Тренд пошуку "Корупція"

Запропоновані норми можуть змінити звичний порядок у війську, але перед набуттям чинності документ має пройти ще кілька етапів.

Кабінет Міністрів України підтримав законопроєкт, який розширює права військовослужбовців Збройних сил України у сфері запобігання корупції. Документ, розроблений Міністерством оборони, передбачає зміни до Дисциплінарного статуту ЗСУ.

Як повідомляє mod.gov.ua.

Запропоновані норми дозволять військовим повідомляти про ймовірні корупційні та пов’язані з корупцією правопорушення, а також про інші порушення Закону України “Про запобігання корупції”. Такі звернення можна буде надсилати уповноваженим підрозділам або посадовим особам, відповідальним за запобігання та виявлення корупції.

Як зміняться права військовослужбовців

Чинна редакція Дисциплінарного статуту передбачає, що військовослужбовець може подати звернення у разі незаконного рішення командира щодо нього самого, порушення його прав або неправомірного притягнення до відповідальності.

Законопроєкт має розширити ці підстави. Після набуття документом чинності військові зможуть офіційно інформувати про виявлені ознаки корупції незалежно від того, чи стосується можливе порушення безпосередньо їхніх прав.

Окремо документ закріплює гарантії захисту викривачів. Військовослужбовця не можна буде звільнити зі служби, змусити до звільнення, притягнути до дисциплінарної відповідальності або застосувати до нього інші негативні заходи через повідомлення про можливу корупцію.

Військові, які стали викривачами, також зможуть отримувати заохочення відповідно до вимог розділу ІІ Дисциплінарного статуту Збройних сил України.

Канали повідомлення про корупцію у ЗСУ

Законопроєкт надає військовослужбовцям можливість самостійно обирати спосіб передавання інформації про ймовірне правопорушення.

Внутрішні канали: Єдиний портал повідомлень викривачів і спеціальні телефонні лінії.

Регулярні канали: звернення до Національного агентства з питань запобігання корупції, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань або прокуратури.

Зовнішні канали: передавання інформації медіа, громадським об’єднанням чи професійним спілкам.

Директор Департаменту з питань запобігання та виявлення корупції Міністерства оборони України, полковник юстиції Сергій Степанян наголосив, що ухвалення законопроєкту необхідне для належного правового захисту військовослужбовців, які викривають корупцію у ЗСУ.

Коли нові правила можуть набути чинності

Підтримка урядом ще не означає набуття запропонованими нормами чинності. Законопроєкт має розглянути та ухвалити Верховна Рада України, після чого документ повинен підписати Президент України.

У разі завершення всіх передбачених процедур військовослужбовці отримають ширші можливості для повідомлення про корупцію та законодавчі гарантії захисту від переслідування через такі звернення.

Дивіться ще:

• НАБУ викрило посадовця ЗСУ, підозрюваного в отриманні близько 2 млн доларів хабара від забудовника за право будівництва житла для військових; розслідування триває.
• Офіс військового омбудсмена за чотири місяці прийняв майже 8 тисяч звернень, кожну скаргу перевіряють і надсилають висновки відповідним посадовцям для оперативного реагування.
• Кабмін звільнив Євгена Хмару з посади заступника міністра оборони за власним бажанням на тлі можливого призначення очільником оборонного відомства.

Розкажіть про we.ua своїм друзям та знайомим! Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Так працює реферальна програма на Платформі we.ua: Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

Розмістіть своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників на we.ua і буде більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

Якщо Ви - відомий(-а) insta-блогер, чи YouTube-інфлюенсер(-ка) з великою кількістю підписників, ми будемо зацікавлені у співпраці з Вами для популяризації Платформи we.ua у вашій аудиторії читачів, глядачів та фоловерів. Дайте про себе знати на info@we.ua , ми будемо дуже раді Вашій участі в популяризації we.ua.

У будинку Кочаряна пройшов обшук

У юристів є давній жарт про те, що "злочинність організована, а ти — ні". Події останніх декількох днів додають до цього жарту зовсім не смішну реальність про "систематизовану корупцію", яку в Офісі Президента хочуть як мінімум "контролювати", а ще краще — "очолювати".

Саме такі меседжі зранку, 19 серпня, українці почули на чергових плівках про топкорупцію. Тоді Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) розпочали спецоперацію "із викриття злочинної організації, що діяла під керівництвом чинного та колишнього народних депутатів України за участі високопосадовців Офісу Президента України та інших осіб".

У подальші дві доби з'явилися відео із розшифровками записів розмов членів злочинної організації, серед яких прокурори САП назвали:

Максима Микитася (колишнього нардепа та бізнесмена, який очолював "Укрбуд", а нині має низку гучних кримінальних проваджень);

Вадима Столара (чинного нардепа від забороненої ОПЗЖ та бізнесмена із давніми інтересами у київській нерухомості та девелопменті);

Ірину Мудру, заступницю Керівника Офісу Президента України (березень 2024 – серпень 2026), яка до цього була заступницею Міністра юстиції України;

Віктора Дубовика, Генерального директора Директорату з питань правової політики Офісу Президента (до 2024 року був керівником Офісу протидії рейдерству Міністерства юстиції України);

Олену Ференц, заступницю Міністра юстиції України та низку посадовців АТ "Сенс Банк", а також низку менш відомих прізвищ (та менш високих посад).

Оприлюднені плівки показали ймовірний вплив членів злочинної організації на Мінюст, суди, "Сенс Банк"; їхні схеми відмивання грошей та рейдерського захоплення компаній, які належать третім особам, використання для цього підроблених документів тощо. Все в дусі 90-х, але ми в 2026. Тому до перерахованого переліку додалися ще й хакери.

Правовий аналіз оприлюднених плівок не є метою даного тексту, цю оцінку зробить Вищий антикорупційний суд в процесуальний спосіб. Натомість з огляду на те, що з березня 2024 року Ірина Мудра та Віктор Дубовик відповідали в ОП за судову реформу, проаналізуємо, куди ж привели Україну ці діячі на два з половиною роки. А головне — що робити далі?

Спадщина Смирнова

У березні 2024 року після звільнення Президентом Андрія Смирнова, який обіймав посаду заступника Керівника Офісу Президента, на цю позицію призначили Ірину Мудру. Смирнов майже одразу отримав від НАБУ та САП підозру в незаконному збагаченні. Пізніше його кримінальне провадження розширили обвинуваченнями в легалізації незаконно набутих коштів та пропозиції хабаря.

Підозра Мудрій вручена до звільнення з посади, що ставить ОП у дуже делікатне становище. Обидва заступники, які мали би боротися за верховенство права, тепер тестують інструменти кримінальної юстиції на власних прикладах. А ще мають можливість вітатися на сходах Вищого антикорупційного суду, як це недавно робили не менш відомі обвинувачені — Всеволод Князєв та Павло Вовк.

Однак у березні 2024 року було важко уявити на посаді профільного заступника Керівника ОП більш далеку від судової влади людину, ніж Мудра. Після Смирнова, який взагалі не займався судовою реформою, на такій посаді була потрібна саме фахова людина. Саме тому призначення Мудрої створювало напруження.

Водночас відсутність у Мудрої знань та зв'язків у цій сфері давала надію і на відсутність судових вертикалей, які на загальнодержавному рівні вже намагалися створити Вовк, Смирнов, Князєв і частково Олег Татаров. А на регіональних рівнях має майже кожен голова апеляції.

Тож коли Мудра під час одного з її перших виступів розповіла про те, що сортує суддів на "кошики" — ті, які перевірені новими складами Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), та ті, які залишилися у спадок від старих складів цих органів, судова система вибухнула. Це було очевидним порушенням гарантій суддівської незалежності, неприкритим втручанням політичного органу в процедуру призначення суддів та підтвердило кулуарну тезу про випадкову людину на цій посаді.

Те саме стосувалося і Віктора Дубовика. Однак саме вони мали розробити для судової влади нову Стратегію реформування, оскільки Стратегія попереднього періоду була провалена за всіма пунктами.

Повноваження Президента щодо судової влади

Тут варто зробити невеликий відступ та вчергове нагадати, що після внесення у 2016 році змін до Конституції щодо правосуддя у Президента майже не залишилося повноважень щодо судової влади. Є церемоніальна роль у призначенні суддів та приведенні їх до присяги. І Венеційська комісія декілька разів наголошувала, що роль має бути саме церемоніальною (без сортувань на "кошики" чи іншого втручання в повноваження ВРП).

Також Президент має повноваження вносити (після консультацій з ВРП) до Парламенту законопроєкти щодо створення та ліквідації судів. За часів президентства Зеленського ми вже маємо такі приклади — ліквідація сумновідомого Окружного адмінсуду Києва (ОАСК) та створення замість нього інших судів — один розглядатиме адміністративні справи киян, а ще два — топові справи щодо центральних органів виконавчої влади. До кожного з них зараз ВККС добирає нових суддів.

Однак історично, ще з часів попередніх Президентів в ОП, існує традиція визначати Стратегію реформування судової влади. Але якщо раніше це могло бути виправдане попередніми широкими повноваженнями Президента, то після реалізації конституційної реформи 2016 року (яка була доволі позитивно оцінена Радою Європи у її звіті 2019 року) розробляти Стратегії мала би Вища рада правосуддя (після консультацій з Верховним Судом). Адже саме ВРП є конституційним органом суддівського врядування, створеним за прикладом вищих судових рад, які існують в більшості країн, чий досвід реформування може бути корисним і в Україні.

Можливо, саме тому, коли Мудра та Дубовик почали працювати над черговим варіантом Стратегії реформування судової влади та конституційного судочинства, ситуація декілька разів заходила в глухий кут. Спершу — через слабкість, а часто хибність та шкідливість того, що пропонував перший варіант документа, що заставляло ОП і офіційно, і кулуарно звертатися до самої судової влади по допомогу в розробці обґрунтованих пропозицій необхідних змін. А в подальшому вже навіть досить притомний документ застряг на підписі у Президента на довгі півтора роки без будь-якого пояснення, що саме в ньому не влаштовує Володимира Зеленського.

Після чергового провалу з підписанням указу Президента Мудра публічно озвучила, що незатвердження Стратегії не заважає її виконувати. Однак наразі не оприлюднений навіть той проєкт цього документу, який надавали Президенту. Тому досить складно виконувати те, чого не існує. Мають бути затверджені індикатори, строки, виконавці і все те, що і відрізняє піар реформи від самої реформи. Але щоб визначити всі ці показники, а головне — мати змогу контролювати індикатори реалізації реформи, необхідно мати реальні повноваження — чи то через законодавчу рамку, чи то через владну вертикаль. Як ми вже з'ясували, після реалізації реформи 2016 року законодавчих повноважень в Президента (а відповідно і в ОП) майже немає. Тож залишається лише будувати владну вертикаль.

Мудра, Дубовик та вертикаль влади

З урахуванням останніх подій стає зрозумілим, а чим саме займалися "реформатори" з боку ОП.

По-перше, мали місце спроби поставити своїх людей на ключові державні посади. Однак, оскільки лава запасних в ОП давно відсутня, Віктор Дубовик особисто взяв участь у більшості конкурсів на топпосади, та через принциповість представників міжнародних партнерів (яких наразі в конкурсних комісіях різного складу по три особи) ніяких посад він не отримав.

По-друге, використовуючи свої посади, Мудра та Дубовик ймовірно намагалися впливати на окремі судові рішення. Прізвище судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка, назване під час обрання запобіжного заходу Максиму Микитасю, було далеко не останнім.

Вже під час обрання запобіжного заходу Валентину Єлізарову ("правій руці" Микитася), прозвучали прізвища суддів Павла Горбасенка (Північний апеляційний господарський суд), Романа Бойка та Анатолія Івченка (обидва — Господарський суд міста Києва), а також Ольги Кузьмишиної (Шостий апеляційний господарський суд).

Щоправда, якщо Стасюк, Бойко, Івченко та Горбасенко згадані в контексті вирішення конкретних справ, то зустрітися з Кузьмишиною збиралися, щоб подарувати їй хустинку.

Згодом нас чекає з'ясування ще як мінімум прізвищ суддів Печерського райсуду Києва, більша частина з яких саботує кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаним посадам. Спроби поточного складу ВККС провести його закінчилися обшуками з боку Державного бюро розслідувань (ДБР) і тиском на ВККС з боку Тимчасової слідчої комісії Сергія Власенка/Максима Бужанського.

Мали місце і обшуки в деяких судах, але оприлюднення цієї інформації — прерогатива НАБУ та САП.

По-третє, з власних джерел нам відомо про факти неформального спілкування Мудрої з деякими представниками ВРП та ВККС. Якщо йшлося про Стратегію реформування або строки виконання судовою владою якихось міжнародних зобов'язань, проблем немає. Але, якщо під час зустрічі Мудра чи Дубовик озвучували якісь прізвища чи побажання (наприклад, про призначення певних осіб на окремі суддівські посади) — проблеми є. Це незаконний вплив на рішення органів суддівського врядування, про який ці органи мали би повідомити.

Четверте — голосом, схожим на голос Мудрої, в одному з діалогів озвучено меседжі про те, що з корупцією не треба боротися, її треба "систематизувати та контролювати". Від людини, чиї повноваження передбачали розбудову в Україні системи верховенства права, — це звучить як вирок не лише їй, а самому існуванню посади профільного заступника Керівника ОП.

Проте це не лише конкретні слова, а й реальні дії, які дуже легко помітити, якщо уважно подивитися — укази Президента Зеленського про призначення суддів. Більшість указів останніх років — ІНДИВІДУАЛЬНІ. В часи Порошенка (та навіть Януковича) індивідуальні укази траплялися, але були скоріше винятком з правил. В часи Зеленського індивідуальні укази стали нормою.

Звісно, ніхто з ОП не ризикував у таких конкурсах, як Вищий антикорупційний суд. Судді, перевірені міжнародними експертами, цілком могли повідомити про пропозиції особистого спілкування з представниками ОП. Тому укази Президента щодо суддів ВАКС та його Апеляційної палати — колективні. Водночас подання ВРП щодо цих суддів надходили в різний період. А от 13 указів Президента, підписаних щодо суддів першої та апеляційної інстанцій в один день із указами щодо суддів ВАКС, індивідуальні. І що ще більш цікаво, не всі подання про призначення були реалізовані в указах. Наприклад, у деякі апеляційні суди не підписано укази на 1–2 судді.

Що це означає? Що заважало призначити всіх? Можна спробувати списати це на неможливість обробити всі подання одночасно. Але є нюанс: непідписаними лишаються укази щодо суддів, подання щодо яких надходили до ОП першими.

Наприклад, ВРП розглядає кандидатів до якогось апеляційного суду протягом місяця, по мірі розгляду надсилає подання до ОП. І дивним чином виходить, що подання на останніх кандидатів реалізуються раніше, ніж на перших. Адміністративно-технічно це неможливо, оскільки документи обробляються по мірі надходження. Тож, щоб документ всередині ОП перестав рухатися, його треба зупинити в ручному режимі на якомусь з етапів. Але можливо, якщо є завдання побудувати лояльну до ОП вертикаль через індивідуальні укази за принципом "добіг/не добіг".

Що з цим робити?

Не існує вибору з двох пігулок: обрав червону — корупція продовжилася. Обрав синю — пішла на завершення. Але деякі дієві механізми останніх років все ж таки існують.

Насамперед, попри складність та проблемність залучення міжнародних експертів в конкурси на ключові державні посади, альтернативи добору компетентних та доброчесних людей наразі просто немає.

Кількість депутатів, що мають підозри від НАБУ та САП, рахується десятками. Кількість суддів, адвокатів та прокурорів — десятками. Кількість топменеджерів виконавчої влади — десятками. Кількість чиновників ОП — вже теж десятками. І частина з них ще й намагалися поставити на ключові державні посади своїх людей.

Тож дозволити на цьому етапі роботу комісій без участі міжнародних експертів (чи делегованих міжнародними партнерами українських експертів) — це дозволити корупційним вертикалям відтворити самих себе і навіть розмножити свій вплив на новостворені органи.

Міжнародні експерти з правом вирішального голосу мають працювати в ключових комісіях щонайменше до моменту вступу України до Європейського Союзу.

Перше, що дуже важливо зараз врегулювати, — це терміни, на які мають поглиблюватися перевірки кандидатів. Оскільки молодим кандидатам, які зараз беруть участь у конкурсах, досить важко відшукувати підтверджуючі документи на майно батьків, отримане/придбане ще в 90-х, коли кандидат у кращому випадку ходив до школи, а в гіршому — лише народився. Молдова, наприклад, обмежила перевірку суддів до 12-ти попередніх років. І вважає, що цього достатньо. Україна може наслідувати цей досвід, або встановити 15–18 попередніх років для кандидатів, молодше 45 років, та 20–22 роки — для всіх, хто старше.

Друга, не менш важлива зміна: Офіс Президента має нарешті відмовитися від позиції заступника Керівника ОП по судах і завершити спроби впливу або використання суддів в своїх владних вертикалях.

Закон визначає, що Президент має призначати суддів протягом 30 днів після отримання від ВРП подання. На практиці це означає, що раз на місяць на підпис Президенту має заходити один указ, де вказані прізвища всіх суддів, чиї подання потрапили до ОП в попередні 30 днів. Для підготовки такого документа достатньо двох адекватних юристів.

Розробку та впровадження Стратегії реформування та розвитку судової влади варто залишити ВРП та ВС. Зрештою, саме вони, за Конституцією мають відповідні повноваження і щодо незалежності судової влади, і щодо єдності судової практики.

А коли Президент підійде до питання розробки нової мережі місцевих загальних судів, він може створити звичайну робочу групу, яка напрацює пропозиції та оформить в проєкт закону. Тим паче, що робити такі дії потрібно не щомісяця, а раз на 20–30 років. Потребу ж у ліквідації та створенні одного додаткового суду цілком здатна визначити ВРП та звернутися з такою пропозицією до Президента.

І тоді на міжнародних майданчиках Президент та Керівник його Офісу спокійно говоритимуть: ми не тиснемо на суди, лише вчасно призначаємо суддів та раз на квартал приводимо їх до присяги. Замість того, щоб виправдовуватися за профільних заступників, які вже більше шести років намагаються використовувати цю посаду у власних незаконних інтересах.

Почати можна прямо зараз — з підписання всіх указів, які лежать на підписі Президента від декількох тижнів до декількох років. Без сортування на "кошики" лояльних та нелояльних, без дзвінків головам апеляцій з питанням, кого з суддів варто притримати без указу, і без прохань про вирішення певних судових справ.

Третє — після завершення конкурсів до апеляційних судів та в найбільш навантажені суди першої інстанції ВККС має зосередитися на завершенні кваліфікаційного оцінювання, яке тягнеться ще з 2017 року. Це потрібно, щоб ті судді першої інстанції, які вже майже 10 років вдало "петляють" від оцінювання, нарешті або його пройшли (чи не пройшли), або ж звільнилися з судової системи. Ймовірно більшість суддів "Печери" звільняться самі, якщо розумітимуть, що завтра їх таки чекає оцінювання, а не послуга "друзів" — у вигляді, скажімо, чергових "невідкладних" обшуків у ВККС.

Замість висновків

Для будь-якої політичної влади цілком природно хотіти мати підконтрольні суди та ручних суддів. Тому що кожне її рішення має на певних етапах підтримати суд. Звідси і походять історії, коли до одних суддів приходять з проханнями та дають заробити "десяточку", а іншим купують хустинку у вигляді подарунку на день народження, щоб мати лояльного суддю для наступних кроків.

Єдині можливі "вікна" роз'єднання владної та судової вертикалей — це історії, які ми маємо сьогодні.

І тут вже вибір, по-перше, за судами: чи почнуть голови апеляційних та касаційних судів, члени ВККС та ВРП бігати до нових заступників/керівників департаментів, яких призначить Зеленський чи керівник ОП.

По-друге, вибір за Зеленським, який має визначитися, чи є для нього майбутні вибори більш привабливим пряником, ніж нова спроба побудови корупційних зв'язків з судами через призначення нового заступника, або через все ще працюючого в ОП Татарова. Тому що історія про рейдерство бізнесу з боку злочинної організації, куди входять чиновники Офісу Президента, — це історія про програш виборів, коли би вони не сталися. Незалежно від того, чи знав Президент, що крутили Мудра та Дубовик прямо перед його носом, чи ні. Адже для Президента компетентність та доброчесність — однаково важливі цінності.

Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму "Тенет" Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися.

Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв'ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.

У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори, людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов'язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так замість низки причин з'являється одна.

Конкретні прізвища, персоналізація підміняє інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить "систему", однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію, конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв'яже проблему, яку роками не могли вирішити інші.

У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за яку достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.

У пошуках ідеалу

Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти.

Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму.

Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала.

Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу "ідеальності".

Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити.

Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовільнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо, якщо в результаті кредит довіри не виправдано.

Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.

Сильні в уяві — крихкі в реальності

Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох, схвалених більшістю, рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка "нарешті робить інакше". І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення.

Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивної структури може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.

Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірку суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.

Офіс простих рішень

Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем.

Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину й це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.

Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.

Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.

Опора без ілюзій

Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства.

На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.

Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їх нелояльність цій системі. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будемо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.

Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.

Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, судді, громадянського суспільства, журналісти тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.

І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає.

Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища?

Чи змінюю я свою позицію, коли з'являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?

Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.

Світлана Матвієнко, виконавча директорка Лабораторії законодавчих ініціатив