Search trend "Янукович"

Sign up, for leave a comments and likes
News filter
Чи може Україна знову стати ядерною державою
Повне ядерне роззброєння України завершилось в 2010 році, коли Віктор Янукович віддав останні залишки високозбагаченого урану. Чи можливо все це відновити?
we.ua - Чи може Україна знову стати ядерною державою
Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

we.ua - Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду
"Не було ніяких вождів революції – ми просто не заважали народу"
Українці завжди знаходять внутрішні сили, щоб захистити свободу З Миколою Томенком зустрічаємося в ресторані "Опанас" у столиці біля університету ім. Тараса Шевченка. Микола Володимирович у коричневій шкірянці й такого ж кольору светрі та джинсах. Хлопці-офіціанти усміхаються, ледве політик переступає поріг. &еnsр;Офіціанти мої друзі, каже. Я тут п'ю каву не один десяток років. Однак замовляє імбирний чай із медом. Напередодні Дня Гідності та Свободи згадуємо перипетії двох українських революцій 2004-го та 20132014 років На початку ХХІ століття в колишніх пострадянських країнах існувало кілька моделей передання влади. Для України вибрали одну з них, коли президент призначає спадкоємця. Однак ця схема не спрацювала. Чому? &еnsр;Є кілька причин. Основна з них історична тяглість. Українці, попри тривалий бездержавний період, не терпітимуть над собою вождя, тирана, диктатора чи царя. Завжди наводжу як приклад Миколу Костомарова та його працю "Дві руські народності", де він порівнює українців із московитами. На території Руси-України приїздили люди різних національностей і рас, і ніхто не боявся. На Московщині з них одразу починали глузувати, але найстрашніше, що ці люди зникали й не поверталися додому. От вам різні цивілізаційні формули. Карла Маркса ми нині не шануємо, але він написав працю "Таємна дипломатія ХVІІІ століття", де вказує, що у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска нинішньої Росії. Можна критикувати Богдана Хмельницького, але після перемог 1649 року він заїхав до Києва, де його збиралися коронувати. Проте Богдан відмовився, бо це не в козацьких традиціях і українці його не зрозуміють. Який вам іще виразніший приклад потрібен? Оце історична обставина. Політична обставина полягала в тому, що ми, опозиція, програли президентські вибори 1999 року, коли канівська четвірка (політична коаліція чотирьох опозиційних кандидатів на президентських перегонах восени 1999 року. Країна) з її нескінченними дискусіями провалилася. Після двох термінів Леоніда Кучми олігархат прагнув продовжити своє правління. Дійшло до того, що Конституційний суд дозволив президентові балотуватися на третій термін. А коли Кучма відмовився, зрозумівши, що програє, олігархат спробував змінити Конституцію й обрати президента в парламенті. І в другому читанні закону вони набрали 296 голосів за 300 необхідних. І лише тоді почали шукати спадкоємця, коли інших варіантів не лишилося. Якраз на сцену вийшов Янукович. Крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір Після поразок 1999 року й 2001-го, коли на акції "Україна без Кучми" розпочалися бійки й народ злякався, ми зрозуміли, що, крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір. 2004-го в блок партій "Наша Україна" ми спочатку підтягли "Батьківщину", а потім соціалістів. На відміну від 1999 року висунули єдиного найбільш рейтингового кандидата. Коли влада спробувала сфальшувати, на Майдан посунула маса людей. Цього не чекали ні влада, ні опозиція. Хоч би яке підвезення організовували, без народної підтримки ніколи не буде масовості. У перші дні Революції гідності, коли я чергував на Майдані, ми підвозили людей, бо їх залишалося мало. І лише після сумнозвісного побиття вночі 30 листопада акція стала масовою. Коли спротив набуває такого масштабу, коли суспільство саме мобілізується, це й називається революцією. Тому я завжди був проти терміну "вожді революції" насправді ми просто не заважали, визначаючи рамки й механізм процесу. 2004-го в Києві не загинула жодна людина. Це і є найвищою оцінкою наших дій. Хоча шляхів реалізації цього протесту було багато, але перемогла політико-правова концепція. Ніхто влади не захоплював, було рішення Верховного суду, й ми вийшли на вибори. Помаранчевій революції передувала грузинська Революція троянд, яка піднесла Михеїла Саакашвілі. Там було захоплення парламенту. Чим ці революції були схожі й у чому полягала відмінність? &еnsр;На той час я був головою комітету з питань свободи слова і їздив у Грузію. Ми дивилися й аналізували. Вважали, що наш демократичний і правовий досвід дає змогу йти своїм шляхом політико-правовим. Ми мали "Руську Правду", яка потім поширилася на всю територію Литовсько-Руської держави. Ми були серед творців європейської системи правосуддя. В Україні-Русі одними з перших відмовилися від кровної помсти. А в Росії й нині Рамзан Кадиров публічно оголошує кровну помсту Сулейману Керімову. Коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо 2004-го ми теж мали грузинську групу на чолі з Давидом Жванією. Члени цієї групи не розуміли тривалості процесу й казали, що вони навчать нас грузинського досвіду радили захопити адміністрацію президента й проголосити Віктора Ющенка президентом. Ми збили цей сценарій як неправильний і недемократичний. Проти була вся наша команда: я, покійний Олександр Зінченко, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Юрій Луценко. Ми втримали процес у форматі мирної акції. Тоді мали підтвердження всіх соціологічних кампаній, які давали нам перемогу, мали партійних спостерігачів, що надавали фактаж фальсифікацій. Це, до речі, суттєва відмінність від Революції гідності, де спокуса грузинського сценарію давалася взнаки. Хоча це були інша напруженість й інше протистояння. 2004-го ми продемонстрували приналежність до сталої європейської традиції й мирним шляхом змінили владу. Коли я в Токіо показував кадри з велелюдного Майдану-2004, японці дивувалися: звідки в українців бездержавної нації взялася така витримка? Путін завжди називає причиною вторгнення в Україну "державний переворот 2014 року". Чому він утримався від нападу в 20042005 роках? &еnsр;Тоді йому не було за що зачепитися, настільки бездоганно все було зроблено. Було знайдено компроміс майже в усіх гострих питаннях. Однією з таких компромісних речей стала конституційна реформа 2004 року, в якій ми нині мали жити, парламентсько-президентська республіка. Щоправда, нині ми маємо офісну республіку, коли не парламент, а керівник Офісу президента фактично керує країною, а уряд є нікчемною аморфною структурою. Єдина помилка, якої ми тоді припустилися, не було оголошено дострокових парламентських виборів, бо система влади змінилася, а парламент, який вичерпав себе, залишився. Ще одна причина: у ті роки українська п'ята колона не була вибудувана в армію Путіна, вони не мали вертикалі. А 2014 року вже мали Медведчук доповідав, скільки "їхніх" депутатів у парламенті, місцевих радах, скільки "їхніх" священників у церквах. Вони вибудували модель захоплення влади. А 2004-го ще сама Росія не була готова згадайте перші виступи Путіна, який називав Крим українським і наголошував на невтручанні Росії в наші внутрішні справи. Рашизм іще не було сформовано як ідеологію, й він не переміг як доктрина. Тодішній патріарх РПЦ Алексій не був такий агресивний, як нинішній Кирило. Росія бодай візуально зберігала квазідемократичність. Переломним моментом Революції гідності вважається виступ Володимира Парасюка. Що переломило ситуацію 2004 року? &еnsр;Не погоджуюся з таким формулюванням. 2013 року переламало ситуацію побиття студентів. До цього це була не революція, а акція протесту за європейський вибір України. Свого часу хтось придумав формулу: коли Київ виходить на акції протесту, тоді ми перемагаємо. Бо, коли лише приїздять активісти із Заходу України, перемоги не буде. От після 1 грудня 2013 року стався перелом. Історія з Парасюком перехід революції в іншу модель закінчення. До того модель Кличка, Яценюка й Тягнибока полягала у сформуванні коаліційного уряду на чолі з Яценюком і дочасних виборах. А 2004-го з першого дня протесту було зрозуміло, чим має закінчитися. На Майдан вийшла величезна кількість людей, чого ніхто не сподівався. А остаточною крапкою стало рішення Верховного суду. Можете пояснити, чому українці вважають правління президента Ющенка часом втрачених можливостей? Адже за нього були рекордні темпи зростання ВВП 10 відсотків. Інвестиції зросли від 4,5 до 6 разів. Подвоїлася зарплата. &еnsр;Колись я придумав формулу для українських студентів: "Сила дії суспільно-політичних процесів в Україні дорівнює силі протидії, яка помножена на два". Умовно кажучи, якщо ми підняли якусь ідею та оголошуємо суспільству, що потребуємо допомоги для її реалізації, то в разі здійснення задуманого вимоги до нас подвоюються. Тому завжди маємо фантастичні очікування. Характеризуючи президентство Вік­тора Ющенка, я кажу, що він починав, як Мазепа, а закінчив, як Винниченко. Під час виборчої кампанії 2004 року Віктора Андрійовича ніхто не позиціонував як культуролога чи історика. Насамперед його обрали як економіста, творця гривні, успішного прем'єра, який знає, що робити з економікою. У суспільстві був запит не на політика чи культурного діяча, а на економіста й державника. Уже згодом Юлія Тимошенко зіграла на цих очікуваннях, коли її перший уряд почав займатися економікою, а Ющенко культурою. То, безумовно, теж важливо, але очікували іншого. Чому він закінчив, як Винниченко? Бо обидва після відставки малювали картини один під Києвом, інший під Парижем. Ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі Плюс історія з отруєнням. Після нього він думав, що мало не життям пожертвував для народу, а люди вважали, що Вік­тор Андрійович працюватиме для суспільного блага і вдень, і вночі. А він делегував свої повноваження Балозі, Порошенкові, Третьякову, Червоненкові. Оце була ключова помилка. Особисто в мене розчарування в Ющенкові сталося після нагородження грамотою фальсифікатора виборів Сергія Ківалова. Вважалося, що це погоджено з Віктором Андрійовичем. Ківалова пробачили й назвали своєю людиною. Це був початок падіння Ющенка. Потім пішли індульгенції олігархам за будівництво культурологічних речей, як-от відновлення пам'яток Батурина. Дійшло до того, що Новинський, Ахметов та Фірташ ногою відчиняли двері його кабінету. Було забуто обіцянку справедливої приватизації, яку продемонстрували на прикладі Криворіжсталі. Ми мали запропонувати олігархам доплатити за номінальною вартістю за гіганти промисловості, які вони приватизували за хабарі. Закінчилося тим, що олігархи доплатили, тільки не в бюджет. Так було порушено одну з базових вимог помаранчевого Майдану справедливість. Можливо, в ситуації з розчаруванням у Помаранчевій революції винні не політики, а сам народ. Ще Микола Міхновський казав про українців: "З усіх народів слов'янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними й найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій". &еnsр;Безумовно, Микола Міхновський мав аргументи, щоби так говорити. Тут я завжди згадую наші пікові миттєвості й під час проголошення незалежності, й під час Помаранчевої революції. Адже тоді були моменти, коли було соромно давати хабарі. А потім потихеньку воно зсувалося. В народу завжди є залізний аргумент, що влада почала вимагати хабарі, але це обопільна відповідальність. Колись В'ячеслав Липинський у листі до Шелухіна писав: "Сергію, самостійників у нас багато, а державників мало". Можна сказати, що причиною обох українських революцій був Віктор Янукович і його стиль керування. Що в ньому було такого, що змушувало українців по­вставати? &еnsр;Та нічого такого не було. Перша революція була проти кучмізму й олігархату, проти спроби навічно накинути українцям тоталітарно-кучмістську модель держави. Другу революцію нібито і спричинив Янукович, але тут уже був російський фактор. Уперше він став представником кучмістської моделі управління державою, а вдруге російської. Ще одна причина, яка його згубила, передання влади своєму синові Олександру, Сергієві Курченку та їхній команді. Хоч як це парадоксально звучить, старі регіонали в розмовах зі мною скаржилися, що голів СБУ в областях призначає син Олександр Янукович. Обурювалися, що так не може бути, бо це розвалювання держави. Після Революції гідності українцям вдалося переконати цивілізований світ у імперській сутності Росії. До цього світ був сліпий чи вдавав, що не розуміє? &еnsр;Мав місце старий європейський підхід до справ, який проявився ще в часи існування Антанти, коли легше домовлятися із сильними. Якщо згадати Петлюру, то, попри величезну кількість критики, він був у патовій ситуації й зовсім не мав союзників. Можна згадати промову президента Буша за кілька місяців до розвалення Союзу, коли він переконував залишитися разом із Росією. Потім було СНД, і світ дізнався про Україну лише через Помаранчеву революцію. Загалом, щоб у мирний період попіарити країну, треба було витратити мільярди, а нам вдалося зробити це безкоштовно. Коли я в ті роки їхав на виставку в Японію, посол цієї країни радив показати Україну козацьку, лицарську, яка мала схожість із лицарством самураїв. Також у світлі розвитку космічної галузі й окремо показати Помаранчеву революцію, яка свідчила, що ми не Росія, ми інакші, що в нас свободи прагнуть не політики, а увесь народ. До цього ми лише програвали. Згадайте справу вбивці Петлюри Шварцбарда. Росія інвестувала кошти у створення образу українця-антисеміта. Мовляв, краще мати справу з Росією. Потім переписування історії. Другу світову так переписали, що її виграли лише росіяни, а українців ніби й не було. Голодомор був тотально закритою темою. Завжди згадую забутий фейлетон Остапа Вишні "Шовінізм". Якщо ви, росіяни, називаєте нас шовіністами, то визнайте, що ми ж нічого не накидаємо. Це ви нам накидаєте всюди Пушкіна і свої щі. А нам не треба вашого, бо маємо своє. Відчепіться від нас. Чи можна сказати, що події обох українських революцій стали поштовхом для відродження національної пам'яті? &еnsр;Від Помаранчевої революції минуло 20 років, і ми лише починаємо робити світоглядні речі, які я пропонував 2005-го, боротьбу з "русским миром". От Театр російської драми імені Лесі Українки. Постало питання про звільнення Резніковича і зміну концепції, бо яка може бути російська драма в Києві? І це було правильно, бо, коли Київ вкотре бомбардували, Резнікович, сидячи в Москві, розповідав, які ми нелюди й виродки. Коли я сказав, що кобзони й табачники не можуть бути символами української культури, то Гордон навіть скликав пресконференцію з цього приводу. І де був ваш Кобзон 2014-го? Колись на зорі незалежності покійний Іван Драч у відповідь на страх перед українськими націоналістами відповів, що ми в Україні зробимо так, що євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі, поляки краще, ніж у Польщі, а росіяни ніж у Росії. Оце наша суть. Але ж у всіх цих народів є свої держави, а в нас немає іншого місця на землі. Ви називаєте нас шовіністами й нацистами за елементарні речі, які передбачено міжнародним правом, за українську пісню, культуру. Це нині робиться, а тоді, коли я починав, це було немодно й несучасно. 2014-го ми переконали Порошенка готуватися до 100-річчя української революції. А це ж свідчення, що тут держава була і 100 років тому. За всієї критики Зеленського, саме в нього з'явився указ, що держава в нас була вже 988 року, а київський князь Аскольд підписав перші угоди з Візантією 860-го. І ПЦУ вже зробила перші кроки в нас уже не Володимирове хрещення, а Аскольдове. Він був перший. Колись я був у Гарварді й один із совєтологів сказав: тільки-но в Росії заберуть давньоруську спадщину, вона розвалиться. Чи можна сказати, що українці першими відчули загрозу неоколоніалізму тоді, коли ще весь світ продовжував дивитися крізь рожеві окуляри? &еnsр;Усі наші політики вважали, що можуть домовитися з Росією і Путіним. Ющенко, Тимошенко, Зеленський. А домовитися можна було із сильною економікою і потужною армією, активнішим трендом у бік Євросоюзу й НАТО. Ось де були наші гарантії. Домовитися це візантійсько-монгольська спадщина. Кучмі пощастило з Єльциним, коли можна було домовитися за чаркою, а коли до влади в Росії прийшла ФСБ, ми отримали загрозу неоколоніалізму, реально сформульовану. Іще кілька років тому була популярна версія, що обидві українські революції наслідок відродження нашого народу. Однак 2010 року вибори виграв Янукович, а ­2019-го Зеленський. Виходить, що сталого, поступального відродження України немає. Натомість наш народ має якусь спалахову, спорадичну свідомість. Це нормально? &еnsр;Можна говорити щось недобре про наш народ, але, дивлячись на результати виборів у Сполучених Штатах, можна згадати стару суперечку між лібералами й консерваторами. Одні вважали, що людина народжується вільною, світлою, а інші що людина від народження успадковує вади й недоліки. Щоб вона стала свідомою і патріотичною, необхідні виховання, освіта, знання. Інколи негативна природа людини бере гору, коли держава не мотивує її бути чесною та працелюбною. Колись на лекції в Червоному корпусі університету я сказав, що ми погано закінчимо, бо запрошуємо читати лекції модних адвокатів, які розповідають студентам, як обійти закон. Як можна бути модним, якщо ти порушуєш закони й Конституцію? Або адвокат, який відсудив у держави мільйон? Суспільство легко переконати в тому, що я прийду й усе за вас зроблю. А це біда, що погано закінчується. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі й щось зроблять за тебе. У парламенті повинні бути не 20-річні, а моральні авторитети, які своїм життям підтверджують служіння Україні. Парламент має ухвалювати мудрі рішення, які не посварять. Я проти експериментів над країною. Не можна вірити, що прийдуть молоді чи старі та щось зроблять за тебе Ми недооцінюємо власних пророків. А той же Шевченко в останні рік-півтора свого життя займався просвітою. У листах писав, що готує буквар, лічбу, математику, й необхідно зробити освіченим українського селянина. Поки наш народ не усвідомить себе платником податків, його можна дурити як завгодно. Він знову й знову дякуватиме Івану та Степану за те, що посадили квіти. А те, що 50 відсотків украли, його не обходить. Але ж це ваші гроші. Не чиновника, а саме ваші. І другий момент політична культура. Треба розуміння, хто що в державі робить. Зеленський не може відповідати за економічні речі, бо він президент. Нам треба освічений українець, який знає законодавство, платить податки і спонукає інших. Тобто українець, патріот, платник податків. Як українці зможуть оцінити події обох революцій через 100 років? &еnsр;Оцінки будуть позитивні. Ми боролися за цінності свободу людини та свободу країни, гідність українців і гідність нації. Піднімався увесь народ. Суспільні зрушення, які сталися в результаті цих революцій, теж оцінять позитивно. Найбільше претензій буде щодо нездатності реалізувати те, що декларувалося. У Грузії все закінчилося багаторічним правлінням проросійської партії "Грузинська мрія". Скептики кажуть, що шостий рік правління Єрмака й Зеленського рухає країну в зворотному від демократії напрямі. Невже обидві революції були марні? &еnsр;У Грузії ніхто не змінив тотальної бідності населення. Вони підрихтували демократичний дах, ударили по корупції. Але, загалом кажучи, це ніяк не відбилося на добробуті пересічного грузина. Інвестицій не відбулося, бідність залишилася. Економіка так і не змогла зійти з радянських рейок і перелаштуватися на європейські. Ми маємо таку ж непросту історію. Нині я не бачу постмайданного формату, бо війна. Люди розуміють, що відкрити другий фронт небезпечно. Нам треба зберегти демократичні цінності й не втратити держави. Коли буде бодай піврічне перемир'я, треба провести вибори, бо не можна шість років мати абсолютну владу. Однак я оптимістично дивлюся на нашу ситуацію й не бачу тут можливості для повторення досвіду Грузії. А гарантом є наш народ, який у критичні моменти завжди знаходить внутрішні сили, щоб захистити свободу.
we.ua - Не було ніяких вождів революції – ми просто не заважали народу
"Несемо чотири великих торби заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці
Перший Майдан переконав, що ми на щось спроможні У родині мого прадіда було 13 братів і сестра. Усі хлопці були чумаки, під час чумацтва й померли. Обидва діди були воїни, пройшли Другу світову війну. Дід по батьковій лінії був комбатом, визволяв Умань і там загинув. Напевно, генами передалася потреба відстоювати справедливість і боронити своє. Був помітний не те що московський слід, а пряма участь Росії До 1980-го я служив на Північному флоті на атомному підводному човні з балістичними ракетами. За три роки служби два пробув під водою. Був старшиною команди гідроакустики, тобто очима й вухами підводного човна. У пік холодної війни ми чергували під Шостим американським флотом у Перській затоці. Був у епіцентрі, коли ось-ось мала початися Третя світова. Звісно, ми в усьому підпорядковувалися Москві. Був наказ: якщо в американців злетить літак з авіаносця, ми мали знищити Шостий флот США ядерним боєзапасом. Дякувати Богу, американці нас не виявили, хоч і пробули ми під ними 45 діб. Завжди був патріот. Мріяв і мрію, щоб Україна була по-справжньому вільна, щоб ми жили краще на своїй землі. Адже Помаранчевій революції передували злидні. У 1990-х ми багато пройшли і мільйони-купони, і "човникарство", і затримки зарплат. Проте вижили, фізично й ментально загартувалися. Тому під час президентських виборів 2004-го мали загострене відчуття справедливості. Прагнули відстояли вибір більшості українців. Це був переломний і навіть щемливий період. Тоді головою нашої селищної ради тільки-но став Сергій Титаренко. Коли почав збиратися Майдан, він переживав, бо ніби й боявся йти проти тодішньої влади, але таки наважився. Ми зібралися в нього. Односельчанин Василь Задорожний прочитав свій сильний патріотичний вірш, тоді заправили мій мікроавтобус і поїхали на Майдан. Перебували в Києві до кінця Помаранчевої революції. Перший Майдан переконав, що ми як нація на щось спроможні. Ми об'єдналися, підняли голови, почали мислити по-іншому. Звісно, тоді ми не розуміли, що над ідеєю Помаранчевої революції працювали цілі інститути, психологи. Однак, мабуть, ніхто з них і не очікував, що народ ось так підніметься і люди йтимуть на Майдан за покликом серця. У Києві під час Помаранчевої революції зі мною був молодший син. На той час йому було 16. Тоді й тепер ми називаємо цю революцію тією, під час якої не пролилася жодна крапля крові. Насправді ж тодішня влада розраховувала на теракт. Якось на Майдан заїхав білий бус, і як виявилося, він був із вибухівкою. Але СБУшники вчасно все ліквідували. Це був єдиний загрозливий випадок тоді. На другому ж Майдані людей відкрито знищували. Той період важко згадувати. Це був початок війни. Тобто не після Революції гідності, а вже під час. Людей просто вбивали. Був помітний не те що московський слід, а пряма участь Росії готували місця для російських снайперів, і всі це прекрасно знають. Чому плачете? Усі з фронту тікають, а ви туди хочете? Початок Євромайдану застав, коли я робив ремонт у квартирі одного київського професора. Удень я працював, а вночі патрулював на Майдані. У той час моя дружина працювала шеф-кухарем на фірмі в італійця. Вона готувала італійські страви, потім робили суху заморозку й розвозили їх по ресторанах. Із початком Революції гідності італієць вирішив закрити бізнес і виїхав, але готові заморожені страви дозволив передати людям. Там було понад 3 тисячі порцій. І ось ми з дружиною рябими сумками носили все це на Майдан. Коли закрили станцію метро Майдан Незалежності, їздили через Хрещатик. Уже доставили більш як половину порцій і знову несемо чотири великих торби й повний рюкзак заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці. Кудись завезли й закрили в підвалі. Мене побили гумовими кийками, змушували їсти цю заморожену їжу, температура якої мінус 30 градусів. Через добу о третій ночі нас вивезли на міст Патона. Думав, що тут ми й попрощаємося з життям. Але випустили й попередили: ще раз попадемося живими не залишимося. Це був сильний стрес, проте це нас не зупинило ми одразу пішли на Майдан. Дружина навіть не думала повертатися додому вона в мене відважна. Пізніше я приєднався до Автомайдану. На моєму бусику патрулювали вулиці й ганяли тітушок. Майдан це про самоорганізацію. Ми стояли одне за одного. Нині, на жаль, такого немає. Однак найбільше болить, що винні у кровопролитті досі не покарані, хоч уже змінилася не одна влада. Не відповіли перед Богом, законом і людьми ні ті, хто віддав накази, ні ті, хто їх виконував. Коли Янукович утік, були передчуття, що це добром не закінчиться. Росія його витягнула, і це не просто так. Нам не дадуть жити спокійно й будувати свою країну. Сину дали повістку наприкінці 2014-го. Мені тоді було 54 роки. У військкомат поїхали разом. Воєнком відкрив мій військовий квиток і побачив, що я зварювальник-технолог, а ця спеціальність на вагу золота. Пообіцяв, що нас візьмуть на оборонний завод. Але за два дні привезли в "Десну". Ми пройшли навчання і потрапили в роту снайперів. Свого часу я був кандидатом у майстри спорту зі стрільби, а син служив у спецназі. Пізніше ми розділилися, щоб не переживати один за одного й не відвертати увагу ні на мить. Бо неуважність для снайпера це недозволена розкіш. Отож син воював під Донецьким аеропортом, а я поблизу Луганського. 2014 року, на початку російської агресії, ми не мали такого забезпечення, як нині. Проте були порядок і сувора дисципліна. Особливо це стосується моєї 92-ї бригади. П'яний одразу отримував жовту картку, й червоної вже ніхто не чекав. Другий зальот і ти вже в наметі на полігоні. Тоді командиром 92-ї бригади був Віктор Ніколюк на позивний "Вітер". Справедливий, чесний і добросовісний щодо бійців і самого себе. Лише починається бій, і він уже там. У нього не було особистих охоронців. Командиру не раз пропонували перевестись у штаб, а він сказав: "Щойно мій останній боєць вийде звідси, я піду на будь-яку посаду". Коли мене проводжали на ношах після поранення, він обійняв мене зі словами: "Батя, одужуй. Ти нам іще потрібен". З харківського госпіталю мене літаком переправили до вінницького. Була комісія ВЛК, і мені кажуть: "Ну все, ви своє відвоювали". А в мене сльози на очах виступили. Лікарі питають: "Чому плачете? Усі з фронту тікають, а ви туди хочете?" Відповідаю: "Так. У мене син там". Кажуть: "Тоді зрозуміло. Поїдьте в санаторій, а потім повернетеся". Пояснив, що в санаторій не хочу, натомість попросив три дні побути вдома, це буде найкраща реабілітація. Мене ж відпустили на 15 діб, а потім повернувся назад до Старого Айдара на Луганщині. Пережив клінічну смерть, вісім діб провів у глибокій комі Удруге опинився в госпіталі, коли куля влучила в шию. Якщо хтось запитає, скільки було поранень, не зможу відповісти. Дві кулі влучили поблизу серця, були осколкові поранення, перебиті вени на руці, два дрібних уламки у хребті, також є в обох ногах, 13 переломів на ребрах із лівого боку. У харківському госпіталі пережив клінічну смерть, вісім діб провів у глибокій комі, верхній артеріальний тиск був майже 20. Ніхто не сподівався, що мене витягнуть. Але, видно, я ще чогось не доробив. Одразу після початку повномасштабної війни побіг у військкомат, а мене не беруть. Пояснюють: ви інвалід другої групи, не підходите. Лише за третім разом мене відправили в Гайсинську тероборону. Там хоч себе знайшов навчав хлопців, бо до того місця собі не знаходив. Молодша донька, така тендітна, маленька, теж потай пішла в тероборону. Я дивуюся: "Доню, та бронежилет важчий, ніж ти". А вона: "Нічого. Перев'язку зможу зробити, патрони подам, ще й стріляти вмію". Вона справді може стріляти з будь-якої зброї. Я її вчив. Проте нині донька повернулася до вчительства. На жаль, ядро нації винищують. У перші дні великої війни рвали двері військкоматів. І хто це були? Переважно майданівці, АТОвці. Нині з них залишилося, мабуть, відсотків 15. Інші загинули. Якщо хочемо зберегти державу, інші чоловіки не повинні ховатися під спідниці. На це гидко дивитися. Маємо усвідомити, що воюємо не з чмобіками, а з потужним агресором, з монстром.
we.ua - Несемо чотири великих торби заморожених страв, і тут нас затримують беркутівці
Українці й далі демонструють здатність перемагати, навіть якщо не свідомі власної сили, - Оксана Забужко в проєкті "Власні назви"
Ви прийшли до нас в такі дні – 20-річчя Помаранчевої Революції, річниця Революції Гідності і фактично також річниця Студентської Революції. Українці завжди восени чомусь протестували. Мені здається, що у нашого з вами покоління не було досвіду поразок. Кожен такий етап закінчувався перемогою: шо Революція на граніті, що Помаранчева Революція.Це правда. Я би сказала навіть ширше. На плечі нашого покоління впав основний тягар відбудови незалежної України із руїн СРСР. Це труд важкий, непомітний, досі погано описаний і зафіксований, що істориками, що письменниками. Ми перехопили з Москви цей дискурс про буцімто "лихі 90-ті", де треба говорити про злидні, де треба знімати якісь суцільні кошмари. Тут є трохи вплив чорнушного радянського кіно і успіху румунської "Нової хвилі", адже українські кінематографісти до 20-х років ХХІ століття потяглися знімати руїни 90-х. Але от з цієї самої руїни 90-х якраз наше покоління країну і витягало, відбудовувало. Станом на початок повномасштабного вторгнення 2022 року виявилося, що таке збудувало і досить таки пристойну, більш-менш обладнану, порівняно з західними сусідами, країну для життя. Тобто це також невидима перемога, з якою ми собі не завжди здаємо право. Але ось ця перемога, наприклад, в мені народила відчуття, що навіть у березні 2022 року у мене не було жодного сумніву, що ми переможемо.І в мене не було. І зараз в мене немає ніколи жодного сумніву. Я це пов'язую з тим, що кожна революція, кожен протест, кожна боротьба у нас закінчувалася перемогою. Я вас пригадую дуже добре на Майдані на початку листопада 1990 року. Вам тоді було 30 років. Ви прийшли з іншими письменниками і ви теж з нами голодували. Це була така ваша одноденна акція голодування. З вами була Соломія Павличко, Ігор Римарук, в інші дні приходили інші письменники. Чи ви пригадуєте, як ви тоді бачили майбутнє? Коли ви сиділи тоді на тих сходинках площі Жовтневої революції, що ви тоді думали? Що нарешті совок кінчається, валиться. Озвучені вимоги студентів, серед яких найперша і найважливіша тоді була не та, котра фігурує сьогодні у Вікіпедії та в усіх джерелах, як ніби головна перемога – "Зняли Масола". Звісно, це теж показово, наочно та красиво. Тут є оцей момент негайності і незабарності. Але там лунали важливіші вимоги, з них найперша — служба українських хлопців в армії виключно в межах української СРСР. Це повернення до законодавства нехай і Радянської України, але 20-х років, тобто доголодоморної України. Тоді боялися українців брати в червону армію, бо українці були зв'язані ще з національно-визвольним рухом, всі були петлюрівці і їм не довіряли. Це вже після Голодомору можна було робити з нами, що завгодно. Але там були дві антиколоніальні вимоги. Перше – це армія, і друге – це "ні" союзному договору. Так, друга головна, бо цим і було спричинено Революцію на граніті. Цілий протест полягав у тому, що нас знову намагалися затягнути в якийсь там оновлений союз, і саме таким, до речі, був сценарій. Про це ми знаємо вже сьогодні, через 25 років, коли було опубліковано переговори Єльцина з Бушем, а потім з Клінтоном. Ми сьогодні можемо оцінити, наскільки був важливим і вирішальним цей внесок. Насправді це був останній студентський рух, який зливається з робітничим. От тоді, коли пішли маршем по Хрещатику вперше на пам'яті живих поколінь не на 7 листопада, "червоний день календаря", гнані раби з портретами вождей чи членів політбюро, а коли пішли студенти з намальованими від руки транспарантами, а київські робітники страйком по Хрещатику на підтримку студентів – ось це був той поворотний момент історії, коли ми ставали на шлях Польщі, де роком раніше, у 1989 році всі знаємо, що відбулося, всі знаємо наслідки. І ось ця перемога робітничого руху над підрадянським комуністичним режимом була настільки показова і настільки заразлива, що Кравчук вчасно перелякався і зрозумів, що Москва далеко, а ось тут те море під вікнами – це ті, від кого він залежить. Він зрозумів, що повинен лягати на хвилю. Він відчув цю історичну хвилю. Ви сказали про розсекречені листування і розмови Кравчука з Бушем і з Клінтоном. Вже потім, як мине буквально кілька місяців, ми почуємо спіч від Буша: "Американці не підтримують тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, що пропонує самовбивчий націоналізм, оснований на етнічній ненависті". Тоді ми вже побачимо, наскільки все складно. Згадую, як нам прийшла телеграма з Ратгерського університету про те, що студенти там нас підтримають. Я пригадую, як я зачитую цю телеграму, і мені здається, що це вся Америка кричить, що ми вас підтримуємо і любимо. Вже пізніше, за рік чи два, я потрапила на Захід і почала розуміти, що це все не так. Чи ви тоді розуміли, що все не так, як відчувалося тоді в цій точці на Майдані? Загальне піднесення, що ніякого союзного договору не буде, ось ми тут – це майбутнє, ось тут цілий Київ на площі. Київ, який ще вчиться, який ще боїться говорити одним голосом. Це була дуже характеристична якість юрби. Ось цей тодішній, наш перший Майдан, який зрештою і дав ім'я Майданової Незалежності, він був підтримуючий, але ще не був суб'єктом. Я пам'ятаю, коли в натовпі хтось починав гукати "Ганьба" чи "Слава", людям було ніяково озиратися, бо ще не було звички. Відчуття спільнотності ще не було вироблено. Це була лише генеральна репетиція ось цього самого відчуття, яке в усій красі себе проявило вже через 14 років під час Помаранчевої Революції на тому самому Майдані Незалежності. Але загальне відчуття, що назад дороги немає, ми натисли на кнопку, історія летить, а її вітер дме нам в обличчя, почалося наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Я була не набагато просунутіша, ніж більшість тодішніх українських інтелектуалів, котрі щиро вірили, що варто тільки нам здобути незалежність, і далі все піде як по маслу. А те, що незалежність – це не акт, а процес, це, звичайно, приходить пізніше з усвідомленням та розчаруваннями. Але в мене в житті був Юрій Володимирович Шевельов, і була з ним зустріч у Нью-Йорку в травні 1991 року. Лишається 4 місяці до підписання Декларації Незалежності, і от я молода й натхненна приїжджаю з цієї самої кипучої України, він мене запрошує до себе, я йому це все розповідаю. А він мені потім дарує свою збірку останньої есеїстики "Третя сторожа" з дарчим написом, і каже: "Зверніть увагу, там є одне есе про Ісландію, яке називається "Незалежність і що завтра?"" Я зрозуміла, на що він натякає, але мені це дуже не сподобалось. Я подумала, що цей старий бурундук починає труїти прекрасну атмосферу й перспективу. Як це? Я гадала, що далі буде тільки краще. У мене така була сцена з Дмитром Павличком, який прийшов до нас на Майдан. Там стояли я з мамою і наші друзі. І я вигукнула: "Ну все". Тому що це море людей навколо нас, люди ставили квіти, і раптом ти бачиш, що в тебе є ось такий народ. А це 90-й рік, ми вперше зустрілися, і я кажу: "Ну все". А Дмитро Васильович каже: "Ні, це ще не все". Я тоді така зла на нього була, що він взагалі це сказав і так погасив настрій. Ви знаєте, я не люблю, коли до вас звертаються "Касандра", я не люблю тему Касандри. Я думаю, що ви просто виконуєте функцію інтелектуала, який бачить невидиме й непроявлене. Який мусить говорити про те, що ще не відбулося, а не тільки про те, що вже відбулося. Я вчора згадала ваш текст "Майдан проти матриці", коли думала про нашу майбутню розмову. Його ви написали у грудні-січні 2013 року, коли була Революція Гідності. Так, тобто поки Майдан ще був мирний, до першої крові. Тобто це грудень-середина січня. І ви пишете таке: "Нас усіх, хто живе сьогодні у глобальній матриці, чекає в недалекому майбутньому велике системне перезавантаження. І так склались історичні карти, що центральним вузлом цього перезавантаження випало стати нам, Україні. І нема на то ради". Для того, щоб було зрозуміло, наскільки це точно передбачено, почнімо з того, що ви мали на увазі, коли говорили про матрицю? Давайте дамо коротке визначення: що таке матриця? Там є спроба це описати. Я шкодую, що я цей текст не встигла закінчити. Але я винесла сильний урок, який можу повторювати і через 10 років після тих подій: кров – це кінець діалогу. Особливо я це повторюю, коли починаються розмови, що рано чи пізно треба буде домовлятися. Ні, зовсім не обов'язково, що всі війни кінчаються за столом переговорів. Є ціла купа війн, які кінчалися безумовною капітуляцією агресора, іі це якраз той випадок, коли ніяких домовленостей бути не може, тому що будь-яка пропозиція вступити в діалог з агресором – це зневага й обнулення вже пролитої крові. Кров – це вихід із діалогу. Фізична агресія, гаряча війна – це вихід із діалогу.  Перші постріли на Майдані і вбиті Вербицький, Жезнєвський та Нігоян – це демонстрація виходу з діалогу. І тому матриця – це більше, ніж спроба узурпації влади. Звичайно, це не тільки якийсь нещасний Янукович, бо зрозуміло було відразу, що це не його творчість. Це творчість Путіна, а Януковича просто намагаються поставити, щоб зробити з України другу Білорусь. Але не вийшло цього самого київського аналогу Лукашенка ні з Кучмою, ні тим більше з усіма наступними сюжетами. Проте з’явився Янукович – нібито той, хто буде слухатись і грати роль за всіма прописаними йому нотами. А тут виявляється велика несподіванка для Росії, вона кожного разу трапляє з Україною в цю пастку, коли виявляється, що є ще на цій території населення, яке має власну думку з приводу того, що відбувається, на відміну від Білорусі та Росії. Оскільки в них цього немає в прошивці, вони ніколи цього не враховують. Як дальтонік може знати, що таке колір? Вони дійсно цього не знають. Ми бачимо зараз, що хоч по Курській області вже ходить ЗСУ, хоч від Ростова до Москви ПВК Вагнера з Пригожиним на чолі може спокійно проходити через міста і села, і населення тільки дивитиметься з вікон. Але в кожному разі все, що демонструє силу і владу, сприймається населенням на правах погоди-негоди, як об'єктивне, стихійне, атмосферне явище, з яким безгуздо боротися. Ось ця матриця виступає як дещо більше. Матриця – як політична система, котра є найбільш досконалою персоніфікацією світового зла. Як функціонує система, заснована саме на злі, насильстві, нагинанні тих, хто слабший і хто не може відповісти, на запереченні, обнуленні всіх здобутків людства у плані політичного діалогу, досягнення консенсусу, оркестрування згоди між різними прошарками, класами суспільства, різними інтересами різних суспільних груп. Тільки одне має значення в матриці – хто головний Люцифер? Ось ця структура вертикалі, вертикаль власті, як вони кажуть, чи драбина "генерального мордобитія", як у Шевченковому "Сні". Це абсолютно геніальна метафора. До речі, у Шевченка йшлося не тільки про Російську імперію, йшлося про всі диктатури й тиранії, зокрема, в непробудимому Китаї та темному Єгипті, які побудовані на ось цій самій вертикалі і топтанні сильнішим слабших. Це антицивілізаціний вектор, тому що все, що пов’язано з цивілізацією, прогресом, свободою особистості та усім репертуаром тих цінностей, які ми традиційно залічуємо до європейських, – це все результат урахування слабшого, того, що суспільство домовилося, як дбати про слабших. Ну і зрештою – це елементарні базові засади політології в уявленні спільноти. Я турбуюся і дбаю не тільки про тих, хто мої найближчі, але й про тих, з ким солідарність, емпатію, єдність та почуття спільнотності я мушу собі уявляти. Всім 40 мільйонам співвітчизників я руки не подам фізично і в цьому житті я їх всіх не перевірю, наскільки вони свої чи не свої, але існує саме поняття цієї спільноти, з якою я себе ідентифікую, і яка є моїм поясом безпеки, для якої я працюю і, відповідно, частиною якої я себе усвідомлюю. Ось це все обвалюється, нема горизонтальних зв'язків у матриці. У матриці не існує емпатії чи виручки. У матриці не існує нічого того, що у нас пов'язано з Майданом. У матриці існує тільки ось ця драбина, де кожен, хто нижче, хоче видряпатися на сходинку вище, скинувши того, хто там, і самому ставши на його місце, щоб топтати тих, хто внизу. Ось це дуже проста і примітивна форма суспільного зла. Це є те, що описано Джорджем Орвеллом та Олдосом Гакслі, що описано в усіх антиутопіях. Цей вірус зла зберігається постійно. Матриця вже розпросторилася, як ракова хвороба, по цілій планеті. Станом на 2014 рік це було беззаперечно, а Захід просто злякався визнати, що чергова прекрасна епоха нібито без потенційних воєн, якою вони тішились від 1989 року, скінчилася.Не сталося кінця історії, як виявилося. Я пригадую, що у 2014 році Заходу було цікавіше говорити про те, чи було насправді вторгнення, чи не було, чи має історичне право Російська Федерація на Крим, чи ні. Їм було важливіше говорити про це, аніж про те, що насправді сталося. І лише 2022 рік розставив все на свої місця. Ви сказали, що ця матриця пожирає світ. У мене теж є таке відчуття. У нас у всіх є це відчуття. На другий день, коли ми прокинулися після обрання президентом США Дональда Трампа, багато хто в Фейсбуці писав: "Ну ось, ми в світі одні дорослі". Чи ви так само це відчуваєте, ви поділяєте це відчуття? У мене це відчуття з 2014 року. Тому тут не було нічого спеціально нового, і я з Трампом цього не пов'язувала. Для мене перше президентство Трампа було достатньо травматичним, я оплакала Америку. Я по-своєму люблю чи любила ту країну. Не знаю, як доречно тут сказати, бо вона дуже змінилася з тих часів, коли я там провела певний шматок життя, і я їй багато чим завдячую. В ній були речі, які варто відстоювати. Я розумію натискання на цей триггер "Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn". В ній був ось цей дух демократичної рівності, коли немає в прошивці того, що є в кожного європейця,  – класова закладка щодо того, якого ти походження. Типу, хто у нас тут з мажорів, а хто у нас тут селюк. Там цього немає. Там нема мажорів і селюків, там всі селюки. Там всі приїхали рано чи пізно. Але спроба пишатися тим, що у мене є кілька крапель індіянської крові, що свідчить якраз про те, що мої предки приїхали сюди так давно, коли ще не було достатньо білих жінок в запасі для ось цих самих пошукувачів добра за океаном, зустрічається в Європі взагалі, а в Україні спеціально, з цілковитим нерозумінням. Коли покійний Джим Мейс спробував цим похвалитися, з нього одразу зробили нащадка бідних поневолених черокі. Казали, що саме тому він і зрозумів українську трагедію та зайнявся Голодомором, адже він черокі за походженням. Він не опирався, він з того сміявся, звичайно. Але це показник цілковитого, як вони називають сulturаl dіffеrеnсе, просто драматичного нерозуміння того, як влаштовано американське суспільство і наскільки воно наївне, але абсолютно щире в своєму ліберте, егаліте, пратерніте, тобто цих цінностях американської революції, котрі у них дійсно прописані в усіх підручниках, котрих навчають дітей у школах. Я трохи ще воловила у 90-ті роки цю протестантську етику й дух капіталізму, який два століття в тій країні забезпечував суспільне багатство. Проте водночас я вловила і ту розгубленість від відсутності противника.Ви в своєму тексті "Майдан проти матриці" пишете про те, що матриця живеться відсутністю цінностей. І я розумію, про що ви говорите, коли кажете про цінності не тільки американські, а й західного світу загалом. Говорити із західними політиками чи дипломатами для мене завжди було легше, тому що я ці цінності відчувала. Я розуміла, що людина вірить. А наші політики не вірили. Це все була імітація. Більшість політиків не вірили, і це ти теж відчував на якомусь такому невербальному рівні. Що ж сталося із цінностями американців, що половина суспільства голосує за антицінності фактично? Я би не сказала, що половина голосує за антицінності. Це різне розуміння цих цінностей, це загальна розгубленість американського суспільства від втрати тої певності себе, яку вони успадковували з покоління в покоління, і переконання, кажучи їхніми словами, що наші діти будуть жити краще, ніж ми. Ось це захиталося і рухнуло. Чому захиталося? Відповіді немає. Починається боротьба між демократами, які пропонують зосередитися на охороні здоров'я. Обама віддає Сирію Путіну і обіцяє перезавантаження стосунків з Росією. У результаті відбуваються всі ці історії як, наприклад, ганебна втеча з Афганістану. Країна, яка втратила роль світового поліцейського. Але в світі дуже складно без поліцейського. Хто тоді має спинити будь-якого пахана, який вилазить з криком, розмахуючи чи реальною ядерною битою, чи її імітацією, з криком, а я вам всім покажу, хто тут хазяїн в домі? Хто має повернути до порядку? Де той світовий поліцейський? Ніби відмовились демократи від цієї функції. Хто злив в унітаз Будапештський меморандум, як не демократи таки?Під час першої Трампової президенції я була свідком дискусії на дуже підвищених тонах між виборцем республіканців і виборцем демократів, і подумала, що за наслідками аргументації, попри те, що демократ був моїм другом, інтелектуалом, університетським професором, тобто був мені значно симпатичніший за виборця республіканців, але виборець республіканців казав: "Оbаmа f**k  Вudареst Меmоrаndum". І це правда. Після того Іран зайнявся виробництвом ядерної зброї, бо це був сигнал, що Америка перестала бути світовим поліцейським, а значить озброюйся кожен, рятуйся, як може. Це сигнал цілому світу. НАТО не працює, ООН не працює, нічого не працює, Усі ці цінності, які були анонсовані після 1945 року, згідно з якими всі ці міжнародні інституції, що створювалися в інтересах світової безпеки, після 2014 року було перекреслено. У результаті тут не те, що половина голосує за цінності, а половина за антицінності. Це суперечка з приводу того, що самі ці цінності захиталися і вивернулися догори дном і показали своє давно прогниле денце, що працює, що не працює. Дуже багато гною полізло наверх. І в умовах ось цього самого гною, котре лізе нагору, абсолютно дезорієнтована публіка, яка водить очима і шукає, кому би довіритись, а довіритися нема кому. Тому що криза політичного класу триває в масштабах цілої планети. Не обдурюймо себе, Черчилів немає, навіть Чимберленів вже немає.Ви мене змушуєте далі розвивати тему в дусі продовження статті 2014 року "Майдан проти матриці". Але це вже аналіз, відколи почалася криза політичного класу. Нинішня криза демократії – це великою мірою криза політичного класу. Про це багато писав, до речі, Умберто Еко, який проаналізував у своїй роботі "Очі Дуче" це на прикладі Берлусконі. Він розкішно показав перетворення політики на шоу-бізнес, синтез політики і шоу-бізнесу. Тут ми вертаємось до Рейгана нашого, котрий першим приніс ось цей самий елемент шоу-бізнесу в політику, і котрий на тому дуже добре голівудився як професіонал. Тут справа не в тому, чи республіканці погані, а демократи хороші, чи навпаки. Справа у загальному ціннісному замішанні в умовах глобальної кризи. І США виступає просто як найбільш таке показове, виразне, і найлегше для аналізу дзеркало. Бо, скажімо, в кожній країні Європи воно ще ускладнено особливостями своєї локальної історії, яку ми знаємо погано. Для дуже багатьох українців досі Європа – це загальне єдине поняття. Кожного разу треба пояснювати, що немає єдиної Європи, що кожна європейська нація має свої скелети в шафах і свої проблеми та болячки. І на ці болячки прекрасно тисне, до речі, російська пропаганда і російські технології. Цей зовнішній фактор теж не треба скидати з рахунку. Матриця розпросторилась, матриця працює, як і російська пропаганда. А те, що "Раша Тудей" абсолютно безкарно мала вільну руку від перших років ХХІ століття на цілому Заході і закладала свої програмові тези про те, як вони будуть поборювати фашизм на території України, цієї самої от фашистської диктатурки, котра має бути під московським контролем.Я прочитала текст на Wаll Strееt Jоurnаl про медіа і Трампа, взагалі про ситуацію з американськими медіа. Я не очікувала, але мене це вразило. Понад 50% користувачів ТіkТоk отримують тільки з цієї соцмережі будь-яку інформацію. СNN втратила майже половину своїх глядачів. Середній вік глядачів телебачення: Fох Nеws – 69 років, СNN – 68 років, тобто аудиторія старіє. Телебачення традиційне підміняють соціальні мережі. Мені здаються абсолютно апокаліптичними ці речі. Я хочу запитати вашу думку, що дає вам оптимізм чи віру в те, що з цієї історичної кризи, ми, на полі яких якраз і ведеться битва, маємо шанси?Це не просто шанси. Ми й далі демонструємо здатність перемагати, навіть якщо ми тільки в половину чи в чверть є свідомі своєї власної сили. Тобто те, що ми дорослі в домі, це я ще в 2014 році писала моїм американським друзям, коли вони мені не вірили в те, що Росія може становити для них якусь загрозу. Уже через два роки, з приходом Трампа, вони взялися за голову. Тоді ті самі люди мені писали, що навіть не могли тоді про це подумати. Насправді ми пройшли вже по такому краю за ці 33 роки війни, бо все-таки не забуваймо, що від самого 1991 року в Москві розглядали втрату України як випадковий інцидент, який має бути ліквідований в осяжному майбутньому. Вони розраховували ліквідувати Україну у 1994 році, коли Білорусь прибрали до рук і думали, що Кучма виконує ту саму функцію. А в нас був Майдан, у нас була Революція на граніті та громадянське суспільство, з яким вже не можна було не рахуватися. Наша колишня червона номенклатура, і КГБ в тому числі, вже були перелякані. Вони вже знали, що юрба може вийти на вулицю. Якщо матриця є інструментом конструювання абсолютно фальшивої реальності, коли ти можеш зробити штучно будь-який світ і через мережі, і через Russіа Тоdаy, ментально заразити мільйони людей, в який спосіб ми покажемо світу і донесемо свою правду?Ми вистояли в 2014 році. Хоча я не вірила тоді, що ми вистоїмо. Попри те, що напередодні у нас було повних 15 років повної інформаційної окупації. У нас під російським контролем були практично всі медіа, незалежно від того, чи вони виступали за владу, чи за опозицію, як це формулювалося тоді, коли українське суспільство кололи так, як нині розколоте американське. Били, били і не розбили. Мільйони українців, які всі ті роки дивилися "Бригаду", "Ліквідацію", "Кадетів", споживали усю ту люту макулатуру, якою був завалений по саме нікуди український ринок із сусідньої Росії. Звідки раптом ці люди весною 2014 року встали і вийшли на вулиці проєктивної Новоросії, від Харкова до Одеси почали писати, що їхні регіони – це Україна, і розмальовувати жовто-блакитними кольорами вулиці і все, що завгодно? Саме цей народний протест не дав відбутися "рускій весні". Стріляти у відповідь, коли прийшли вже зі зброєю на той самий Донбас, це теж був вибір українців, які весь цей час дивились телевізор, який був наповнений тим часим гидотним контентом, що і в Росії, бо про український говорилося, що це не формат. Нічого українського в українських ЗМІ на тоді вже не було. Звідки всі ці люди довідались, що вони українці, які не хочуть в союзу з Росією і взагалі хочуть продовжувати далі своє окреме незалежне життя? А очевидно, звідти, що не є нагинальною людська психіка, попри всі зусилля всіх спецслужб планети. У минулому і майбутньому людська психіка не є абсолютно керованою та абсолютно маніпулятивною. Саме це є, як на мене, головним уроком, який сьогодні Україна демонструє людству. І це важливий, дуже обнадійливий урок. Проте ми мало про нього говоримо і мало хвалимося ним в очах цілого світу. 
we.ua - Українці й далі демонструють здатність перемагати, навіть якщо не свідомі власної сили, - Оксана Забужко в проєкті Власні назви
Чітка структура, відповідальність генералів і ніякого ручного управління: чому в Україні хочуть повернути дивізії та армійські корпуси
Що таке дивізія та корпусДивізія – це військове тактичне з'єднання в збройних силах багатьох країн. Чисельність дивізій коливається від 6000 до 25 000 солдатів. За весь час існування дивізій (з ХVІІІ ст.) їхня штатна структура змінювалась та трансформувалася. У Європі навіть у сусідніх країн чисельність відрізнялася. Навіть зараз дивізії союзників і сусідів Франції та Німеччини  відрізняються між собою за чисельністю (у французькій армії вони більші).Дивізії бувають піхотні (стрілецькі, мотострілецькі), танкові, бронетанкові, артилерійські, повітрянодесантні та ін. У більшості країн дивізія складається зі штабу дивізії, 2-4 бригад, артилерійського та інженерного полків, а також підрозділу протиповітряної оборони.Кілька дивізій об'єднувались у корпуси. До початку І світової війни армійські корпуси були в арміях майже всіх держав, складалися з 2-4 дивізій, корпусних частин і нараховували до 50 тисяч чоловік."Сьогодні кожен з армійських корпусів об’єднує 4-5 механізованих (штурмових, піхотних) бригад, розвідувальний полк або батальйон та інші окремі підрозділи бойового та тилового забезпечення", – пояснює портал "Мілітарний".Іншими словами, дивізія та корпус є великими з'єднаннями військ, куди входять бійці кількох бригад. Тоді як в Україні найбільшим з'єднанням на фронті фактично є бригада.Фото: www.fасеbооk.соm/АFUkrаіnеКуди поділися українські дивізіїПри формуванні ЗСУ після розпалу СРСР, в Україні було 22 дивізії – 2 танкові, 13 мотострілецьких, 3 артилерійські та 4 ракетні. Їхня кількість постійно зменшувалася зі скороченням Збройних Сил. А згодом відбулося реформування."Головною помилкою став перехід до бригадно-корпусної структури, яка, насправді, не відповідала західним підходам. У західних арміях використовувалась змішана бригадно-дивізійна структура. Можливо, причина хибного вибору полягала в тому, як український уряд розумів шляхи зближення з НАТО. Влада гадала, що використовувати війська у майбутньому доведеться хіба що у невеликих локальних конфліктах та миротворчих місіях", – пише підполковник Роман Приходько.Скорочення перетворили дивізії у бригади, а Сухопутні сили, вважає Приходько, переформатовували не у відповідності до реальних потреб, а під наявне озброєння.Чи є в Україні армійські корпуси фото: Олександр Сирський / телеграмСкорочення зачепили і таке з'єднання як армійський корпус. Станом на 1992 рік, у Збройних Силах України було 6 армійських корпусів. Останній з них, 8-й армійський корпус, було розформовано на початку 2015 року, залишився щоправда Корпус резерву. "Структура армійських корпусів в Україні існувала до 2014 року, але у 2011-2013 роках президент Янукович проводив системне знищення обороноздатності України і армійські корпуси розформував", – так пояснював структурні зміни військовий оглядач та головний редактор Цензор.нет Юрій Бутусов.Зараз армійські корпуси знову починають функціонувати в ЗСУ. Після повномасштабного вторгнення було утворено 9-й і 10-й корпуси, а Корпус резерву було переформатовано в 11-й армійський корпус. До складу 9-го корпусу увійшли 3-тя штурмова бригада, а також 33-тя і 47-ма механізовані. До 10-го увійшли 116-та, 117-та та 118-та механізовані бригади. Зараз формується ще один корпус, четвертий за ліком для Сухопутних військ. Існують також окремі Корпус швидкого реагування та Корпус морської піхоти.Однак у склад корпусів входять здебільшого новостворені бригади, тоді як "старі" залишаються у попередній структурі, без дивізій і корпусів.Як Україна воює без дивізій, корпусів та армійЗараз у ЗСУ все побудовано на зонах відповідальності бригад, наголошує Юрій Бутусов.  Юрій Бутусов, фото: www.fасеbооk.соm/butusоv.yurіy"Командир бригади відповідає за смугу оборони, боєздатність бригади, завдання ураження ворогу та збереження власного особового складу та техніки, тобто відповідає за все. Смуги оборони бригад у нас від 4 до 20 км, в залежності від напрямку та умов, загальний фронт активних дій наразі біля 800 км. Тому логічно було б очікувати, що такий великий фронт вимагає збільшення з'єднань до розміру дивізій, та створення об'єднань – корпусів або армій. Але цього не відбувається.", – пише він.Без дивізій, корпусів та армій в Україні для управління військами створили оперативно-тактичні управління (ОТУ), яким виділяють певні ділянки фронту (приблизно як для корпусу) і оперативно-стратегічні управління військами (ОСУВ), яким дають зону відповідальності рівня армії. Але адміністративно війська й надалі входять у структуру окремих оперативних командувань (ОК), а вже ОК тимчасово, на час бойових дій, підпорядковують сили фронтовим ОТУ та ОСУВ."За боєздатність бригад та збереження людей відповідають ОК та бригади. А за смуги та точки на карті відповідають ОТУ та ОСУВ, і вони відповідають за досягнення результатів у бойових діях. І все це різні штаби, різні генерали", – пише Бутусов.Експерт вважає, що через таку ситуацію генерали не відповідають за результат комплексно. Ця відповідальність лягає на плечі комбригів, які керують відносно невеликою кількістю військових. ОТУ – тимчасові органи управління у яких немає свого сталого комплекту військ. Тому, каже Бутусов, вони не відповідають за людей, за техніку, а лише за смугу на карті, яку їм доручили адмініструвати. "Їм дається якийсь комплект військ, який постійно кимось змінюється, замінюється, війська забирають, передають, пересувають. Так воювати неможливо", – наголошує військовий журналіст. Зараз в Україні розгорнуто не менше сотні бригад, крім того функціонують окремі підрозділи, батальйони, роти. Денис Прокопенко (Редіс), командир 12-ї бригади спеціального призначення "Азов", наголошує, що сьогодні важко знайти на фронті бригаду, яка не воює приданими підрозділами у вигляді рот та батальйонів, а свої штатні роти/батальйони натомість доводиться віддавати у підпорядкування іншим бригадам. На його думку,це призводить до низки негативних ефектів:суттєвого погіршення взаємодії,упередженого ставлення та застосування підрозділів не за призначенням,втрати управління,невиправданих втрат серед особового складу, яких можна було запобігти,і як наслідок невиконання поставлених бойових завдань.Денис Прокопенко, фото: mvs.gоv.uаВикористання мікроменеджменту, "ручного управління ротами та батальйонами" на 1000-кілометровому фронті Редіс називає неефективним і безглуздим."Одному командиру бригади на початку війни командувач ОСУВ зателефонував і сказав, що на 08:00 наступного дня його взводу такому-то вийти туди, а роті такій-то вийти туди. Командир бригади нецензурно висловився на адресу цього керівника, який абсолютно не розумів обстановку, тому що перебував за 400 км від місця подій. Командир сказав, що це моя сфера відповідальності і компетенції, а Ви не повинні влазити в мою задачу, яку я виконаю обов'язково. Я несу відповідальність за все завдання в своїй сфері відповідальності, але я сам буду командувати своїми ротами. У результаті цього командира бригади миттєво зняли з посади, тепер його нікуди не призначають. Хоча він діяв максимально професійно і просто показав некомпетентній людині, що вона не повинна заважати і влазити в ті сфери, які не входять до її відповідальності", – ілюструє ситуацію історією з життя Юрій Бутусов."Проблему з хаосом в управлінні треба вирішувати. Одна з можливих життєздатних форм – це укрупнення організмів. Можна це назвати корпусом, можна це назвати дивізією. Але ця проміжна ланка на постійній основі мала би з'являтися. І ми мали б прагнути того, щоб вони застосовували свій набір військ", – наголошує і голова волонтерського фонду "Повернись живим" Тарас Чмут, який також підтримує перехід системи управління від ОТУ та ОСУВ до постійних масштабних утворень.Навіщо повертати дивізії та корпусиКерівник одного із найбоєздатніших підрозділів Сил оборони – "Азову" – Денис Прокопенко вважає організаційну складову перевагою РФ у російсько-українській війні. Завдяки концепції формування, забезпечення, підготовки та управління підрозділами ворог готує та керує своїми силами в бою більш ефективно та впевнено, ніж наші командири, каже Редіс. До слова, Сухопутні війська Росії складаються із 14 армій та 8 армійських корпусів.Дивізійний принцип управління допомагає росіянам адаптуватися до змін ситуації на фронті, вважає український журналіст Олександр Солонько, який воює як аеророзвідник на Донеччині."Чітка вертикаль, коли на кожному напрямку є відповідальне командування дивізії чи корпусу, яке напряму відповідає за результат. На противагу заплутаній системі різнорідних підрозділів і незрозумілої ситуації в кожному секторі, коли невідомо хто несе реальну відповідальність за оборону крім командирів бригад", - зазначив Солонько.Про те, що утворивши масштабні формування на кшталт дивізій та корпусів, керівництву ЗСУ легше буде реагувати на ситуацію на фронті пише і Денис Прокопенко. Командир "Азову" радить не забувати про "основні принципи війни за безсмертним Клаузевіцем".Довідка. Карл фон Клаузевіц – це пруський генерал, відомий завдяки незавершеній праці "Про війну", присвяченій питанням теорії війни. Розроблені ним теорії про стратегію, тактику та філософію мали великий вплив на розвиток військової думки в країнах заходу. Він, зокрема, вважав, що теорія війни не може служити конкретним керівництвом до дій для генералів, а на перше місце часто виходить логіка в кожному конкретному випадку. Клаузевіц вважав, що воєнні кампанії мало пристосовані до планування, бо непередбачувані події та чинники вже за кілька днів можуть зробити марним навіть найретельніший план. Тому воєначальник має бути здатним ухвалювати рішення в умовах обмеженого часу та браку повної і достовірної інформації.Найголовнішим у рішенні щодо переходу до корпусів та дивізій Прокопенко вважає зменшення ручного управління на тактичному рівні."Це дасть змогу генералітету займатися питаннями стратегічного планування (бо це їхні обовʼязки) та більш пріоритетними задачами, такими як стратегічна оборона, до якої входить комплекс досі не розпочатих заходів", – пише командир "Азову".Які переваги дадуть дивізії та корпуси"Має бути єдиний зв'язок і одна відповідальність: між усіма командними ланками, від солдата на фронті до останнього генерала. Єдина система відповідальності, якої зараз нема. Оперативне командування віддає бригаду в ОТУ. ОТУ її якось застосовує, грамотно-неграмотно. Потім бригаду забирають, передають в інше ОТУ. Вона там якось застосовується тимчасово. Командувачі ОТУ постійно міняються, тому що ОТУ там ту смугу не втримало, ту зняли теж. Це абсолютно абсурдний шлях", – описує ситуацію на фронті Юрій Бутусов.Він, як і більшість експертів чи військових, які виступають за перехід до корпусно-дивізійної організації в ЗСУ, пишуть про те, що нові, більші утворення допоможуть прийняттю військових рішень та вирішенню масштабних завдань керівниками корпусів/дивізій, які матимуть більше інформації про сили, що перебувають у їхньому підпорядкуванні, їхнє оснащення, стан і так далі. Адже склад цих корпусів/дивізій буде більш-менш сталим.Зрештою і сама структура управління в новостворених армійських корпусах ЗСУ є чіткою. Командує корпусом генерал-майор, начальник штабу та заступник – бригадні генерали. Загалом у командуванні кожного корпусу три генерали."Командир дивізії/армійського корпусу, які варто створювати на фундаментах боєздатних бригад за рахунок скорочення мертвонароджених організмів, які втратили свою боєздатність так і не набувши її, зможе організовувати бойову та спеціальну підготовку в штатних підрозділах, особисто відповідати за процес та якість підготовки, тверезо оцінювати бойові спроможності та відповідно ставити задачі за призначенням кожній бригаді/полку. Крім того, можна більш впевнено, не втрачаючи ініціативи та ситуативної обізнаності, керувати штатними підрозділами на лінії бойового зіткнення, без приданих сил, маючи все своє, крім авіації", – описує переваги такого організаційного підходу Денис Прокопенко.Він також вважає, що воюючи по-новому можна буде економити зусилля, бо стійке управління військами дасть змогу збільшувати операційні зони та смуги оборони на лінії бойового зіткнення (навіть на ділянках прориву). Не буде також потреби "затикати дірки" приданими підрозділами, що ускладнює взаємодію та майже ніколи не дає бажаного результату без фундаментального підходу.Чи є недоліки у переході на корпуси та дивізіїПопри те, що дивізійно-корпусну структуру в ЗСУ підтримали вже дуже багато відомих людей, повної одностайності в оцінці реформи немає. Так експерт Центру оборонних стратегій полковник запасу Віктор Кевлюк вступив у публічну дискусію із Юрієм Бутусовим і наголошує, що перехід на дивізії чи корпуси не стане панацеєю у війні. Він не бачить у розформуванні корпусів під час переходу на бригадно-батальйонну основу зменшення обороноздатності України. Також Кевлюк пише, що утворення дивізій і корпусів додає проміжні ланки управління і забезпечення. Тобто загальна система стає більш громіздкою, війська втрачають мобільність.Віктор Кевлюк, фото: fасеbооk, СDS.UА"ОУ (те саме, що ОТУ, – ред.), які не мають постійного складу, для проведення кожної операції отримують абсолютно унікальні операційні зони, і саме під їхні просторові показники та оперативні завдання командувачі ОУ отримують комплект військ. Цей підхід надає всім учасникам операції гнучкості й мобільності, котра недосяжна більш жорстким ієрархіям полк-дивізія-корпус-армія-фронт", – пише Кевлюк.Крім того, він наголошує, що застосування військ на нових оперативно-стратегічних напрямках вимагає їхньої адаптації."Ця адаптація потребує включення до складу сталих структур оперативного та оперативно-тактичного рівня з’єднань та військових частин, які НІКОЛИ не проходили спільної командно-штабної підготовки, не мали спільних систем управління та забезпечення. Оперативні угруповання, які є тимчасовими утвореннями, від початку створеними для виконання конкретних оперативно-стратегічних та оперативних завдань, цього недоліку не мають", – стверджує Кевлюк.Коли Україна може перейти до дивізій та корпусівЯк ми вже писали раніше, утворення армійських корпусів в Україні зараз триває. Щодо об'єднання десятків уже функціонуючих бригад у дивізії та корпуси, то прихильники реформи кажуть, що зволікати не варто. "Час грає проти нас", – пише Денис Прокопенко і наголошує, що втілення плану перемоги потрібно розпочати з проведення реальних реформ у ЗСУ.Фото: тг-канал СирськийЮрій Бутусов переконаний, що організаційні зміни, які піднімуть ефективність нашої армії на порядок, можна втілити в життя дуже швидко, впродовж місяця, максимум двох місяців. А аеророзвідник Солонько переконаний, що, якщо не адаптуватися та не змінюватися, відповідно до ситуації на фронті, то Росія просто знищить Україну.Висловився про перспективу переходу ЗСУ на нову систему управління і Верховний головнокомандувач. Президент Володимир Зеленський заявив, що підтримує такий перехід, якщо це зменшить бюрократію."Це вирішувати військовим. Якщо корпусна система, яку вони пропонують на сьогодні, зменшить відстань між генералом та солдатом, якщо бюрократичність ця зменшиться, нехай роблять так, щоб її зменшити. Офіцер має бачити солдата. Генерал, який не був в окопі, для мене особисто не генерал", – зазначив Володимир Зеленський.За інформацією Суспільного, концепцію реформування, за якою українська армія перейде на систему "корпус-бригада", у ЗСУ представлять до кінця листопада 2024 року.
we.ua - Чітка структура, відповідальність генералів і ніякого ручного управління: чому в Україні хочуть повернути дивізії та армійські корпуси
Як перемога Майдану наблизила поразку демократії
"Чи думав я пізнього вечора 21.11.2013, коли їхав на передостанньому метро на Майдан, що через 11 років по нас запускатимуть міжконтинентальні ракети? Ні. Але жалкую виключно про одне. Що в лютому 2014-го ми фізично не додавили мразоту. Тому став можливим лютий 2022. І міжконтинентальні ракети. Справи треба доводити до кінця. Визнаю свою провину, бо й сам часто вірив в заспокійливі мантри. А треба було гасити. Одразу і жорстко. Всі ті, хто був на Банковій 1 грудня — були праві", - написав з нагоди  річниці Революції Гідності журналіст та блогер Богдан Буткевич. Це не перша і не остання рефлексія на події одинадцятирічної давнини, котрі в фіналі не допустили рукотворного розвороту України від Європи до Росії. Нарешті – а не у 2004 році під час аналогічних, але не схожих подій, — зробили Україну суб'єктною на карті світу. Але водночас дали початок війні Росії з нами, яка триває досі. І від 2022 року стала масштабною, кривавою і загалом, за словами ексголовкома Валерія Залужного, нині вже має всі ознаки Третьої світової.  А ще події в Україні непрямо, проте стали однією з причин перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа, яку вже називають поразкою демократії як такої. Водночас криза демократії відчувається і на європейському континенті. На тамтешніх виборах праві сили, орієнтовані на Росію, а отже, на диктатуру, або витісняють демократів, або – утримують позиції з мінімальною перевагою. І так само в антидемократичній риториці згадують підтримку України. Точніше, небажання більше підтримувати нас навіть на словах, бо власних проблем вистачає. Читайте також: Коли закінчиться війна...Пан Буткевич озвучив думки тих, хто одинадцять років тому був переконаний: треба "додавити мразоту". Тобто, всі проросійські сили, які зберігали вплив на політику, економіку, культуру, медіа й, по суті, були внутрішніми ворогами демократії як такої та демократичного вектора розвитку України зокрема. Над Партією регіонів не відбувся показовий відкритий судовий процес. Її керівники й активісти в центрі та на місцях не сіли за ґрати чи бодай не були вислані в їхню улюблену Росію, якщо взагалі не в Північну Корею, а отримали депутатські мандати "ОПЗЖ" й пізніше – "Слуги народу". Вони вільно поводилися в державі, яку зрадили в січні 2014-го, проголосувавши за "диктаторські закони". І так, вони привели у свою ж країну війну. Аби потім або зрадити офіційно, ставши гауляйтерами, або втекти на мирний Захід, вивівши власні статки. Ось тільки повноваження "давити мразоту" здебільшого кортить комусь делегувати. Бо самосуд, лінчування – вже не демократія. Як не є нею вияв неконтрольованого народного гніву взагалі. А саме цим став Майдан'2013. Спершу, хто пам'ятає, це був формат студентської дискотеки під стелою в центрі Києва, де молодь – казали, що під патронатом Юлії Льовочкіної, сестри одіозного "регіонала" і медіамагната Сергія Льовочкіна, — дружним хором вимагала: "Без політики, без політики!" Відбувалося дійство напередодні запланованого в Вільнюсі саміту, де Україна готувалася підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. Тому це зібрання охрестили Євромайданом. Звісно, Росія проти, і ходила конспірологічна теорія, котра опосередковано підтверджувала чутки про участь "регіоналів". Мовляв, усе це велів організувати Янукович, аби підкріпити свій намір Угоду підписати. Бо ж народ вимагає, і він як легітимний президент має слухатися. Проте все помінялося після кидалова: Янукович здав назад, Угоду про шлях до Європи не підписано. Вже в ніч із 29 на 30 листопада силовики жорстко, пустивши першу кров, розігнали тих, хто лишився сумувати. А 1 грудня Майдан побачив реальний мільйон розгніваних українців. Так Євромайдан змінив назву: Революція Гідності. Читайте також: Не чекати чарівника, якій закінчить війнуПроте це була демократична революція. Хоча б через відсутність реальних лідерів. Троє політиків – Яценюк, Кличко, Тягнибок, — виконували лише функцію перемовників з чинною владою, передусім із Януковичем. Майдан розбився на самоорганізовані сотні. Проте не чутно було вигуків: "Хай чабан за отамана буде!" Тож сотні не захоплювали владу в центрі й на місцях, не заволодівали зброєю, не конфісковували "панське" майно та статки "буржуїв". І загалом не формували "революційної диктатури". Навпаки, чинна влада руками силовиків та "тітушок" викрадала, била, калічила, арештовувала революціонерів, котрі навзаєм могли чинити хіба моральний опір. Коли ж у відповідь – нарешті! - полетіли коктейлі Молотова, це означало – урвався терпець. Але ж саморобна зброя виявилася все одно зброєю самозахисту, а не превентивного нападу. Тепер згадуємо перші тижні перемоги Революції Гідності. Не втечу Януковича енд компані, не початок анексії Криму і не контрдії Антимайдану, організаторів та учасників якого не покарали. А такого собі Олександра Музичка, він же Сашко Білий, який тими днями ходив з автоматом привселюдно, заходив до установ та лякав зброєю чиновників. Ось вам справедлива кара, мразото, готуйтеся, додавимо. І що, мав Білий підтримку? Навпаки, здебільшого було відторгнення. Переможці – майданівці бачили правосуддя не таким, якщо взагалі якимось його бачили. Музичко-Білий у результаті загрався в народного месника й загинув під час сутички з міліцією. Поговорили про навмисне вбивство, поставили пам'ятник. Запит на "роздушену мразоту" нікуди не зник – але його й не реалізували. Та й не душив нічого той Білий, лякав хіба…Словом, демократія не витримала викликів, кинутих диктатурою. Через те, що демократія не може від природи користуватися інструментарієм диктатури. Щоб перемогти диктатора, демократ повинен ним стати. І приходимо в точку неповернення, коли переможець Дракона сам повинен стати Драконом – або програти. Активні українці перемогли там і тоді. Проте не змогли поки що перемогти тут і тепер. Як, зрештою, значно сильніші демократії значно ослабли після розвалу СРСР. Відчуття поразки – не лише наша, українська проблема. Але визнати проблему – перший реальний крок до її вирішення. Демократія не може бути диктатурою. Та показувати зуби у відповідь та знайти спосіб "додавити мразоту" по закону демократія може й повинна. Особливо у воюючій країні, як наша. Спеціально для Еспресо.Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Як перемога Майдану наблизила поразку демократії
20-річниця Помаранчевої революції у День Гідності та Свободи
Помаранчева революція, яка розпочалася у листопаді 2004 року, стала однією з найважливіших подій в історії сучасної України. Вона продемонструвала готовність українського суспільства захищати свої права та протистояти несправедливості.Після другого туру президентських виборів, 21 листопада 2004 року, Центральна виборча комісія оголосила попередні результати підрахунку 33 % виборчих бюлетенів, згідно з якими лідирував тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович, отримавши 50% голосів. Однак, дані екзит-полів показували протилежне: лідером голосування був Віктор Ющенко. Це викликало масове невдоволення, адже численні факти фальсифікації стали очевидними для українців.У ніч на 22 листопада до Києва було введено бронетехніку, посилено охорону біля ЦВК та урядових будівель, а на вулицях столиці з’явилися загони з кілька десятків тисяч внутрішніх військ та спецпризначенців. Водночас диктатор Володимир Путін поспішив привітати Януковича з перемогою, що ще більше підсилило напругу.Вже 23 листопада почалися масштабні мітинги в різних містах України. Епіцентром протестів став Майдан Незалежності в Києві, де зібралися сотні тисяч протестувальників з усієї країни, за оцінками їх кількість складала від 100 до 500 тисяч. Вони вимагали чесних виборів та справедливості.Помаранчева революція, Фото: gеttyіmаgеsЕскалація ситуації у 2004 роціНадалі ситуація ставала лише "жорсткішою", а загальний рівень напруги лише зростав. ЦВК оголосила 24 листопада остаточні результати, визнавши переможцем Януковича. У відповідь Ющенко закликав громадян до загальнонаціонального страйку та оголосив початок "Помаранчевої революції". Протестувальники вимагали в уряду визнати недійсними результати виборів. Дії народного супротиву не залишились непоміченими. Так, 25 листопада Верховний Суд України заборонив публікацію офіційних результатів виборів, що стало важливим кроком у боротьбі. Цього ж дня створено Комітет національного порятунку, до якого увійшли ключові опозиційні політики.Далі протистояння набуло іншого сенсу, коли 26 листопада у Києві зібрався мітинг із близько 60 000 людей, які підтримали Януковича. У цей час почались ще більш дестабілізаційні події на сході України, зокрема у Харківській та Луганській областях, місцеві ради оголосили про намір створити автономію. Це ще більше посилило загрозу територіального розколу держави.Міжнародне втручання та перемога демократіїВерховна Рада провела 27 листопада екстрене позачергове засідання, на якому були присутні всі народні депутати. У результаті було ухвалено постанову щодо політичної кризи, спричиненої президентськими виборами. Парламент визнав результати другого туру голосування недійсними та оголосив недовіру ЦВК через неналежне виконання нею своїх обов’язків відповідно до законодавства України. Незважаючи на прийняті міри з боку  Верховної Ради, на сході країни у депутатський кулуарах та на місцевих рівнях все ще продовжуються обговорення щодо запровадження автономій та проведення референдумів щодо федералізації України. Наприкінці листопада до переговорів між владою та опозицією долучилися міжнародні посередники, зокрема представники ЄС та НАТО. Вони наголошували на важливості збереження єдності України, а більшість лідерів країн Європи погоджувалось з позицією народу щодо необхідності повторного голосування. "Єдність України — життєво важлива", — сказав верховний представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав'єр Солана.Тому, напочатку грудня Верховний Суд України визнав численні порушення під час виборів і анулював результати другого туру, призначивши повторне голосування. Це рішення стало переломним моментом у революції. Верховною Радою 8 грудня було ухвалено важливі зміни до закону про вибори президента, щоб унеможливити фальсифікації. Також було затверджено конституційну реформу, яка зменшувала повноваження президента на користь парламенту та уряду.Згодом, 26 грудня 2004 року, відбувся повторний тур виборів, у якому перемогу здобув Віктор Ющенко. Через місяць він офіційно склав присягу та став президентом України.Єдність та справедливістьПомаранчева революція стала символом народної єдності та боротьби за демократичні цінності. Вона на певний час змусила політичну еліту враховувати думку суспільства, хоча й не привела до кардинальних реформ. Гасла, що звучали під час Помаранчевої революції, стали символами єдності, рішучості та віри в перемогу справедливості. Слова "Разом нас багато, нас не подолати!" та "Схід і захід разом!", -  досі мають велике значення, адже РФ намагається розділити наш народ та започаткувати штучний поділ на дві частини, якого насправді немає. Українці – це один народ та одна країна попри всі прагнення та спроби ворога нас розділити. Свято День Свободи було започатковано указом Віктора Ющенка від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 "з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей". Це свято існувало до 2010 року, доки до влади не прийшов Віктор Янукович та не скасував його. Після Революції Гідності та втечі Януковича до РФ у 2014 році наступний президент України, Петро Порошенко, відновив цю пам’ятну дату, надавши їй нового символізму та значення - День Гідності та Свободи. Цього дня згадують про дві надзвичайно важливі події в історії українського народу: Помаранчеву революцію та революцію Гідності 2013/2014 років.Ці доленосні події довели, що українці готові захищати свободу навіть ціною життя. Вони нагадують нам про силу єдності, важливість громадянської позиції та необхідність будувати справедливу й демократичну державу.Найважливіше, що це час вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя, захищаючи ідеали свободи, гідності та цивілізованого світу, борючись за майбутнє своєї країни та дітей. Це нагадування про незламний дух українців, їхню готовність об'єднатися заради спільної мети та боротися за право жити у справедливій і демократичній державі.Президент Володимир Зеленський у своєму зверненні до українців з нагоди Дня Гідності та Свободи наголосив на важливості усвідомлення справжньої ціни свободи для України. Глава держави закликав не забувати тих, хто боровся заради майбутнього країни, та шанувати їхній подвиг. Ці слова були опубліковані в офіційному повідомленні на сторінці Президента у Fасеbооk.
we.ua - 20-річниця Помаранчевої революції у День Гідності та Свободи
"Я пообіцяв Януковичу, що оголошу його винним у кровопролитті". Спогади Квасневського про Майдан
"Ідея полягала в тому, щоб визнати, що вибори були сфальсифіковані. І тут нам допоміг Янукович через свій обмежений інтелект".
Одинадцять років тому студенти вийшли проти влади
Сьогодні в Україні відзначається День гідності та свободи. Свято запровадили у листопаді 2014-го - на честь початку двох українських революцій: Помаранчевої та Революції гідності. Остання почалася саме 21 листопада 2013-го. Того дня президент Віктор Янукович заявив про призупинення переговорів про асоціацію з Європейським Союзом. У Києві на Майдан Незалежності вийшли невдоволені таким рішенням студенти. Це і стало початком Революція гідності, яку у перші тижні називали Євромайданом. Майже 1 тис. людей залишилися ночувати в центрі столиці. До ранку термін "Євромайдан" став трендом Тwіttеr. Протягом кількох днів мітинги з вимогою продовжити курс на євроінтеграцію почали збиратися в інших містах. 24 листопада в Києві на Народне Віче вийшли близько 100 тис. учасників, у Львові - майже 20 тис. Також у ці дні тривали масові акції в Луганську, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, Одесі, Черкасах та інших містах. Однак у деяких - мітинги розігнали силовики. У ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності відбувся силовий розгін демонстрантів. Близько 4:00 спецпідрозділ "Беркут" почав по-звірячому витискати активістів - били кийками та ногами. Операцію назвали "розчисткою території для встановлення новорічної ялинки". "Ніч 30 листопада і стала каталізатором, який зробив революцію. Це розгін, жорстокий силовий розгін. Потім я приїхав на Михайлівську площу. Бачив як люди стікаються туди, готові боронити. Хлопці з палками тренувалися, пораненим допомогали в соборі. Тоді я зрозумів: усе, революція станеться", згадував Сергій Кротенко, який тоді навчався в педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова. 1 грудня в центрі Києва пройшло віче, яке зібрало від 500 тис. до 1 млн осіб. Люди зайняли Майдан Незалежності, де київські комунальники вже почали встановлювати новорічну ялинку та готувати місце для ярмарку. Площу від мітингувальників охороняли бійці Внутрішніх військ, якими переважно були солдати строкової служби. Вони особливого опору не чинили. Зайнявши Майдан, протестувальники звели барикади, щоб запобігти повторенню розгону, що стався в ніч на 30 листопада. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У столиці анонсували заходи до Дня гідності та свободи Однією із знакових подій початку Революції гідності стало 11 грудня. Вночі спецназівці знову спробували розігнати протестувальників. Уперше за кілька сотень років дзвони Михайлівського собору забили на сполох. 16 січня 2014 року у Верховній Раді України з порушенням установленої процедури голосування прийняли 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. За три дні в Києві на Народному Вічі зібралися кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили обурення ухваленням "Законів про диктатуру". Мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та Внутрішніми військами. Активісти зробили спробу штурму кордону охорони до урядового кварталу. Унаслідок сутичок був підпалений автобус "Беркута", а самих бійців закидали камінням і петардами. 22 січня 2014-го під час протистоянь на вул. Михайла Грушевського були вбиті з вогнепальної зброї Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. У лісосмузі в Бориспільському районі Київської області знайшли тіло Юрія Вербицького, якого викрали з лікарні. Найдраматичнішим етапом революції стали події в Києві 18-20 лютого, в ході яких загинули більш як сотня протестувальників і кілька тисяч було травмовано. У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович з найближчим оточенням утік з України. Спочатку він залишив Київ й виїхав до Харкова. Там за підтримки Росії намагався влаштувати з'їзд своїх прихильників та соратників зі східних регіонів України. Однак йому нічого не вдалося. Тому Янукович та члени його уряду - втекли до РФ. 22 лютого тисячі активістів та волонтерів приїхали до Межигір'я аби перевірити інформацію про втечу Януковича. Маєток був пустим. Того ж дня Верховна Рада підтримала постанову про самоусунення Януковича з посади президента. Вибори глави держави були призначені на 25 травня 2014-го. Проти самого Януковича була порушена кримінальна справа. У січні 2019-го його заочно засудили до 13 років тюрми - за державну зраду та пособництво у веденні агресивної війни. Колишній президент-утікач нині продовжує переховуватися у Росії. День гідности та свободи святкують в Україні 21 листопада на честь початку цього дня помаранчевої революції 2004-го та Революції гідності 2013 року. Свято є наступником Дня свободи, що відзначали 22 листопада у 2005-2011 роках на честь помаранчевої революції. Його скасував указом президент Віктор Янукович. 13 листопада 2014 року президент України Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким в Україні 21 листопада відзначають День гідності та свободи.
we.ua - Одинадцять років тому студенти вийшли проти влади
Чому Грузії (наразі) не вдалося?
Від їхнього голосування минуло вже пів місяця, але ні першого, ні другого поки не сталося. Русскій човен таки прийняв пасажирів з Кавказу, але при цьому не вийшов з грузинського порту та сів на мілину.  Політична ситуація в Грузії нині – патова, ніхто не переміг. Але й ніхто і не програв.Чому країна, яка колись була лідером антиросійського опору, приймала перші удари Кремля та показувала приклад успішних революцій нині топче стежку до капітуляції? Читайте далі в репортажі Олега Манчури з Тбілісі.Революційний вайб: нове повстання могло називатися "революцією гранат"Я уважно вивчав пасажирів рейсу з Варшави до Тбілісі. Вони не були типовими, не такими як завжди спостерігав. Та й дуже багато їх було – пасажирів одного з останніх передвиборних рейсів до Грузії. В такий час, коли туристичний сезон вже закінчився, ще ніколи не бачив аби літак був повністю забитий людьми.Мав з чим порівнювати, бо до Грузії летів вже вдев’яте, уперше потрапив до Сакартвело на війну 2008 року. Після цього зняв кілька фільмів, зокрема, про українську допомогу зброєю перед нападом Росії (2013) та документальну стрічку "Скріплені кров’ю" (2023) про грузинських добровольців на російсько-українській війні. Я прилітав і вилітав з усіх аеропортів Грузії, навіть з таких крихітних як в Местіа, і за цей час склав собі певний стереотип пасажирів.Серед них завжди переважали туристи. Був час, коли найбільше було українців, поляків та литовців. Тоді серед цих народів, які недавно також вирвалися з російського мороку, була мода на Грузію, якій вдавалося.Під час ковіду багато прилітало мешканців Аравійського півострова. Набережна Батумі була забита жінками у хіджабах та нікабах та їхніми чоловіками в коротеньких шортах. Зараз на виліт до Тбілісі з варшавського аеропорту очікувало багато німців та скандинавів. Представники народу, який даремно займає місце на планеті, також летіли. І чомусь єдині були одягнуті квадробоберами.І лише один тип пасажирів за ці двадцять років відколи я вперше потрапив до Грузії лишався незмінним: самі грузини. У своїй більшості це були люди в чорному одязі, з напруженими обличчями та стривоженими поглядами. Їх майже ніколи не було на зворотніх рейсах до Тбілісі чи Кутаїсі, але саме вони складали більшість з цих міст до Варшави чи Кракова. Це були заробітчани.Польські прикордонники вже багато років байдуже крутять в руках українські паспорти з грузинських рейсів та менш ніж за хвилину ставлять штамп. В той же час самим грузинам влаштовують пристрасні допити, ламаною російською вимагають підтверджень мети їхнього візиту та у відповідь чують, що за три місяці вони повернуться назад. Саме стільки безперервного перебування дозволяє в країнах Євросоюзу поки ще діючий безвізовий режим, який Грузія отримала навіть раніше за Україну. Але, звісно, потенційні нелегальні мігранти кажуть неправду, ніхто не збирається повертатися в країну, якій не вдалося.Попри усі реформи, які зверху намагався робити Міхаел Саакашвілі, йому не вдалося головного: mаkе Gеоrgіаn rісh аgаіn. І саме бідність виявилася тією відмичкою, якою проросійська партія відкрила собі двері в Сакартвело: спочатку в 2012-му, потім в 2016-му, вже зі скрипом у 2020-му, а в 2024-му взагалі довелося виламувати їх плечем.У 2020-му дуже допомогли російські туристи, яких до країни впустив ще Саакашвілі, і які за кілька років привезли сотні мільйонів доларів. На найбагатшому гірськолижному курорті Гудаурі ще у 2017-му домінувала російська мова. Я бачив, як туристи з Московії спілкувалися з місцевими навіть не як з обслугою, а як з псами. І грузини терпіли це приниження. Їм потрібні були російські гроші.Після вторгнення до України таких брудних та кривавих грошей стало ще більше: грузинська влада активно допомагала РФ обходити санкції. "Сірі схеми" імпорту, які приносили колосальні прибутки, вже не відкривали, а закривали двері. Зачиняли грузинські двері до Європи.Люди, яких я бачив у варшавському аеропорту Шопена перед доленосними виборами намагалися в останній момент вставити ногу між дверима та одвірком. Це була відчайдушна спроба забрати владу в проросійської партії олігарха Бідзіни Іванішвілі, яку той захопив більше ніж на десятиліття.Тому цього разу в літаку майже не було туристів, його повністю заповнювали ті, кого на вигляд прийнято називати середнім або креативним класом. Молодь з відкритими обличчями, на яких не було печаті страху та злиднів. Вони їхали додому цілими родинами. Просто по килимовому покритті аеропорту повзали діти, на руках батьків і бабусь спали немовлята.Масова мобілізація, яку я спостерігав на рейсі до Тбілісі, дуже нагадувала українську перед виборами у 2004 році та мала стати відповіддю грузинів на рішення влади не відкривати додаткові виборчі дільниці за кордоном. У Німеччині, де одна з найбільших грузинських діаспор, таких було лише дві.Іванішвілі розумів, що молдовська модель голосування, де діаспора може змінити результат виборів, загрожує його владі. І він не помилився: абсолютна більшість грузинів за кордоном підтримала проєвропейські партії, так само як колись українці за кордоном голосували за Ющенка та Порошенка. Тому влада перестрахувалася і закрила кватирку, через яку міг подути європейський вітер.Але от проти мобілізації всередині країни не могли нічого вдіяти. За день до виборів спальні райони Тбілісі опустіли. Попри сонячну погоду в парках не було колясок з мамами, проблемно було викликати таксі. Наші грузинські продюсери робили щось неймовірне, аби зарезервувати оператора для зйомок.У Тбілісі живе половина населення країни, але половина з цієї половини – вихідці з регіонів. І через складну систему отримання аналогу відкріпних талонів мусили їхати додому.Організувався цілий громадянський рух, коли за один день було зібрано 40 000 ларі (це близько 600 тисяч гривень), аби фрахтувати автобуси та купувати квитки бажаючим поїхати на голосування. Особливо масово виїжджали студенти – головна сила змін у Грузії. Інтернет-ресурси, які, під час акцій протесту проти ухвалення закону проти іноагентів, займалися розміщенням приїжджих на ночівлю, тепер займалися пошуком транспорту для виїзду зі столиці.Грузини справедливо визначили парламентські вибори як референдум за незалежність. Тому їхня явка склала майже 60%.Представники влади пояснювали це тим, що грузини вирішили підтримати саме їх. Але, звісно, що це неправда. Виборці мобілізуються не тоді, коли їх все влаштовує, а коли щось категорично не подобається, або загрожує.Саме тому востаннє така висока явка була зафіксована на виборах, які привели до влади "Грузинську мрію" Бідзіни Іванішвілі та відібрали її в "Національного єдиного руху" Міхаела Саакашвілі.Два терміни свавільної влади Міхо, його безцеремонні розправи з опозицією, політичні вбивства, переділ бізнесів та глибока корупція еліт зробили "націоналів" токсичними і ненависними для дуже багатьох. Саакашвілі своїми ж руками зачистив притомну опозицію і таким чином відкрив шлях проросійській, яка до того ж мала ресурси не просто прийти до влади, а фактично узурпувати її на багато років.Якось я мав довгу розмову зі спікером парламенту Аджарії, її столицею є Батумі – місто, яке Саакашвілі вважав своїм найуспішнішим модернізуючим проєктом. Його ще називали "грузинськими Дубаї", але саме це місто одним з перших проголосувало проти влади "Національного єдиного руху".Спікер представляв "Грузинську мрію" і коли я йшов до нього на зустріч, то був переконаний, що це якийсь проросійський колаборант. Але виявилося, що – ні, якраз навпаки: активний учасник війни в Абхазії, соратник першого президента Грузії Звіада Гамсахурдіа. Просто ще краще, ніж проводити реформи згори Саакашвілі вдавалося плодити ворогів.Проте, за три виборчі цикли той же шлях від любові до ненависті повторили і "мрійники". Тільки якщо під тиском Заходу Саакашвілі все ж погодився віддати владу, то Іванішвілі навіть і не думав це робити. І кремлівські друзі радісно протягнули йому руку допомоги, методику фальсифікацій та навіть політтехнологів. Все дуже нагадувало Україну у 2004 році.Кривавочервоні гранати, які якраз поспіли до дня голосування та дбайливо були розкладені на прилавках вуличними продавцями ніби натякали: троянди зів’яли, настав час гранат.В чому сила, грузинський брат? "Магіс лімоні"!Вже за два тижні після виборів спікер грузинського парламенту Шалва Папуашвілі дав брифінг, де на карті за його спиною замість Самачабло (так грузинською називається Південна Осетія) та Абхазії було дві білі плями.У нас також інколи трапляються такі казуси: то Міністерство освіти надрукує підручники без Криму, то національний канал покаже. Але щоб хтось з владної трійці – президент, спікер чи прем’єр, дали прес-конференцію на тлі мапи України без окупованих територій, це немислимо.Чи це була технічна помилка? Сумнівно, зважаючи, що це не маленька картинка в підручнику, а величезний банер. Радше, це був план, який не вдався.Принаймні, деякі експерти припускали, що Кремль та Іванішвілі мали спільний план, що передбачав визнання отих "білих плям" зі сторони офіційного Тбілісі, після чого Абхазія та Південна Осетія повинні були стати рівноправними членами нової держави – Грузинської конфедерації.По-суті, Москва збиралася зробити з Грузією те, що їй не вдалося з Україною, коли так звані ДНР та ЛНР мали стати путами на ногах Києва.Цхінвалі та Сухумі також повинні були отримати право вето на зовнішньополітичні рішення, на блокуючий пакет в парламенті, на свою квоту в уряді, на власну армію та поліцію.Але для цього "Грузинській мрії" треба було взяти 2/3 голосів, бо для всіх цих побажань Кремля необхідно було змінювати Основний закон.Ось саме від цієї точки мусимо відштовхуватися, коли аналізуємо хто виграв, а хто програв на останніх виборах в Грузії.Бо на перший погляд, з огляду на масові фальсифікації в стилі навіть не Ківалова, а Лукашенки, програла опозиція. Але, насправді, влада також не виграла. І хоча перед самим виборами нахабно обіцяла взяти 70% голосів, навіть з безпрецедентними фальшуваннями, не отримали отримали цього.Мій ранок 29 жовтня розпочався з емоційного викрику нашої грузинської продюсерки: почалося!Вона показала мені відео впихування бюлетенів, під камеру, на одній з виборчих дільниць в регіоні Марнеулі. Це район компактного проживання азербайджанців.Саме азербайджанські та вірменські громади дали владі неймовірні 80-90% голосів. Моя грузинська знайома обурено питала: ну, як вони так могли?Я ж тоді обережно в неї перепитав: а ти впевнена, що вони так голосували? В нас колись, в такому специфічному регіоні як Закарпаття, за Кучму та Януковича 101% міг проголосувати. Тож у вас ще не все так погано.Цей діалог, насправді, для мене був дуже витверезуючим. Не лише грузинська опозиція, про потенцію якої ніколи не мав ілюзій, а й проєвропейські грузини виявилися не готовими до розмаху та брутальності фальсифікацій.Це вже потім мені пояснювали, що в Марнеулі ніхто не говорить ні грузинською, ні навіть російською. І от розгублений, заляканий або куплений еквівалентом "кілограма гречки" азербайджанець в Марнеулі просто ставив галочку там, де йому показував представник влади. Він навіть прочитати той бюлетень не міг.Чому опозиція не надіслала спостерігачів і не фіксували ці порушення? Це риторичне запитання, але факт саме такий: чотири проєвропейські партії зосередилися на містах і повністю проігнорували сільські регіони.Вже після вкрадених виборів почала з’являтися інформація і про "каруселі", коли 80 тисяч паспортів "голосували" по кілька разів, і про "транзитні" сервери, коли інформація з дільниць фальшувалася просто при передачі даних. Майже 10% виборчих дільниць взагалі не передбачали електронної системи підрахунку голосів, а це розкішний ресурс для фальсифікацій влади.Загалом, російський почерк, так відомий з різних виборів в Україні, впізнавався напрочуд легко. Тепер було зрозумілим, чому влада так впевнено заявляла, що здобуде дві третини голосів і "підганяла" під них свою соціологію та свої екзит-поли."Неподалік вірменської церкви у закладі сидять "заслані казачкі" на виборах в Грузії. Сидять, курва, рахують дільниці, відсотки. І голосно вимагають "магіс лімоні". Де наші політтехнологи? Спостерігачі? Інфлюенсери? Грузія сам на сам з тваринами". Таке емоційне повідомлення отримав від колеги в день виборів, який став випадковим свідком "сходки" політтехнологів."Магіс лімоні" це "його мільйон". Чи мільйон грошей, чи мільйон виборців – не важливо; головне, що зрозуміло про кого мова.І так само було ясно, що Іванішвілі не віддасть владу, тому головне питання саме до грузинської опозиції: а чому ви були не готові її забрати? Чому перший мітинг зібрали аж на другу добу після виборів? Як так сталося, що вас "розвели як кошенят"?І мені, здається, відповідь на ці питання полягає в тому, що проєвропейські партії виявилися інфантильними, їхні лідери просто розслабилися самозадовольняючись на гарні соціологічні рейтинги.Справді, два незалежні опитування вже перед самими виборами показували майже двадцятивідсоткову перевагу опозиції над владою.Те саме підтвердили й екзит-поли. Якщо згрубша, то "Грузинська мрія" повинна була взяти 35-40%, а чотири опозиційні партії біля 55%. Лідери опозиції були в полоні ілюзій, що влада посміє сфальшувати максимум 5%.В ті дні в мене було кілька телевізійних включень з Тбілісі до Києва і на всі запитання ведучих: а що буде робити опозиція, я відповідав:"Знаєте, ми колись насміхалися з нашої опозиції на Майдані. Тролили Яценюка, Кличка та Тягнибока. Вважали їх боягузами, схильними до колаборації, безвідповідальними і непослідовними. Так от: спостерігаючи за грузинською опозицію мушу сказати, що наші "лебідь, рак та щука" були взірцем грамотної революційної тактики та стратегії".- Олеже, ти розумієш, 12 ночі, а вони тільки збираються на своє перше засідання аби напрацювати план?! Ти розумієш? В них нема плану! Вони не знають, що робити!".Моя грузинська колєжанка Неллі, колись успішний телеменджер в Москві, повернулася в Грузію одразу після перемоги "революції троянд". Вона бачила як її країна змінюється на краще, а потім у відчаї спостерігала, як та ж сама країна тоне в московському трясовині.Цього разу вона разом з німецькою знімальною групою чекала плану дій в офісі однієї з грузинських опозиційних партій. Їй здавалося, що не все ще втрачено.Це саме їй належить фраза, яку я виніс на початок цього матеріалу: або Грузія посилає російський корабель, або сідає на його борт. "Багато наших вже купили квитки на літаки з Тбілісі, якщо не вдасться перемогти. "Ці" (а вони завжди їх називає дещо принизливо "ці") нам нічого не забудуть і не подарують".Але чи тільки фальшування та безпорадність опозиції стали причиною того, що опозиція не отримала більшості в парламенті? Таке спокусливе враження дуже оманливе і виникає з нерозуміння грузинських контекстів.Коли після виборів я читав українські пабліки, то дивувався тій зневазі, якою бризкали щодо грузинів нібито і не дурні люди. І це ще раз підтверджує, що Україна повинна займатися Кавказом впритул, бо це для нас стратегічний регіон. І для Росії також. Бо це не лише контроль над Чорним морем та каспійською нафтою. Це вихід до Перської затоки, це спроба реалізувати давню мрію навіженого Жириновського про російського солдата, який ще помиє чоботи в Індійському океані.Але щоб Україна мала осмислену політику щодо Кавказу, то мусить хоча б трохи орієнтуватися в грузинських страхах, очікуваннях та надіях. Власне, Кремль все це розуміє – тому і не програв Грузію.Хоча наразі ще й не виграв.А офіційний Київ, який вже давно очікував на зміну влади в Тбілісі, ще влітку 2022 звільнив посла Ігоря Долгова, два роки там працював тимчасовий повірений Михайло Харишин, але влітку 2024-го і його звільнили.Таким погромом дипломатичного представництва Банкова спочатку зв’язала собі руки в Грузії, а потім вирішила ще й пов’язку на очі накласти. Не дивно, що Україна в Сакартвело – програла. Вона й не пробувала грати.Больові точки Грузії: чому Москві вдалося?Це сталося не сьогодні, а ще в  ХІХ столітті, яке досі намагаємося ігнорувати, але в якому ключові відповіді на наші проблеми – як українські, так і грузинські.Росія зробила з картвельськими царями те саме, що з українськими гетьманами. Користуючись складним геополітичним становищем нав’язала їм воєнний пакт, а потім потихеньку анексувала країну.Георгієвський трактат 1783 року це прямий аналог Переяславської ради 1654 року. Такий же військовий тимчасовий союз, але в даному випадку не проти поляків, а проти персів та османів, який так само закінчився московською зрадою.Грузинська аристократія дуже швидко зрозуміла, що їх ошукали. Майже щороку повставали проти окупаційних військ. Хоча власне грузинські історики дуже не люблять цього слова "повстання". Воліють говорити про грузинсько-російські війни, бо не визнають владу московських царів того періоду легітимною.Найбільша війна вибухнула в 1811 році і тривала цілих два роки. Грузія була повністю звільнена від росіян, зброю та гроші їм постачала наполеонівська Франція. Але Росії тоді знову посміхнулася удача: вона виграли і війну проти Наполеона, і проти персів, і проти османів, які вела одночасно. Справа Сакартвело також була вирішена.Саме в поразці у цій серії визвольних воєн грузини бачать корінь нинішнього страху та комплексу перед Москвою.  "Ми можемо виступити проти Росії лише тоді, якщо проти неї буде весь світ, але зараз проти неї тільки одна Україна", - сказав мені один професор історії в день виборів.І саме цей страх – хронічний та задавлений, який був розцарапаний в Абхазії в 1989-1993-му та Самачабло в 2008-му, проросійські політтехнологи використали з максмимальною ефективністю.В день виборів я стояв на проспекті Шота Руставелі, де відбувалася революція троянд і де в будинку гімназії викладав батько Сергій Грушевський, а його син Михайло, майбутній президент УНР, бігав по коридорах.Одразу поруч стоїть посічений кулями будинок з пам’ятною дошкою про кривавий розгін Міхаілом Горбачовим першої грузинської революції, яка відбулася ще до масакри у Вільнюсі та Риги, в квітні 1989 року. Тоді загинуло 19 грузинів, совєцка армія била навіть місцевих, також совєцких, але все ж грузинських міліціонерів.За моє ж спиною стояв Національний музей, в якому розміщена розкішна експозиція, присвячена окупації Грузинської республіки (єдино визнаної на Версальській конференції з-поміж майбутніх "республік" СССР).І ось в цьому ідеологічно правильному трикутнику було розміщено аж три скандальних політичних реклами "Грузинської мрії" про те, що з їхніми містами станеться те саме, що з українськими, якщо вони не проголосують правильно.Це виглядало настільки сюрреалістично, що я навіть передзвонив до своєї грузинської коліжанки та єхидно запитав: слухай, а ось поруч з чорно-білою світлиною, де українці ховаються під Романівським мостом біля Ірпеня, така яскрава та кольорова картинка новенького тунельного переходу. Це часом не Рокський тунель?Неллі дуже гарно зрозуміла мою іронію: саме Рокський тунель, який вчасно не підірвали, став єдиним і головним шляхом російського вторгнення в 2008 році.-         Ні, це дорога на Батумі.Що ж, окупація може бути різною, вона не завжди приходить на танках. Дуже часто через страх перед танками відкривають дороги до готелів.Саме так сталося в Грузії. І якраз страх перед тим, що грузинів знищать в разі хоча б натяку на опір чи революцію став головним агітатором за владу.-         Вас багато, навіть якщо вас багато вб’ють ви зможете вижити, вас навіть Голодомор не вбив. Ми знаємо, що ви переможете і тоді визволите нас.Так цинічно, але водночас прямолінійно сформулював мені сенс грузинського животіння один з таксистів.Влада дуже добре знала страхи свого суспільства: більше ніяких воєн, і тому чудово розіграла цю партитуру. Ця інформаційна спецоперація мала напрочуд простий меседж: якщо переможе опозиція російські танки, що стоять біля Горі, зайдуть в Тбілісі. І ніхто не зміг, або не захотів пояснити грузинам: немає в Москви зараз таких сил, аби провести ще одне "прінуждєнія к міру". Її бази в Самачабло спустіли ще на початку вторгнення в Україну, а щоб захистити Курську область змушені випрошувати північнокорейське м’ясо.  Інші технології були менш вигадливими, але також досить ефективними.Зважаючи на глибоку релігійність, навіть можна сказати одержимість, грузинського суспільства, просувалася теза, що в разі перемоги опозиції буде легалізовано одностатеві шлюби. Для патріархальної країни ця загроза виглядає навіть страшніше ніж російська окупація та терор.Водночас, "Грузинська мрія", знаючи про тотальну підтримку вступу до ЄС та НАТО, вдало маніпулювала темою євроантлантичної інтеграції.Це був вже день виборів – жодної політичної реклами на вулицях не було, звісно, крім "Грузинської мрії", мій погляд зупинився на цікавому борді.В одному кутку вже знайомий номер 41, а в іншому герб Євросоюзу, де частина зірок була замінена проміннями з гербу "Грузинської мрії". Я знову набрав свою грузинську подругу:-         Неллі, а чому на борді "Грузинської мрії" європейська символіка?-         Так вони ж офіційно не відреклися від Європи, вони кажуть, що хочуть вступити в Євросоюз, просто Європа не повинна викручувати руки та знищувати традиційні цінності.Ось як невигадливо "Грузинська мрія" поєднала два найпопулярніших тренди: євроінтеграцію та феодальне мислення. І це спрацювало.Але ж яка знайома риторика про особливий третій шлях та суверенну демократію! Щось навіть в стилі Януковича, коли той відмовився підписувати Асоціацію з Євросоюзом і в той же час продовжував торочити про євроінтеграцію.На жаль (для Грузії) Бідзіна Іванішвілі виявився розумнішим ніж Віктор Янукович, а грузинське суспільство біднішим та менш пасіонарним ніж українське.Втім, наразі це проміжний успіх проросійської партії – невідомо чи новообраний парламент запрацює. І тут грузини мають той козир, якого ніколи не мали українці: президента, який підтримує опозицію.Поспостерігавши за грузинськими баталіями зсередини, мені чомусь здалося, що єдиним чоловіком у грузинській політиці залишилася Саломе Зурабашвілі.У неї по-справжньому: або пан, або пропав. Або вона веде опозицію до перемоги (чи хоча б не програшу), або її ведуть до тюрми (якщо не встигне втекти з країни).Останній козир опозиціїКоли я підходив до парламенту на першу акцію протесту після виборів, то в очі кинулася величезна кількість українських прапорів. Загалом, це не дивно для Грузії – після російського вторгнення синьо-жовті барви в Тбілісі найпопулярніші. Вони всюди: графіті на стінах, стяги в ресторанах. Українською мовою пишуть "Слава Україні", "Азов", "Смерть москалям"."Українізація Грузії", якої так боялися представники партії влади, насправді давно відбулася. Грузини єдинодушно підтримують українців. Це дуже щира емоція, яка відчувається на кожному кроці. Досить лише сказати "я з України", як тобі відчиняються всі двері.Але на самому мітингу я почув також інші слова, які також мають українське походження, щоправда вже не таке приємне для нашого вуха: "tіtushkі" та "kаrusеlі". І це також "українізація" Грузії, правда, уже хворобою, якою сама Україна давно перехворіла.Саме ж слово "Україна" промовці на мітингу повторювали не рідше, ніж "Європа". На жаль, прізвища спікерів мені нічого не говорили. І це була кардинальна відмінність з "революцією троянд". Я тоді був студентом, але "Саакашвілі", "Бурджанадзе", "Жванія" гриміли в Україні. Попри те, що долі цих людей склалися по різному, як і пізніші стосунки між ними, вони усі були харизматичними лідерами. Не боялися радикальних дій та відповідальності.Перший післявиборчий мітинг опозиції аж ніяк не давав підстав запідозрити її в намірі здійснити хоч якісь рішучі кроки. Промовці, справді, були запальними, але вже за дві години оголосили, що мітинг завершено.Стало вже остаточно зрозуміло: революції не буде. Але може це не так і погано? Можливо опозиція має інший план?В якийсь момент до людей звернулася президентка Грузії Саломе Зурабашвілі, біля неї стояв її попередник Георгій Маргвелашвілі. Ці двоє дуже різних людей – французька дипломатка, міністр закордонних справ Грузії та грузинський соціолог, міністр освіти Грузії – мали дуже схожу політичну історію. Обидва стали президентами за підтримки Бідзіни Іванішвілі, і обидва відреклися його.Таку розкіш собі могли дозволити лише президенти, які були обрані на загальнонаціональних виборах. Які відчували, що за їх плечима – народ, а не політичні партії, а тому можуть йти врозріз проросійській урядовій політиці.Саме тому, аби припинити таку фронду "Грузинська мрія" провела конституційну реформу згідно якої вже наступний президент буде обиратися в парламенті. І він має бути абсолютно слухняним олігарху Іванішвілі.Дуже гарний план узурпації всієї влади, але для його втілення забракло конституційної більшості. Нового президента повинні обрати 2/3 парламенту.А цього ніколи не буде, навіть теоретично, якщо опозиція не візьме мандатів. Вже після цього когось можна залякати, когось купити. Тільки от під тиском Саломе Зурабашвілі всі чотири опозиційні лідери заприсяглися на мітингу, що не зайдуть до стін парламенту. Вимагають нових, чесних виборів.А тепер завдання "з зірочкою": парламент нового складу обов’язково повинна відкрити президентка Саломе Зурабашвілі. Без цього правочину – він не конституційний. Звісно, "Грузинська мрія" погрожує їй імпічментом в разі відмови скликати перше засідання. Але всі розуміють, що це блеф. Це вже буде третя спроба скинути президентку. І третя невдала. Проросійська більшість становить 84 депутати, а для імпічменту потрібно 100.Конституційна реформа, яка мала розчистити шлях "Грузинській мрії" до тотальної влади, несподівано для неї стала мінним полем. Його, звісно, спробують пройти, але відчайдушна мобілізація грузин, які дали опозиції на 20% голосів, ніж владі, стала тим камінчиком, який надщербив відлагоджений російський механізм фальсифікації. Якщо б відрив був лише 10%, то "Грузинська мрія" отримала б нарешті омріяну монополію.Ось так захланність стала поперек горла.І ще Україна.Саме війна в Україні, яка відкрила Європі очі на суть Росії та її сателітів, не дала повторитися сценарію 2020 року. Тоді теж були масові фальсифікації (хоч і не такого дикунського масштабу як в 2024-му) і опозиція також не хотіла брати мандати, без чого парламент був би не правочинний.Але під тиском голови Євроради Шарля Мішеля в квітні 2021 року опозиція уклала з владою мирну угоду та взяла мандати. Бідзіна Іванішвілі, звісно, порушив взяти на себе зобов’язання провести чесні вибори. Але справу було зроблено. Цього разу Євросоюз не тисне на опозицію і нарешті розглядає події в Грузії в контексті ширшої агресії РФ проти Заходу та України.Звісно, багатьом українцям хотілося вуличної революції, і коли таких емоційних та яскравих кадрів не побачили, то відреклися грузинів – "подарували" їх Москві.Цього можна було уникнути, якщо б, наприклад, в дні виборів в Тбілісі перебувало хоча б дві тисячі міцних грузинських чоловіків, які мають досвід бойових дій, служили в спецназі, трощили російські колони в 2008, відбивали в окупаційної армії український "Бук".Тільки, на жаль, вони зайняті. Вони на війні в Україні. Саме серед грузинських добровольців, яких понад дві тисячі, найбільше полеглих – понад шість десятків. Грузинський фронт за незалежність нині проходить біля Покровська, Запоріжжя та навіть Курська. Тому не варто знецінювати маленьку націю, яка з останніх сил допомагає Україні та намагається дати нерівний бій колаборантам.Для Грузії ще нічого не закінчилося. Доля Грузії нині вирішується не на виборах, а на фронтах. Може держава Грузія і сіла на борт русского воєнного корабля, але країна Грузія цього не зробить ніколи.* Публікується зі збереженням стилю автораПро автора: Олег Манчура, журналіст.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Чому Грузії (наразі) не вдалося?
Перемога Трампа: українські аналогії
У 2010 році Україна стала перед вибором двох неідеальних кандидатів — Юлії Тимошенко і Віктора Януковича. Якою була б українська історія, якби українці обрали Тимошенко? Чи в теплішій (?) ванні її версії політики сформувалося б українське громадянське суспільство так, як сформувалося в опозиції до Януковича? Якою була б спроможність держави, в тому числі у сфері безпеки, оборони та протидії (?) Росії? Якою стала б російська стратегія недопущення української суб'єктності?Читайте також: Чому Путін програв вибори у СШАЦі питання не мають ані відповіді, ані прикладного сенсу. Вони можуть бути цінними тільки як інтелектуальна вправа. Ми знаємо, що українці погодились з вибором більшості, але зрештою не прийняли той вектор політики, на якому зупинився Янукович. Через майже 11 років можна сказати, що українська державність та ідентичність вистояла, щодо інших цілей війни поки невідомо. Чи мали б ми такі стратегічні результати після Тимошенко — можна тільки спекулювати.Поразка Гарріс — це поразка в тому числі й збанкрутілої політики інкременталізму адміністрації Байдена, яка коштує реальні життя українців. Чи те, що замінить цю політику, матиме позитивні прямі наслідки для цілей України? Скорше за все, ні. Чи побічні наслідки можуть стати значущими, щоб ми могли, як у 2014, перетворити поразку 2010 на стратегічну можливість? Невідомо, але тут якраз багато залежить від нас самих.ДжерелоПро автора: Євген Глібовицький, експерт з довготермінових стратегійРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Перемога Трампа: українські аналогії
Про нових нас
Якщо правда, що війни нового століття  будуть не такими блискавичними, як у другій половині ХХ століття, то ми повинні розуміти себе, прислуховуватись до себе, чути тих, хто навколо, якщо хочемо вижити. Слово "срач" стало нормою лексикону в соціальних мережах, а "хейт" так само ґрунтовно увійшло до побутового словника українців.Натомість чи можна очікувати від людей, які живуть постійно на межі зі смертю, стану дзен? Наївно та нелюдяно вимагати в тих, хто кожною клітинкою свого тіла відчуває війну щодня, і робити їм зауваження за емоції. Зверхньо казати: "Та вони травмовані. Не звертайте увагу". Натомість дуже необ'єктивно, коли ми самі не відчуваємо власної сили й стійкості. Кожного-кожного-кожного разу, коли десь під час закордонного відрядження балакучий таксист запитує, звідки ти й куди, я споглядаю очі, які лізуть на лоба, що додому, до Києва, назад у війну. Звісно, Київ не в такому стані, як багато інших міст, куди наближається фронт, але і не так далеко від екзистенційної загрози "не бути". Я так само дивуюсь і одночасно надихаюсь харків'янами, або сумцями.  Пояснення про дім, самій обирати свій шлях, любити те, що ти робиш, не всім зрозуміло. Натомість і чути від закордонних українок, кожна друга з яких говорять про почуття провини, важлива неновина для мене. Їм чомусь здається, що в Україні будуть засуджувати й не приймати. Я не хочу віддати їх на поталу російським наративам, які щедро засіюють мозок через різні онлайн-інструменти, ботів, сплановані інформаційні операції. Бо це люди, які заслужили бути почутими, інколи роблять фантастичні речі на підтримку України, тому вони мають право бути частиною політики, а не жертвами. І знаєте, що? Всі наші дані показують, що те негативне сприйняття, в якому багато хто переконаний, - це неправда. Читайте також: Дім, милий дім? Чому біженці бояться їхати в УкраїнуНайголовніше, наші військові... Вони пішли служити через різні мотиви та стимули, але найгірше, що може статись із нами, країною, в якій буде понад 10-15-20% громадян ветеранами цієї війни, - це дати бути їм самотніми в густонаселених містах. Самотність — про відчуття одинокості, непотрібності, несприйняття тими, у кого немає певних важких досвідів, страху бути знеціненими. Їм не дякувати в соцмережах потрібно, а бути людяними, уважними та терплячими. Це — нові ми. Одна моя чудова колежанка розповіла, що 24 лютого, бувши сама, вийшла на вулицю з довгим ключем для самозахисту, бо боялась, коли в Києві не буде влади, закону, люди будуть джерелом небезпеки. А виявилось все навпаки. Я таке пережила вранці 22 лютого 2014 року, коли Янукович втік, правоохоронці поховалися, а ми їхали по сонячному та морозному Києву через мости, де були блокпости з прапорами. Люди самоорганізувались заради безпеки. Було так мало машин, ніякої міліції, але відчуття повної безпеки та звільнення. Хочу згадувати це почуття впевненості у своїх зовні незнайомих людях навколо.ДжерелоПро авторку. Ольга Айвазовська, голова правління Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами (GNDЕМ)Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Про нових нас
Екснардеп Колесніченко та два експолковники міліції часів Януковича отримали вироки
В Україні заочні вироки винесли експосадовцям часів Віктора Януковича. Народного депутата України VІ скликання від "Партії регіонів" та колишніх начальника міліції громадської безпеки і заступника командира київського "Беркуту" засуджено до п'яти років позбавлення волі. Експравоохоронців також позбавлено спеціального звання полковник міліції, повідомили в Офісі генерального прокурора. У повідомленні правоохоронців імена фігурантів не вказуються. Йдеться про нардепа трьох скликань від "Партії регіонів", творця скандальновідомого закону про "захист російської мови" Вадима Колесніченка, колишнього полковника української міліції, заступника командира полку особливого призначення "Беркут", відомого неодноразовою участю в керуванні протиправними силовими діями спецпризначенців Сергія Кусюка та ексначальника міліції громадської безпеки ГУМВС України в місті Києві Петра Федчука, за даними "Української правди". Суд визнав їх винними у перевищенні влади та службових повноважень, що супроводжувалося насильством, розпалюванні національної ворожнечі, ненависті та приниженні національної честі й гідності. Прокурорами у суді було доведено, що Колесніченко у квітні 2010 року в Українському домі в Києві організував та керував проведенням виставки фотографій і документів під назвою "Волинська різня - польські та єврейські жертви ОУН-УПА". Відомо, що його метою було розпалювання національної ворожнечі та ненависті. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від Шуфрича до Поплавського: хто вісім років тому встановлював диктатуру Під час спроби відвідувачів виставки висловити свою громадянську позицію щодо перебігу цих історичних подій, екснардеп закликав правоохоронців застосувати до них фізичне насильство. При цьому він ображав почуття громадян через їхні ідеологічні переконання, наголошують в ОГП. В Офісі генпрокурора зазначили, що виконуючи заклики народного обранця, співробітники міліції, перевищуючи надану їм владу та застосовуючи насильство, спричинили окремим громадянам тілесні ушкодження. Повідомляється, що вони незаконно затримали 13 осіб. За наявними даними, стосовно них було складено протоколи про нібито вчинення адміністративних правопорушень. Пізніше суд визнав всіх затриманих невинуватими. Згідно з повідомленням у зв'язку із тривалим переховуванням засуджених від органів слідства та суду на території держави-агресора та тимчасово окупованій території України судовий розгляд щодо них здійснювався за процедурою іn аbsеntіа. Крім того, цих правоохоронців також притягують до кримінальної відповідальності в іншому кримінальному провадженні - за вчинення низки тяжких та особливо тяжких злочинів під час масових акцій протесту у 2013-2014 роках. Наразі судовий розгляд у ньому триває. Коли в грудні на вулицях відбувалися протести, президент-утікач Віктор Янукович полетів до Москви до Путіна. Той заявив, що Україні виділили $15 млрд кредиту. Також російський Газпром на третину знизив ціну газу до $268,5 за 1 тис. куб м. 16 січня Верховна Рада ухвалила пакет "диктаторських законів". Їх подавали уряд Азарова, "регіонали" Вадим Колесніченко, Володимир Олійник, Валерій Писаренко. Ухвалювали підняттям рук, без використання системи "Рада" й обговорення. Закони мали низку нових обмежень і посилювали відповідальності за вже передбачені законодавством порушення, багато з яких стосувалися участі в акціях протесту. Згодом парламент закони скасував. Генеральна прокуратура встановила, що вказівки про ухвалення надходили від президента.
we.ua - Екснардеп  Колесніченко та два  експолковники міліції часів Януковича отримали вироки

What is wrong with this post?