається у Львові. І це відбувається зі Львова.фото: gеttyіmаgеs Тобто по суті спускається згори зараз оцей символізм.Так, під приводом дедлайнів, що: "Ми не маємо часу, тому що треба ховати людей вже десь", але підв'язують цю смислову і творчу частину до технічного моменту поховань. Тобто є думка і переконання, що так, як у всіх українських громадах спочатку воїнів ховають, а потім думають над рішеннями архітектурними, які будуть на землі. У контексті Києва нас намагаються переконати, що все має бути синхронно. Тобто сакральні споруди мають відкриватися синхронно з похованнями. І мені здається, що в цьому великий обман і маніпуляція. Маємо те, що маємо. Надій на київський кейс у мене, на жаль, вже немає.Крім того, що там сама ця процедура ось така, яка вона є, але що не так з точки зору естетики, сенсів? По-перше, я до кінця не розумію, я не бачила повний ескіз, у нас є якісь окремі картинки.Тобто презентації по суті не було? Презентація по суті була, постфактум нам просто, громадськості, показали, що там буде будуватися. Потім державне підприємство НВМК, якраз Національне кладовище, воно збирало круглі столи, щоб, мовляв, поговорити і врахувати критику. Але творчий локомотив - це архітектурне бюро і архітектор. Він з цих зустрічей або йшов, або не мав часу, або слухав з перемінними успіхами. Тобто, він не вважає, що він має вступати у чесний і відкритий діалог з громадськістю.І що не так з самим проєктом: я не є архітектором і митцем, я маю певний рівень надивленості, тому що я їжджу багато і дивлюся, як будують інші, і як ми будуємо. І мені здається, що в тому, що нам показали, немає української мілітарної тяглості. Я не побачила там ні українських архітектурних стилів, ні чіткого розуміння.От, наприклад, там у перших двох чергах мають збудувати дім трауру. І монументи, якісь там монументи. Що це за дім трауру? Чому? Чому ми маємо будувати саме дім трауру. Які монументи? Про що вони будуть? Якісь? Ну, тобто, ми ж маємо якось цілісно дивитися. Там ще така історія, що вони вирішили будувати військову каплицю, військовий храм і будинок трауру. Тобто три сакральні споруди в одному комплексі. Який їхній функціонал? Чому? Чому такий підбір об'єктів?Є дуже багато питань, в тому числі про будівництво крематорію на цій території. Це дуже дороге задоволення, крематорій, в принципі його обслуговувати. І я не впевнена, чи під одне кладовище військове потрібен окремий крематорій. А якщо за якийсь час його почнуть експлуатувати для інших поховань, інших цвинтарів? Це означає, що Національне військове кладовище стане просто прохідним двором? Тобто є дуже багато питань, які непроговорені, які з експертним середовищем ніхто відкрито обговорювати не збирається. І це от така ситуація, такий статус-кво.Я не знаю, як це коментувати, тому що, напевно, має бути рішення якесь, до якого залучені люди, знову ж таки експертне середовище. Ми мали приклад з тою самою Батьківщиною-матір'ю, коли просто було проведене опитування в Дії. Після чого було зазначено, що більшість українців вподобали цей проєкт, і тому ми будемо його робити. Це принаймні було якесь звернення ніби до громадськості, принаймні якось були залучені люди. Ну але тут треба врахувати, що були залучені лише ті, хто мають цей Дієзастосунок, а це здається на той момент було менше половини чи близько половини лише українців, українських громадян. По-друге, проголосували ще ті люди, які хотіли проголосувати.Але там не було, пункту про знесення. Тобто там був відсутній в принципі пункт про демонтаж. Так, я не мав, наприклад, можливості, навіть не мав сенсу долучатися до цього голосування.Але навіть таке опитування, воно принаймні було. А зараз…Просто хтось вирішив, що воно буде виглядати так і все. Так, тобто воно, до речі, буде з граніту сірого, наскільки ми бачимо і по закупівлях і по всьому решті. Ти кажеш про те, що там немає духу, тої мілітарної історії, яка в нас є і мілітарної традиції. Але з іншого боку хтось вважає, що, наприклад, Рокосовський, Маліновський - це теж наші маршали. Друга світова війна, українці брали в ній участь і величезну насправді участь, українська армія і так далі. І заплатили величезну ціну за перемогу над фашизмом, гітлеризмом і так далі. Тобто це теж правда. І в такому випадку, напевно, нам треба визнати, якщо ми хочемо про це говорити серйозно, що це була також наша війна, наша участь у цій війні. І, відповідно, традиції, які пов'язані зі вшануванням цього всього, стиль навіть сам, естетика, вони також є наші. Тобто ми тут тоді відкриваємо оцю скриньку Пандори, що ми все-таки не можемо це просто так відкинути. Сірий граніт, мармур, позолота.Це, до речі, також дуже часто продиктовано нашими природними ресурсами, тому що, на щастя, чи, на жаль, у нас дуже багато в країні граніту. Це правда. Але я не погоджуюсь, тому що ми маємо ставити питання, чи історія участі українців у Червоній армії, чи це та історія, яка визначає українську державотворчість? Чи хтось не скаже: "Ви нав'язуєте нам свого Бандеру знову, своїх "усусів", "січових стрільців" і так далі? Але це теж частина української історії, це теж наше, це теж ми.Тут же не йдеться лише про Українських січових стрільців, УПА і так далі, у нас величезна мілітарна історія, скільки у нас фортець старих по країні. У нас країна за визначенням це фортеця. Тобто ми можемо завжди пропустити просто весь цей шар російського панування навіть на східних землях і просто опинитися на рівні вже, наприклад, козацькому. Зрештою, козацький хрест ось. Або навіть Київської Русі. Ну, тобто це залежить, яку ми рамку собі визначимо. Але якби в нас була ця розмова…Хто має на цій розмові бути присутній?Я думаю, історики, культурологи 100%, тобто це люди ідейні, які мали б думати над сенсами.У нас навіть не поставлений бар'єр просто, звичайний, найпростіший бар'єр між, наприклад, пам'яттю вигаданою здебільшого, фальшивою пам'яттю про Кієвскую Русь як колиску Москви. Тобто якщо ти заїжджаєш, я до війни був, наприклад, цей парк є тематичний "Київська Русь" під Києвом, і коли ти там є, ти розумієш, що це ж все в принципі калька з тієї якоїсь російської фейкової історії, оптики. Тобто там всі ті шоломи, які насправді навіть не були руськими шоломами, це були шоломи здебільшого монгольські і так далі. Тобто це все страшно, страшно, страшно намішано. Це такий вінегрет насправді з російських наративів, із совєцьких наративів. Ну, от, власне, нам треба робочу групу, яка б це все намагалася намалювати спочатку, деколонізувати.Чітко відділити, чітко відділити, що це точно не наше. І, до речі, мені дуже подобається, як в американському досвіді, там вони коли думали над виглядом американських цвинтарів, зокрема, в Європі. Вони залучали архітекторів, істориків, дизайнерів, ветеранів або чинних військових. Тобто це були і історики, і водночас військовослужбовці, що піднімало легітимність цих проєктів в очах суспільства. І мені дуже прикро, що зараз я бачу дуже мінімальну участь військових митців у цих дискусіях. Тобто є Тарас Іщик, який закриває дуже багато.Який, до речі, у Збройних Силах України.Так, він військовослужбовець, він дизайнер, і він дуже багато проєктів реалізовує якраз цих смислових. Але він не може все закрити собою. Нам треба розширювати цей пул військових. Володя Бірчак зрештою, який воює четвертий рік вже, він пішов добровольцем і воює по-справжньому, вже і поранення, і штурми, і все, що хочеш. Мені б хотілося Володю Бірчака бачити в цих обговореннях 100%. Вахтанг Кіпіані також бере участь у цьому. Але він більше з точки зору представлення окремих діячів у нашій мілітарній історії на місцях, власне, в некрополях майбутніх. Я перескочу ще на одну тему. Щодо умовної демократичності в цій дискусії. Наскільки вона має бути спеціалізована. Тобто окей, ми можемо відібрати людей з хорошим смаком. Я знову так до цього повернуся. Але що, якщо це не те, чого хочуть теперішні громадяни України? Тому що те, що я бачу на звичайних цвинтарях у маленьких містечках, наприклад. Коли намагаються поставити максимально реалістичне зображення, втілити десь там на пам'ятнику. Тобто де стоїть, ми бачимо цього військового з кулеметом, наприклад. Ну, от так, як його бачить. І я розумію, що воно буде виглядати дещо дивно через 100 років. Напевно. Це бажання просто відобразити цей момент і цей біль. Просто тут і зараз. Тому от ця фігура Мацієвського, який став відомий через це відео, де його вбили за Славу України. У нас на очах, ми всі це бачили, але коли ми робимо гіперреалістичне його зображення. Але дуже багато людей сказали, що це якраз те, що їм дає цю емоцію, яку вони хочуть. Як нам тут бути між демократією і зрозумілим походом в елітарність, якщо ми хочемо створити щось глибше? Нам потрібно навчитись делегувати цю тему митцям. У людей немає мистецької освіти. Це не їхня робота визначати сенсові і естетичні речі. Більшість на це не вчилась в університеті, в коледжах мистецьких. У нас є цілий цех людей, які би мали про це думати. Давайте їм більше довіряти. Давайте їх більше залучати. Купа студентів мистецьких факультетів вже зі свіжим поглядом на світ, з більшою надибленістю з подорожами в Європу і на Захід. Давайте залучати їх. Треба просто бути більш самокритичними. І довіряти все-таки фахівцям. І тоді ці простори будуть змінюватися, і в них буде хотітися приходити, не тільки нам з нашою особистою втратою, егоїстичною часом, а й всьому суспільству. Учням, студентам, гостям цієї країни, міжнародним делегаціям. І ми просто можемо зараз закласти стандарт, якому будуть вчитися інші народи. Так, як ми це робимо в інших сферах. Давайте і тут змінюватись на краще. Або закласти відразу хиткий фундамент, з яким нам доведеться жити потім нашим поколіннях. Тут теж є вибір.

На автодорозі Васьковичі — Шепетівка поблизу села Колодянки на Житомирщині сталася аварія між автомобілем Сіtrоеn і гужовою повозкою, внаслідок якої загинув 50-річний погонич