Тренд пошуку "БАГАТЬОХ Врятував"

У сумській школі №27 відкрили пам’ятну дошку випускнику, бойовому медику Дмитру Богачову. Він пішов боронити країну від початку повномасштабного вторгнення, загинув у жовтні 2024 у Харківській області.

7 червня 1938 року чекісти розстріляли в Одесі письменника, 66-річного Миколу Вороного. Звинуватили його в участі в контреволюційній організації. Микола Вороний народився на Катеринославщині. Певний час проживав у Галичині, а згодом у Наддніпрянській Україні. 1910-го переїхав до Києва, а вже за часів революції долучився до створення Української Центральної Ради. Політичний досвід дістав, коли був членом Революційної української партії першої політичної партії в центрально-східній Україні. Одночасно з творенням Центральної Ради став одним із засновників Українського національного театру в Києві. Видав збірку поезій "Євшан-зілля", у якій розмістив однойменну поему, написану 1899-го в Полтаві. У ній приховав заклик до усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. З наступом більшовиків на УНР 1920 року, розуміючи пряму загрозу життю, емігрував до Варшави. Там видав поетичну збірку "За Україну!", а згодом перебрався до Львова. Став директором в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка. 1926-го Вороний вирішив переїхати в УСРР. Повірив у НЕП та українізацію, у припинення репресій. Став викладачем Харківського музично-драматичного інституту, а дещо пізніше - працівником Всеукраїнського фотокіноуправління в Києві. Працював сценаристом, критиком і займався перекладами. Переклав твори Данте Аліг'єрі, Поля Верлена, Моріса Метерлінка, Генріха Гейне, Вільяма Шекспіра й фрагменти з "Мазепи" Юліуша Словацького. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Арештували вчителя, який врятував 200 дітей 1934 року Вороного заарештували. Слідчі згадали, що підтримував уряд УНР, Директорію. Сказали, що був членом контрреволюційної організації "Український національний центр - УНЦ". Організація була вигаданою - її справу сфабрикували самі ж чекісти, однак запрошені "свідки" підтвердили участь Вороного. Указували, що він білоемігрант і неодноразово виголошував контрреволюційні промови. Називали ідеологом націоналізму. Урешті чекісти вирішили, що він є польським шпигуном. Спочатку Вороного планували заслати на три роки до Казахстану, але через хворобу шлунку вирок замінили засланням до Воронежа. Після відбуття покарання, 1937 року він переїхав до села Глиняне Одеської області. Туди подали розпорядження не брати його на роботу. За часів великого терору Вороного звинуватили в участі в контрреволюційній військово-повстанській організації. Смертний вирок винесла й виконала трійка УНКВД Одеської області. Письменника реабілітували лише 1957-го. Його ім'ям названі вулиці в багатьох українських містах. Трійки УНКВС "Сандармох" відкрили розстрільні справи на 1116 людей 9 жовтня 1937-го. Того дня до страти засудили поета Миколу Вороного, письменників Миколу Куліша й Антона Крушельницького, режисера Леся Курбаса. Діячів української культури звинуватили у зв'язках із "націоналістичними терористичними організаціями" - УВО й ОУН. Відповідно, на думку чекістів, чоловіки "ставили за мету повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терактів проти партії".

Чим загрожує компаніям розголошення інформації про себе на співбесідах? Чи мотивує айтівців переходити у мілтек бронювання? Про що не варто говорити на першій співбесіді в оборонну компанію? Які перспективи розвитку тут мають студенти? Публікуємо тези представників оборонних компаній про виклики в наймі з дискусії на DOU Day 2025 і досвід айтівця, який працевлаштувався у мілтек. 🟢 Miltech-компанії — ціль ворога. Чому вакансії та співбесіди анонімні Нерідко для пошуку співробітників miltech-компанії, які зберігають анонімність, користуються послугами агенцій. З питань безпеки вони не дають у вакансіях подробиць про свої продукти, не називають локацію та деталі про команду. Окремі навіть не вказують свою назву. Співбесіди теж відбуваються анонімно, HR-спеціалісти розповідають DOU, що можуть розкрити лише кілька деталей про свої продукти, щоб кандидати розуміли, з чим стикнуться. Майбутні працівники проходять обов’язкову перевірку — документи, служба безпеки, поліграф. В окремих компаніях кандидатів перевіряє контррозвідка. І лише якщо все гаразд на цих етапах, людина приймає офер та підписує NDA, їй дають повну інформацію про компанію. «Моя знайома з miltech-компанії була здивована, як багато кандидатів не пройшли у них поліграф, оскільки намагалися влаштуватися на роботу з прихованою метою. Ми не можемо знати, які в цих людей були цілі, на жаль. Але цей червоний прапорець існує», — зазначає Каріна Літковець, Head of recruitment and adaptation в Airlogix, виробника безпілотників, зокрема БпАК Gor. Працівники компаній оборонної сфери можуть бути цілями для ворога. HRD miltech-компанії «Генерал Черешня» Андрій Лавренович розповів, що на їхнього Head of Communication здійснили кілька замахів. На щастя, фахівець не постраждав. «Наш CEO впевнений, що C-level і його працівники — це найцінніше, що є в компанії. Якщо ми будемо говорити, хто ми такі, відкрито, це значить, що кожна людина може бути потенційною ціллю ворога. Тому завдяки анонімності ми оберігаємо першочергово людей. А також ворогу легше знищити нас локально як виробника, ніж точково наші продукти на полі бою. Тому для нас така важлива безпека», — розповідає Людмила, представниця однієї з miltech-компаній. У питанні розголошення назви погляди представників компаній розходяться. Одні не вбачають у цьому загрози, вважають, що назва сама собою нічого не скаже ворогу. Інші ж дотримуються анонімності й тут. «Ми точно не розголошуємо до моменту працевлаштування людини локацію та інформацію про співробітників. Окрім тих, хто є публічними і визначеними комунікувати від нашого імені. Я не вбачаю жодної проблеми в тому, щоб розкрити назву компанії. Ми відкрито говоримо про себе і продукцію, інакше продажі будуть неможливі», — каже HRD «Генерал Черешня», виробника однойменних квадрокоптерів. «Попри те, що хтось озвучує публічно назву компанії, а хтось ні, нас об’єднує один момент: ми точно не говоримо про проєкти. Це відбувається тільки після поліграфа, коли людина вже на етапі оформлення. Знаю, що айтівці люблять знати, на які проєкти йдуть, тому на співбесідах іноді кажу завуальовано: „Те, що летить далеко“», — ділиться Каріна Літковець, Head of recruitment and adaptation в Airlogix. 🟢 Про work-life balance не може бути мови. Труднощі роботи Мiltech не може запропонувати такі ж комфортні умови роботи, як в ІТ. У цих компаніях майже немає ремоуту, зазначають спікери. Адже фахівцям переважно доводиться фізично взаємодіяти зі розробками, особливо якщо йдеться про виробництво. Деякі компанії пропонують раз на тиждень віддалену роботу, деякі мають 10 днів ремоуту на рік. Але здебільшого це фултайм в офісі. Також представники галузі попереджають, що не можуть гарантувати стабільний графік співробітникам. Часто доводиться підлаштовуватися під потреби військових і працювати понаднормово. Про work-life balance не може бути мови, зауважують спікери. «У нас якось був місяць великого навантаження, коли співробітники працювали майже без вихідних. Це був великий контракт, велика відповідальність і штрафи, якщо його не виконаєш. Але йшлося не лише про економічну, а й про мотиваційну частину. У наших військових були порожні склади, вони терміново потребували дронів. Тому в останні три доби перед закриттям контракту весь бек-офіс разом з директорами та айтівцями вийшов пакувати дрони та завантажувати автівки. Після цього напруженого періоду з компанії звільнилося лише дві людини, а працівників у нас багато. Тож більшість не опустили рук, адже розуміли, для чого це було потрібно. Потім співробітники отримали премії та вихідні. Я був дуже вдячний команді. У нас це працює, бо люди приходять з іншою мотивацією, ніж в ІТ-компанії. Я кажу кандидатам, що вони — наш тил, і якщо ми не виконаємо свою роботу вчасно, то військові не отримають дрони», — розповідає Андрій Лавренович з «Генерала Черешні». «У нашій компанії був випадок, коли інженер за три дні до відвантаження дронів вирішив замінити певні елементи у них. Тож перезбирали дрони всі. Наш СЕО разом з рештою команди стояв і крутив гайки о третій ночі. Ми розуміли, що військовим треба, такі наші реалії», — каже одна зі спікерок. 🟢 Від перегляду вакансії до офера. Як відбувається найм Представники компаній публікують вакансії на DOU, Djinni, LobbyX і пишуть спеціалістам у LinkedIn. Відгук від кандидатів досить слабкий. На думку наших спікерів, це можна пояснити тим, що нині більшість зацікавлених в оборонному напрямі фахівців або служать, або вже працюють в інших компаніях. Кількість miltech-вакансій на DOU з квітня 2023 року показує стійке зростання. У квітні 2025 року компанії опублікували 416 вакансій, на які отримали 2644 відгуки від кандидатів. Після відгуку на вакансію рекрутер зв’язується з кандидатом. І на цьому етапі, за словами наших співрозмовників, відсіюється найбільше спеціалістів. «Тим, хто шукає роботу в мілтеку, раджу відповідально поставитися до першого дзвінка рекрутера. Ми працюємо швидко, і якщо ви будете говорити нісенітниці, у нас не буде часу розбиратися, що ви мали на увазі. Ми просто попрощаємось і перейдемо до наступного кандидата. Також на першому дзвінку не варто встановлювати власні жорсткі умови. Коли людина каже, що працює лише з 9 до 18 або їй обов’язково три дні на тиждень потрібен ремоут — для нас це стоп-слова. Якщо ви зацікавлені в роботі у miltech, але маєте якісь побажання, краще обговоріть їх на фінальній співбесіді з керівником», — зазначає Андрій Лавренович. Дмитро, розробник та інженер БПЛА у miltech-компанії, ділиться власним досвідом: «Моя перша співбесіда з HR була максимально схожою на стандартну в ІТ. З пропозицією роботи мені написали на пошту, і ми домовилися про дзвінок. HR розповіла загальні моменти про компанію, які вона могла назвати. Ми поговорили про мій досвід та умови роботи, які на мене чекають. Я думаю, що головна мета HR була переконатися, чи розумію я, на яку позицію йду та чи достатньо у мене компетенцій для неї. Як потім я дізнався, вона не була внутрішньою співробітницею і сама не знала деталей про компанію та її технології. В кінці співбесіди HR попередила мене про перевірку службою безпеки та запросила на технічну співбесіду». Після скринінгу кандидат надсилає свої документи, його перевіряє внутрішня служба безпеки компанії та деякі профільні спецслужби. Наші спікери зазначили, що документи — камінь спотикання для багатьох ІТ-спеціалістів, які переходять в оборонку. Адже далеко не у всіх актуальні військово-облікові документи, а вони є обов’язковими при працевлаштуванні. Наступний етап перевірки — поліграф. Деякі пріоритетні запитання ставлять ще рекрутери на першому етапі співбесіди. Наприклад, чи немає у кандидата родичів першої лінії в росії чи на тимчасово окупованих територіях. Більш детальну розмову вже проводить поліграфолог. «При перевірці на поліграфі мене запитували про зв’язки з росією, білоруссю та тимчасово окупованими територіями. Зокрема, чи немає у мене там родичів. Також були запитання про вживання психоактивних речовин, фінансовий стан і борги, зв’язки зі спецслужбами інших країн», — зазначає Дмитро. HRD компанії «Генерал Черешня» розповів, що у них перевірка відбувається швидко, адже компанія співпрацює з кількома поліграфологами. І результати вони отримують ввечері або вранці наступного дня. Представники інших компаній зазначили, що в деяких випадках кандидатам доводиться зачекати 3-4 дні, адже на поліграф є черга. Після того як внутрішня служба безпеки разом з HR погоджують результати поліграфа, відбувається фінальна співбесіда з безпосереднім керівником кандидата. Окремі компанії до неї ще долучають когось із директорів. А після підписання усіх документів, зокрема NDA, співробітник приєднується до команди. «Крім NDA у нас є усна домовленість, що про компанію ми публічно не говоримо нічого. Я не вказував її назву у своєму LinkedIn, про те, з чим я працюю та де розташований офіс, не знають навіть мої рідні. Всередині компанії ми не називаємо імен, у нас є позивні, за якими ми звертаємося і в листуванні, і під час особистих зустрічей в офісі. А всі дзвінки відбуваються без камер», — розповідає Дмитро. 🟢 Мотивація — знищення ворога. Як компанії заохочують спеціалістів іти до них працювати Оборонним компаніям, які зберігають анонімність і не поширюють інформацію про свої продукти, буває досить складно зацікавити кандидатів проєктом. Тоді як більшість ІТ-компаній можуть розповісти деталі про свою розробку. «Щоб заохотити спеціалістів, ми продаємо їм ідею і те, що робимо. Коли до мене вже на фінальних співбесідах приходять кандидати, я можу сказати їм „за міжнародною аналітикою наші продукти знищили більше техніки й особового складу, ніж будь-хто за минулі 70 років, хочете з нами?“ І це наш мотиватор. „Плюшки“ є в компанії, але основне, чим ми зацікавлюємо, — ідея», — розповідає Людмила, представниця однієї з miltech-компаній. Більш відкритим компаніям легше залучити нових спеціалістів. Андрій Лавренович зауважує, що завдяки тому, що компанія веде соцмережі та розповідає про деякі внутрішні досягнення, вона може притягувати якісних спеціалістів, які розуміють, куди йдуть працювати. «Ми публічно розповідаємо про себе лише 15-20% інформації, решта — на фінальних етапах співбесід. Тому якщо вас хантять з мілтеку, важливо розуміти, що те, що з вами проговорюють — це вершина айсберга. А основне, чим ми мотивуємо, — це знищення русні», — зауважує Каріна Літковець, Head of recruitment and adaptation в Airlogix. Щодо бронювання, то нині — це не причина того, чому технічні фахівці йдуть в оборонні компанії, зазначають спікери. Адже забронювати можуть на пошті, заправці, у магазині. «Бронювання зараз не ключовий фактор, тільки ним нікого не зацікавиш. Якщо раніше лише miltech міг запропонувати бронювання, і то частково, то зараз воно доступне у багатьох сферах», — розповідає Олександра, Head of Recruitment в Ukrspecsystems. «ІТ-спеціалістів у мілтеку захоплює те, що вони можуть фізично протестувати свій продукт і отримати фідбек. Уявіть, ви тримаєте свою розробку в руках, їдете на полігон тестувати її, бачите, як вона працює. Знайомитеся з військовими, які кажуть, що ваш продукт крутий і він вже врятував життя їхніх побратимів. У наших компаніях цінним є саме залучення», — каже Людмила. 🟢 Як залучають до роботи студентів Важливою цільовою аудиторією для найму в оборонці є студенти, кажуть спікери. Представників української молоді багато на ринку, вони добре розбираються у нових технологіях. HRD компанії «Генерал Черешня» розповів, що компанія співпрацює з деякими профільними вишами та залучає їхніх студентів до роботи. «Ми розуміємо, що у нас є простіші завдання, коли потрібно не новий продукт розробляти, а удосконалити наявний. І тут можна взяти людину з меншим досвідом», — каже Андрій Лавренович. «Наша компанія також зацікавлена у студентах. Навіть якщо людина працювала з іншим стеком, віримо: якщо інженер хороший, він зможе легко перевчитись. Головне, щоб очі горіли», — ділиться Олександра, Head of Recruitment в Ukrspecsystems. Студентам не обов’язково йти відразу на ІТ-посаду. Можна почати з позиції паяльника та кар’єрно зрости всередині компанії. «Пайка — непроста робота, і коли ви ній навчаєтесь, то починаєте добре розуміти продукт. Після пайки можна перейти в QA, R&D, Hardware чи Embedded, це певна ланка розвитку. Плюс почати з паяння — це швидкий вхід. Студент може за тиждень пройти у нас навчання та вже працювати. А за рік перейти в R&D. Також мотивувати може зарплата, в інтернів-паяльників вона вища, ніж в інтернів-айтівців», — розповідає Людмила, представниця однієї з компаній. Спікерка додає, що у їхній компанії графік роботи позмінний, тож студенти можуть починати роботу після навчання. «Щоб залучити тямущих студентів, ми спілкуємося з деканами та професорами вишів, адже вони добре бачать розумних молодих людей, які готові щось робити для держави. Нещодавно ми їздили в НАУ та відібрали там у команду кількох студентів третього та четвертого курсу. Зараз вони працюють у нас, і техлід просто в захваті від їхньої роботи», — каже Олександра, Head of Recruitment в Ukrspecsystems.

Вибив вікно автобуса і врятував людей: що відомо про 13-річного Кирила Ілляшенка, який став героєм СумПід час ракетної атаки в Сумах 13-річний Кирило Ілляшенко вибив вікно та допоміг пасажирам вибратися з палаючого автобуса. Хлопець отримав поранення, але врятував багатьох.

Часом наш організм у незвичний спосіб намагається донести нам про проблеми, збиваючи з пантелику багатьох лікарів. Так і сталося з 71-річною скрипалькою, причина постійного кашлю якої здивувала навіть найдосвідченіших працівників сфери медицини.

Про це Мусаєв написав у себе на ФБ."У 1987 році я служив у 6 Управлінні КДБ СРСР у Москві. Найбільш важливим напрямом роботи 6 Управління було вербування бізнесменів капіталістичних країн. Саме того року нашим Управлінням було завербовано 40-річного бізнесмена зі США Дональда Трампа на псевдо "Краснов", - повідомив відставний генерал з Казахстану.До своєї заяви Мусаєв прикріпив одну зі своїх минулих публікацій, в якій стверджує, що Трамп є особою, що "ідеально вербується":Читайте також: В перспективі може бути домовленість між Путіним і Трампом щодо питання розподілу сфер впливу, - генерал Мусаєв"Є таке поняття як вербуємість об'єкта. За своїм досвідом оперативної роботи в КДБ-КНБ можу точно сказати - Трамп відноситься до категорії людей, які ідеально вербуються. У мене немає сумнівів, що Росія має компромат на президента США, що протягом багатьох років Кремль просував Трампа на пост президента головної світової держави".У коментарях до допису генерал Мусаєв зазначив: "Сподіваюся й третій замах переживу".Чинна казахстанська влада вимагає від Австрії видати їй Мусаєва, але офіційний Відень вважає переслідування генерала політично вмотивованим й відмовляє в екстрадиції.Трамп і росіяни у 80-хУ січні 2021 року лондонська газета The Guardian навела подробиці біографії Трампа щодо відвідин СРСР та Росії у вигляді основних думок з книги "Американський компромат: як КДБ культивував Дональда Трампа" (American Kompromat: How the KGB Cultivated Donald Trump, and Related Tales of Sex, Greed, Power and Treachery) журналіста Крейга Ангера (Craig Unger) про нібито приналежність нинішнього американського лідера до радянської агентури.Ангер описує, як Трамп вперше з’явився на радарі росіян у 1977 році, коли він одружився зі своєю першою дружиною Іванною Зельнічковою, чеською моделлю. "Трамп став об’єктом шпигунської операції, яку контролювала розвідка Чехословаччини у співпраці з КДБ", - йшлося у матеріалі The Guardian.Через три роки Трамп відкрив свою першу велику нерухомість, готель Grand Hyatt New York біля залізничного вокзалу Grand Central. Трамп купив 200 телевізорів для готелю у радянського емігранта Семена (Сема) Кисліна, який був співвласником компанії Joy-Lud Electronics на П'ятій авеню.За словами Ангера, Joy-Lud контролювався КДБ. Кіслін натомість заперечує, що мав стосунок до радянського Комітету держбезпеки.Потім, у 1987 році, Трамп і Івана вперше відвідали Москву і Санкт-Петербург. Підприємця "підгодовували" розмовами про те, що він повинен піти в політику."Трамп був ідеальною ціллю у багатьох відношеннях: його марнославство, нарцисизм зробили його природною ціллю для вербування. Його вирощували протягом 40 років, аж до його обрання", - робив висновок Ангер.Про начебто як вербування Трампа саме у 87-му каже й Мусаєв.Відвідини Радянського Союзу Трампом, що мали місце у липні 1987 року, та його спілкування з Михайлом Горбачовим, тоді згадувалися у публікації New York Times.Trump Tower з апартаментами для ПутінаТоді ж, наприкінці 80-х, Трамп загорівся ідеєю побудови у Москві готеля-хмарочоса Trump Tower, але вона так ніколи й не була реалізована. До цього проєкту Трамп і його люди повернулися у 2010-х. Згідно з повідомленням CNN, Фелікс Сатер та Майкл Коен розглядали можливість облаштування у Trump Tower у Москва-Сіті ексклюзивного пентхауза, який планувалося подарувати Володимиру Путіну. Однак, пізніше від такого задуму довелося відмовитися.Дружба родини Іванки Трамп з родиною російського олігарха Романа Абрамовича2018 року американська агенція Bloomberg писала про те, як Іванка Трамп та зять президента США Джаред Кушнер вже не один рік підтримують дружні стосунки з парою Роман Абрамович - Дар'я Жукова, які тоді постійно проживали у Сполучених Штатах.За даними авторів статті на сайті Bloomberg, чоловіки зустрічалися зо 3-4 рази, тоді як їхні дружини приятелюють ціле десятиліття.2014 року подружжя Кушнерів на запрошення Жукової провело 4 дні у Росії. Вони навіть сиділи разом на благодійній вечері, присвяченій збору коштів для Московського єврейського музею, а Кушнер інвестував в онлайновий арт-бізнес, засновником якого є Жукова.nullТоді Іванка розмістила фотографії події в Instagram і подякувала Жуковій за "незабутні чотири дні у Росії!".Познайомила ж Іванку та Дар'ю колишня дружина Руперта Мьордока, Венді Денг.За даними The Bell, станом на 2017 рік брат президентського зятя - Джошуа Кушнер - це ключовий бізнес-партнер Жукової. У 2010 році фонд Джошуа Кушнера Thrive Capital, перерахувавши $1,5 млн, врятував від закриття стартап Жукової Artsy - онлайн-платформу для колекціонерів мистецтва.Абрамович раніше був переважно відомий як уповноважений родини першого президента РФ Бориса Єльцина, з початком повномасштабного вторгнення РФ фігурує у статусі неформального перемовника між Москвою, Києвом та Заходом.2022 року Абрамович потрапив під санкції і, як можна дізнатися з повідомлень ЗМІ, перебрався до Туреччини.

Перш ніж ми перейдемо до обговорення всіх запланованих тем, я хочу для себе дещо прояснити. Як сталося, що Ви, народжений у Канаді, проживали в Торонто, а згодом переїхали до США, стали священником не просто Римо-Католицької Церкви, а саме Української Католицької Церкви, яку в Україні називають Греко-Католицькою?  Я розумію, що в околицях Торонто проживає багато українців, але вони все ж у меншості. Так само знаю, що там є українські церкви, але, знову ж таки, їх не так багато. Як так сталося, що Ви обрали саме цю Церкву? Чи були Ви якось пов’язані з нею раніше? Чи, можливо, маєте родинні або інші зв’язки з Україною?  І, зрештою, чому саме східний обряд?Джейсон Шарон, Фото: скріншот На той момент я мав стільки ж спільного з Україною, скільки з Мозамбіком, Руандою чи Індією. Я не мав жодного зв’язку з Україною. Але коли випадково відкрив її для себе, а випадковостей, як ми знаємо, не буває, адже за всім стоїть Бог, я був вражений і не міг натішитися цим відкриттям. Це було багатство і краса, яких я ніколи раніше не знав у своєму житті.  Я навчався на римо-католицького священника, коли у 1998 році поїхав до України викладати англійську мову в Українському католицькому університеті. Там мене глибоко зворушив український народ, який зазнав стількох страждань.Мене вразила глибина їхньої віри, багатство культури та безстрашні герої, які чинили опір жорстокій системі гноблення. Я зрозумів, що не можу просто захоплюватися цим здалеку — я повинен стати частиною цього.  Краса українських традицій набагато перевершує те, що ми маємо на Заході. Тут ми втратили своє коріння і відчуття напрямку, тоді як Україна зуміла зберегти ці давні й вічні істини. І у своїй щедрості українці прийняли мене з розпростертими обіймами.Отже, наскільки я розумію, перед вами не стояв вибір між католицизмом Західного чи Східного обряду. Ви вже свідомо обрали для себе служіння в Українській Греко-Католицькій Церкві, чи не так?Так, без жодного сумніву. Краса притягує душу. Захід, особливо після Французької революції, почав атакувати власні традиції, втрачаючи деякі з найпрекрасніших своїх надбань.  З якоїсь причини українська душа має особливу, глибоку прив’язаність до краси — ліричної краси в поезії, у пісні, в іконописі. Вона стає прихистком під час бурі. Я вважаю, що сьогодні Захід потребує України так само, як і Україна потребує Заходу на цьому етапі своєї історії.Скільки разів ви були в Україні?О, можливо, 10. Я прожив в Україні три роки наприкінці 1990-х, за часів президента Кучми, а потім виїхав приблизно у 2002 році. Повернувся лише у 2012-му.  Тоді багато хто вважав, що революції більше не буде, що шанс Помаранчевої революції втрачено і що Україна поступово скочується назад в орбіту Москви. Ніхто не міг передбачити, що вже за два роки, у 2014-му, Майдан змінить хід історії.  Сьогодні Україна веде епічну боротьбу за своє виживання.  Я повернувся в перший день війни, щоб урятувати 23 дітей-сиріт, а потім...Отче, ми ще детальніше поговоримо про це пізніше, а зараз я хотів би поставити вам ще одне запитання. Я знаю, що ви одружені з українкою. Розкажіть, будь ласка, кілька слів про вашу родину.Так, вона допомогла мені ще глибше полюбити Україну.  Коли я приїхав викладати англійську мову, я зустрів свою кохану дружину Галину, яка родом із Червоноградського району, з міста Соснівка. Ми одружилися у Львові, у Шевченківському гаю, і двоє з наших сімох дітей народилися на Львівщині. З того часу ми переїхали до Канади, а зараз живемо у США.  Завдяки її підтримці та натхненню я зміг стати священником Української Греко-Католицької Церкви.Нехай Бог благословить вашу родину.  Джейсон Шарон, Фото: скріншот Отче Шарон, давайте детальніше зупинимося на тому, що ви вже почали розповідати. Я б назвав це рятувальною операцією або місією порятунку. Ви згадали, що на початку російського вторгнення приїхали в Україну, щоб урятувати дітей-сиріт.  Розкажіть, будь ласка, більше про цю місію. Що саме відбувалося?На нашій парафії є багато американців, які не мають українського коріння. І от один з них хотів усиновити дитину з України.... І ми допомагали їм у процесі усиновлення. А потім почалася війна.  Один чоловік із нашої парафії разом із дружиною пообіцяли одній із цих дітей, що якщо з нею станеться біда, вони будуть поруч. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, цей чоловік, який не розмовляє українською і не має українського коріння, сказав: "Їхня боротьба — це і моя боротьба. Я їду рятувати цих сиріт".Діти опинились у зоні прямої загрози, на шляху наступу російських військ, що рухалися з півночі. Вони перебували в районі Києва, і у нас було зовсім мало часу для дій. Як ви знаєте, Юрію, в той момент тисячі людей намагалися евакуюватися з України і перетнути кордон із Польщею.  Ми не гаяли ні хвилини. Одразу вирушили в аеропорт, сіли на перший доступний рейс і вилетіли з Піттсбурга через Гельсінкі до Варшави. Щойно приземлилися, взяли таксі прямо з аеропорту і вирушили до кордону з Україною. Дорога зайняла три з половиною, можливо, чотири години, а може й більше – вже точно не пам’ятаю.Ми були чи не єдиними, хто їхав в Україну, за винятком ще однієї людини, тоді як сотні тисяч людей відчайдушно намагалися виїхати. У той момент ми зрозуміли, що це може стати нашим випробуванням, нашою місією.  Ніхто не знав, що чекає попереду, але ми вирішили, що наші особисті страхи та плани відходять на другий план. Головним було дістатися до дітей і виконати дану їм обіцянку — врятувати їх.  Ми молилися, щоб Бог вів нас і давав сили у цій справі.Скільки всього дітей вдалось врятувати?Там було 23 дітей-сиріт, а також близько 17 дітей разом із матерями. Вони не були сиротами, але, як і всі, прагнули якнайшвидше дістатися безпечного місця. Тож загалом наша група налічувала приблизно 45 осіб.Отже, після того як ви прибули до дитячого будинку і забрали дітей разом із матерями деяких із них, куди ви їх повезли далі?Так, Юрію, у той момент вибратися з країни було надзвичайно складно через величезний потік людей, які масово тікали через польський кордон. Єдиним реальним варіантом був автобус, оскільки їм надавався пріоритетний проїзд у зеленій зоні. Подорожувати власними автомобілями було нереально, адже у нас просто не було для цього ресурсів.  Я зміг зв’язатися з друзями, яких знав ще з часів викладання в Україні у 1999 році, і вони допомогли знайти автобус. Нам пощастило з водієм — справжнім героєм, який відмовився брати гроші за свою роботу. Ми сплатили лише за пальне.  Ми зрозуміли, що стояти в нескінченних чергах на польському кордоні — це не вихід. Тому ухвалили рішення їхати через Карпати до Словаччини. Саме туди ми й вирушили.Отже, ви поїхали до Словаччини, і де зараз ці діти?Тож зараз вони розкидані по різних місцях.  Ми дісталися Словаччини з наміром доправити дітей до США, де вони могли б залишатися зі своїм законним опікуном, поки триває війна.  У Кракові ми звернулися до українського консульства і зустрілися з послом. Ми пояснили, що хочемо зробити все в найкращих інтересах дітей і діяти виключно в межах закону.  Посол відповів: "Те, що ви зробили, — це величезна справа, і від імені України ми вам дуже вдячні. Але ви не можете вивезти цих дітей за кордон. Вони повинні залишатися недалеко від України".  Оскільки у законного опікуна 23 сиріт були родичі в Литві, дітей тимчасово розмістили там. Вони прожили в Литві майже рік, приблизно вісім місяців.  Коли ситуація дещо стабілізувалася, вони змогли повернутися до України. Відтоді їх влаштували в різні родини, які змогли подарувати їм любов, турботу і відчуття справжнього дому.Чи є можливість, що в майбутньому цих дітей усиновить американська родина? Наприклад, так само, як ту дитину, про яку ви згадували, яку усиновив член вашої церкви?Можливо, колись. Наскільки я розумію – зрештою і ви, і ваші глядачі знаєте це краще за мене. Як я розумію, іноземці не можуть всиновлювати дітей, поки триває війна. Як тільки війна закінчиться, тоді процес усиновлення може відновитися. Але поки триває війна - це неможливо.Ну, я сподіваюся, що після закінчення війни ці діти знайдуть родини. Можливо, в Україні, можливо, за кордоном, але я вірю, що вони отримають новий дім, адже вони цього справді потребують.  Отче, ще одне запитання щодо цієї рятувальної місії, якщо можна так її назвати. Ви нічого не згадали про свою доньку, але я бачив багато ваших інтерв’ю на YouTube, де ви розповідали, що вона теж брала в ній участь. Розкажіть, будь ласка, більше про її роль у цій місії.Це сталося без мого відома. Приблизно за день до мого повернення до Америки моя донька несподівано залишила навчання. Вона була студенткою університету, але без жодного попередження сіла на літак і вирушила до сиріт, щоб супроводжувати їх у Литву. Вона хотіла переконатися, що діти в безпеці, допомогти їхньому опікуну та підтримати Алана — людину, яка профінансувала і координувала значну частину цієї місії. Пізніше Алан ще близько десяти разів їздив в Україну, продовжуючи допомагати.  Так, це моя донька Софія — і я неймовірно нею пишаюся.  Згодом вона знову повернулася в Україну і вирушила до Литви, де допомагала багатьом людям. Їй також доводилося повертатися в Україну, щоб підтримати літніх людей, які не могли виїхати самостійно. Вона допомагала їм з ліками, документами та супроводжувала їх, щоб забезпечити безпечний перетин кордону.  Я безмежно пишаюся своєю донькою.І ми також дуже пишаємося вашою донькою. Насправді, ми захоплюємося всім, що ви робите для нас, отче.  Гаразд, давайте змінимо тему.  Вас запросили очолити молитву перед мітингом у Батлері, штат Пенсильванія, саме в той день, коли відбулася спроба замаху на Дональда Трампа, республіканського кандидата в президенти США. Як так сталося, що організатори обрали саме вас? Наскільки мені відомо, Дональд Трамп – протестант, євангеліст. Однак вони не запросили римо-католицького священника, який би представляв найбільшу християнську спільноту в США, і навіть не звернулися до євангельського пастора. Натомість вони обрали священника Української Греко-Католицької Церкви. Як так сталося?Так, пан Трамп не дурна людина. Він розумний і далекоглядний лідер, а його передвиборчий штаб добре поінформований. Вони знали, що Західна Пенсильванія має понад 130-річну історію української імміграції. Тож справа була не лише у мені.  На мітинг також запросили українського православного священика, щоб він відкрив захід. Іншого українського греко-католицького священика попросили провести молитву на іншому мітингу. З якихось причин вони вирішили запросити і мене.  Вони розуміють, що українські католики глибоко шанують традицію, і що в цьому регіоні проживає багато представників УГКЦ. Думаю, саме тому вони звернулися до мене. Вони хотіли показати, що поділяють ті самі цінності, що й українські християни, і прагнули, щоб це було відображено на всіх трьох їхніх головних мітингах у Західній Пенсильванії.Отче, за що Ви тоді молилися?Знаєте, я молився за те, щоб наша нація знову стала великою, але це можливо лише через Божу благодать. Саме завдяки Його милості наша країна буде захищена і повернеться на правильний шлях. А коли вона стане на цей шлях, ми зможемо допомогти і всьому світу знайти свій напрямок.  Але без Божої благодаті та Його Святого Духа наш народ не зможе подолати кризу, в якій він зараз перебуває. Нам конче необхідна ця благодать, щоб вистояти перед викликами, подолати насильство і напади, спрямовані проти нашої країни, наших родин і всього світу.  Ось про що я молився. І, з Божого провидіння, того дня сталося й дещо інше.Щодо дещо іншого, отче Шарон, чи можна сказати, що Бог врятував життя тодішнього кандидата в президенти США Дональда Трампа через вашу молитву?  Адже, як сказано в Посланні святого Якова (5:16): "Бо дуже могутня ревна молитва праведного!"Розумієте, ми, священики, лише нікчемні слуги. Ми як глиняні посудини, якими Бог користується за Своєю волею. Коли нас висвячують, ми даємо обітницю служити Йому так, як Він бажає, а не так, як хочемо ми.  Так, я вірю, що через підняті в молитві руки можуть відбуватися великі речі, і я переконаний, що саме це сталося того дня. Я не соромлюся про це говорити.  Про це я розповідав і людям у натовпі. Вони питали, чому я пішов трохи раніше, ще до самого пострілу, і я пояснив їм це в присутності представників ЗМІ та Секретних служб. Я сказав їм, що моя молитва, моя робота виконана, маючи на увазі, що я молився за його захист. Але їхнє завдання полягало в тому, щоб продовжувати молитися, адже молитва рятує людей, молитва рятує народи.  Я сказав їм, що вони повинні молитися, тому що там були ті, хто прагнув забрати його життя.Отче Шароне, чи мали Ви тоді нагоду бодай трішки поспілкуватися з Дональдом Трампом?Так, мав. Щодо нашої розмови: я не можу розкрити всіх деталей, але можу сказати, що ми говорили про Україну. Це була дуже коротка бесіда, яка тривала не більше кількох хвилин. Я сказав йому: "Пане Трамп, вам не віддали належне за те, що ви зробили для України під час вашої першої каденції. Ви надали ракети "Джавелін", які відіграли критичну роль у перші дні війни. Ви забезпечили доступ до навчань із військовими НАТО. Ви також передали малі кораблі для Чорного моря. Ви зробили багато важливих речей, і я вдячний вам за це. Хотів би попросити вас розглянути можливість продовження такої ж політики підтримки України під час вашого другого президентського терміну".  Він відповів: "Дякую". А потім додав: "Якби я був президентом, цієї війни ніколи б не сталося. Але щоб мати мир, необхідна сила. Ми хочемо, щоб Америка знову була сильною, щоб наші союзники були в безпеці".  Ось, власне, і вся наша розмова.Отче, ще одне питання щодо цієї події в Батлері, штат Пенсильванія.  Під час своєї інавгураційної промови 20 січня Дональд Трамп сказав:  "Лише кілька місяців тому в прекрасному полі Пенсильванії куля вбивці розірвала моє вухо. Але я відчував тоді, і ще більше вірю зараз, що моє життя було врятоване не просто так. Бог врятував мене, щоб зробити Америку знову великою".  Чи справді для цього, як гадаєте?Гадаю, що так. Я вірю, що Бог використовує людей так само, як Він використовував Кіра в Книзі пророка Ісаї, і як Він використовував багатьох правителів протягом історії для здійснення Своїх задумів. Я бачу це і в Дональді Трампі. Він, як і всі ми, є грішником, але я переконаний, що Бог використовує його для того, щоб зробити нашу країну та світ кращими, приймаючи закони, які захищають життя та сім'ю не лише в Сполучених Штатах, а й в усьому світі.  Він не фінансує аборти, що, на мою думку, глибоко пов'язано з ширшою моральною кризою сучасного світу. Ми маємо війну в Україні через аборти. Ми стоїмо перед загрозою ядерної війни через аборти. Йдеться про знецінення людського життя. Якщо утроба матері не є безпечним місцем, то ніде на Землі людське життя не може бути захищеним.  Я вірю, що Бог використовує його для поширення Євангелія життя і захисту прав сім'ї, і події того дня лише зміцнили цю віру в мені як у священнику. Я священик і засновник неприбуткової організації "Покрова Пресвятої Богородиці", яка поширює вчення про Марію як Покровительку. Ні Дональд Трамп, ні його команда не знали цього, коли запросили мене помолитися в той день. Проте у своїх проповідях я часто говорю про роль Марії як Покровительки.  Цей день мав також глибоке історичне значення, пов'язане з Пресвятою Дівою. 13 липня 1917 року вона з’явилася дітям-пастушкам у Фатімі і передала пророцтво про те, що якщо не діяти, Росія поширить свої блуди по всьому світу. Саме цього дня я говорив з Трампом про загрози, які несе Росія.  Прямо навпроти місця, де він виступав, розташована святиня, маленька Капличка, присвячена Матері Божій з Фатіми. Усе це відбувалося 13 липня, в день, який у римо-католицькому календарі є святом Марії – Містичної Троянди.Крім того, цю дату з Божою Матір’ю пов’язує ще одна подія. 13 травня 1981 року, у день свята Фатіми, куля влучила в Папу Івана Павла II і ледь не забрала його життя. Це ще одне чудо, що пов’язує ці події з Фатімою та її посланням.Усі ці знаки свідчать про те, що Бог не просто бере участь у тому, що відбувається, особливе значення в цих подіях відіграє також і Богородиця. Вони є пророчими для світової історії. Україна стоїть у самому центрі цих подій, як і Америка, і ми живемо в часи, які мають виняткове значення.Пропоную кілька хвилин поговоримо про надії, які український народ покладає на Дональда Трампа. Чи вірите ви, що Дональд Трамп зможе сприяти припиненню жорстокої російської війни в Україні?Я твердо вірю в це, і моя переконаність не змінюється, навіть попри заяви деяких із найвідданіших прихильників Трампа в його оточенні. Дехто з них не підтримує Україну. Наприклад, Такер Карлсон і Джей Ді Венс висловлювали думки, які явно не є корисними. Інші представники консервативних медіа також не проявляли особливої підтримки Україні.  Однак два дні тому я слухав віцепрезидента Майка Пенса, і він, так само як і я після розмови з президентом Трампом, переконаний, що Трамп буде корисним для України. Він не є радикальним ізоляціоністом, як деякі люди в його колі.  Він вірить, що всі народи прагнуть процвітання і свободи, і саме цього він добивається. Україна — наш союзник, союзник у боротьбі за свободу, і я не вірю, що він залишить своїх союзників без підтримки. Я переконаний, що він сприйматиме відмову від союзника як прояв слабкості, подібно до того, що сталося в Афганістані за часів Байдена. Президент Трамп ніколи не захоче повторити цей сценарій, зрадивши своїх партнерів.  Саме тому я вірю, що, попри вплив декого з його оточення, він ухвалить власне рішення підтримати Україну, дотримуватися Будапештського меморандуму і подати світові чіткий сигнал: якщо ви є другом Сполучених Штатів, то Сполучені Штати залишаться вашим вірним союзником.І ми дуже сподіваємося, що він зможе завершити цю війну, і хочемо, щоб це сталося якнайшвидше. Але хто знає? Час покаже.  Ще одне питання. Зараз у Сполучених Штатах проживає багато українців, які були змушені тікати від війни — як на самому початку російського вторгнення, так і пізніше. Деякі з них, можливо, навіть живуть у районі, де ви служите як священик УГКЦ. Чи підтримує ваша церква контакт із цими людьми? Чи надаєте ви якусь допомогу біженцям з України, які зараз перебувають у США?Так, ми допомагаємо. Разом із дружиною ми спонсорували близько восьми людей, які приїхали сюди, і багато інших членів нашої громади також долучилися до підтримки біженців. Наша допомога зосереджена на тому, щоб вони могли якнайшвидше адаптуватися та стати на ноги.  Просто забезпечити їх усім необхідним недостатньо. Це не принесе їм справжньої користі, а навпаки, може позбавити їх почуття гідності. Ми вважаємо, що найкраща підтримка — це допомогти їм облаштуватися тут, поки триває війна, і надати необхідні ресурси для самостійного життя. Один із ключових аспектів цього процесу — вивчення мови. Саме цим займається моя дружина, яка щодня витрачає години, допомагаючи українцям освоювати англійську та інтегруватися в нове середовище.Ми також допомагаємо їм встановлювати контакти, і часто вони самі знаходять можливості для працевлаштування та житла. Оселившись, вони стають незалежними, і це дає їм справжнє відчуття гідності — знати, що вони використовують дари, дані їм Богом, щоб забезпечити свої сім’ї. Вони не потребують подачок, і ми не підтримуємо ідею простої роздачі милостині.  Ми допомагаємо, коли це дійсно потрібно, але ніколи не робимо за інших те, що вони можуть зробити самі. Наша роль полягає в тому, щоб допомогти їм дістатися сюди, знайти роботу, опанувати мову та облаштувати житло. Після цього вони самі стають на власні ноги. Саме це і є чудовою особливістю цієї країни — якщо ти готовий працювати, ти зможеш забезпечити себе і свою родину.  Зрештою, наша найбільша надія полягає в тому, що вони повернуться в Україну, щоб вона не зникла з лиця землі. Як ви знаєте, Україна переживає серйозну демографічну кризу. У довгостроковій перспективі країна не зможе відновитися, якщо її народ не повернеться на батьківщину. Ми тут, щоб допомогти в цей складний час, але для справжнього відродження потрібні інші нації, натхненні прикладом Америки, які мають піднятися і відновити свої землі. І тут найперше думаю про свою кохану Україну.Щиро дякую Вам, отче, за Вашу допомогу і підтримку, за все, що Ви робите для України та українського народу. Це справді гідно великої поваги.  Але дозвольте ще одне запитання. Ви знаєте, що в Україні ми часто чуємо, що люди на Заході втомилися від війни і хочуть, щоб вона якомога швидше закінчилася. Я їх розумію.  Але що думають і говорять про війну в Україні люди у Сполучених Штатах? Я маю на увазі християн, католиків — не лише римо-католиків, але й, наприклад, вірян УГКЦ. Як вони сприймають російську агресію зараз?Розпочну з того, що люди справді виснажені війною. Українці втомилися від війни. Втомилися всі. Тема війни вже не займає стільки місця в новинних стрічках, як у перші місяці. Тоді вона залишалася головною темою 90, 100, і навіть 120 днів поспіль. Тепер це вже не так.  Багато хто майже забув про війну в Україні, а ті, хто досі пам’ятає, відчувають глибоку втому. Вони хочуть, щоб усе це нарешті скінчилося. Це очевидно навіть через зменшення пожертв. Спочатку люди донатили великі суми, аби підтримати Україну, але зараз, на жаль, це поодинокі випадки. Військова втома реальна. Але, звісно, ніхто не відчуває її більше, ніж ті чоловіки й жінки, які служать у лавах української армії.  Водночас важливо розуміти, що насправді існують дві війни. Ви втомилися від однієї, а ми – від іншої. Є війна, яку всі бачать, війна, де Україна стікає кров’ю. Фізична війна.Але Україна також має усвідомлювати, що паралельно триває ще одна війна – культурна війна на Заході. Проти неї виступають Дональд Трамп та багато інших. Це війна проти гідності, проти сім’ї, проти природної людської сутності. І Україна не застрахована від цієї загрози. Вона вже насувається на ваш народ.  Це форма ідеологічної, культурної та релігійної війни. Я хвилююся за Україну, бо коли нинішня війна з Росією завершиться – а вона завершиться – люди всією душею ринуться до Заходу, не усвідомлюючи, що водночас вступають у нову боротьбу. Культурна війна вже охоплює Європу та Америку, і вона наздожене Україну. Є ризик, що суспільство некритично прийме ці руйнівні ідеологічні наративи, які підточують саму основу людської гідності. Ми бачимо це в нав’язуванні ідеології одностатевих шлюбів, атаках на гідність дітей та підриві батьківських прав.  Україна має бути готовою. Війна з Росією закінчиться, але тоді розпочнеться нове протистояння – ідеологічне та духовне. Це буде битва за сім’ю, за віру, за фундаментальні цінності. І вона може виявитися ще запеклішою.

Штучний голод був частиною геноциду, бо одночасно тривали й репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви, каже історикиня Дарія Маттінглі Захід довгий час ігнорував чи не найбільший злочин Радянського Союзу Голодомор 19321933 років, який забрав мільйони життів українців. Нині ситуація змінюється все більше країн визнає його геноцидом. Які події спонукають Захід до цього?  Війна, що триває з 2014 року, і повномасштабне вторг­нення Росії в Україну спонукають Захід бачити Голодомор тим, чим він був насправді, геноцидом. Під час колективізації в СРСР найбільший опір їй чинили саме українці. Голодомор був не першою спробою упокорення України відлік можна вести від Батуринської різанини чи війни Івана Виговського. Це відносини між імперією та країнами, які вона хоче підкорити. У 1930-ті Росія вдалася до геноцидних практик штучного голоду на території радянської України. Нинішня російсько-українська війна висвітлила те, що тривало протягом кількох століть. Підтримка України зробила неможливим не називати речі своїми іменами. Але ж іще в 1930-ті були спроби сказати світу правду. Британський журналіст Ґарет Джонс першим у західній пресі заявив про Голодомор в Україні. Американський історик Джеймс Мейс автор звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору закликав до визнання геноциду українського народу. Чому Захід тоді не реагував на цю трагедію?  Тут багато політичних причин. Навіть під час Голодомору звістки про голод і його штучний характер перетинали український кордон. Відомості надавали консули різних країн. Останні дослідження свідчать, що про Голодомор були добре поінформовані не лише політики в Канаді, США і Британії чи країн-сусідів СРСР, а й навіть в Іспанії обговорювали цю трагедію. Тож про Голодомор у 1930-ті світ знав. Але це не стало темою широких обговорень у пресі й серед політиків. По-перше тому, що більша частина України була у складі СРСР, у якого були непрості відносини зі світом. До того ж ставлення до людського життя в Європі на той час відрізнялося від сучасного. Сьогодні ми дивуємося: як так, чому вони не хотіли допомагати? Але тоді більшість виборців не знала, що таке Україна. Замовчування факту Голодомору також зіграло свою роль. По-друге, в західних академічних колах ніхто не хотів досліджувати Голодомор, бо було мало матеріалів, свідчень очевидців. У часи холодної війни західні політики більше хотіли знати про Росію, що була ворогом і потенційним загарбником. Пентагон та наукові заклади виділяли кошти на вивчення саме російської, а не української історії. Такі дослідники, як Джеймс Мейс, були сміливі вони ризикували кар'єрою, вивчаючи непопулярні теми. І Мейс, і Роберт Конквест були найперші серед західних академіків і довели те, що пізніше підтвердили архіви: голод був, і він був штучний, померли мільйони. Ці дослідники наражали себе на нищівну критику ревізіоністів, що обстоювали відбілювання радянської історії. Вони не вважали за потрібне бачити мільйони жертв та штучний характер Голодомору, не кажучи про те, щоб визнати його геноцидом. Під час холодної війни були періоди пом'якшення, коли Захід був ладен щось пробачати, тому не вважав за потрібне порушувати тему Голодомору. Усі зусилля щодо вивчення штучного голоду докладали лише окремі люди, як-от Мейс і Конквест, або українська діаспора. Коли під час "гласності й перебудови" ситуація змінилася, стали можливими дослідження Голодомору. Як радянській владі вдавалося приховувати смерті мільйонів людей жертв Голодомору?  Спроби розповісти про голод 1933 року були навіть серед радянських письменників. Про нього писали Аркадій Любченко, Іван Кириленко, Юрій Яновський, пізніше згадували Михайло Стельмах, Василь Земляк. Звісно, вони вбачили інші причини бачили цей голод лише на місцях, не сприймали його як наслідок цілеспрямованої політики, розповідали про нього обережно, бо активно працювала цензура. Росія вдалася до геноцидних практик На початку 1960-х голод 1933 року згадували в історичних працях як "продовольчі труднощі". Однак на Заході всі згадки про голод ретельно блокували. Багатьом відома історія Ґарета Джонса плеяда західних журналістів, які працювали в Москві, виступила проти нього, заявивши, що він усе вигадав. Так, голод був, але масово люди не вмирали. Радянський режим активно використовував своїх агентів впливу серед західної медіаспільноти. Був терор із боку держави, коли людей, які намагалися щось заявити, переслідували. За не­з'ясованих обставин загинув Віктор Кравченко, який був одним із виконавців Голодомору на місцях. Емігрувавши на Захід, він намагався донести правду про штучний голод, депортації, ГУЛАГ. Комуністи Франції, підбурювані СРСР, подали на нього позов до суду, однак Кравченко виграв судовий процес, символічно отримавши 1 франк як компенсаційну виплату. Була ще одна стратегія, крім замовчування теми Голодомору всередині країни та використання західної журналістської спільноти для дискредитації. Під час німецької окупації скасували заборону вшановувати загиблих. Це використали як привід для дискредитації самих згадок про Голодомор їх пов'язували з нацизмом. І тепер деякі історики-ревізіоністи в Росії й на Заході стверджують, що Голодомор став частиною нацистської пропаганди. Радянські злочини, звісно, згадували у пропаганді Третього Рейху, але це не означає, що їх не було. Просто для нацистів це стало виправданням їхніх дій на окупованій території. Навіть у рецензіях на книжку американської дослідниці Енн Епплбаум "Червоний голод: війна Сталіна проти України" кілька критиків закидало їй, що це була нацистська пропаганда. Свідків Голодомору в діаспорі намагалися очорнити, виставити колаборантами. Замовчування всередині й дискредитація за кордоном були основними методами приховування факту Голодомору. Якими методами тоталітарна радянська система упокорювала українців?  На думку Романа Сербина й багатьох інших дослідників, Голодомор був лише частиною геноциду, оскільки одночасно відбувалися репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви. На відміну від голоду в інших республіках СРСР, ми маємо послідовне підкорення української нації. Станіслав Косіор та Йосип Сталін у листуванні зазначали, що українські куркулі відрізняються від російських тим, що вони культурні. Також згадувалися Визвольні змагання як "петлюрівський спротив" тобто в українських селян було розуміння того, що вони можуть спротивом чогось досягти. Більше того, вони мали власні політичні цілі під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року на Полтавщині, Харківщині, Київщині більшість голосувала за есерів, за українські національні партії, підтримка більшовиків була найменша. І саме ці регіони найбільше постраждали від голоду 19321933 років. Голод і доступ до ресурсів виявилися ефективними методами контролю населення, коли влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує. Під доступом до ресурсів мається на увазі також доступність освіти й можливість обіймати певну посаду бухгалтера чи куховарки в колгоспі. Цей доступ упокорював людей. Коли людину зводять до базових інстинктів виживання під час голоду, то вона стане готова до покори, навіть не будучи лояльною до держави. Розпад СРСР продемонстрував, що лояльності серед українського населення не було ніхто не вийшов на вулиці захищати радянський режим. Навпаки, українці, як і литовці, латиші, естонці, наприкінці 1980-х виходили на протести, ставали в ланцюги солідарності. Голодомор так і не досяг своєї цілі повного упокорення народу. Одночасно з Голодомором радянські політики також вдавалися до таких методів, як обмеження пересування людей, закриття кордонів України, припинення українізації спочатку в Російській Федерації, а тоді і в Україні. Одночасно з репресивними практиками хлібозаготівлі в листопаді 1932 року почали практикувати м'ясозаготівлі в разі невиконання селянами плану зі здавання хліба була реквізиція м'яса. У селян, які не могли здати зерно, забирали корів, чим також прирікали людей на голодну смерть. Це була послідовна політика знищення частки населення заради упокорення більшості. Чи можна назвати Голодомор 1930-х елементом гібридної війни проти українців?  Абсолютно. Того, хто наважувався називати речі своїми іменами, змушували замовкнути. Докія Гуменна чесно писала про колгоспи та колективізацію і її по­збавили членства у Спілці письменників, що означало також закриття доступу до карток і їдалень. Із 1934-го почалися репресії проти священників, їх усували від служби та знищували. Загалом колективізація була не засобом модернізації, а навпаки. Італійський історик Андреа Ґраціозі зазначав, що Голодомор і колективізація створили "новий старий режим", де доступ до ресурсів визначали не грошові, ринкові відносини, а членство в партії чи відносини з номенклатурою. Попри те, що ліквідували неписьменність, проводили вакцинацію, розгорнули будівництво, знищили багато нерадянського: культурні традиції, релігійні практики, архітектурні пам'ятки. Натомість створювали типові колгоспи. Це також геноцидна практика, оскільки знищували національну спадщину. Колгоспні клуби, сільради всюди були однакові, й Україна почала мало відрізнятися від сільської місцевості європейської частини Росії. Яких змін, з точки зору історії, зазнала українська ментальність через масове знищення голодом?  Є ґрунтовна збірка свідчень про зміни українського громадянського суспільства під час колективізації, укладена американським дослідником Вільямом Ноллом. Він збирав ці свідчення у 19921993 роках. Нолл був музикознавець, він приїхав в Україну збирати матеріал про зміни у традиційній музиці. Але його співрозмовники свідки Голодомору хотіли розповідати саме про голод. Вони згадували життя до колективізації як іншу реальність. Суспільство вже зазнавало впливів модернізації, воно могло перейти на новий етап розвитку без колективізації західний досвід свідчить, що для модернізації не обов'язково потрібні жертви. Травма Голодомору виробила в багатьох людей стокгольмський синдром вони розповідали, як їх врятували в яслах або дитячому садку. Але хто врятував? Ті самі люди, які відбирали хліб у батьків, а потім давали його дітям. Неможливість оплакувати загиблих, вшановувати їхню пам'ять усе це позначилося на українській ідентичності. Але люди пам'ятали, переповідали родинні історії, тому під час гласності все це спливло на поверхню. Також змінилися відносини між громадянами й державою. Доступ до освіти, роботи в місті, членство в партії сприймалися як гарантія виживання. Сільська праця не вважалася престижною, пенсії були мізерні. Тому, коли в 1970-х провели паспортизацію, люди не захотіли залишатися в селі. Через це виник брак робочих рук, до посівних і збиральних кампаній залучали студентів і робітників. Загалом зміни в ментальності це предмет окремого дослідження. Влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує Ви згадували національне піднесення кінця 1980-х, ланцюги солідарності. Але на перших президентських виборах більшість проголосувала не за дисидента В'ячеслава Чорновола, а за партійця Леоніда Кравчука. Це результат ментальних змін, про які ми говорили?  І так, і ні. Кравчук родом із Волині, Голодомор не зачепив його родини. Натомість Чорновіл походить із Черкаської області. Тут ми знову повертаємося до геополітичної ситуації. Навіть американці під час розпаду СРСР не підтримували прагнення України до незалежності. Тому не лише для місцевих еліт, а й для Заходу незалежність була несподіванкою, вони прагнули мінімізувати ризики. Кравчук мав досвід керування на різних посадах, належав до політичної еліти. Ніхто не вірив, що дисидент Чорновіл прийде до влади. Прагнули обрати відомого політика, який знав, як працювати з партійними босами, що лишилися при владі. Тенденція "не розхитувати човен" була як зовні, так і всередині України. Суспільство тоді було інертне. Це позначилося й на результатах виборів у програмі Чорновола була побудова іншої України, а в Кравчука усталена система. Складно сказати, чи можливою була перемога Чорновола за тодішніх обставин. Чи є нинішня війна продовженням спроби Росії знищити наш народ у 1930-х?  Жодних сумнівів. Бачимо всі геноцидні практики на окупованих територіях знищення освіти, культурних пам'яток, утиски української мови, заперечення історії та руйнування пам'ятних знаків Голодомору, терор проти активістів, навіть перевірка на наявність патріотичного контенту в телефонах або татуювань. Діє контроль ресурсів бачимо, хто має доступ до гуманітарної допомоги на окупованих територіях. В інформаційному полі так само є замовчування або викривлення реальності, діють як корисні ідіоти, так і медійники, що працюють на російську пропаганду. Як Волтер Дюранті (американський журналіст, у 19201930 роках очолював московське бюро газети The New York Times. Країна) свого часу заперечував Голодомор, так тепер Ґрем Філіпс (британський журналіст, активно співпрацює з російськими телеканалами. Країна) заперечує російські злочини. Ті самі практики й та сама мета упокорення України, знищення її еліти й активістів, зведення людей до базових інстинктів виживання, коли вони фізично залежать від окупаційної влади. Як і під час будь-яких війн, є колаборанти. Але політика на окупованих територіях свідчить, що в Москві розуміють: Україна існує, і послідовно намагаються її знищити. Путінська Росія сьогодні наслідує СРСР сталінської доби. У цьому світлі визнання Голодомору геноцидом стає частиною інформаційної війни. Треба, щоб масове знищення українців в 19321933 роках асоціювалося у світу з сучасною Росією. Хто найперше має займатися таким просвітництвом Українська держава, науковці, діаспора?  Якби в Української держави було більше ресурсів, то в ідеалі цим мала б займатися вона. Демократична держава є виразником сподівань і прагнень населення. Розуміння Голодомору, поширення знань, висвітлення його геноцидної природи має іти від науковців, українського громадянського суспільства, діаспори. Їхні зусилля мають об'єднатися, саме так можна донести правду до світу. Багато зусиль до цього докладалося ще в період гласності, з кінця 1980-х. І світ усе краще розуміє суть Голодомору, особливо під час війни, коли увага прикута до України. Шкода, що люди дізнаються правду саме завдяки війні, але маємо те, що маємо. Світ досі часто не поінформований про штучний характер голоду і про його наслідки кілька мільйонів загиблих. Якщо про винищення євреїв Голокост відомо в усьому світі, то слово Голодомор мало що каже пересічному європейцю чи американцю.  Найперша причина Голодомор не вивчають у загальноосвітніх школах так, як Голокост. Інформації про нього не вводять до культурного дискурсу, де Голокост розглядають як геноцид, злочин, що не має повторитися. Проте навіть в американських школах є діти, які нічого не чули про Голокост. Що вже казати про Голодомор, якого навіть немає у шкільній програмі. Так само фільми, присвячені темі голоду, не стали на Заході частиною пам'яті про минуле. Нині через війну поширення знань про Голодомор відбувається швидше, але попереду ще багато роботи і для Української держави, і для діаспори. Змінилися відносини між громадянами й державою Яке значення для України має визнання світом Голодомору геноцидом нашого народу?  Це відновлення історичної правди, визнання злочину. Ідеться не про компенсацію чи покарання виконавців Голодомору, вони всі вже померли. Під час свого дослідження 2014 року я робила інтерв'ю з одним колишнім комсомольцем, що брав участь у хлібозаготівлях. За два місяці після цього він помер. Але для жертв того злочину його визнання є встановленням символічної справедливості. Мільйони людей загинули, ще мільйони зазнали страждань, що змінили їхнє ставлення до життя, все це вже неможливо відшкодувати. Але злочин потрібно назвати злочином, щоб це був урок на майбутнє. Те, що Голокост визнали геноцидом, запобігло іншим геноцидам. Визнання геноциду українців унеможливить повторення злочинів окупаційної влади проти населення та допоможе згуртувати західну спільноту проти імперії, якою Росія залишається. Воно спричинить зміни навіть і в самій Росії. Це переосмислення, рефлексія над минулим. Тому важливо, щоб світова спільнота визнала, що нас скривдили, що це не має по­вторитися і кривдник має бути засуджений. Це важливо для нашого подальшого життя не як жертв, а як борців, які досягли справедливості. Передплатити журнал "Країна"

Під Поштовою площею в Києві археологи знайшли залишки стародавнього міста - дерев'яні вулиці, будівлі й предмети побуту часів Київської Русі. Ці знахідки показують, як виглядав Київ понад тисячу років тому, коли він мав торговий порт на території сучасної Поштової площі. Це місце стало полем боротьби: забудовники прагнули перетворити його на торговий центр, але археологічні знахідки розкрили інші перспективи. Небайдужі кияни об'єдналися, щоб зберегти унікальну пам'ятку й створити тут музей. Як відкриття під Поштовою площею пов'язане з історією хрещення Київської Русі, середньовічними торговими шляхами, які історичні памʼятки знайшли археологи, дізналася кореспондентка Gazeta.ua. НА ЗАВАДІ СТАВ МАЙДАН Сходами із камʼяних плит спускаємося до нижнього ярусу площі за церквою Різдва Христового. Разом зі співзасновницею Музею однієї нації на Поштовій площі й мистецтвознавицею Ольгою Рутковською опиняємося у місці, яке колись було котлованом. - Цей хрест тут не даремно стоїть, - Ольга щільніше пригортає сіре пальто до стану, щоб укритися від вітру. Показує на металевий хрест, що стоїть перед входом у підземну частину музею. - Ми фактично стоїмо на руслі стародавнього ручая. Він прямував від гір і протікав тут в напрямку Дніпра. Ось цей схил з фунікулером - це те місце, де тягли Перуна (язичницький бог. У IX-X ст в Київській Русі його вважали володарем неба, покровителем князів. - Gazeta.ua). А Перунове святилище було там, де зараз Міністерство закордонних справ. Це місце пов'язане з хрещенням Русі та стародавнім портом, який був тут в середньовічний період. Матеріальні свідчення його існування були виявлені саме тут. Над нами вирує Поштова площа. Бетонні опори і ворота до підземної частини музею оздоблені зображеннями релігійних та історичних постатей. Археологічні дослідження тут почалися не відразу, розповідає Рутковська. - Історія перетворення Поштової площі починається в 2005 році, - веде далі мистецтвознавиця. - Тоді Київ ухвалив рішення про реконструкцію Поштової площі. Проте проєктні пропозиції постійно переглядалися і проєкт ніяк не могли затвердити. До речі, тоді вперше з'явилась ідея з підземним торговим центром - У 2012 році в розпорядженні з'явилось формулювання "реконструкція транспортної розв'язки", замість площі. Будували мостовий перехід, тунель біля річкового вокзалу. Але ідея використати прилеглу територію нікуди не ділася. Щоправда, діяли вже за методами часів Януковича. Тобто, вирішили будувати підземний торговельний комплекс, як другу чергу транспортної розв'язки. Територію під нього не відводили. До проєкту реконструкції транспортної розв'язки додали другу чергу через певний час і провели конкурс для залучення інвестора. Це швидко відбулося. Передбачалось завершити будівництво ТРЦ вже у 2014 році. Відповідно до вимог законодавства, кожен новий об'єкт у центрі Києва на історичних територіях - має будуватися після конкурсу проєктів та повинен супроводжуватися наглядом археологів. Але для Поштової площі конкурс так і не проводила, а археологи вперше опинилися тут лише у 2014 році. - На заваді планам будівництва ТРЦ став Майдан, Революція Гідності, - запевняє Ольга. - Після цих подій змінилося і ставлення до вимог законодавства. Про багаті археологічні шари цього району було відомо ще з часів прокладання метро на Подолі. Однак у радянський період справа до їх ретельного вивчення не дійшла. Під час археологічного супроводу будівництва ТРЦ під Поштовою площею - шар за шаром розкривались залишки планування стародавньої вулиці, мощення, а також залишки стін, нижні вінці зрубів будівель починаючи з XVIII і до XI століття. Дерев'яні конструкції добре збереглися завдяки особливим умовам ґрунту і вологи. Археологічні шари добре збереглися - Що цікаво, історія Києва в археологічних пластах відкривається у високій якості збереження, - розказує Ольга Рутковська. - Незважаючи на численні перебудови та зміни, археологічні шари часто зберігаються у відмінному стані. Тут, на Подолі, особливо після пожежі 1812 року, були великі зміни, масштабне перепланування. Але завдяки традиції використання при будівництві переважно стрічкових фундаментів в будівлях, археологічні шари добре збереглися. Кожен день розкопок на Поштовій площі приносив нові відкриття: фрагменти будівель, предмети побуту, монети, прикраси та інші артефакти. І - сліди порту, який був частиною відомого торговельного шляху "з варяг у греки", що з'єднував північні країни зі Східною Римською імперією (Візантією. - Gazeta.ua). - Коли археологи почали роботу, журналісти відразу звернули увагу на розкопки. У 2015 році сюди приїхали навіть депутати Верховної Ради, щоб на власні очі побачити залишки стародавньої забудови. Саме розголос і увага не дозволили зруйнувати пам'ятку - розказує мистецтвознавиця. Але для забудовників торгового центру археологічні знахідки стали перешкодою тільки тоді, коли залишки середньовічного кварталу потрапили в Державний реєстр нерухомих пам'яток у грудні 2016 року. ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМʼЯТКИ Стіни котловану мають хвилястий орнамент - сліди від буру. Навколо лежать груди каміння та глинистого ґрунту. Територія заросла деревами і чагарниками. Коли сюди у червні 2018 вперше потрапили захисники пам'ятки, то знайшли серед сміття, просто неба, величезну купу археологічної деревини - рештки древніх споруд. Завдяки заснуванню Музею більшість знахідок вдалося зберегти. У 2017 році, вже після внесення пам'ятки у Державний реєстр, забудовник зробив спробу продовжити будівництво залізобетонної конструкції підземного ТРЦ. За їхнім планом на площі мала зв'язати залізобетонна плита на рівні міжповерхового перекриття ТРЦ. Ця плита якраз співпадала з рівнем археологічного пласту пам'ятки XI століття. На заваді цим планам став розголос, електронна петиція Акіма Галімова на захист пам'ятки та ініційовані Аннабеллою Моріною мистецькі акції на території пам'ятки. Міська влада мусила реагувати - розглянути петицію, відреагувати на спроби будівництва. Був зроблений припис щодо припинення будівельних робіт. І тоді ж з'ясувалось що погоджений проект будівництва ТРЦ відсутній, а плани забудовника суперечать вимогам закону щодо збереження пам'ятки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Які секрети "приховує" найдовший міст України та який вигляд має: фото Ця історія зі спробою бетонування спонукала активну частину київської громади об'єднатися для захисту пам'ятки і почати безстрокову мирну акцію. Основною метою громадського руху стало спонукати владу до створення музею на відкритій на Поштовій площі археологічній пам'ятці, сучасного музею що забезпечує гідну презентацію історії Києва. Об'єдналось тоді 20 громадських організацій, ініціативна група громадського руху отримала назву "Музей на Поштовій". Члени ініціативної групи, депутати Верховної Ради України ініціювали у 2018 році судові позови на скасування містобудівних умов і обмежень будівництва ТРЦ та арешту самовільно побудованої конструкції накриття ТРЦ на Поштовій площі. Київська міська рада у 2018 році ухвалила два рішення щодо припинення будівництва ТРЦ та інвестиційного договору. СТАРОДАВНІЙ "ХОЛОДИЛЬНИК" Територія музею на Поштовій площі складає понад 6000 кв. м і охоплює частину середньовічного Києва вздовж Дніпра. Археологи вже досягли рівня XI століття. Але існує версія, що ці шари можуть вести до ще більш ранніх часів. - Є версія, що це - місце злиття річки Почайна з Дніпром у стародавні часи. Археологи під час розкопок натрапили на русло, яке спостерігали ще під час прокладання метро. Цей водотік, за літописами, зливався з Дніпром і міг бути місцем, де стояв храм Святого Іллі Пророка - один із перших християнських храмів на території Києва, - пояснює мистецтвознавиця. - Він згадується в 940-х роках, у часи правління князя Ігоря. І як би наші літописи не переписувалися під концепцію хрещення Володимиром, справжню історію не вдалося викреслити з давньоруських літописів. Існує опис служби, у якій брали участь християни-дружинники князя Ігоря. Ольга наголошує, що для історії Києва цей період є важливим, адже він розкриває глибше історію християнства на наших землях, а вона має значно глибше коріння ніж прийнято вважати.Подальші дослідження пам'ятки можуть дати більше інформації про ІХ століття, про стосунки з вікінгами, що з'явились на нашій території, формуючи свій південний торговий шлях. Про століття пов'язане з правлінням Аскольда, який у 860-х роках був охрещений і приніс християнство на ці землі. - Це історія Києва, про його значення в ті часи. Київ мав порт, і це було надважливо в середньовічні часи. Ми одразу маємо зв'язок з тим пластом історії, про який в просторі Києва не йдеться, - додає Рутковська і запрошує пройти за залізний паркан до частини під бетонним перекриттям. Ми втратили частину важливого археологічного об'єкта Через хвіртку потрапляємо до старої портової вулиції. Прохід огороджено червоною стрічкою. - Ліворуч, - Ольга зупиняється біля великої дерев'яної конструкції і пояснює, - залишки Хрещатицьої башти. Це частина укріплень Старого Подолу. Тут була розкрита велика прямокутна зрубна конструкція, яка частково розібрана. Під час робіт будівельники решту стінок знесли, щоб техніці було легше заїжджати й вивозити ґрунт. А в результаті ми втратили частину важливого археологічного об'єкта. Хрещатицька башта згадується в багатьох джерелах. Її можна знайти в документах Івана Мазепи, на планах Києва XVII століття. Берегова лінія була там, де зараз річковий вокзал - Це не просто легенда або здогадка - а реальний об'єкт, який існував, і ми маємо можливість бачити його сьогодні. До речі, ті частини башти, які вдалося зберегти, зараз у нашій експозиції. Під час робіт їх просто викинули на вулицю, і вони пролежали під відкритим небом. Ми зробили все, щоб максимально захистити ці залишки і дати їм нове життя в музеї. Коли заходимо у підземний простір площі - немов поринаємо в ХІ століття. Тишу порушує відлуння кроків, ритмічне крапання води. Стіни котловану під площею прорізали товщу землі, що шарами розкриває різні періоди історії столиці. У музеї прохолодно й вогко. Ольга веде далі. Опиняємося на території садиби, яка обслуговувала київський порт. - Оця смужка стовпчиків - це залишки паркану ХІ століття, - показує на залишки старого дерева Рутковська. - За ним пролягала центральна портова вулиця. Берегова лінія була там, де зараз річковий вокзал. Відповідно на тому боці вулиці була вантажна зона, де розкрили спеціальні майданчики для прийому вантажів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жаби у підвалах, жовта вода і карасі у полях: як живуть у підтопленому селі, де захлинувся наступ РФ на Київ Позаду підсвічується невелика локація. За звітами археологів, на цьому майданчику були знайдені печатки. - Їх називають княжими, булами. Тут же знайдена була береста, митні пломби - сліди діяльності митниці. В історичних джерелах перші згадки про митників тут йдуть з IX століття. Митниця працювала, судячи з печаток, безперервно багато століть, - розказує мистецтвознавиця. Ольга зупиняється біля дерев'яної конструкції, врізаної в землю. - Тут ми маємо ще один цікавий об'єкт, - вказує вона на масивні дошки у формі великого короба. - Ця дерев'яна конструкція того ж періоду, що й паркан. Її виявили під підлогою будівлі, яка стояла вище. Будівля мала дощаті стіни і мала не житлове призначення, а цей об'єкт, що був спеціально облаштований під будівлею, виготовлений із дубових дощок - археологи назвали коробом. Тут не було знайдено слідів виробництва.. Зате тут було виявлено багато кістяків риби. Ольга пояснює, що в середньовіччі такі споруди використовували для зберігання запасів на зиму, наприклад, солоної риби чи м'яса. Це було своєрідне середньовічне сховище, схоже на холодильник. - Що цікаво, короб мав спеціальну конструкцію - по центру був жолобок із нахилом до трикутного відсіку. Перегородка піднімалася й опускалася. Ми системно зволожуємо цей об'єкт, щоб він не розсохся, не перетворився на труху. Гляньте на цю дошку. Колись вона була ідеально рівна по площині. Їй ніби й немає тисячі років. Жителі Києва завжди цінували комфорт Над коробом височіє ґрунтова стіна - фрагмент археологічного шару, який не розкопали. У товщі землі видно прошарки із залишками деревини, сліди життя і подій різних історичних періодів.. - Це дерев'яний прошарок XVII століття, має сліди моження дороги - є одним з тих знаменитих київських дерев'яних мощень. Їх почали будувати ще в IX-X століттях, - показує вона на деревʼяну конструкцію в землі на рівні очей. - Жителі Києва завжди цінували комфорт у пересуванні. Уже в IX-X століттях в Києві на Старому Подолі, були вимощені дороги, наголошує Ольга. ПЕРУНОВЕ СВЯТИЛИЩЕ Майже в центрі локації із землі піднімається угору унікальна археологічна знахідка - Боричів узвіз. Деревʼяні балки трохи понівечені, але окреслюють напрямок дороги. Це - одна з найдавніших вулиць Києва, яка відіграла ключову роль в економічному і культурному житті міста протягом багатьох століть. Узвіз був головною артерією, що з'єднувала річковий порт на Подолі з Верхнім містом - князівським центром і духовним осередком. - Це легендарна траса, яка пов'язана із літописним описом про скидання Перуна. Це шлях пов'язаний з візитами послів до княгині Ольги. Узвіз багато разів згадується в літописах, - каже мистецтвознавиця, вказуючи на дерев'яну дорогу. Стародарня дорога була побудована на опорах і мала мостову з дощатим настилом. Ось там, де ви стоїте - це рівень ще більш стародавнього пласту цієї дороги. Конструкція траси - своєрідний дерев'яний віадук, що компенсував перепади рельєфу. Шлях починався від Дніпра, йшов схилом угору і виходив на гору, де зараз верхня станція фунікулера. - Уявіть собі, що там, де нині розташоване міністерство, було Перунове святилище. Після того, як скинули Перуна, князь Володимир побудував там першу християнську церкву святого Василія, а вже потім будувалась Десятинна церква. Цей шлях був центральною дорогою, що вів з Гори до порту. Назва "Боричів узвіз", яка використовується зараз, з'явилася в імперські часи. Історичні назви об'єктів переписували на свій манер, щоб стерти нашу ідентичність. Насправді він мав назву "Бірючів", адже бірючами називали митників. Це місце не мало жодного відношення ні до Бориса, ні до бору. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бізнесмен вкладає у село мільйони доларів: як там живуть і вчаться люди З часів IX-X століть Боричів узвіз був частиною торгового шляху "із варяг у греки", яким проходили купці, товари і воїни. Тут транспортували товари з Дніпра, підіймаючи їх на гору до головних князівських установ і соборів. Торгівля між Північною Європою і Візантією через Київ була важливою частиною міжнародної економіки, а Боричів узвіз відігравав у цьому значну роль. Історичні джерела також пов'язують Боричів узвіз із легендарними подіями. За однією з версій, саме тут знаходилась Почайна, де нібито відбулося хрещення киян за князя Володимира у 988 році. Знайшли цілу колекцію з близько сотні козацьких люльок - Ця територія тісно пов'язана з важливими історичними подіями, - продовжує Рутковська. - Навіть у пізніші часи, після татаро-монгольської навали, коли міська територія зменшилася, і там, де нині башта, була межа міста, ця частина довгий час залишалася за його межами. Але вже в період Гетьманщини тут існувала так звана Хрещатицька застава, адже контроль за акваторією завжди був важливий. Тут знайшли цілу колекцію з близько сотні козацьких люльок з різних матеріалів. Поруч узвозу археологи знайшли залишки склодувної майстерні XI-XII століття. У ґрунті збереглися рештки пічки, фрагменти цегли і кераміки з її конструкції. У середньовічному Києві масово виготовляли скляні прикраси і посуд. Частіше це були ємності для рідин - кухлі, фляги. Технологія виготовлення прийшла до нас з інших країн. Спочатку в Києві працювали запрошені майстри, зокрема під час будівництва храмів, адже для мозаїк використовували смальту - кольорове скло. - Потім наші майстри перейняли цю технологію. У численних археологічних звітах видно, що в прибережній частині Подолу майстерні знаходили буквально через кожні два квартали. Але наша цікава тим, що вона, ймовірно, працювала як гуртівня - тут було скупчення готових виробів. Виготовляли тут не тільки посуд, але й прикраси - скляні браслети, каблучки, намистини. Також на території археологічної пам'ятки виявлено багато індивідуальних знахідок - монети, прикраси, хрестики, каблучки, фрагменти зброї і збруї. Все це виготовлено з різних металів, траплялись золоті й срібні. "СПАРТАНСЬКІ УМОВИ" Глибина археологічного шару сягає вглиб ще близько на 5 м. Під час розкопок науковці зібрали артефакти для опрацювання, але дерев'яні споруди винесли на вулицю, де вони лежали під відкритим небом. Голова музею Віталій Білецький врятував ці елементи, зізнається Ольга. Жінка проводить через місток до головної експозиції. - Усі інсталяції - це фрагменти об'єктів, які були викопані разом із ґрунтом, - під стінкою вертикально стоять частини берегової лінії. - Оця балка зі стовпами - це фрагмент пірсу, який виносився в Дніпро, щоб приймати човни. Поруч стоять рештки Хрещатицької башти. В експозиції представлені і результати Всеукраїнського відкритого конкурсу "Річкова брама тисячолітнього Києва". Ольга Рутковська розповідає, що конкурс був проведений за ініціативи Віталія Білецького та дав можливість всім охочим висловити свої бажання щодо розвитку Поштової площі (конкурс проводився з листопада 2018 по липень 2019 року). ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бєлгородський квартал і "друзі" з Білорусі: як живе наймолодше місто України біля кордону Конкурс проводили в два етапи: перший був відкритий для всіх, другий - для професійних команд. Основна мета - залучити суспільство та знайти рішення для перетворення площі на комфортний простір, з інтеграцією підземного музею. Під час заходу піднімали важливі питання щодо туристичної інфраструктури Києва, яка ще не розвинена належним чином. Результати обговорення передали міській владі. У Європі з 80-х років працює технологія консервації пам'яток археології Засновники музею пройшли непростий шлях Активісти прагнули перетворити це місце на музей світового рівня. Ольга пояснює, що для збереження пам'ятки вони домоглися національного статусу, а також провели "Всеукраїнський відкритий конкурс на концепцію розвитку Поштової площі". - У Європі з 80-х років працює технологія консервації пам'яток археології, яка дозволяє їх зберігати та робити основою для експозицій, так створені провідні археологічні музеї в Європі - розповідає Рутковська. - Така методика дозволяє відвідувачам максимально поринути в контекст історичного періоду. Україні, Києву важливо перейти до застосування такого підходу, адже він є більш актуальним ніж демонстрація знахідок у вітринах в будівлях музеїв. Музей на Поштовій переконався в цьому на практиці. Демонстрація безпосередньо пам'ятки та створеної у підземному просторі волонтерської експозиції - користуються не змінним попитом, хоча відвідувачі перебувають тут у спартанських умовах, однак повертаються сюди знову і знову, приводячи знайомих. Ми мріяли, що держава створить музей, додає Ольга. - У 2018-2019 роках ми сподівалися що держава включиться у створення музею на пам'ятці, адже за законом це власність держави. Тим більше, що нами вже було доведене непересічне значення пам'ятки і вона отримала національне значення, - розповідає Ольга. - Ми провели багато зустрічей. Однак, жодного продуктивного результату. У 2020 році, маючи за плечима результати конкурсу, презентації нашої ідеї музеєфікації пам'ятки на міжнародних форумах (MBA Krakow 2019, CHNT-25 та ВІдень, 2020), ми розробили дорожню карту завершення будівництва Поштової площі зі створенням міського музею і передали Києву. Віталій Кличко підтримав ідею. Ми ініціювали створення міської робочої групи, що мала напрацювати план дій на підставі нашої дорожньої карти. Але минуло пів року, перш ніж створили робочу групу, яка зібралась лише раз і не дала результату. На столі під інсталяціями лежать знахідки музейників Тож для ініціаторів створення музея, стало зрозумілою необхідність створення самостійного незалежного музею, музею просто неба, музею що здатний нести відповідальність та зберігати пам'яткую. В лютому 2022 року музей створений як юридична особа незалежними киянами. На столі під інсталяціями лежать знахідки музейників. Їх виявили у ґрунті, що залишився на підпорках. Це залишки кісток тваринного походження, деякі з них віком до тисячі років. Є також фрагменти скла, яке покрите перламутровим шаром - це ознака того, що воно пролежало в ґрунті щонайменше 300 років. Серед інших знахідок - частина пивного кухля з двошаровим склом. І фрагменти стародавньої цегли, що у середньовіччі використовувалася для будівництва храмів. Ольга Рутковська розповідає про різноманітні знахідки, які були виявлені під час розкопок. Серед них - рештки одягу, шкіряного взуття, що зберігається краще за тканину. Металеві предмети, такі як монети чи прикраси, зокрема із зображенням Стефана Баторія, що свідчать про поширення його символіки в литовський період. Зараз у музеї приймають відвідувачів за попереднім записом У 2016 році, коли пам'ятку внесли до реєстру, забудовник припинив фінансування археологів. Вони пішли, залишивши ключі від вагончика. У ньому пізніше виявили мокрий пакет із берестою, який перетворився на кашу через вологу. Команда музею врятувала ці знахідки. Береста - була цінною для написання документів і побутових речей, тому її збереження є важливим для істориків, оскільки це надзвичайно крихкий матеріал. - Ми маємо зараз підтвердження що Міністерство культури та стратегічних комунікацій зацікавлене в спільній розробці алгоритму розвитку музею, що має бути прецедентом для використання інших пам'яток археології, - каже Ольга. - Це не просто, але нам вдалося знайти спільну мову. Новий очільник міністерства серйозно зацікавився цим питанням, і ми сподіваємось на подальші кроки з реальними результатами. Ольга розповідає, що частина команди музею пішла на війну, нажаль, є ті, що повернулись на щиті. Також команда займається волонтерською діяльністю, допомагаючи військовим і медикам. Музей живе і працює. Усі роботи із збереження пам'ятки археології та історії національного значення, підтримки та охорони території виконують власними силами. Зараз у музеї приймають відвідувачів за попереднім записом. Організовані відвідування - безкоштовні. Однак кожен охочий може підтримати діяльність команди музею благодійним внеском.