Тренд пошуку "Радіо Трек"

Навіть захист Viber не допоможе, якщо користувач сам відкриє небезпечне повідомлення або посилання. Особливо обережними радять бути з повідомленнями від незнайомців, невідомих та іноземних номерів.
Про те, як захистити акаунт Viber та що робити після переходу за підозрілим посиланням, пише редакція Новини.LIVE з посиланням на "Радіо Трек".
Як посилити захист акаунта Viber
Фахівці насамперед радять увімкнути двоетапну перевірку. Вона додає PIN-код, який знадобиться під час активації Viber на новому пристрої.
Знайти цю функцію можна у налаштуваннях конфіденційності.
Для більшої приватності також можна приховати статус "У мережі", вимкнути повідомлення про прочитання та активувати захист від спаму.
Які посилання у Viber краще не відкривати
Не варто переходити за посиланнями від незнайомих користувачів, особливо якщо повідомлення надійшло з невідомого або іноземного номера.
Шахраї можуть представлятися банками, державними установами або відомими компаніями.
Якщо повідомлення викликає підозру, посилання радять не відкривати, а саме повідомлення видалити.
Що робити після переходу за підозрілим посиланням
Якщо користувач уже натиснув на небезпечне посилання, варто перевірити безпеку свого акаунта.
Потрібно змінити пароль, відкрити розділ "Комп'ютер та планшети" та переглянути список підключених пристроїв.
Якщо серед них є невідомий пристрій, його потрібно відключити.
Кіберполіція також радить завжди перевіряти, хто саме надіслав повідомлення, навіть якщо відправник називається представником банку, держустанови або відомої компанії.
Раніше Новини.LIVE писали, що сучасний фішинг уже не обмежується очевидно підозрілими листами. Шахраї використовують підроблені CAPTCHA, QR-коди, штучний інтелект і навіть скомпрометовані контакти, щоб зробити свої повідомлення правдоподібнішими.
Також Новини.LIVE розповідали, що дзвінки з невідомих номерів не завжди пов'язані з шахрайством. Іноді за ними можуть стояти знайомі або родичі, які змінили номер, хоча частина таких викликів справді може бути небезпечною.

Австралія запровадила нові правила для офіційних музичних чартів, які виключають пісні, переважно або повністю створені штучним інтелектом. Рішення ухвалили на тлі стрімкого зростання кількості ШІ-музики: за даними нового дослідження, у липні майже 40% світових релізів створили з використанням таких технологій, повідомляє EuroNews.
Австралійська асоціація звукозаписної індустрії (Australian Recording Industry Association, ARIA) оголосила, що відтепер до офіційних рейтингів потраплятимуть лише релізи, які “значною мірою створені людьми”. В організації пояснили, що нові правила мають “підкреслити людську природу творчості” в умовах, коли ШІ-треки дедалі частіше з'являються на стрімінгових сервісах, радіо та навіть у чартах.
Безпосереднім приводом для змін став скандал навколо австралійського діджея Джоша Фаваза. Його створений за допомогою ШІ кавер на пісню Мадонни Like A Prayer очолив танцювальний чарт синглів ARIA, піднявся на друге місце в загальному рейтингу, а також отримав 48 мільйонів прослуховувань на Spotify. Після хвилі критики музикант додав до опису композиції інформацію про використання генеративного ШІ. 
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Пол Маккартні доєднався до протесту проти використання музики для навчання ШІ


Нові правила не забороняють артистам використовувати ШІ повністю. Технології можна застосовувати для мастерингу та окремих етапів виробництва, але пісню мають написати люди, вони ж повинні виконувати основний вокал і грати на головних інструментах.
“Артисти вже використовують інструменти ШІ у своїй роботі, і чарти можуть та повинні еволюціонувати, щоб враховувати це; однак музика, повністю створена сервісами на основі записів інших артистів, — це зовсім інша справа. Чарт, що відзначає неліцензований контент, створений ШІ, підірвав би самі основи індустрії записаної музики, яку ми покликані представляти”, — заявила виконавча директорка ARIA Аннабель Герд.
Рішення ARIA збіглося з публікацією масштабного дослідження SubmitHub. Компанія проаналізувала понад мільйон треків за допомогою власного інструменту SH Labs і встановила, що 38,5% музики, випущеної у світі в липні 2026 року, створили за допомогою штучного інтелекту. Із цього обсягу 23,2% композицій повністю згенерував ШІ, а ще 15,3% містили створені ним аудіоматеріали, які згодом обробили люди. 
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





ШІ навчався на понад 200 піснях SZA: співачка засудила нейромережі за крадіжку треків


Стрімінгові платформи також почали реагувати на зміни ринку. Spotify з вересня позначатиме профілі окремих виконавців міткою AI Persona та виключатиме таких артистів з редакційних і алгоритмічних рекомендацій, щоб дати більше можливостей музиці, створеній людьми.
Водночас семиразовий лауреат премії “Ґреммі”, американський репер і продюсер Dr. Dre заявив, що використовує ШІ під час створення музики. Музикант порівняв розвиток нейромереж із появою синтезаторів та драм-машин свого часу, підкресливши, що технологія не несе загрози творчому процесу, а побоювання щодо неї виникають лише в тих, хто має труднощі з креативністю.

У першому сюжетному доповненні до S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl — «Ціна надії» — звучатиме понад 300 нових українських композицій. Серед них — пісні Павла Зіброва, Monokate та Kalush Orchestra. Про це AIN повідомили у пресслужбі ARS Capital. Музику можна буде почути в різних локаціях гри: на радіо, у таборах сталкерів, на базах, у барах і біля вогнищ. Разом із композиціями, які вже були в основній грі, кількість українських пісень у S.T.A.L.K.E.R. 2 сягне приблизно 700. Що відомо про Павла Зіброва у S.T.A.L.K.E.R. 2 Пісні Павла Зіброва звучатимуть поруч із композиціями сучасних українських виконавців. Зокрема, у грі можна буде почути «Шкільний вальс». Сам Зібров також зʼявиться у доповненні не лише як музикант. Він стане голосом Арени — локації, де сталкери змагаються в боях заради розваги, — та її ведучим. «Для мене дуже приємно, що мої пісні теж стали частиною цього світу. Я радий, що зміг долучитися до проєкту не лише своїми піснями, а й озвученням персонажа», — розповів співак. Хто ще звучатиме в Зоні У доповненні з’явиться композиція Monokate «Нас несе». Розробники вже показали відео, у якому ця пісня звучить у Зоні. Також у грі можна буде почути «Стефанію» Kalush Orchestra — композицію, яка принесла Україні перемогу на «Євробаченні-2022». У GSC Game World натякнули, що трек звучатиме біля вогнищ. В основній грі S.T.A.L.K.E.R. 2 розробники додали понад 400 українських композицій різних років і жанрів. Після виходу DLC їхня загальна кількість сягне приблизно 700. Що відомо про доповнення «Ціна надії» — перше сюжетне доповнення для S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl. Його розробляє українська студія GSC Game World. DLC вийде 20 серпня 2026 року. Події доповнення розгортаються на тлі нового загострення конфлікту між угрупованнями «Долг» і «Воля». За сюжетом головний герой Скіф отримує загадковий сигнал на КПК, який втягне його в окрему історію, що відбувається паралельно до основної кампанії гри. S.T.A.L.K.E.R. 2 «Ціна надії» У доповненні зʼявляться нові території, союзники та противники, а також додаткова зброя. Проходження нової сюжетної лінії триватиме десятки годин, а рішення гравця впливатимуть на подальшу долю Зони. S.T.A.L.K.E.R. 2 «Ціна надії» Нагадаємо, у липні 2026 року студія GSC Game World заявила, що інформація про те, нібито Microsoft повністю профінансувала розробку гри S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl, не відповідає дійсності. Читайте також: Артефактів (не)вистачило на всіх. AIN дізнався, як запускали колаборацію S.T.A.L.K.E.R. 2 з АТБ та чому колекційні альманахи закінчилися так швидко

У першому сюжетному DLC для S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля гравці почують понад 300 українських композицій. Серед них — "Стефанія" гурту Kalush Orchestra, пісні Павла Зіброва та треки Monokate. Це лише частина музичного наповнення доповнення "Ціна надії".
Про це повідомила пресслужба розробників S.T.A.L.K.E.R. 2, передає Новини.LIVE.
Українські пісні у першому сюжетному доповненні для S.T.A.L.K.E.R. 2
Почути "Шкільний вальс" Павла Зіброва посеред постапокаліптичної Зони звучить майже як жарт, однак саме такий музичний сюрприз підготувала українська студія GSC Game World українського підприємця Максима Кріппи для гравців S.T.A.L.K.E.R. 2. У першому сюжетному доповненні до гри звучатимуть понад 300 композицій українських виконавців різних поколінь.
Українська музика вже органічно інтегрована у світ S.T.A.L.K.E.R. 2. Пісні звучатимуть не лише по радіо, а й у таборах сталкерів, на базах, у барах та біля вогнищ. Тож відомі українські композиції стануть частиною атмосфери гри та супроводжуватимуть гравців упродовж проходження.
Однією з найнеочікуваніших музичних появ у DLC стане творчість народного артиста України Павла Зіброва. Його пісні звучатимуть поряд із композиціями сучасних виконавців, поєднуючи в грі різні покоління та стилі української музики. Водночас роль Зіброва в доповненні буде значно ширшою. Він озвучить Арену — локацію з боями для розваги, — та стане її ведучим.
Павло Зібров зізнався, що сам не є завзятим геймером, проте не приховує гордості за те, яку увагу український S.T.A.L.K.E.R. отримав у світі:
"Для мене велика честь і задоволення бути частиною S.T.A.L.K.E.R. 2. Я сам не є великим шанувальником відеоігор, але дуже багато чув про цю гру – і в Україні, і за кордоном. Те, наскільки тепло її прийняли у світі, наскільки багато людей знають і говорять про український S.T.A.L.K.E.R., — це справді викликає гордість. Особливо мені близько те, що в грі звучать українські мотиви, українська музика, зокрема ретро-пісні. Для мене це дуже важливо, тому що наша музична спадщина — це частина нашої історії, нашої культури, нашого коду. Як кажуть: хто не має минулого, той не має майбутнього. А музика — це наша ДНК, те, що передається від покоління до покоління і залишається з нами назавжди. Тому мені дуже приємно, що мої пісні теж стали частиною цього світу. Я радий, що зміг долучитися до проєкту не лише своїми піснями, а й озвученням персонажа. Для мене це дуже цікаве поєднання — коли музика, яка вже стала частиною нашої культурної пам’яті, зустрічається з сучасними технологіями та новим поколінням. Пишаюся тим, що це український проєкт, який показує нашу культуру, нашу музику і нашу творчість усьому світу".
До музичного наповнення DLC також увійдуть композиції Monokate. GSC Game World уже опублікувала відео, у якому під час подій у Зоні звучить її трек "Нас несе".
"Її голос скоро звучатиме в Зоні, тож будьте уважними та дослухайтеся!" — зазначили розробники.
Не обійдеться й без одного з найвідоміших українських треків останніх років — "Стефанії" Kalush Orchestra. Саме ця композиція принесла Україні перемогу на "Євробаченні-2022". У GSC Game World натякнули, де цю пісню можна буде почути.
"Ми вже чуємо, як біля поодиноких вогнищ грають знайомі мелодії від Kalush Orchestra", — прокоментували у компанії.
Українська музика залишається важливою частиною S.T.A.L.K.E.R. 2 ще з часів виходу основної гри — у "Серці Чорнобиля" було понад 400 українських композицій. "Ціна надії" продовжує цю традицію — разом із 300 новими треками доповнення загальна кількість української музики у грі сягає вже 700 композицій різних років і жанрів — від легенд естради до представників нової сцени. 
Перше сюжетне доповнення "Ціна надії" для гри S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля розробляє українська студія GSC Game World, що входить до екосистеми інвестиційного холдингу ARS Capital підприємця Максима Кріппи. Воно стане доступним для гравців 20 серпня 2026 року.
У центрі сюжету — давнє протистояння угруповань "Долг" і "Воля". На гравців чекають нові сюжетні лінії, персонажі й локації, серед яких Залізний ліс, ЧАЕС і Просторова бульбашка.
Як писали Новини.LIVE, GSC Game World представила масштабне Оновлення 2.0 для S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля. Він стане доступним усім власникам гри 20 серпня та принесе нову версію рушія, покращення графіки й оновлений A-Life. 
Раніше українська студія GSC Game World оприлюднила ролик із новими кадрами майбутнього DLC S.T.A.L.K.E.R. 2 — "Ціна надії". У відео розробники показали геймплей і локації, які досліджуватимуть гравці. 

Володимиру Путіну радять не оголошувати мобілізацію, оскільки це може зруйнувати домовленість із суспільством. Натомість у РФ розглядають можливість приховано-примусових заходів для збільшення кількості контрактників.
Про це повідомив керівник Центру протидії дезінформації Ради національної безпеки і оборони України Андрій Коваленко.
За словами Коваленка, низка економістів в РФ і окремі політичні еліти продовжують радити Путіну не оголошувати мобілізацію. Також про непідтримку таких дій говорить закрита соціологія, яку щотижня роблять в адміністрації Путіна по регіонах. Замість цієї ідеї розглядається можливість приховано примусових дій для збільшення відсотка підписаних контрактів.
Коваленко пояснив, що Путін хоче мобілізації, однак її проведення може зруйнувати існуючий суспільний договір між російською владою та населенням. Йдеться про сприйняття війни як віддаленої від більшості росіян, тоді як участь у ній пов’язується з фінансовою винагородою.
«Простіше кажучи — життя в обмін на гроші. Мобілізація — це руйнація таких домовленостей», —  наголосив керівник ЦПД.
Він підкреслив, що Путін не планує припиняти війну щонайменше до 2028 року та вже формує плани бойових дій на весь 2027 рік. Однак такі прагнення підтримують не всі, тому можливості впливати на Москву досі залишаються.
«Інструменти такого впливу є — наші удари по економіці, підтримка ЄС і це все помножено на волю США та Китаю», — пояснює Коваленко.
Керівник ЦПД зауважив, що цей простір для впливу є обмеженим, але не безнадійним. Водночас, за його словами, для України важливо зберігати внутрішню єдність. Оскільки Росія спрямовуватиме значні ресурси не лише на фронт, а й на інформаційне та політичне поле.
«Вони будуть підтримувати окремі потенційні політичні (проєкти —ред.) в Україні, заводячи сюди гроші, шукаючи лідерів. Цей трек нікуди не дівся»,— підсумував Коваленко.
Нагадаємо, що Центр протидії дезінформації продовжує фіксувати поширення дезінформаційних і маніпулятивних матеріалів, спрямованих на дискредитацію головнокомандувача ЗСУ генерал-майора Михайла Драпатого.
Запис У РФ радять не оголошувати мобілізацію через загрозу домовленостям із суспільством,— ЦПД спершу з'явиться на Громадське радіо.

Українці дедалі частіше обирають українську музику для своїх плейлистів. За останні два-три роки її частка зросла у 63% опитаних. Водночас слухачі переходять на стримінгові сервіси, а найпопулярнішим жанром залишається поп-музика.
Про це пише Рубрика, посилаючись на результати дослідження музичних уподобань українців, проведеного дослідницькою компанією Gradus.
Як зазначили фахівці, для більшості учасників опитування музика залежить від ситуації та настрою:
43% слухають її час від часу, коли виникає відповідний настрій;
29% вмикають треки як супровід до повсякденних справ — наприклад, у дорозі, під час тренувань чи прибирання;
приблизно кожен п'ятий респондент використовує музику як постійний фон удома, в автомобілі або навушниках;
лише 6% опитаних майже не слухають музику.
Основним способом прослуховування стають цифрові платформи. Серед найпопулярніших — Spotify, Apple Music і YouTube Music. Радіо та телебачення все ще використовує близько третини слухачів. Частина аудиторії також завантажує музику на пристрої або слухає її через соцмережі та месенджери.
Фото: Gradus
Найбільше українці слухають поп — цей жанр обирає понад половина респондентів. Далі йдуть рок, метал та альтернативна музика. Третю позицію посідають електронна і танцювальна музика. Класичну музику слухають 19% опитаних.
Українські виконавці зміцнюють позиції
Найбільш помітні зміни відбулися у мовних уподобаннях. Для 69% респондентів основною мовою пісень та виконавців є українська. Англомовна музика також залишається популярною, тоді як російськомовний контент втратив значну частину аудиторії.
Фото: Gradus
Водночас зміни стосуються не лише мови:
63% опитаних кажуть, що протягом останніх двох-трьох років збільшили частку української музики у своїх плейлистах.
Майже половина респондентів найчастіше слухає виконавців українського походження. Американські та європейські артисти залишаються популярними, однак уже не домінують у вподобаннях. Російські виконавці, своєю чергою, значно втратили увагу української аудиторії.
Фото: Gradus
"Наші дані показують, що музичні вподобання українців змінюються не лише технологічно, а й культурно. Стримінгові сервіси роблять споживання музики більш персоналізованим, а український контент дедалі впевненіше стає звичним вибором слухачів.
Ми бачимо, що підтримка українських виконавців виходить за межі ситуативної реакції й поступово перетворюється на стійку модель споживання, що, зокрема, відкриває нові можливості для розвитку локальної музичної індустрії", коментує соціологиня, засновниця і СЕО дослідницької компанії Gradus Євгенія Близнюк.
Як проводилося опитування?
Дослідження Gradus провела методом самозаповнення анкети у мобільному застосунку. Опитування тривало 16–17 липня 2026 року, у ньому взяли участь 1000 людей віком від 18 до 60 років із міст, де проживає понад 50 тисяч мешканців. До вибірки не входили тимчасово окуповані території та райони активних бойових дій.
Нагадаємо, що у 2025 році україномовні трансляції на Twitch набрали понад 63,1 мільйона годин переглядів. Майже чверть аудиторії таких стрімів становлять глядачі з-за кордону, а українська мова вже наближається до десятки найпопулярніших мов платформи.
↓Читайте також





На глибині 480 метрів: Вакарчук виступив перед шахтарями у прифронтовій шахті







Запорозькі тулумбаси отримали статус елемента нематеріальної культурної спадщини України







У Києві започатковують щотижневі концерти карильйонної музики







"Killhouse": боєць ГУР із позивним "Дев'ятий" написав саундтрек до стрічки про спецоперацію



The post Українська музика зміцнює позиції: 63% українців збільшили її частку у плейлистах appeared first on Рубрика.

Проросійські Telegram-канали поширюють наратив про нібито конфлікт між керівником ОП Кирилом Будановим та командувачем СБС Робертом Бровді («Мадяром») через українські удари по Росії.
Зокрема, 10 серпня Telegram-канал «Резидент» заявив про нібито таємні переговори Буданова з Кремлем щодо морського перемир’я та його конфлікт із Бровді через удари по російському флоту.
Публікація, яка посилалася на неназване джерело в Офісі президента, за добу отримала понад 228,8 тисячі переглядів щонайменше на двох ресурсах.
Водночас політолог, голова Центру аналізу і стратегій Ігор Чаленко в етері Громадського радіо назвав подібні твердження частиною російської інформаційної кампанії. Вона спрямована на створення враження розколу між українськими військовими та політичним керівництвом.
За його словами, поширення чуток про протистояння між керівниками Сил безпілотних систем, ГУР, СБУ чи іншими представниками сектору безпеки є частиною російської інформаційно-психологічної операції.
«Класична абсолютно тема, коли популярних або воєначальників, або людей, дотичних у минулому до сил оборони України, публічно зіштовхують лобами і в російському інформаційному просторі. І через так звані незалежні анонімні телеграм-канали. Деякі з них колись могли навіть на комерційній основі співпрацювати з владою, і це додає їм фльору нібито залученості до процесів. Але, як показують дослідження, значна частина таких ресурсів працює в проросійському руслі, відпрацьовуючи відповідні інформаційні рамки. Тому я не бачу тут нічого нового — це тотальний абсурд», —  каже Чаленко.
Він наголосив, що діяльність Сил безпілотних систем, СБУ, ГУР, ССО та інших структур має спільну мету — посилення переговорної позиції України.
«Те, що робить сьогодні не лише Роберт Бровді «Мадяр» з силами безпілотних систем, а й СБУ, ГУР, ССО, СБС та багато інших структур, лягає в одну канву. Змусити росіян сісти за стіл перемовин, погодитися на режим припинення вогню. Буданов як колишній керівник ГУР чудово знає російські плани. Про них говорили ще на початку року, коли прогнозували спроби Росії перерізати український морський експорт і посилити удари по портах Великої Одеси. Усі наші кроки спрямовані на те, щоб через Туреччину, через Сполучені Штати Америки змусити Росію погодитися на повітряне, морське та енергетичне перемир’я. А зрештою — на зупинку війни по лінії зіткнення», —  пояснив політолог.
Він вважає, що розмови про конфлікти між керівниками силового блоку є спробою посіяти внутрішній розкол.
«Те, що вкидають про конфліктність між різними керівниками, — це відверто російська пропаганда. Бо їй потрібно сіяти інформаційний розкол. Вони роблять це на політичному рівні через фейки про конфлікти. Вони провокують резонансні теми всередині суспільства. Якщо уважно подивитися на скандали останнього тижня-півтора, то видно, що дуже багато з них лягають в один цілеспрямований медійний план з розкачування ситуації», —  каже експерт.
Окремо Чаленко звернув увагу на реакцію американської сторони на українські удари по російській логістиці та нафтовій інфраструктурі.
«Коли до нас телефонує Венс і просить Україну зупинити атаки на неросійські танкери з неросійською нафтою. Це означає, що нашу діяльність бачать. І Рубіо говорив про ескалацію заради деескалації. По суті, ті самі слова звучали і в інтерв’ю Буданова. А отже, те, що роблять Сили безпілотних систем, повністю лягає в загальний план України щодо примусу Російської Федерації до миру», —  наголосив експерт.
Коментуючи чутки про можливе протистояння між Кирилом Будановим та військовими структурами, Чаленко назвав їх нелогічними.
«Йде намагання показати, що військові нібито дисонують із політичним керівництвом. Але це виглядає абсурдно хоча б тому, що Буданов, очоливши Офіс Президента, не пішов у цивільне життя — він залишається військовою людиною. Законодавство це дозволяє для цієї посади. Так, між різними силовими органами може існувати певна напруга, але це не означає конфлікту такого масштабу, який зараз намагаються намалювати російські та проросійські джерела», —  пояснив політолог.
Він припустив, що дискредитаційна кампанія може бути пов’язана зі спробами послабити український переговорний трек зі США.
«На Буданові зараз є завдання активізації перемовного треку. І в тих умовах, які дозволяла ситуація, він показав себе гідно. Тому спроби зробити з нього «білу ворону» можуть бути пов’язані з бажанням вивести його з переговорного процесу. З американцями за останні пів року відбулася дуже серйозна нормалізація відносин. Старого посла вже звільнено, нового ще не призначено, і в цей момент усунення Буданова було б вигідне Росії для розбалансування американського напрямку та подальших маніпуляцій адміністрацією Трампа з метою затягування війни», —  додав  голова Центру аналізу і стратегій.
Чаленко також попередив, що російська пропаганда може розширювати кампанії проти інших популярних військових.
«Вони бачать популярних людей, пов’язаних із військом, і намагаються показати, що всередині є дисбаланс і какофонія. Не здивуюся, якщо далі з’являться матеріали про нібито «скелети в шафі» між Прокопенком і Білецьким, між Драпатим та різними генералами, спеціально приписуючи їм конфлікти. Це буде розкручування «скандалів, інтриг, розслідувань» на рівному місці, без жодного зв’язку з реальністю, лише для того, щоб створити інформаційний хаос і враження розколу в силах оборони та українській владі», —  додав експерт.
За його словами, головна мета таких операцій — послаблення тилу, а не лише фронту.
«Суть російської пропаганди і низки інформаційно-психологічних спецоперацій — послаблювати не просто армію і фронт, а й послаблювати тил. Саме тому у нас на побутовому рівні постійно шириться низка скандальних тем. Це робиться для подальшого розхитування ситуації. Але українське суспільство залишається стійким. Соціологія показує, що значна частина громадян готова витримувати війну стільки, скільки буде потрібно. Саме через цю стійкість і починається розбалансування по лінії найпопулярніших осіб», —  каже Чаленко.
Водночас політолог запевнив, що Кирило Буданов не втручається в роботу Сил безпілотних систем.
«Буданов займається зараз іншою частиною роботи. Він не втручається у діяльність СБС. Якщо подивитися на напрями роботи голови Офісу Президента, то це абсолютно інші завдання. Координація між різними структурами відбувається на рівні Ставки Верховного Головнокомандувача та Ради національної безпеки і оборони, а не через якийсь особистий конфлікт між Будановим і керівництвом СБС», —   підсумував він.
Запис «Скандали, інтриги, розслідування»: експерт пояснив нову тактику російських ІПСО спершу з'явиться на Громадське радіо.

За оцінкою Vox Ukraine, близько 3,5 млн економічно неактивних жінок хотіли б працювати. Але це не означає, що вони автоматично закриють кадровий дефіцит. Найбільше працівників бракує у промисловості, ОПК і правоохоронних органах. Водночас саме в них опитані жінки найменше хочуть працювати.
Серед головних бар’єрів — рівень оплати, догляд за дітьми й родичами, нестача садочків, негнучкі графіки, довга дорога до роботи та стереотипи щодо «чоловічих» професій.
Ангеліна Завадецька: Привіт, ви слухаєте або дивитеся подкаст «Що з економікою?» від Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки Приватбанку. Мене звати Ангеліна Завадецька, я комунікаційна менеджерка ЦЕС.
Максим Самойлюк: А я Максим Самойлюк, старший економіст ЦЕС. Сьогодні про те, скільки українська економіка може виграти від ширшої участі жінок у ринку праці, ми говоритимемо з Вікторією Агаповою, заступницею керівниці проєкту «Індекс реформ» громадської організації «Вокс Україна». Вікторія, привіт.
Вікторія Агапова: Привіт, вітаю, Ангеліно, Максиме.
Ангеліна Завадецька: Наприкінці липня ви опублікували дослідження «Від неактивності до продуктивності», в якому дослідили економічний ефект від інтеграції жінок у ринок праці. Ще у 2019 році ми в ЦЕС робили подібне дослідження, і тоді за нашими результатами залучення до роботи додаткових 4 мільйонів жінок принесло б Україні більш ніж 20% до ВВП. Пройшло вже 7 років від нашого дослідження, сьогодні говоритимемо саме про ваше. Давайте почнемо з бар’єрів, які сьогодні стоять перед жінками на шляху до ринку праці, і чи змінилася роль жінок на ринку праці під час повномасштабного вторгнення.
Вікторія Агапова: Дякую за питання, Ангеліно. Напевно, почну з того, що ми опитували жінок, які проживають в Україні, і це дуже важливо, тому що різні аспекти, різні бар’єри для жінок, які виїхали за кордон тимчасово або вирішили залишитися там, і ті жінки, які в Україні, матимуть різні і перепони, і бар’єри на шляху до повернення або до виходу на ринок праці.
І ми опитали 1050 жінок в Україні на підконтрольній території, і з тих жінок, яких ми опитали, понад три чверті виявили бажання вийти на ринок праці, хоча наразі є економічно неактивними. І на цьому шляху — виходити на ринок праці зараз чи ні — у них стоять, у принципі, загалом однакові бар’єри, але якщо ми подивимося на дві категорії жінок: тих, хто хоче прямо вийти на ринок праці (і половина з них хоче зробити це впродовж року), і тих, хто наразі не планує виходити, — тут будуть певні свої відмінності. Якщо ми говоримо про тих, хто зараз не планує виходити, то для них основна причина — це вік або стан здоров’я, і це можна пояснити тим, що це жінки старшого віку, які вже, наприклад, вийшли на пенсію і за станом здоров’я не бачать для себе можливості виходити на ринок праці. Якщо ж ми говоримо про жінок, які хочуть вийти на ринок праці, але зараз не інтегровані в ці процеси, то для них найперше і найважливіше — це рівень оплати праці.
Вони вважають, що він замалий, але при цьому запити, які вони озвучують щодо фінансової винагороди за свою працю чи робочий час, є співставними з ринком праці. Не можна сказати, що вони мають якісь завищені очікування. Більша частина жінок готова працювати в діапазоні від ₴20 до 30 тис., трохи більше — понад ₴30 тис.
А якщо ми подивимося на середній рівень заробітної плати в Україні: у лютому це було ₴28 тис., зараз — близько ₴33 тис. У принципі, це якраз укладається в той діапазон. Тобто не можна сказати, що очікування жінок дуже сильно завищені.
На другому місці — це комфорт і умови, аби добратися до робочого місця. Для більшості жінок дуже важливо, щоб дорога до роботи займала менше, ніж годину. Або щоб це було швидко й ефективно, тому що це додатковий час, який витрачається замість того, щоб витратити його на виконання домашньої роботи, взаємодію зі своїми дітьми, або просто провести час з друзями чи відвідати спортзал.
І якраз коли ми говоримо про бар’єри, пов’язані з домогосподарством, із сім’єю, — тут вони, у принципі, однакові і для жінок, які хочуть вийти на ринок праці, і для тих, хто зараз не планує виходити. Це або залученість до роботи у власному домогосподарстві — якщо, наприклад, це приватний будинок, який необхідно обслуговувати, — або необхідність виконувати доглядову працю, яка не є оплачуваною.
Тобто слідкувати за своїми дітьми, повністю ними займатися, або доглядати за родичами, які потребують допомоги, і тому подібне. І цей пласт роботи, цей пласт дій узагалі не покривається фінансово ніяк, і тому це якраз один із ключових бар’єрів. І це підтверджується не лише нашим дослідженням.
У принципі, з тими самими бар’єрами стикаються жінки і за кордоном — у країнах Європи, у Сполучених Штатах, в азійських країнах трохи менше. І, як це не дивно, коли ми публікували це дослідження, ми зробили пост у Фейсбуці, і було навіть трохи неочікувано, що пішла дуже сильна реакція на цей пост — почали коментувати і чоловіки, і жінки. І жінки почали підтверджувати: ми просто зайняті дітьми, зайняті доглядом за домогосподарством, і нам потрібно ще й поєднувати це з оплачуваною роботою. А коли нам це встигати — поки що питання відкрите.
Ангеліна Завадецька: А що чоловіки коментували?
Вікторія Агапова: Чоловіки — традиційно стереотипні заклики: а ви підіть на завод, а ви в окопи, — на що жінки відповідають: окей, з радістю, а можна я піду на завод? Там хоча б чіткий режим праці, я знаю, скільки маю відпрацювати, що мені потрібно зробити, скільки я посплю. А щодо того, щоб жінки теж долучалися до Сил оборони — це вже є, жінки долучаються.
У порівнянні з 2022 роком у нас кількість жінок у Силах оборони України — зараз ідеться не тільки про армію, а й про Нацгвардію — зросла на 20%. Це понад 75 тисяч жінок, і за часткою це, виходить, найбільша частка жінок в оборонній сфері серед країн Європи, наприклад. Тобто сказати, що жінки не долучаються до Сил оборони, як це іноді закликають, — це неправда, не відповідає дійсності.
Максим Самойлюк: Україні потрібно майже 9 мільйонів додаткових працівників і працівниць — це оцінка Міжнародної організації праці. Водночас у нас доволі високе безробіття. Ви у своєму дослідженні «Вокс Україна» згадуєте про 1,5 мільйона безробітних і ще безліч людей, які не працюють і не шукають роботи, — тобто це ще додатково до тих безробітних. Як у нас виходить так, що Україна одночасно має шалений дефіцит на ринку праці і дуже багато людей, які не працюють?
Вікторія Агапова: За результатами нашого опитування, яке проводили якраз у березні, колеги з Info Sapiens поділилися з нами своїми оцінками щодо безробіття.
На жаль, наразі Державна служба статистики не веде цю статистику — ми розуміємо, чому. І тому всі оцінки, всі розрахунки будуються якраз на потенційних числах, на категоріях, якими це може бути.
Так от, за результатами опитування Info Sapiens, у нас близько 30% економічно неактивного населення, тобто вони і не шукають роботу, і зараз не працюють. Якщо подивитися на розподіл між чоловіками та жінками: серед чоловіків це 23%, серед жінок — 36%. І чому так, чому в нас одночасно і шалений дефіцит працівників, і високий рівень безробіття?
Проблема, в принципі, зрозуміла — це структурне безробіття, тому що вимоги до кваліфікації робітників не відповідають тій пропозиції, яку можуть надати потенційні працівники. Тобто йдеться або про рівень навичок, або про територіальне розміщення. Якщо говорити про рівень навичок, то в нас або завищені очікування роботодавців, які не збігаються з тим рівнем навичок, який можуть запропонувати робітники й робітниці, або вважається, що завищені зарплатні очікування з боку пропозиції.
Але, в принципі, це класичні економічні неспівпадіння. А щодо структурних причин, чому все це виникло: з одного боку, у нас дуже значний відтік населення за кордон. І тут якраз ваші оцінки, які ви постійно моніторите.
Тобто в нас вимушене переміщення осіб. Плюс частина чоловічого населення, яка була на традиційно чоловічих спеціальностях, наразі теж дефіцитних, була мобілізована до Сил оборони України. Відповідно, ці лакуни, що утворилися, поки що неможливо заповнити.
З одного боку, жінки долучаються, і роботодавці намагаються перенавчати їх на традиційно чоловічі спеціальності, особливо в промисловості, зокрема в гірничодобувній сфері, металургії. Бо там шалений — як це правильно сказати — не вилучення робочої сили, а відтік. І, з одного боку, це пов’язано з тим, що окупованими виявилися саме промислові території — Маріуполь, де були найбільші металургійні заводи.
А з іншого боку, якраз через внутрішнє переміщення осіб — жінки з дітьми виїхали. І залишилися спеціальності, позиції, вакансії, які потрібно заміщувати. Тобто перенавчають жінок.
З іншого боку, є й процеси автоматизації промислового виробництва. Наприклад, у секторі кур’єрської доставки чи у вантажних відправленнях «Нової пошти» залучають нову техніку, яка дозволяє переміщувати вантажі, переносячи основне навантаження на техніку, а не на людину, — щоб хоч якось боротися з цим дефіцитом. У нас є програми навчання й перенавчання і для чоловіків, і для жінок.
Тобто є універсальні програми, а є й програми, спрямовані спеціально на жінок. Але, з одного боку, можливо, жінки якось недооцінюють свої можливості, або бояться, або, знову ж таки, зайняті доглядовою працею.
Також, можливо, вони вже спробували, але це для них не спрацювало. Третя проблема — це може бути просто недостатність інформації та комунікації, наприклад, з боку державних органів. І люди — жінки, чоловіки — просто не знають, що вони можуть тут зробити.
Якщо згадати ще інші причини структурного безробіття — це те, що частина робочої сили просто пішла в тінь. Знову ж таки, чому так відбувається? Хочуть уникнути, наприклад, мобілізації, а для цього потрібно проходити оновлення своїх даних через ЦК і так далі. Тому це проблема, яка виникла.
Якщо в інших, більш розвинених країнах це може бути пов’язано з вищим технологічним розвитком — коли не збігається класичне розуміння структурного безробіття, тобто рівень навичок не відповідає технічному розвитку, — то в нас це радше через те, що просто виїхало населення, і кваліфікованих ресурсів не вистачає.
Територіально це, знову ж таки, пов’язано з тим, що частина бізнесу релокована — наприклад, у безпечніші регіони. Частина внутрішньо переміщених осіб залишається ближче до місця, де раніше проживали, бо все ж сподіваються швидко повернутися додому. А ті, хто переїхав, наприклад, ближче на захід України, куди релокувалося підприємство, теж намагаються знайти роботу, але, можливо, через невідповідність навичок поки цього не відбувається.
Ангеліна Завадецька: А наскільки саме жінки — це недовикористаний потенціал? Бізнес уже декілька років каже, що головна проблема — це дефіцит кадрів. Наскільки жінки здатні замістити цей дефіцит?
Вікторія Агапова: За нашими оцінками… знову ж таки, це саме оцінки, припущення — точних даних щодо кількості населення в нас немає.
І от якщо ми беремо, що зараз на підконтрольній території України проживає близько 30 мільйонів осіб, і якщо беремо тих жінок, які хочуть працювати, то це виходить близько 3,5 мільйона жінок. І це в кращому випадку, бо це ті, хто зараз заявив, що хоче працювати. Близько половини з них хочуть працевлаштуватися найближчим часом.
Але, знову ж таки, це жінки різних вікових категорій — від 18 років і до пенсійного віку, є й жінки, які вже у пенсійному віці. Хтось із них за цей час випаде з цієї когорти, хтось знайде роботу, хтось релокується, виїде за кордон. Тобто гіпотетично в нас є потенціал у 3,5 мільйона жінок.
Чи можуть вони повністю замістити цей дефіцит? Навряд чи. Знову ж таки, з одного боку, кваліфікація може не збігатися з тими очікуваннями, які постають перед нами. Якщо подивитися на сфери, які найперше потребує наша держава зараз, — це промисловість, оборонно-промисловий комплекс, правоохоронні органи.
А згідно з нашими результатами опитування, жінки найменше хочуть іти працювати саме в ці сфери. Жінки хочуть іти у сферу торгівлі, надання особистих послуг — наприклад, перукарні, манікюр, щось таке. Частина хоче йти у сферу надання соціальних послуг.
І тут якраз може бути певна точка перетину з тим, що в нас не вистачає інфраструктури доглядової праці. Тобто якщо співставити тих жінок, які хотіли б піти в соціальну сферу, то якраз цей потенціал можна було б використати, щоб організувати й покращити інфраструктуру догляду. І, знову ж таки, частина жінок змогла б зайняти ті позиції у сферах, які потребують розвитку, потребують більшого залучення.
Тобто в нас є трохи неспівпадіння між тим, у які сфери є потреба, і куди жінки хотіли б іти працювати зараз. Знову ж таки, це пов’язано з тими бар’єрами, про які ми говорили на самому початку. Жінки потребують і залучатися до оплачуваної роботи, і при цьому продовжувати виконувати доглядову працю.
А як це можна уможливити — таке поєднання? Це гнучкі формати роботи. І зазвичай сфера особистих послуг якраз може надати цю гнучкість. Або, наприклад, можна обрати місце роботи, кабінет для надання послуг, недалеко від свого дому.
Тоді ти можеш надати послугу, сама обрати кількість клієнток чи клієнтів — і піти додому до своєї сім’ї. А ті сфери, що потребують більшого залучення, є традиційно чоловічими, вони переважно передбачають офісний формат роботи з чітко визначеними годинами або графіком змін, зокрема нічні зміни. І тут якраз це неспівпадіння — не вистачає цієї гнучкості.
Ангеліна Завадецька: А наскільки роботодавці готові надавати цю гнучкість? Чи є приклади, як спрацьовують різні формати роботи — гібридний або повністю дистанційний? І чи це лише відповідальність бізнесу, чи тут ще й держава має якось посприяти?
Вікторія Агапова: Я думаю, це комплексне питання. Не можна перекладати всю відповідальність лише на бізнес або лише на державу, тому що в нас може бути теоретично класно прописана законодавча рамка, але, наприклад, немає санкцій за невиконання певних положень. Відповідно, бізнес може скористатися відсутністю цих санкцій і не дотримуватися їх або дотримуватися лише частково.
Це, наприклад, як у нас з антидискримінаційними нормами щодо працевлаштування. В оголошеннях не можна вимагати певну стать або запитувати про репродуктивні плани — чи хочете одружуватися, чи народжувати дітей. У вакансії такого бути не повинно, бо штраф — від 80 тис. грн.
Але по факту, коли жінка приходить на співбесіду, її все одно про це запитують. Особливо якщо бачать, що це жінка репродуктивного віку, — можуть запитати, які в неї плани, чи є діти. Якщо це чоловік, його про це навряд чи запитають.
І знову ж таки, у законодавстві нібито прописано, що це заборонено, що це дискримінація. Але по факту є така лазівка: немає покарання за порушення цих норм, немає відстеження саме в процесі рекрутингу, тож по факту це не завжди спрацьовує. Що ще може бути — це, з одного боку, зміни, яких ми зазнали у 2021–2022 роках, коли офіційно на законодавчому рівні закріпили поняття фрілансу, дистанційного формату роботи, — нарешті ми до цього дійшли.
І те, що пропонує новий трудовий кодекс, знову ж таки, — наприклад, для вагітних: це право вагітної обирати формат роботи. Якщо вона хоче, якщо за станом здоров’я може працювати в офісі й має таке бажання, — вона може працювати в офісі до останнього дня вагітності. І знову ж таки, з законодавства прибрали положення, що на сьомому місяці обов’язково треба йти в декрет.
Зараз, якщо жінка почувається здоровою, вона може працювати до останнього дня і в кінці робочого дня поїхати в пологовий. І це абсолютно окей, якщо їй нічого не заважає…
Ангеліна Самойлюк: Але ж вона може взяти і декретну відпустку.
Вікторія Агапова: Може, так, це право. І це прекрасно, що жінка може обирати. Тобто новий трудовий кодекс — він якраз не стільки про захист і антидискримінацію жінок, скільки про рівні права між чоловіками й жінками. Тому що питання рівності якраз у тому, щоб і жінка, і чоловік могли обирати.
Наприклад, жінка має вищий рівень оплати праці або співставний зі своїм партнером — залежно від форми стосунків. І вони самі приймають рішення, зважуючи, кому зараз краще залишитися на ринку праці. Тоді, наприклад, чоловік може піти в декретну відпустку.
Але, знову ж таки, «відпустка» — дуже абстрактне поняття, бо догляд за дитиною — це не зовсім відпустка. І якщо вони розуміють, що зараз, наприклад, чоловіку можна залишитися вдома, а для жінки важливо залишитися на ринку праці, — то він може залишитися. І якраз ця норма потенційно пропонується в новому трудовому кодексі — що навпіл можна буде ділити декретну відпустку.
Це варіанти, які спрацьовують в інших країнах світу і дійсно показують свою дієвість. З одного боку — щодо працевлаштування жінок, аби вони залишалися на ринку праці, щоб не платити той самий «штраф за материнство»: коли жінка випадає з ринку праці у зв’язку з вагітністю, пологами, у неї одразу падає заробітна плата. І з кожною наступною дитиною цей рівень знижується, тоді як чоловіки залишаються на тому самому рівні або продовжують нарощувати зарплату.
Досвід скандинавських країн, наприклад Швеції, Норвегії, — там навіть не за вибором, а чоловіки зобов’язані взяти декретну відпустку. І це, з одного боку, про досвід роботи — що жінка може залишитися на плаву й підтримувати рівень своїх навичок. З іншого боку, це і соціально-культурний феномен: ми залучаємо батьків до батьківства, як це і має бути, вони більше проводять часу з дітьми, і це про здорову взаємодію між батьками й дітьми в родині.
Щодо роботодавців — знову ж таки, дуже залежить від сфери. Якщо це, наприклад, офісна робота, ІТ-сектор, — вони досить гнучкі у форматах, можуть давати гібридний формат роботи, забезпечувати дистанційність, або пропонувати, щоб частину часу ви проводили в офісі, приїжджали на зустрічі, а частину — вдома. Особливо це стосується компаній чи працівників, які працюють на аутсорсі на закордонному ринку.
Для них фізична присутність узагалі не принципова, бо головний офіс десь за кордоном. Якщо ж говорити про новітні мілтех-компанії, які зараз активно розвиваються в Україні, — тут усе-таки більша ставка на офісну роботу. Але, знову ж таки, якщо кваліфікація людини — чоловіка чи жінки — саме така, яка зараз у дефіциті й потрібна, роботодавець піде назустріч, аби залучити цю людину, бо дефіцит кваліфікованих кадрів дуже великий. І щоб залучити таку людину, звісно, надаватимуть бенефіти, аби вона залишилася. Ми згадали про законодавство — яке воно в інших країнах, яким може бути в новому проєкті трудового кодексу.
Максим Самойлюк: А як зараз у нас? Наш трудовий кодекс, сумнозвісний, — він ще з 70-х років і нібито своїм корінням сягає Радянського Союзу, де все було про захист працівників. А от про захист працівниці — наскільки трудовий кодекс, який ми маємо зараз, сприяє залученню жінок на ринок праці?
Вікторія Агапова: Це, як кажуть, спадщина Радянського Союзу. Ми поступово — вже багато років, багато правок вносили, — аби якось його осучаснити, наблизити до зрозуміліших і сучасніших форм. Щодо того, як він регулює залучення жінок на ринок праці: зараз, оскільки в нас воєнний час, діє особливий режим, який ухвалили у 2022 році.
Він частково зупиняє дію тих норм трудового кодексу, що існували до початку повномасштабного вторгнення. Тобто в нас, наприклад, знято обмеження на залучення жінок до нічної праці чи до деяких специфічних умов роботи. Але ці норми призупинені тимчасово.
Тобто жінок можуть залучати до цього за їхнім бажанням, але щойно воєнний стан закінчиться, ми повернемося до моделі, яка існувала до повномасштабного вторгнення. Найбільшим проривом було скасування у 2017 році переліку заборонених професій для жінок — зі списку в 450 професій, куди входили, наприклад, машиністки. Хоча, насправді, виникає питання: чому вважалося, що кваліфікації жінок може бути недостатньо, — адже це абсолютно нормально.
Максим Самойлюк: Пілотами не могли бути жінки.
Вікторія Агапова: Тому що тоді, коли у 90-х цей список формувався, ще не було такого технічного розвитку, автоматизації тих процесів на заводах — на тих самих слюсарних, агрегатних, металургійних підприємствах.
Тобто виробництво не було настільки автоматизованим і потребувало більшого залучення фізичної сил. Зараз цього менше, тому, звісно, ми від цього позбулися. Але все одно лишаються певні норми щодо залучення жінок до підземних робіт, і це пов’язано вже з міжнародними конвенціями, які Україна частково денонсувала, а частково вони ще залишаються чинними.
І для прикладу, для розуміння: у нас, хоча заборони й зняті, ми досі, знаєте, за інерцією рухаємося тими коліями, що були побудовані раніше. В Україні з 15 тисяч машиністів «Укрзалізниці» лише одна жінка-машиністка.
Максим Самойлюк: Одна — не одна тисяча, одна.
Вікторія Агапова: Нещодавно було засідання комітету соціальної політики, і там озвучували ці цифри. І це, насправді, мені здається, доволі показово — що в нас така ситуація, і що з цим потрібно працювати: пояснювати, проводити антистереотипні програми, комунікувати, що це нормально, що рівень автоматизації процесів дозволяє і жінкам, якщо вони бояться важкої праці, долучатися до цих процесів також. Тому, так, у нас зараз тимчасово знято певні обмеження за кодексом законів про працю, бо діє особливий режим, але ми до нього повернемося.
Ще лишається, наприклад, обмеження щодо того, що жінки з дітьми до 3 років не можуть їздити у відрядження або брати нічні зміни. Але, знову ж таки, чому не можна їздити у відрядження? Дитину можна взяти з собою, і це абсолютно окей. Можна й залишити — якщо в батьків партнерські стосунки, чоловік може залишитися з дитиною до 3 років. Це теж абсолютно нормально.
Тобто жінки стали набагато мобільнішими, ніж раніше. Можливо, в Радянському Союзі це було просто неможливо. Зараз ми це уможливили, і це, насправді, добре.
І що я тут ще хотіла б відзначити, що дуже важливо: коли ми говоримо про зміни й потенційний новий трудовий кодекс, про досвід інших країн — європейських, насамперед скандинавських, — про те, що ми можемо ділити декретні відпустки між чоловіками й жінками, тут завжди варто пам’ятати, що ми живемо в умовах війни. І така норма, як зобов’язання чоловіка взяти частину декретної відпустки, для нас просто не спрацює, бо мобілізовані чоловіки, які зараз у Силах оборони України, фізично не можуть цього зробити.
Утім, зараз є проєкти, щоб надавати декретну відпустку тимчасово й чоловікам, але я не впевнена, що це найближчим часом проголосують, бо і в Силах оборони величезний дефіцит, не вистачає кадрів для ротації. Водночас наше законодавство дозволяє, щоб частину декретної відпустки — 14 обов’язкових днів після народження дитини — брали, наприклад, батько дитини, бабусі, дідусі, найближчі родичі. Це один із варіантів, який допомагає з цим впоратися.
Максим Самойлюк: Коли ми говоримо про ринок праці, не можна оминути тему мігрантів. Це дуже гостра тема в Україні. І коли люди чують, що Україні потрібні мігранти, — згадуючи ті 9 мільйонів, яких треба додатково залучити на ринок праці, — постає питання: якщо ми залучимо більше українок, чи зможемо обійтися без мігрантів? Чи це неможливо?
Вікторія Агапова: Я думаю, тут важко говорити про конкретне стовідсоткове заміщення. Ми все одно говоримо про порядок цифр, які трохи не зіставні з тим, що ми можемо дати. Тобто, за нашими оцінками, це 3,5 мільйона жінок. Але це станом на зараз, і частина з них, знову ж таки, вийде на пенсію, частина виїде за кордон, і тут ми будемо зважати на безпекову ситуацію, яка розвиватиметься.
Тобто частину ми можемо залучити, і це буде, як варіант переорієнтації, усе-таки більше на власні ресурси всередині країни — той потенціал, який у нас є і який ми можемо використати. І якщо вимірювати це у відсотках зростання ВВП, — це серйозно. Щодо того, чи можемо ми взагалі відмовитися від мігрантів, — напевно, стовідсотково сказати про це неможливо, але я б говорила про те, що ми все-таки в першу чергу маємо розглядати внутрішній ресурс.
Оскільки, з одного боку, ті жінки, які тут проживають, хочуть бути залученими, хочуть знайти роботу, вони культурно й соціально адаптовані до роботи в цих умовах. І, наприклад, якщо потрібно навіть частково релокувати потенційних працівниць в інші регіони України, серед внутрішньо переміщених осіб це буде вже трохи простіше: вони вже погоджуються, їм простіше це зробити, бо вже пережили цей досвід релокації, і готові й далі переїхати, якщо їм нададуть бажаний рівень оплати праці та умови. Щодо залучення мігрантів — тут знову ж таки питання рівня оплати праці, бо необхідно замотивувати; питання адаптації в нашому соціокультурному середовищі; питання вивчення мови, культурних аспектів, забезпечення житлом і так далі.
Тобто я б усе-таки говорила про те, що нам варто в першу чергу дивитися на власні внутрішні ресурси, бо це питання і нашого внутрішньоекономічного розвитку, і питання збереження людського капіталу — саме на території України.
Максим Самойлюк: А наскільки Україна стане багатшою, якщо ми залучимо більше жінок із цього внутрішнього ресурсу на ринок праці? 
Вікторія Агапова: У нашому дослідженні ми дивилися на це з точки зору зростання ВВП, оцінювали, будували моделі, — це якраз те, про що ви згадували. Ми у 2019 році прогнозували, що якщо залучимо більше жінок, це дасть зростання на 26%.
Ми будували кілька моделей. Якщо брати базову економічну модель, то зростання на 0,1 відсоткового пункту у співвідношенні зайнятості до населення України може дати 0,1 відсоткового пункту зростання ВВП. І якщо подивитися з цієї точки зору — за тією економічною моделлю, яку ми побудували, — якщо залучити всіх 3,5 мільйона жінок, які хочуть працювати (а половина з них — якраз найближчим часом), це дозволить підвищити рівень зайнятості на 11,7 відсоткового пункту, і ми можемо очікувати, — і це вже стеля, стеля, — плюс 8% зростання ВВП у перший рік. І це непогано.
У другий рік це вже буде 4%, а протягом наступних чотирьох років — кожен рік плюс 1%. Але це, насправді, найоптимістичніший сценарій, і виглядає, що він доволі недосяжний. Тому все-таки можна говорити й про інші моделі, інші оцінки. Ми також зверталися до Вероніки Мовчан з Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.
Дуже вдячні їй за допомогу. І за її моделлю зростання ВВП у перший рік може скласти 1,4%. Тобто значно консервативніший сценарій.
І ми якраз можемо орієнтуватися десь у цьому діапазоні — від 1,4% до 8% максимум, якщо говорити саме про зростання ВВП.
І це за умови, що жінки підуть працювати саме в ті сфери економіки, куди вони хочуть піти, і якщо ці сфери зможуть поглинути таку пропозицію. Бо може бути так, що багато жінок хочуть працювати у сфері торгівлі, туристичних послуг або HoReCa.
А ринок просто не потребує такої кількості робочої сили саме там. Бо ринок потребує в промисловості, в оборонно-промисловому комплексі. Тобто ми дивимося на найкращі, оптимістичні сценарії — якщо складуться всі зірки і все буде на найкращому рівні.
Але якщо цього збігу не буде, тоді, знову ж таки, не буде й такого зростання ВВП. З іншого боку, ми говоримо не лише про зростання ВВП — ми говоримо про зростання продуктивності як такої. Бо це якраз питання, яке часто зараз підіймається.
І пам’ятаємо, що нещодавно в медійному середовищі, в інфопросторі, говорили про те, що в Україні дуже низька продуктивність праці і що в нас є свої певні проблеми з цим. І тут питання в тому, що якщо жінки будуть залучені до ринку праці на позиції, які відповідають їхнім навичкам і кваліфікаціям, або перенавчаться на позиції, що потребують людського ресурсу, — тоді ми будемо говорити не лише про кількісне економічне зростання, а й про економічний розвиток. Тобто про зростання продуктивності, про покращення умов життя, добробуту й інших соціально-економічних показників.
Ангеліна Завадецька: 73% опитаних вами жінок, які зараз не працевлаштовані, хочуть працювати, хочуть влаштуватися. Але ми розуміємо, що це неоднорідна маса — це різні жінки різного віку, з різними бажаннями, різними вимогами чи очікуваннями від роботодавців. Чи робили ви умовну кластеризацію, ділили їх на групи — кому що треба, чи за віком, чи за іншими показниками? І якщо так: чого більше хочуть жінки 18–25 років? Чого очікують від роботодавців жінки старшого віку?
Вікторія Агапова: Ми робили кластеризацію за відповідною методологією, яку можна знайти в цьому дослідженні. Тобто все прозоро й відкрито, усе можна перевірити. У нас вийшло дві категорії, два кластери жінок.
Перший — це жінки старшого віку, здебільшого вже пенсійного. У них уже дорослі діти, рівень доходів у сім’ї нижчий за середній порівняно з другим кластером. І вони, наприклад, проживають з дітьми, старшими за 23 роки.
Тобто вони менш імовірно шукатимуть роботу — серед них це десь 56%, які намагатимуться знайти себе. Для них важливі обмеження — це вік, стан здоров’я, рівень навичок: вони самі вважають, що можуть мати недостатній рівень навичок, аби відповідати тим позиціям, на які їх могли б запросити.
Друга категорія — це жінки молодшого віку, від 18 до 35 років. Вони здебільшого мають дітей дошкільного віку, вищий рівень доходів у сім’ї, і кількість осіб у домогосподарстві — медіанно — від трьох осіб. Тобто ці жінки з імовірністю 97% шукатимуть роботу.
І тут якраз показово, що ці жінки — оскільки в них є діти дошкільного віку, до 6 років, — хочуть іти на ринок праці, мають достатній рівень навичок, готові перенавчатися. Для них бар’єрами, або тими вимогами, які вони хотіли б бачити від роботодавця, є: добиратися до роботи менш ніж за годину, бажано мати поруч дитячий садочок. Тому що, з одного боку, це може бути вимогою, а з іншого — просто було б добре.
Серед жінок із найвищим рівнем доходів, яким вистачає сімейного бюджету на покриття всіх основних потреб, — вони теж з меншою ймовірністю шукатимуть роботу. Так уже склалося. Що цікаво з результатів нашого дослідження, із регресійної моделі, яку ми побудували на основі цих двох кластерів: жінки, які отримують виплати як внутрішньо переміщені особи, також з меншою ймовірністю шукатимуть роботу.
Знову ж таки, це може бути пов’язано з тим, що вони релокувалися, з тим, що вже отримують виплати, з тим, що рівень їхніх навичок, можливо, не відповідає тому, що зараз потребує роботодавець. У нас вийшло два таких кластери, і ключові вимоги такі. І ще важливо для другого кластеру — молодших жінок, готових шукати роботу, — це здоровий колектив.
Тобто вони хочуть працювати в колективі, де роботодавець їх розуміє, де є здорова комунікація, здорова корпоративна культура, можуть скластися дружні стосунки.
Ангеліна Завадецька: Що держава та бізнес роблять для доступності дитячих садочків чи доглядової роботи для людей, які цього потребують? Що зараз працює на практиці, а що ще потрібно і державі, і бізнесу, щоб залучити жінок?
Вікторія Агапова: Якщо розділити два треки: якщо говорити про дитячі садочки з боку держави — у нас із 90-х років дуже сильно падає кількість активних, якщо поглянути на графік, дитячих садочків, ясельних груп. З одного боку, це пов’язано зі зменшенням кількості дітей як такої.
З іншого боку, це пов’язано з тим, що змінюється й система дошкільної освіти: якщо певні групи не заповнені, їх закривають або об’єднують територіально з іншими. Щоб це якось спрацювало — і це, у принципі, частково вирішує проблему, — дозволили відкривати приватні дитячі садочки, зокрема сімейного типу.
Тобто якщо це відповідає певним державним вимогам, можуть реєструватися невеличкі групи на базі сімейних будинків. Це може спрацювати. З іншого боку, знову ж таки, ми повертаємося до того, що живемо в умовах воєнного часу.
І дитячі садочки, школи, освітні заклади мають бути обладнані укриттями. І, як ми бачимо, — ця тема зараз теж дуже активно піднімається в медіа, в інфопросторі, у соціальних мережах, — знову постає питання, що навіть через п’ять років повномасштабної війни в нас є проблеми з укриттями, причому просто фізично, і не лише біля закладів освіти. Тому саме ця потреба в захищеності дітей теж буде однією з проблем.
І це та проблема, про яку якраз згадували жінки, що прийшли коментувати під нашим постом у Фейсбуці. Вони кажуть: я хочу працювати, і я працюю, але я хочу знати, що якщо зараз оголосять повітряну тривогу, моя дитина буде в безпеці, а мені не доведеться бігти з робочого місця до садочка чи школи, щоб перевірити, що з дитиною все гаразд. Тобто обладнання укриттями — це проблема, яку потрібно вирішувати.
З погляду соціального забезпечення й інфраструктури доглядової праці для старших людей — у нас є соціальний патронаж, який має бути на комунальному, місцевому рівні. Але, знову ж таки, його або не вистачає на ту кількість людей, яким потрібно надавати ці послуги, або держава лише частково компенсує оплату цих працівників. З іншого боку, у нас люди не хочуть звертатися по таку допомогу — вони можуть про неї просто не знати.
І тут якраз питання комунікації — про те, що такі програми існують і що ними можна скористатися. Щодо бізнесу — він частково йде назустріч: наприклад, облаштовують дитячі кімнати або дитячі садочки на території підприємств, якщо є така можливість, або частково компенсують оплату садочка. Але, наскільки я бачила за даними, це поки що не поширена практика.
І навіть якщо проводяться якісь заходи, великі конференції, присвячені соціальним питанням, — жінки з дітьми приїжджають на них, а дитячих кімнат немає. Тобто якщо ми говоримо про цю проблему і про те, що її потрібно вирішувати, — то навіть говорячи про неї, ми не можемо її вирішити: жінки, які хочуть про це говорити, не можуть приїхати з дітьми й залишити їх десь. Тобто в нас якось непослідовна ця політика.
Максим Самойлюк: До речі, про бізнес: чи є розуміння, чому він не залучає більше працівниць? Ми розуміємо, які бар’єри є з боку жінок, — а які бар’єри можуть бути з боку бізнесу?
Вікторія Агапова: Насправді ми не опитували бізнес у рамках нашого дослідження, але тут може йтися про операційні витрати на залучення жінок, які зараз можуть бути, умовно, репродуктивного віку — можуть мати дітей або бути з дітьми. Тобто, з одного боку, роботодавці не мають законного права дискримінаційно їм відмовляти, але частково це все одно можуть робити.
Але якщо вони беруть на роботу жінку, у них, наприклад, немає компенсації за той час, коли вона влаштувалася на роботу, потім пішла в декретну відпустку, — місце роботи за нею закріпилося, а роботодавець не отримує компенсації за цей період. Утім, ми розуміємо, що це не питання моралі. Це питання в тому, що роботодавець уже вклав кошти, наприклад, у навчання, підвищення кваліфікації цієї жінки, щоб вона краще працювала на цій посаді, — підвищення її навичок.
І ці кошти бізнес, у принципі, у стандартній економічній категорії просто не може компенсувати, якщо жінка випадає з ринку праці з тієї позиції, на яку її навчили. Тому саме питання цих операційних витрат може стримувати бізнес від того, щоб наймати жінок. Що з цим робити? У мене насправді зараз немає відповіді.
Це відкрите питання, і не лише для України, а й для інших країн світу. Ми не «переможемо» його найближчим часом, радше вирішуватимемо поступово, особливо з огляду на те, що населення старіє і з’являються нові проблеми. Раніше, наприклад, одночасно проживало кілька поколінь, бо різниця між ними була меншою — народжували ближче до 20 років, тепер ближче до 40. І виходить, що з часом зросте різниця в кількості поколінь — два покоління на один часовий проміжок.
Відповідно, нам потрібно розбудовувати інфраструктуру одразу для двох абсолютно різних груп населення: для людей похилого віку, які вже мають свої традиції й навички життя, і для молодшого покоління, яке може кардинально відрізнятися від своїх батьків. Може дійти до того, що діти вже не бачитимуть своїх бабусь і дідусів. Ось цей баланс між народжуваністю й дефіцитом працівників — те, на що скаржиться бізнес.
Ангеліна Завадецька: Чи є приклади в інших країнах, як знайти цей баланс? Бо ми розуміємо, що є і політика народжуваності, і політика щодо збільшення кількості людей на ринку праці. Як тут балансувати між цим?
Вікторія Агапова: Складне питання, воно не має однозначної відповіді. У світі зараз дуже поляризована ситуація.
У країнах Африки, Латинської Америки, глобального Півдня народжуваність набагато вища — може доходити до 7 дітей на одну жінку, якщо брати відносні показники. У країнах Європи та Південно-Східної Азії цей показник — близько 1,2 дитини на одну жінку. Тобто ми зараз навіть до простого відтворення населення не доходимо.
Які політики стимулювання народжуваності поєднуються з підтримкою працевлаштування, залученості жінок на ринок праці? Універсальної відповіді немає. Є різні моделі, але вони показують дещо різні результати. Якщо говорити про політики, які намагалася реалізувати і наша влада, і інші країни, — на кшталт зростання обсягу виплат залежно від кожної наступної дитини, — то в короткостроковій перспективі це працює.
Є приклади країн, де це теж спрацьовувало, але короткостроково. Тобто певний період, умовно 5 років, це стимулюватиме, а далі однаково зійде нанівець. Якщо ж дивитися з погляду залучення батьківства до декретних відпусток, тут ситуація трохи краща: коли ми даємо можливість брати декретну відпустку і чоловікам, і жінкам, або зобов’язуємо це робити.
Це може бути питанням стимулювання. Трохи легше зважитися народити дитину, якщо знаєш, що на два тижні чи на місяць зможеш залучити свого партнера — як батька дитини, а не просто «на допомогу». Тому питання в тому, що коли є можливість залучати обох батьків і коли є можливість розвивати інфраструктуру доглядової праці — дитячі садочки, ясельні групи, — це більше спрацьовує.
Але, знову ж таки, це також питання економічних циклів. Наприклад, у Швеції теж були програми стимулювання народжуваності — виплати прив’язували до заробітної плати жінки до пологів: за період декрету вона отримувала приблизно ту саму суму, що й до відпустки. І якщо вона згодом народжувала другу дитину, виплати не змінювалися, залишалися на тому самому рівні.
Але це працює, коли є період економічного зростання, — бо виплати високі, усе добре. А коли настає спад економічної активності, коли цикл іде донизу, ближче до рецесії, — цей стимул уже не працює. І у Швеції теж був приклад, коли він не спрацював.
Тобто гроші, по факту, можуть стимулювати, але лише короткостроково. У довгостроковій перспективі — якщо дивитися не як на спринт, а як на марафон, — це розвиток інфраструктури доглядової праці й формування системи, коли обидва батьки залучені до батьківства.
Ангеліна Завадецька: Хочу тебе запитати, як людину, яка дивилася ці опитування: чи залишається в нас вікова упередженість з погляду роботодавців та й суспільства? Ти вже згадувала, що старші жінки відзначають, що можуть бути не настільки кваліфікованими. Чи є якісь програми підтримки перекваліфікації для старших жінок? І наскільки вони все-таки готові долучатися? Бо, знову ж таки, за вашим дослідженням, вони навіть готові йти на меншу заробітну плату, ніж, умовно, жінки молодшого покоління. Яка тут ситуація?
Вікторія Агапова: Програми перенавчання є, і вони універсальні — як для чоловіків, так і для жінок старшого віку. Це, зокрема, одна із цілей нашої нещодавно анонсованої інформаційної системи «Обрій» — щоб будь-яке покоління залучалося до ринку праці. Але питання в тому, що жінки старшого віку з меншою ймовірністю погоджуються на перенавчання, менш схильні до нього, бо вважають, що їхній рівень навичок і знань уже недостатній, щоб іти перенавчатися.
Або ці програми перенавчання вони проходять, але потім вакансії, які може запропонувати, наприклад, Державна служба зайнятості, не завжди відповідають тим побажанням, які має жінка щодо позиції, яку хоче зайняти. Наприклад, за результатами нашого опитування, ті жінки, які зверталися до Державної служби зайнятості — чи по програми навчання, чи по гранти для розвитку бізнесу, чи для пошуку роботи, — здебільшого були задоволені навчанням і навіть готові платити за перенавчання. А от програмами працевлаштування 60% жінок сказали, що не були задоволені: вони не змогли знайти собі роботу серед запропонованих вакансій.
Тому це якраз така проблема. З одного боку, жінки самі якось не дуже вірять у себе, що зможуть перенавчитися, знайти роботу. З іншого боку, є роботодавці, готові залучати і жінок, і чоловіків старшого віку.
Тобто можемо говорити, що ці програми універсальні для обох статей. Якщо говорити про державні програми — тут, як і в інших сферах економіки та державних ініціатив, проблема в недостатній комунікації. Населення, потенційні працівники й працівниці, можуть просто не знати, що такі програми існують.
Знову ж таки, якщо говорити про жінок старшого віку — вони здебільшого отримують інформацію або з телебачення, або з друкованих медіа, або через друзів і подруг. Тобто такий людський фактор. А державна комунікація про такі програми — це знову ж таки той самий «Обрій».
Вони роблять ставку на інформаційно-комунікаційні програми, орієнтовані на людей, які більше користуються інтернетом, активніші в соціальних мережах. І тоді частина населення може просто випадати з цих програм, із цієї комунікації, бо просто не має до неї доступу.
Максим Самойлюк: Одна з речей, яка мене найбільше вразила у дослідженні, — це те, що за його результатами більшість жінок усе-таки не хоче опановувати ті професії, де є і великий попит, і де традиційно переважали чоловіки. Це, наприклад, водійки вантажівок, зварювальниці, операторки верстатів тощо. Але водночас ті жінки, які все-таки спробували опанувати ці професії, здебільшого зробили це успішно. Як так виходить, що в нас такий дисбаланс: жінки менше приглядаються до таких професій, хоча вони нам найбільше потрібні? Чи не вийде так, що якщо ми залучимо більше жінок на ринок праці, то ті проблеми, які є найбільшими, це якраз і не дозволить вирішити?
Вікторія Агапова: Так, це проблема, і це якраз може бути ситуація, коли: якщо ми будемо залучати жінок лише туди, куди вони хочуть іти, куди готові прямо тут і зараз, без перенавчання й перекваліфікації, — ринок просто не зможе поглинути таку кількість жінок, бо в тих сферах не так уже й багато вакансій, куди жінки хочуть іти. І навпаки: традиційно чоловічі спеціальності жінки стереотипно вважають сферами, де вони або недостатньо кваліфіковані, або що це просто не їхня сфера. Знову ж таки, можливо, це просто низький рівень обізнаності.
У нашому дослідженні в нас не було окремого треку опитування про те, чому саме жінки не хочуть іти в ці професії. Точніше, було, але глибоко ми не будували регресійні моделі, не оцінювали. Але загалом жінки говорили: ми просто не хочемо йти працювати в чоловічу спеціальність, або в мене не вистачає навичок для цього, або режим роботи в цій спеціальності не відповідає моїм пріоритетам зараз.
І це, знову ж таки, проблема в тому, що традиційно чоловічі спеціальності, наприклад у промисловості, прив’язані до конкретного місця роботи й до режиму роботи, який не дозволяє тієї гнучкості, про яку ми зараз говоримо, — а вона потрібна, щоб підтримувати баланс між народжуваністю та зайнятістю жінок. Тому така проблема справді може виникати: якщо ми залучимо жінок лише туди, куди самі хочемо, дійсно виникне дисбаланс, і ми не вирішимо ці проблеми. Тобто питання, можливо, в тому, щоб популяризувати STEM серед молодих жінок, школярок, студенток, які підуть тепер перенавчатися, — адже, якщо подивитися на оцінки, рівень підготовки дівчат з технічних спеціальностей не нижчий, а буває навіть вищий, ніж у хлопців.
І питання тут уже не у відповідності — не в тому, що жінки чогось не можуть, — а в тому, що вони або не знають, що можуть це зробити, або просто не вірять у свої можливості досягти успіху в якійсь конкретній сфері. Тому саме питання популяризації STEM. І щоб хтось почав.
Ангеліна Завадецька: Знаєш, як ти сказала — одна жінка-машиністка в «Укрзалізниці». Треба, щоб їх стало 10, потім 100. І так ми підемо до того рівня, коли жінки розумітимуть свою силу і зможуть долучатися краще до тих сфер, у яких раніше вважали себе недостатньо кваліфікованими.
Вікторія Агапова: Тобто якраз, знаєте, така солідарність, сестринство, підтримка — вона й буде спрацьовувати. І якраз багато ініціатив із перенавчання, перекваліфікації жінок реалізується саме жінками. У нас є програми перенавчання жінок на машиністок, водійок тракторів, бульдозерів. І хто очолює ці програми? Жінки очолюють ці програми. Тобто коли ми зрозуміємо оцю силу солідарності й сестринства, вона якраз і покаже, що немає нічого неможливого і все можна досягти. І насправді це, знаєте, дуже круто.
І це зараз не про якийсь науковий підхід, а якщо подивитися в соцмережах — здебільшого дуже часто можна побачити, як жінки об’єднуються навколо однієї: чоловік десь на фронті, не може приїхати на пологи. І дівчата об’єднуються, кажуть: я тебе підтримаю, я приїду до тебе. Абсолютно незнайомі жінки — і вони допомагають одна одній.
І якщо ми будемо продовжувати це об’єднання, а не протистояння, — це якраз і буде той напрямок, у якому ми зможемо всього досягти.
 
 
Запис Жінки та український ринок праці: потенціал, рівень оплати та стереотипи щодо «чоловічих» професій спершу з'явиться на Громадське радіо.

Інтерв’ю "Футбол 24" з Олександром Гливинським, багаторічним прес-аташе національної збірної України. Знаменитий журналіст і коментатор розповів, як їздив на фінал ЛЧ-1999 і ЧС-2014, коментував із легендарним Махарадзе та запускав програму "Гол". А ще пригадав епічну фразу, сказану під час матчу Україна – Польща. Її пам’ятають досі! "Стрибнули батькові обома ногами прямо в коліно"
– Олександре, ми з вами зустрілися у Львові. Що відчуваєте, повертаючись до рідного міста? Яких львівських моментів, колориту вам не вистачає у Києві?
– Величезне натхнення завжди відчуваю і просто серце радіє на всі можливі діапазони. Справді велика радість, коли приїжджаєш додому. На певному етапі зауважив момент, коли в мене було 50 на 50 життєвого часу. Тепер уже на кілька років прожив у Києві більше, ніж у Львові, але це в моєму сприйнятті не робить мене меншим львів’янином.
"У гості зайшли футболістки з горілкою". Історія хіта "Карпати програли футбол", або Чи були "Брати Гадюкіни" вболівальниками
Звичайно, мені бракує львівського духу, львівських вуличок. Багато чого набув у Києві, що змінило мене. Але кожній нагоді побувати у рідному місті я дуже радію. Це саме той момент, який спонукає будь-що спланувати, коли бачиш перспективу поїхати знову до Львова.
– Виявляється, ваш батько був футболістом, але розвинути кар’єру завадила травма…
– Таке було. Він грав у львівському СКА, був перспективним нападником. Переміг зі збірною Львівської області на республіканському турнірі "Надія" – у фіналі обіграли команду Києва. Став найкращим бомбардиром того турніру і мав запрошення до юнацької збірної Союзу.
Але так сталося, що моя бабуся, отримавши відпустку, взяла його та молодшого сина до родичів у Крим. Мобільних телефонів не було, а тим часом до львівського помешкання приходили представники федерації – нікого не знайшли. Батько потім шкодував, що не скористався шансом поїхати у збірну.
Невдовзі отримав травму – розрив меніска. Стрибнули йому обома ногами прямо в коліно. Вибув на довгий час, а після операції вже не зміг повернутися до колишніх кондицій. Відчував, що з коліна вискакує суглоб. Довелося завершити. Ван Бастен теж був змушений припинити кар’єру через цю травму. Ми ж говоримо про 70-ті – зовсім не той рівень, коли могли б якісь "світила" робити операцію.
Інтерв'ю Олександра Гливинського у відеоформаті
– На який матч вас уперше повів батько? Це були Карпати?
– СКА Карпати. На той час дві команди об’єднали. СКА Карпати приймали Динамо Брянськ у Першій союзній лізі і впевнено перемогли 2:0 або 3:0, з цього у моїй дитячій уяві сформувалося, що в нас потужна команда, яка розтоптує суперників, а тим більше москалів.
Сприйняття москалів у нас завжди було таким у Львові, що вони – москалі (Усміхається). Тому те, що Карпати перемогли російську команду, стало приємним моментом. Мій дідусь і мій дядько (рідний брат батька) – таке було середовище, де жоден матч чи спортивна подія не проходили повз. Жваві дискусії, обговорення.
Звичайно, на першому плані було київське Динамо. СКА Карпати грали в Першій лізі, тому інтереси не перетиналися. Всі інші українські клуби теж у будь-якому разі перебували в пошані. Після наших вже йшли грузинські та литовські команди. У нас була чітка градація, що москалі нам не друзі (Усміхається).
– Яке місце у вашому серці Карпати посідають зараз?
– Місце особливе, звичайно. Я виріс у середовищі, де всі обожнювали Динамо, тому воно теж посідає вагоме місце. Думаю, що навпіл можу спокійно розділити. Коли грають між собою – це завжди 50 на 50. Враховуєш тоді, кому ця перемога більше потрібна.
Мрію, щоб Карпати знову виграли Кубок. Бо ті два фінали (у 1993 і 1999 роках, – Футбол 24) закінчилися прикрими поразками від Динамо.
– А 7:3 між ними у чемпіонаті України пам’ятаєте?
– Такий хокейний рахунок. Було, було… Тому Карпати – рідний клуб однозначно. Правду кажуть, що твій клуб найрідніший там, де ти виріс.
"Я жив гарним богемним життям, з музикою багато стикався – Територія А, кафе "Вавилон", де можна було побачити Вакарчука і "Скрябін" часто приїжджав"
– Я вчасно зрозумів, що видатним гравцем мені не стати, тому вступив на журналістику, щоб і надалі перебувати у футбольному світі. Ви також?
– Напевно, бажання стати футболістом десь у школі було. Бігали в шкільний футбол, ходили навіть з товаришем записуватися у секцію. Але цілеспрямованості та дисципліни спортивної я не мав. Натомість спонукало бажання стати футбольним коментатором. Я дивився трансляції, занотовував склади з номерами, вів зошити, голи записував. Це була моя перша статистика.
Коли трохи підріс, зацікавився не лише футбольною (спортивною) журналістикою, а журналісткою загалом як явищем. У Львові була школа юних журналістів – спільний проект товариства "Просвіта" і Центру дітей та творчості Галичини на Погулянці (місцевість Личаківського району міста, – Футбол 24). Ми на обласному радіо робили програму "Дебют" – готували історії, монтували, були ведучими. Тож коли поступав, у мене точно було бажання стати серйозним журналістом (Сміється).
Спочатку працював у новинах на обласному радіо. Потім на радіо "Незалежність" – там у мене була посада програмного директора. На "Люксі" новини вів. Фактично переїхав я до Києва, бо мав запрошення від розмовного радіо "Лідер" у FM-форматі. Попрацював там місяць-півтора, тому що ті хлопці були ще й продюсерами на Першому національному і шукали ведучого для програми "Футбол від УТН". Запропонував їм себе. І коли перспектива зосередитися на футболі переді мною замайоріла, схопився за неї.
Ще коли працював у "глобальній журналістиці", завжди ініціював якісь спортивні інтерв’ю, проекти. Спортивна журналістика стала для мене моментом, який взагалі не вважав за роботу, це було мені в кайф. Зрештою, уся журналістика приносила задоволення.
– Львів 90-х кишів кримінальними угрупованнями, легендарний "Завіня" жив на Левандівці. Що пригадується? Чи потрапляли в пригоди на вулицях вечірнього міста?
– Мене напевно оминуло все це. Велелюдний похорон "Завіні" пам’ятаю. Я тоді мешкав на вулиці Широкій, 100, і бачив здалеку. Центр, скажімо так, Левандівки – багато людей, машини їхали. Слава Богу, так здалеку і 90-ті мене минули, хоча я жив у них (Усміхається). Не мав нічого дотичного до бізнесів, батьки теж таким не займалися, тому просто жив активним студентським життям. Студентство, робота – завжди пізно повертався тролейбусом додому, потім ще пішки йшов.
"Якщо будеш волати, то…" – і дістає ніж": Співаковський про пограбування, Буряка і Гусейнова в лазні, шок Руді Феллера
Слава Богу, не мав якихось таких друзів, які могли б мене в "підворотню" затягнути. Повністю концентрувався над роботою на радіо – для мене це був цілий світ. Коли вступив на факультет, прийшов і запропонував свої послуги. Десь може це смішно виглядало, бо не мав такого досвіду, але мене пам’ятали ще зі школи, а тут якраз звільнилися двоє журналістів-чоловіків із відділу інформації. Я з радістю схопився за цей шанс. Готував репортажики, а за якийсь час мені запропонували перший робочий контракт на обласному радіо.
– Вашим хорошим товаришем є відомий журналіст та громадський діяч Євген Глібовицький. Мабуть, і з Георгієм Гонгадзе були знайомі?
– Так, були знайомі. До речі, якраз Гєник у 1998 році запросив мене на радіо "Лідер". Я не хотів їхати зі Львова. Жив гарним богемним життям, з музикою багато стикався – Територія А, кафе "Вавилон", де можна було побачити Вакарчука і "Скрябін" часто приїжджав, а я запрошував його на ефіри.
"Є така пропозиція, – сказав Гєник. – А тобі обирати: залишатися маргіналом, чи йти на великі центральні ниви" (Усміхається). Я сумнівався, що він мені щось добре пропонує. Живу собі чудовим життям – і богемним, і журналістським, усе класно. Я поважав Київ завжди, але навіщо переїжджати до далекого, некомфортного, незнаного мені міста?
Гливинський: "Я не хотів їхати зі Львова" / Facebook
Якось Гєник сказав фразу, мовляв, кого йому приємно чути – це мене. На емоційному рівні, авантюрно, я подумав: "А що я втрачаю? Можна спробувати". Ще не був одруженим, не мав сім’ї. Коли відповів йому згодою, мені було 23.
А от Гію пам’ятаю ще у Львові. У нас був семінар, організований ВВС, десь рік 1996-й або й раніше. Одним словом, приїжджав міністр оборони США Вільям Перрі, навчання "Щит миру", і мені вдалося його записати для обласного радіо. Це для мене завжди був челендж – приїжджає якась людина і треба хоча б кілька запитань їй поставити. Після цього Гія мені сказав: "Ну ти, звичайно, й відхопив такого фрукта!" Розпитував мене, що розповів цей міністр. Працював уже тоді на "Вікнах", СТБ.
Потім ми перетинались час від часу, бачилися в Києві на вулицях, і в ефірі були на радіо "Континент". Коли його викрали, я перебував на Олімпіаді в Сіднеї. Це був для мене тривожний момент, але я сподівався, що Гія живий. Тривожний момент став трагічним. "Виглядало так, ніби директивно знімати Суркіса – донецький клан тоді підріс"
– Ваша зірка дуже швидко загорілася в столиці. "Футбол від УТН" був, мабуть, єдиним таким джерелом інформації для вболівальників, відповідно ваше обличчя одразу стало впізнаваним. Романтична епоха відеофрагментів поганої якості, старих стадіонів тощо. Як вам тоді працювалося? Курйозів не бракувало?
– Було чимало, головне – згадати (Усміхається). Для мене все так само сталося миттєво. Я переїхав до Києва у проект, який вважав авантюрною справою, але місточок проклався на телебачення у футбольну програму. Тоді "Футбол від УТН" був єдиною футбольною програмою. Несподівано все склалося.
А у перше відрядження мене відправили буквально на чвертьфінал Динамо на Сантьяго Бернабеу. То взагалі реалізація найпотаємніших мрій! Адже до Реала в мене пієтет з 1985 року, коли вони виграли Кубок УЄФА. На польському телебаченні бачив фрагменти їхнього матчу з Кельном.
"Злітали вдруге, почули вибух, почали молитися. Пам'ятаю Сабо білого, як його сорочка": одкровення зірки Нашого футболу
Тоді, звичайно, було зовсім інше телебачення. Великим викликом вважалося передати відзняте відео на новини УТН. Наприклад, йде вечірнє тренування, 15 хвилин відкриті, ми щось швидко знімаємо. І одразу потрібно мчати до якогось телеканалу чи телестудії, де була домовленість, щоб вставити касету і перегнати відео. Замовлялося 15 хвилин перегону, належало встигнути.
Навігаторів тоді не існувало, тож брали таксі, називали адресу. Як правило, люди там англійської не знали. Забігаєш на студію: "Трансмішин, трансмішин!" Потрапляєш в апаратну, вставляєш касету, на перемотці обираєш кадри. Ось такі постійні гонки. Можна було лише уявити такий космос, як зараз. Коли просто з телефона пересилаєш відео і нема питань. Було щось, напевно, і під час коментування…
– Ну, матч Україна – Польща ми всі пам’ятаємо…
– А, ось із тих курйозів? Ну, так (Сміється). Мені тоді скільки було років? Напевно, 26. Оце я ляпнув (Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi, – Футбол 24). Цей жарт у Львові ходив у такому сенсі про Польщу. Зараз би, звичайно, я такого не сказав. Тоді ж, не до кінця усвідомлюючи, яка аудиторія дивилася, сказати таке про національні команди – це ляп. Тепер думаю про те, щоб не повторити цю фразу і не виникло конфлікту (Усміхається).
Звісно, це було сказано жартома. Малася на увазі смерть футбольна. Такий непродуманий жарт.
– Кучма стільки старався, з Кваснєвським вибудовував стосунки – і тут ви.
– Сподіваюся, що коментатор – не такий руйнівник усіх домовленостей на найвищому рівні своєю фразою (Сміється). Тим паче, вона була сказана в такому неагресивному ключі.
"Оце я ляпнув!" / Facebook
– Проект "Гол" на Новому каналі – інша культова програма, яку згадує не одне покоління. То вже набагато якісніший продукт, нові формати. Та й чемпіонат наш змінився на той момент – Шахтар вирівняв конкуренцію з Динамо. Від якого клубу відчували більше ревнощів? У кого було більше претензій до сюжетів програми "Гол"?
– Класно було те, що ми могли собі дозволити бути незалежними. Адже часто траплялося, що якийсь із футбольних клубів виділяв кошти на існування проекту. Це одразу впливало на продукт і ставало залежністю. Ми ж знайшли спонсора.
На Новому каналі була група людей – зокрема Ліда Таран, Василь Самохвалов – які хотіли робити футбольну програму. Але розуміли, що їхніх сил недостатньо і потрібно людей з боку. Тож ми об’єднали зусилля. Ткаченко, керівник каналу, нам сказав: "Пацани, знайдіть спонсора і будете робити програму". Окей.
Перше пиво, яке ми знайшли, – "Сармат". Воно було донецьким і потребувало виходу на широкий ринок. Тому вважалося, що ми продонецька програма. До речі, "Сармат" у нас був не так довго. Потім ми знайшли "Оболонь". Я їздив на зустріч із паном Слободяном. Вони стали нашим спонсором на тривалий час, майже до закриття програми.
Стосовно ревнощів. Важливо вибудовувати свою позицію так, щоб тобі було майже байдуже, що говорять. Тоді що критичнішим буде матеріал, то більше поваги буде до журналіста. Але, звичайно, важливо давати ту інформацію, яка перевірена і об’єктивна.
"Циганик пообіцяв запустити у мене стільцем". Топ-журналіст 90-х – про розмову з Ахметовим та комп’ютерний гол Динамо
Більше ревнощів було, може, від Динамо, від Суркісів. Але щоб прямо щось аж таке – не можу згадати, не виринає в пам’яті. Був конфлікт, пам’ятаю, з Колесниковим, віце-президентом Шахтаря. Він якось дав інтерв’ю стосовно того, що будуть знімати Суркіса з посади президента федерації. Виглядало так, ніби директивно знімати – донецький клан тоді підріс.
У нас вийшов з цього приводу матеріал, моя ідея. Оскільки Колесников був новою людиною у футболі, ми порівняли здобутки Суркіса і Колесникова на терезах. Звичайно, Шахтарю це не сподобалося і Колесникову. Тоді то був такий гарячий епізод, відповідно Шахтар міг вважати, що "Гол" – продинамівська команда (Усміхається). Але це був журналістський проект. Реакція на заяву Колесникова. У нього була фраза "Суркіс нічого не зробив", тож ми вирішили порівняти. Зараз би, може, по-іншому зробили. Тому що завжди треба думати, як сприйматимуть твої матеріали люди – читачі, глядачі.
"Вітя Вацко також добре коментує футбол, коли не перегинає"
– Паралельно з цією роботою ви продовжували коментувати матчі. Мені запам’яталась ваша фраза, що коментатор повинен вміти "ганяти м’яч". Вам це вдавалося. Серед сучасних колег бачите таких майстрів?
– Є чимало хлопців непоганих. Фактично треба тримати динаміку – "ганяти м’яч" – я це мав на увазі. Хоча з того часу, як це сказав, може десь і підкорегувалося моє бачення, але динаміка справді важлива. Яскравим прикладом були польські коментатори, які це класно вміли робити. У Львові завжди була можливість їх дивитися, ловлячи на дециметрову антену – цікава така історія з 80-90-х (Усміхається).
Володимир Звєров подобається, як коментує. Насправді зараз багато голосів в ефірі. Для мене важливо, щоб було і журналістське відчуття теми. Коментатор – така творча професія, де не обов’язково журналіст може бути, а актор, наприклад. Хоча я більше за журналіста – крім емоцій треба мати розуміння теми, розуміння гри. Якщо не заважає коментатор, то ти може й не запам’ятовуєш прізвищ.
Гливинський і Лук'яненко / Facebook
Крім Звєрова мені подобався Олександр Михайлюк, чомусь зараз його не чую. У нього манера цікава, непогана, в міру динамічний. Вітя Вацко також добре коментує футбол, коли не перегинає (Сміється). У нього бували такі моменти, коли він трошки перегинав. Або на фальцет зривався. Мені не подобалося, коли гол забивають – і в нього трошки спотворені голосові емоції.
– Ще Дмитра Джулая ви колись виділяли.
– Так, Дмитра теж виділю. Давно його не чув. Він на Сетанті досі мабуть коментує. Багато голосів, багато хорошого продукту, не все встигаєш дивитися або дивишся вже потім в оглядах.
– У період Євро-2012 до нас запрошували "світил" з-за порєбріка. І ці коментатори вчили наших хлопців, як потрібно працювати. На вашу думку, це правильне рішення, чи камінець у свій же город?
– Це однозначно камінець. Спочатку спробував СТБ під час якогось чемпіонату Європи чи світу, а вже потім був телеканал "Футбол". Мене це також зачіпало реально. Можна погодитися об’єктивно, що у них в той момент були якісніші коментатори – це правда. Але запрошувати саме москалів, щоб вони нас вчили – це міг хіба канал "Футбол" так зробити з баченням їхнього керівництва, яке дивилося знизу вгору на російське телебачення.
Уткін: Коли ми з друзями збираємося, я обов'язково співаю "Червону руту"
Так, у них (росіян, – Футбол 24) непогано виходило. У них завжди було більше бабла. Українські співаки повелися на це і навіть залишилися там, тому що їм аудиторія російська подобалася. Їх там як гівна багато живе. Вирішили взяти собі ту гівняну мову, той "язик", і говорити.
Якби це залежало від мене, я б запрошував коментаторів із Заходу, щоб вчитися. Бо те, що було, це реально приниження самих себе. Я прожив певний час у Радянському Союзі і дивився центральне телебачення – ті коментатори були якісні, безумовно. Пройшли коментаторську школу, мали якісні підвалини. Очевидно, що це передалося НТВ.
У нас же потрібно аналізувати якісь періоди, коли було достатнє фінансування якісної журналістики. Є такий бізнес-підхід, що все повинно окуплятися. А відрядження занадто дорогі, ексклюзив не розглядається як варіант – можна підписати фотоагентство, а в інтернеті знайти все що хочеш. Що, журналістом не можеш бути? Ось маєш відео – працюй.
І через такий меншовартісний підхід вийшло, що вони запрошували росіян. Це показник недостатнього професіоналізму керівництва і відсутність правильного бачення глобального світогляду. Кажу – я б запрошував із Заходу. Не думаю, що це обійшлося б дорожче – москалі завжди просто так не їхали. Їм вдома платили багато, тому сюди вони вирушали за ще більші гроші, навіть якщо це тимчасово… Комусь відкрилися очі, що це неправильно, тільки після трагедії, яку ми зараз переживаємо. Тоді вже стало їм зрозуміло. "Щоб не здатися дилетантом в очах Лобановського"
– Ви теж мали досвід взаємодії зі "світилом" совєтського коментаторського цеху. Але до нього претензій жодних – це легендарний Коте Махарадзе. Яким вам пригадується матч Динамо – Баварія у березні 2000-го? Забили грузини в той вечір.
– Унікальний такий збіг обставин!
– Як вам енергетика, яку випромінював Коте? Наскільки з ним було легко? Чи випили коньячку або вина грузинського перед ефіром? Бо пам’ятаю, що Махарадзе дуже так творчо коментував той матч.
– Це була велика подія для мене. Тому що він коментував у 80-х, зокрема чемпіонат світу-1986, коли збірна, складена в основному з гравців Динамо, вийшла до 1/8, де сталася болюча поразка від бельгійців. У сім’ї ми вважали його фартовим коментатором саме збірної. Бо матчі Динамо у єврокубках коментував Щербачов.
Фантастичні речі відбувалися! Я перейшов на "Футбол від УТН", потрапив на Сантьяго Бернабеу, потім фінал Ліги чемпіонів МЮ – Баварія, пощастило на ньому побувати. І от продюсер запитав: "Ти би хотів коментувати з Коте Махарадзе?" – "Та це взагалі мрія!" – "А ми вже з ним контактували, хочемо його запросити".
Він, звісно, був уже старшим, ніж я його бачив у Союзі на "Футбольном обозрении". До матчу я не пригадую, щоб ми щось випили (Усміхається). Його приймали як зірку – зустріли в аеропорту, привезли. До поїздки на стадіон він приїхав на Перший національний. Хіба щось випив з кимось іншим – я цього не знаю (Усміхається).
Коте Махарадзе
Відчувалась така легкість, бо скільки ж матчів він пережив. Виглядав натхненним: знову в Києві, знову його запросили коментувати гру Динамо. Це для Махарадзе були дуже приємні моменти. Оригінальний стиль подачі: він пожартував, що в мене "очень опасная фамилия Глевински" – як Моніка Левінскі (Сміється).
Фантастично, що два грузини саме в той вечір забили. Коте жартував: "Не забил Деметрадзе – забил Каладзе". А потім і Деметрадзе відзначився. Але паралельно Реал все-таки забив Русенборгу і повна казка, на жаль, не відбулася. Маленький шанс Динамо вийти до наступного раунду не здійснився.
"Не забив Деметрадзе – забив Каладзе". Феєрична "грузинська" перемога Динамо над Баварією
– А сезоном раніше Динамо дійшло до півфіналу. Коли настав момент неповернення для киян – після голу Тарната, Еффенберга, Янкера чи шедевру Баслера?
– Я б сказав, що це завершення другого матчу. Гол Баслера був крутий, звичайно, але ж Шевченко мав цей вихід, який ми порівнювали з тим, як Блохін обіграв двох чи трьох гравців і забив Баварії. У Динамо були й інші моменти, тож воно мало шанси. Ясно, що коли забив Баслер, то вже доводилося відповідати двома за тією старою системою, яка існувала тривалий час. У всякому разі я мав відчуття, що Динамо спроможне відігратися. Із Лобановським вони не мали сильного розчарування – гра була все ж таки близька.
– Через місяць ви опинилися на фіналі Ліги чемпіонів. Вболівали проти Баварії?
– Якось у мене так було завжди: та команда, яка перемагала наших – я до неї симпатії не мав. Можу згадати, як Стяуа перемогла Динамо в матчі за Суперкубок УЄФА. Чи, наприклад, Порту, який обіграв Динамо у півфіналі Кубка чемпіонів. Об’єктивно це була рівна гра, португальцям пощастило більше, але я вважав, що незаслужено. Так само і з Баварією.
З іншого боку, Манчестер Юнайтед – мій улюблений англійський клуб. Те, що трапилося на останніх хвилинах фіналу, просто феєрія. Пам’ятаю, ложа преси була заповненою. Як часто трапляється на таких матчах, крім акредитації тобі видають медіаквитки на конкретне місце в ложі. Реально я знаю, хто з керівництва Першого національного забрав наші два квитки (Усміхається). Тож ми блукали туди-сюди, час від часу нас відганяли: "Де ваші квитки?"
Одним словом, на останніх хвилинах ми стояли внизу ложі преси. Там був такий прохід, тераска, балкончик. А поруч – багато вболівальників МЮ. Коли Сульшер забив другий гол, я якось опинився посеред них. Вони мене обіймали, такі нормальні здорові пивні хлопці. Протрусили ударами радості так, що я аж спіймав ту манчестерську glory (Сміється).
– Лобановського ви бачили неодноразово і зблизька, спілкувалися з ним. Чи помітили ви у ньому для себе щось особливе, чого не бачили інші? Погляд, жест, міміку, фразу…
– Для мене такою ознакою була його суворість. Видавався неприступною людиною. Хоча Франков скільки з ним спілкувався – і в цьому, мабуть, рецепт. Спілкуйся більше, знаючи тему, звичайно, і ти більше розкриєш. Лобановський для мене – постать ще з того дитячого сприйняття футболу, коли був тренером Динамо 80-х.
"Заходимо, дивимося на Лобановського, а він каже: "Зняли рейтузи". Капелло, Шевченко, Блохін і Ко – про Великого Метра
Пам’ятаю, коли він повернувся до Києва, а потім коли його призначали на посаду головного тренера збірної України. Звичайно, впадало у вічі, що після відрядження набрав у вазі. Казали, що в нього була хвороба. Для мене залишався людиною дистанційною та неприступною, тому не пощастило ближче поспілкуватися. Вважаю, що я, мабуть, недостатньо зусиль до цього доклав. Хоча кілька коротких інтерв’ю я таки з ним робив. Зокрема про його призначення на посаду головного тренера збірної.
Після зимових товариських матчів Динамо з Міланом, коли Шевченко вже був "россонері", я Лобановського запитав стосовно збірної. "Чи ви не хотіли б очолити збірну України?" – "Так мене ж ніхто не запрошує, не запитує". "А ви готові були б?" – продовжував я. Він відповів щось у стилі: "То нехай запитають". Тоді навіть телефонували хлопці з української служби ВВС після цього мого інтерв’ю і розпитували, що він сказав. Для всіх то була тема, усім було цікаво.
Також відзначив би вміння Лобановського пожартувати і, звісно, глибинне розуміння футболу. Він давав цілі лекції журналістам на прес-конференціях, і то було дуже цікаво слухати. Радію, що в заключний етап його кар’єри я був у Києві на матчах, слухав його прес-конференції, часом щось навіть запитував. Був тоді всередині якийсь не острах, але пересторога, щоб не ляпнути чогось такого і не здатися в його очах футбольним дилетантом (Усміхається). "Попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка"
– Найтриваліше ваша трудова книжка зберігалася в УАФ – цілих 14 років. За цей період можемо виділити дві команди, де було найкраще з мікрокліматом і результатом – команда Блохіна і команда Шевченка. Обидва – амбіційні, обидва – володарі "Золотого м’яча". А от в чому між ними полягала кардинальна різниця?
– Важко відповісти, коли деякі колеги запитують: "Блохін чи Шевченко?" Вони насправді різні. Шевченко сформував команду з іноземних спеціалістів, які допомагали йому робити результат. У Блохіна була своя команда. Кожен із них, очевидно, має харизму, що важливо у будь-якому проекті, а у збірній – особливо. Часу мало, потрібно всіх змотивувати, налаштувати, щоб вони виходили і гризли землю. Блохін, мабуть, емоційніший. Шевченко намагався більш розважливо. Різниць багато, характери різні.
Степаненко, Шевченко, Гливинський / Фото Футбол 24
А об’єднує їх те, що вони не досягли б успіху, якби не були такими сфокусованими і не дотримувалися своєї системи внутрішньої, якихось цінностей. Кожен із них – непроста особистість. Кожен дистанційно веде себе. І Блохін, і Шевченко підходили до гравців і намагалися по-товариськи щось розказати, щоб ті звернули увагу на якісь моменти у своїй грі. Обоє працювали з Лобановським і щось бачили. У Блохіна, як відомо, з Лобановським були не найкращі стосунки, тому, мабуть, заперечить, що взяв дещо від нього. Шевченко – навпаки, завжди публічно говорив, що вдячний Лобановському.
Різні люди, різні характери, але два великих футболісти. Ну і тренери, які поки досягли найбільшого зі збірною.
– Виявляється, ви юного Шеву записали ще в 1994-му. Згадував потім цей епізод, працюючи разом із вами у збірній?
– Я йому якось нагадував, але не знаю, чи відклалося. У його кар’єрі вистачало цікавих епізодів і різних журналістів. Коли я брав інтерв’ю в Кларенса Зеєдорфа, нагадав йому про той матч 1994-го у Львові – 2:2 закінчили. За Нідерланди грали Клюйверт (Кляйферт, як правильно) і Зеєдорф (Сідорф, у всякому разі Шевченко його так називав). Я попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка, бо ще не знав їх в обличчя – юнацька команда. Пам’ятаю впевненість, з якою Андрій казав після 2:2: "Ми їдемо вигравати".
Нагадував і йому, і Зеєдорфу про такий епізод у їхніх кар’єрах. Але думаю, це більш пам’ятний момент для мене, ніж для них. Сам Шевченко ніколи не згадував про те інтерв’ю. Та й воно було вже не першим для нього. Є ж це відео, коли вони ще зовсім діти на турнірі в Італії – місцевий журналіст брав у них інтерв’ю.
– Тепер національну збірну очолив Андреа Мальдера, колишній помічник Андрія Миколайовича. Що ви можете сказати про нього?
– Я вважаю, що він справді висококласний фахівець. І він не просто аналітик, як дехто говорить. Він саме асистент-аналітик, тобто активно брав участь у тренуваннях та підготовці. Саме з ним у Шевченка було багато дискусій стосовно, наприклад, моделі гри чи як слід діяти проти певного суперника. У плані побудови гри, тренування, аналітики це дуже сильний спеціаліст.
Для нього зараз справжній виклик. Можливо, він усе своє життя чекав, що йому запропонують очолити команду самому. Напевно, кожен асистент чекає такого моменту. Мені здається, що для Мальдери це очікувана пропозиція. Набив собі татуювання тризуба, тож мав і має сентименти до України. Тепер побачимо, як йому вдасться налагодити гру нашої команди.
– Багато хто з уболівальників очікував побачити на цій посаді Мирона Богдановича Маркевича…
– Я теж очікував. Вважаю, що Мирон Богданович заслужив, і це також була б абсолютно логічна пропозиція та робота для нього. Він у нормальних, чудових кондиціях зараз. Незважаючи на солідний вік, постійно бігає у футбол, у хорошому фізичному стані. Це важливо для мозку в будь-якому віці, а тим більше в такому.
Пам’ятаю, це були, на жаль, лише чотири матчі, коли Маркевич очолював збірну – як тоді команда грала. Звичайно, преміальні були високими, але справа не тільки в преміальних.
"Скажи: "Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку". І тоді буде повага до тебе"
– Ви не приховуєте, що вам було важко з Ребровим. У чому проявлялася ця складність?
– Він закрита людина, і я вважаю, що він не поважає людей, з якими працює, – у мене склалося таке враження. І щодо роботи зі штабом. Тобто я вважаю, що це брак поваги до інших людей і така закритість. Адже у своїй роботі я насправді не побачив, що він її розуміє, поважає чи взагалі вважає потрібною. І коли є такий момент, насправді розумієш, що тоді втрачається цінність того, що ти виконуєш свою роботу, бо в якісь моменти починаєш думати, що ти якийсь непотрібний гвинтик механізму. Для чого тоді прес-секретар?
Звичайно, може, я це трохи перебільшую, бо робота все одно залишається рутинною, але це дуже важливий момент. І багато тренерів справді цього недооцінюють. Я вже казав це й в інших інтерв’ю, що вони думають, ніби знають усе на світі. Насправді вони нічого не знають. І насправді хочеться ще раз сказати, що вони мають смішний вигляд, хоча вони самі думають, що можуть усіх надурити: мовляв, ми вийшли, щось сказали чи написали. І вони думають, що люди потім будуть про них добре думати. Але так не буде.
Насправді треба бути щирим, відкритим і відвертим. Усе, що приховується, відчувається. Зрозуміло, що вони звикли десь недоговорювати. Якщо не сказати всю правду, то вони, напевно, вважають, що це не означає збрехати – просто не сказати всю правду. Але я вважаю, що це брехня. Ніхто ж не каже їм говорити про якесь особисте життя.
Приклади Гвардіоли чи інших сучасних тренерів, які багато спілкуються. Навіть того ж Лобановського. Зрозуміло, що він говорив про футбол, але як говорив. Це також означає розвиток самого наставника – вміти говорити, формулювати, пояснювати. Бо якщо вони вважають, що гра – це лише результат, і що вони сказали для відчіпки кілька фраз про те, чому команда програла чи виграла, аби, як вони думають, не дай Боже, не розкрити якихось таємниць, то насправді саме тому й залишаються питання та виникає несприйняття у вболівальників.
Зрозуміло, що мірилом є результат. Це також їх стримує, бо вони думають: що б я не наговорив, але якщо ми програємо, мене все одно будуть хейтити і журналісти, які прийшли на прес-конференцію, і вболівальники, і всі інші. Це зрозуміло.
Ребров агресивно відреагував на чутки про своє майбутнє в збірній України – дісталось журналісту (ВІДЕО)
Але у будь-якому разі ми живемо, щоб комунікувати один з одним. У будь-якому середовищі ми маємо комунікувати, а тренеру не слід забувати, що він не тренер власної приватної контори. Він очолює клуб, а тим більше – національну команду. А це команда усіх цих людей – українців або, наприклад, уболівальників клубу, які витрачають свій час. Так, вони кайфують, приходять, п’ють пиво, ще щось роблять, але саме на цьому формується вся культура, яку й ти полюбив, коли став футболістом, а потім тренером.
Тому треба відчувати цю відповідальність: ти відповідаєш за те, що робиш, і ти підзвітний. І тому найкращий вибір – це вміти комунікувати. Ти все одно колись програєш, усе одно отримаєш свою порцію критики. Але принаймні ти був відкритим, і люди розуміли, що ти хочеш сказати, а не так, коли питають про контракт, а ти: "Чому вас так цікавить питання мого контракту?"
Цікавить, бо ти відповідальний. Скажи: "Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку". І тоді буде повага до тебе як до людини. "Ви краще сховайте фотоапарат, бо це небезпечно тут"
– Упродовж своєї кар’єри ви, мабуть, об’їздили пів світу. Незакриті гештальти ще є?
– Звичайно, що є. Хочеться їздити. Всі ці відрядження були цікавими. Мені б дуже хотілось побувати у Новій Зеландії, наприклад. Я б ще раз поїхав до Австралії, де був лише раз – на Олімпіаді-2000. Ніколи не був у Канаді, хоча люблю хокей. Так само хотів би відвідати південь Аргентини – ближче до Антарктиди.
– Патагонія?
– Так-так. Там є Ушуая, де гірськолижники з літа починають тренуватися. А якщо вже мріяти на повну, то хочеться їздити і знімати якісь такі туристичні програми. Зараз не на часі це, бо війна. Але мріємо і віримо, що вона закінчиться. Хочеться з одного боку собі мандрувати і кайфувати, але з іншого – коли опиняєшся у таких місцях, хочеться знімати, розповідати, дізнаватися. Це уже журналістська професія у нас під шкірою (Усміхається). Без цього нецікаво.
– У 2014-му ви були на чемпіонаті світу в Бразилії. Там доволі небезпечно навіть вдень. Не намагались вас пограбувати чи щось таке?
– Це, мабуть, мене так само пронесло, як із дев’яностими у Львові (Усміхається). Насправді там було багато поліції. Я мав зі собою фотоапарат, на який знімав і фото, і відео. Знав ті історії про Копакабану – що в тебе могли забрати все і тим більше фотоапарат. Це вважалося принадою, яка точно потрібна місцевим. Але мав зі собою акредитацію. Думаю, місцевих попереджали: можуть бути серйозні проблеми, якщо офіційні особи постраждають.
"У бразильців я асоціювався з Динамо". Дмитро Комаров був фанатом, мав автограф Шеви і плакав за Лобановським
Пам’ятаю місто Сальвадор – там відбувалося щось схоже на карнавал, народ танцював, яскраві костюми. Я це знімав, аж жіночка, яка сиділа в будці з написом "Інформація для туристів", підійшла і каже: "Ви краще сховайте фотоапарат, бо це небезпечно тут". Я швендяв навіть о першій-другій ночі, але все минулося. Була акредитація на мені, тож не пограбували.
Хоча ні! Був один пограбунок. На автозаправній станції мені потрібно було купити хліба. Ми зібралися з іншими українськими журналістами – Микола Васильков, Олександр Терновий, Володимир Мула – і вирішили зробити собі вечерю. Їм бракувало хліба. Я зайшов на АЗС і розплатився карткою, хоча готівкою було б краще, але вирішив приберегти її для таксі. Мені цю картку очевидно зчитали, тому що зняли звідти три тисячі доларів, які залишалися на решту відрядження.
Із Миколою Васильковим / Facebook
Я потім дивився – зняли кількома трансакціями по 500 доларів "за прокат відеокасет" десь там у фавелах. Одним словом, гроші пропали. Я мав замовлені готелі і куплені авіаквитки, але попросив друга, який мені переказав кошти. Приємно, що коли я повернувся, наш український банк повернув мені вкрадену суму. Тож це був пограбунок зі щасливим кінцем (Усміхається).
Все це сталося, бо я втратив пильність. Попереджали: не можна знімати кошти з банкомату, який не в приміщенні банку, а десь на вулиці. У нас є відчуття безпеки, коли ми на заправку заходимо. Мабуть, це спрацювало і тоді. Зовсім не міг подумати, що така привітна жінка старшого віку, яка простягнула мені термінал, куди я ввів код, може мене "жухнути". "Кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за Реал"
– Фінальний бліц. Улюблене кіно?
– Кіно я час від часу дивлюся. Люблю, коли є щось гостросюжетне – трилер, історичний фільм. Усе залежить від настрою. Може іноді бути і драма. Але щоб якийсь фільм вразив – не знаю. Напевно, вже забагато цинізму всередині. Не так давно дивився на Netflix "Верхівковий хижак" із Шарліз Терон. Вона хащами ходить, а здичавілий маніяк намагається її вбити. Свого часу мені сподобався якийсь сезон "Гострих картузів".
Люблю також фантастичні фільми – "Стар Трек", дивився з донькою "Загублені у космосі". О, ще ми з нею класно переглянули "Дивні дива". Це моя молодша донька, їй 13 років. У старшої доньки трохи інші інтереси, в дружини – ще інші.
– Музика. "Океан Ельзи"?
– Так, звичайно, люблю "Океан Ельзи", як і "Скрябіна". З ними – від юних років. Особливо бачив, як відбувалося становлення "Океану" тут у Львові, був на їхньому першому концерті у залі на площі Петрушевича. Це те, що ти вмикаєш – і завжди на тій хвилі.
– Реал чи Інтер?
– Реал. Я насправді в Мілані люблю Мілан, а не Інтер. Маю три улюблені іноземні клуби – Реал, Мілан і Манчестер Юнайтед.
– У мене з вами збіг, крім Реала.
– А ви за Барселону?
– Ні, але й не за Реал.
– Насправді кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за Реал. Тоді, у 1985-86 роках, вони двічі поспіль грали у фіналах Кубка УЄФА. Я дивився на польських телеканалах – біла форма, Уго Санчес, Еміліо Бутрагеньйо, Мічел. То були для мене люди з іншої планети. Це перший іноземний клуб, яким я так захопився. Вже потім прочитав, що Реал брав перші Кубки чемпіонів. Ну, глоріхантер, але з 1985-го (Сміється).
З Едмаром / Facebook
– Про який ваш талант ми ще не знаємо?
– Кожен сподівається, що в нього є якийсь талант. Може, я про нього теж не знаю… Мені завжди подобалось кіно, і, напевно, я мріяв стати актором. Про цей талант не знають кінематографісти. Думаю, я міг бути хорошим актором (Сміється). Але то лише думка. Бо насправді це довгий шлях і не так просто, як може здаватися. Важливо грати правдиво. Робити це в різних характерах. Тоді буде твоя акторська цінність.
– Що вам не подобається у собі?
– Багато чого. Є за що до себе присікуватися. Десь брак режиму, десь брак дисципліни, який не зробив з мене спортсмена. Думаю, це найбільші мої вади. Емоційність, запальність. Та є недоліки, але що робити? Якось живу.
– Найкраща порада, яку ви отримували у своєму житті?
– Були поради, звичайно. Виокремити якусь одну важко, тому краще скажу, що порадив би собі сам. Треба видихати, бути собою, не спалахувати. Варто бути виваженим. І, звичайно, любити те, що ти робиш. Завжди, як у журналістиці, йти до кінця, до чогось докопуючись. Одним словом, треба не лінуватися. Працювати, але не запрацьовуватися. Накидав усе в один казан. Подивимося, який бограч із цього вийде (Усміхається).  
"Якби Бекхем подав до суду, Джулая б не впустили в Ірландію". Сергій Савелій – про підозрілі відрядження, відмову від поїздки в Росію і ризик стати наркобароном
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24

Звичка постійно заряджати смартфон до 100% або чекати повного розряджання може скорочувати ресурс акумулятора. Натомість фахівці називають діапазони заряду, які допомагають довше зберігати батарею.
Про те, на якому відсотку заряду варто підключати смартфон до живлення, пише редакція Новини.LIVE з посиланням на "Радіо Трек".
Коли краще ставити смартфон на заряджання
Загальноприйнятою вважається тактика "20-80". Вона передбачає підключення смартфона до зарядного пристрою приблизно на 20% і припинення заряджання після досягнення 80%.
Водночас такий спосіб підходить не всім. Заряду в межах 60-80% може не вистачати на повний день активного використання, а користувачеві доводиться регулярно стежити за показником батареї.
На Android для цього можна використовувати спеціальні застосунки, які надсилають сповіщення після досягнення заданого рівня заряду.
Чим відрізняється правило "50-70"
Ще одним варіантом є підтримання заряду смартфона приблизно між 50% і 70%.
На думку деяких фахівців, така тактика здатна продовжити життя батареї вдвічі або навіть більше. Проте вона може бути незручною для людей, які часто перебувають далеко від розетки або інших джерел живлення.
Обидва способи можна використовувати залежно від того, як саме користувач експлуатує смартфон. Водночас фахівці не рекомендують регулярно розряджати батарею до 0% та заряджати її до 100%, оскільки це скорочує життєздатність акумулятора.
Раніше Новини.LIVE писали, що після досягнення 100% заряду смартфон не обов'язково відразу від'єднувати від розетки. Сучасна електроніка захищає батарею від перезаряджання, хоча за певних умов тривале перебування на зарядці все ж може прискорювати її зношення.
Також Новини.LIVE розповідали, що швидке заряджання не завжди є головною причиною погіршення стану акумулятора. Сучасні системи керування живленням знижують потенційні ризики, тоді як деякі повсякденні звички можуть сильніше впливати на ресурс батареї.

«Верифікація через «Дію» в МФО триватиме до 5 хвилин»
Євген Савватєєв: Мікрофінансові організації наразі проходять інтеграцію з «Дією». Тамаро, компанія «Нові Кредити» зараз теж проходить цей процес. Розкажіть, будь ласка, яке це має значення для вас, для держави і для клієнта.
Тамара Соловей: Для нас це важливий крок на шляху розвитку ринку як такого. Тривалий час мікрофінансові організації не мали доступу до сервісів «Дія», хоча це передбачено законодавством: 107 положення описує, як ми можемо проводити верифікацію та ідентифікацію клієнта. 
Впровадження ідентифікації з використанням сервісів «Дія» розширює для клієнта перелік опцій, які йому доступні, щоб підтвердити свою особу. Це в першу чергу підвищує рівень захисту від шахрайства.
Звичайно, усі наші методи ідентифікації передбачають високий рівень захисту: за останні два роки, якщо ми і отримували якісь запити з приводу шахрайських дій, то це зазвичай випадки, коли користувач сам віддавав свої дані. 
Євген Савватєєв: До вас зверталися клієнти з такими скаргами?
Тамара Соловей: До нас приходять запити від Нацполіції. Ми з правоохоронними органами завжди ділимося всією необхідною інформацією і сприяємо слідству, адже ми зазвичай є потерпілою стороною.
Якщо такі кейси трапляються, то виключно тоді, коли користувач сам, свідомо чи несвідомо, дав комусь свій доступ до інтернет-банкінгу. Далі зазвичай родичі або знайомі вчиняють шахрайські дії з даними клієнта.
Хоча такі кейси у нас одиничні, процес захисту даних через «Дія.Підпис» дозволить знизити такі випадки майже до нуля. Зараз «Дія» запустила новий процес створення «Дія.Підпису», який формується з використанням клієнтом фізичного паспорту: зчитується NFC чіп і тільки потім формується «Дія.Підпис». Це новий ступінь захисту, який «Дія» запровадила для того, щоби ми могли використовувати сервіси мультишеринг та «Дія.Підпис» у рамках наших проєктів.
Це був тривалий перехід: спочатку підготовка платформи, потім процес інтеграції та проходження перевірок. Коли встановлено, що компанія не працює з російським програмним забезпеченням чи його аналогами, що немає питань у контексті кінцевих бенефіціарних власників тощо, тоді тільки державні сервіси починають вам довіряти і інтегрувати сервіси у вашу компанію.
Євген Савватєєв: Якщо я хочу взяти кредит, наприклад, 10 тисяч гривень і звертаюся до компанії, яка має таку співпрацю з «Дією», що для мене тепер змінюється?
Тамара Соловей: Ви завжди можете обрати, у який спосіб хочете пройти ідентифікацію. Практично в усіх компаніях залишаються сервіси ідентифікації через систему BankID НБУ. Якщо ж ви захочете скористатися ідентифікацією через «Дію», то у вас просто буде додаткова кнопка для цього.
Євген Савватєєв: Чим відрізняється BankID і ідентифікація через «Дію»?
Тамара Соловей: Це два різні рівні проведення ідентифікації і верифікації клієнта. Положення Національного банку вимагає від нас наявності двох методів: спрощеного (через систему BankID НБУ) і повного методу (отримання документів з «Дії», на яких накладено підпис ДП «Дія» і опитувальника, підписаного кваліфікованим електронним підписом клієнта). Опитувальник формуємо ми, а запит на формування «Дія.Підпису» ми робимо якраз через сервіси «Дії». 
Увесь цей процес вбудований у сайт або додаток компанії: клієнту не потрібно десь ходити і шукати, що де підписати, формувати копії документів — усе відбувається інтуїтивно, із досить простим і зрозумілим інтерфейсом. 
Раніше повний метод ідентифікації був жахливо незручний і складний. Саме тому ми розраховуємо на те, що після впровадження ідентифікації через «Дію» цей момент для наших клієнтів стане набагато простішим і верифікація займатиме до 5 хвилин.
Євген Савватєєв: Як ідентифікація відбувалася 10 років тому?
Тамара Соловей: Треба було фізично приходити. Відповідного положення не було, Нацбанк не був регулятором, тому панувала певна анархія на ринку: усі робили верифікацію, хто як міг і вважав за доцільне.  
Зараз це дуже сильно змінилося: є і регуляції, які нам вказують, як ми можемо це робити, та інструменти, які це забезпечують.
«Ми були рупорами наших клієнтів»
Євген Савватєєв: Як би ви описали портрет вашого клієнта? 
Тамара Соловей: Клієнти всі різні. Однак переважно це чоловіки (60%). Середній вік — 27-40 років. Рівень доходу середній або нижче середнього.
Євген Савватєєв: Наскільки клієнти тяжіють до того, щоб все було онлайн? Чи вони все ж надають перевагу побачити і проконтролювати все офлайн?
Тамара Соловей: Ще 5 років тому у нас було багато запитів «хочу оформити заявку по телефону». Люди приходили і казали: «Я буду вам все називати, а ви просто за мене заповніть». 
Ми фіксували ці запити, але не робили з ними нічого, адже це неправильно: неможливо перевірити достовірність даних, неможливо отримати дані з надійних джерел.
Зараз для багатьох клієнтів онлайн став основним середовищем перебування: там робота, навчання, новини, відпочинок.
Минулого року ми разом із Асоціацією Українських Банків провели великі дослідження із залученням агенції Research UA: виявилось, що близько 70% клієнтів, які використовують МФО для того, щоб отримати кредит, вважають, що отримати кредит у нас дуже легко. Саме тому я вважаю, що важливо інтегрувати цифрові сервіси для зручності клієнтів.
Тамара Соловей. Фото: Громадське радіо
Євген Савватєєв: Як ринок приймає інтеграцію з «Дією»? 
Тамара Соловей: Ринок був трошки ошелешений у хорошому сенсі цього слова. Нам довелось витратити багато часу і сил, щоб переконати, що наші клієнти теж важливі. Ми були рупорами наших клієнтів.
Зараз ринок перебудовує внутрішні процеси, бо досить непросто вбудувати щось у вже існуючу інфраструктуру, змінити внутрішні процеси компанії, при тому що операційна діяльність і поточні задачі нікуди не зникають.
Євген Савватєєв: Які дані клієнта ви бачитиме після завершення інтеграції з «Дією»?
Тамара Соловей: У рамках мультишерингу ми отримуватимемо два документи: ідентифікаційний код клієнта в електронному вигляді та його паспорт плюс датасет, який описує номер паспорта, дату отримання, дату закінчення. Ці дані неможливо отримати без згоди клієнта на передачу цього документа і проходження процедури верифікації в «Дії». 
Наступний сервіс, який ми отримаємо, — це підписання нашої анкети на сайті чи в додатку за допомогою «Дія.Підпису». 
«Нам важливо знайти клієнта, з яким ми будемо тривалий час»
Євген Савватєєв: Як ви оцінюєте спроможність клієнта повернути чи не повернути позику?
Тамара Соловей: Для цього є система прийняття рішень, яка керується багатьма критеріями — метод ідентифікації на це ніяк не впливає. 
Ми визначаємо платосможність і ризиковість клієнта за допомогою скоринг-моделей, які побудовані на Big Data. Ми не зацікавлені в тому, щоб видавати кредити всім. Нам важливо знайти клієнта, з яким ми будемо тривалий час. Щоб він розумів, що може до нас завжди звернутися і отримати ту суму, яка йому потрібна негайно, у будь-який час. Для цього він має мати нормальну кредитну історію в самій компанії.
Є два великі кластери оцінки ризиків. Перший кластер — коли до нас приходить новий клієнт і ми його оцінюємо більш скептично і прискіпливо: дивимося на кредитну історію і багато інших параметрів, які можемо отримати в процесі формування заявки. Другий кластер — коли клієнт вже сам формує свою історію в компанії: ми дивимось, як він виконує свої зобов’язання, яка в нього платіжна дисципліна, і тоді вже формуємо по ньому додатковий рівень ризику, розуміючи, як він з нами співпрацює.
Для нас дуже важливо, щоб клієнт чітко усвідомлював умови, на яких він бере кредит, і ми зацікавлені в тому, щоб клієнти їх завжди вивчали до того, як вони отримують кредит.
Євген Савватєєв: Як ви стимулюєте клієнтів читати умови?
Тамара Соловей: Клієнт має підписати OTP-пароль. Він має відкрити документ, прочитати, а потім вже туди додати OTP-пароль, щоб ми могли переконатися, що він дійсно його бачив.
Євген Савватєєв: Порівнюючи з 2018-им роком, коли виникла ваша компанія «Нові Кредити», наскільки зараз ви стали вимогливішими до клієнтів?
Тамара Соловей: Ми лише коригували свій скоринг — наразі ми дошліфовуємо ту скоринг-модель, яка є. Загалом усе сильно змінилося за цей час. У 2018 році ринок був ширший з точки зору кількості клієнтів і не менш конкурентний, адже гравців також було значно більше, ніж зараз.
Тоді не було обмежень процентної ставки, тому це зовсім різні умови. У нас є чіткі вимоги від регулятора, і він також допомагає нам змінюватися, ставати кращими. Клієнти також змінюються. Це все безперервний процес трансформації.
Євген Савватєєв: Які ще державні дані, сервіси чи послуги ви би хотіли інтегрувати у вашу роботу? 
Тамара Соловей: Ми рухаємося в Європу, вже запущено інтеграційний трек українського законодавства і його гармонізація з директивами Євросоюзу. Ми за цим всім слідкуємо і розуміємо, що орієнтовно нас чекає.
Для того, щоб краще проводити оцінку платоспроможності клієнта, нам би дуже допомогла довідка про доходи, яка є в «Дії». Ми могли б її отримувати на запит клієнта і використовувати у своїх скорингових моделях.
Також ми маємо дуже багато запитів від військових та їхніх дружин щодо застосування пільг. Проте для того, щоб кожен такий запит обробити, ми маємо отримати від військовослужбовця або людини, яка має статус учасника бойових дій обов’язковий пакет документів, формування якого займає час. Для цього є певні документи і в «Дії», і в інших реєстрах. Якщо ми могли б оперативно отримувати ці дані, це б спростило процес для військових і їхнього подружжя.
 
Партнер проєкту — Асоціація Українських Банків. 
 
 
 
Запис «Дія.Підпис» дозволить знизити випадки шахрайств по кредитах майже до нуля» — СЕО «Нові Кредити» Тамара Соловей спершу з'явиться на Громадське радіо.

Про це президент повідомив у щоденному відеозверненні."Сьогодні був довгий день, багато подій, перша нарада по переговорах, передусім наша координація з Америкою. Ми щодня в контактах з представниками президента Трампа, це важливо", — розповів Зеленський, додавши, що на зустрічі у Вашингтоні йшлося про те, як створити нові обставини для реальної дипломатії.Керівник Офісу президента Кирило Буданов, голова Служби зовнішньої розвідки Рустем Умєров, народний депутат Давид Арахамія та перший заступник керівника Офісу президента Сергій Кислиця доповіли кожен по своєму напрямку перемовин — "де ми знаходимося у перемовинах і що відбувається в Москві зі ставленням до перемовин"."Ми будемо готові до всіх форматів зустрічі, розраховуємо, що зараз в серпні Вітков і Кушнер будуть активними", — заявив президент. За його словами, триває робота і з іншими партнерами, зокрема країнами Затоки, які можуть підтримати дипломатичні зусилля України та її безпекові потреби — деталей цієї співпраці Зеленський поки не розкрив: "Зараз поки не публічно, без деталей, не можемо все ми озвучувати".Окремо президент розповів про перемовини щодо вступу України до ЄС: за його словами, з урядовцями та дипломатичною командою Офісу детально обговорили ситуацію, очікування і плани, а вже розпочалося відкриття кластерів переговорів. "Це не просто щось бюрократичне, це реальне наближення того часу, коли ми зможемо сказати, що Україна набуває повноправного членства в ЄС", — наголосив Зеленський.Президент додав, що Україна прагне пройти цей процес "фаст-треком" — паралельно рухаючись одразу по всіх напрямках інтеграції: "Ми можемо робити паралельно кроки по всіх напрямках інтеграції". Прем'єр-міністр і профільний віцепрем'єр вже готують програму пришвидшеного вступу, деталі якої представлять у серпні.Вступ до ЄС, за словами Зеленського, — це питання не лише політики, економіки чи соціальної сфери, а передусім безпеки: "Для України вступ в ЄС... це не тільки про політику та економіку... але і про безпеку передусім. Ми всі хочемо зберегти євроатлантичну єдність".Нагадаємо, за даними Радіо Свобода, спецпредставники Трампа Стів Віткофф і Джаред Кушнер мають прибути до Києва у другій половині серпня — вперше за час повномасштабної війни — і взяти участь у заходах до 35-ї річниці незалежності України.