Український тиждень

<р>Коли в дитинстві я вередувала чи нарікала на щось, батько строгим голосом проговорював: «Не бачила ти смаленого вовка!»
<р>Вовка? Та ще й смаленого? Мабуть, тоді я дослівно розуміла цей вислів: вовк, настовбурчена шерсть якого палає ясним полум’ям. Подвійний жах.
<р>Всезнаючий штучний інтелект стверджує: фразеологізм «Ви ще не бачили смаленого вовка» – це застереження досвідченого старшого товариша молодим і необережним. Тільки й того?
<р>Мені ж таки скоріше тут ідеться про нагадування: порівняння реальних, справжніх труднощів, горя і біди з тими неприємностями, які переживаєш у певний момент. Мовляв, насправді це лише неприємності, не більше.
<р>Батько мав право нагадувати про СМАЛЕНОГО ВОВКА, бо він його таки бачив. І не раз.
<р>З початком війни, Другої світової, батько як військовозобов’язаний, хоча мав лише 16 років, потрапив у Сталіно (Донецьк). Звідти – у колгосп, де працював до наближення фронту. Потім його, як і сотні інших, готували на Ленінградський фронт у тил ворога. Зрештою, були різні перипетії, а наслідок усіх драматичних пригод – трагічний: опинився у Німеччині остарбайтером. Рабська підневільна робота з постійною загрозою смерті на вагоноремонтному заводі у Касселі. Та батько вижив, повернувся врешті додому.
<р>Уже коли ми з братом стали старшими, він не раз ділився спогадами про пережите в час Другої світової. А ми, скажу щиро, не дуже любили ті розповіді: вони мучили, нагадували про страждання, хоча батько умів навіть про них мовити з гумором. Словом, війна – отой смалений вовк, від якого хотілося сховатися подалі й не бачити його довіку.
<р>Та не так сталось, як гадалось. І до нас – у 30-ті роки ХХІ століття! – прийшов смалений вовк… Чи готова я зустріти його? Та вже, власне, зустріла, як і всі українці. Побачила його ще на світанку 24 лютого 2022-го, коли почула вибухи неподалік київської квартири і коли подзвонив брат та без привітання сказав: «Що, почалося?»
<р>У кутку напоготові – тривожний рюкзак. Далі було (і триває!) всіляко: сидіння в погребі на батьківському обійсті, виття дронів над готовою, хвилі тривоги. Словом, усе те, що пережили і переживають усі українці, навіть ті, які махають рукою, мовляв, мені фіолетово. Мабуть, їхній смалений вовк теж фіолетовий.
<р>Цей вовк – неоднозначна істота. Може, він якраз підказує: краще скопіюй і вивчи пам’ятку про першу медичну допомогу на війні. Те саме – із пам’яткою «Як вижити під завалами». Знадобиться!
<р>Тим часом настав 2026-й. А смалених вовків не меншає. Більшає руїн наших міст і сіл, розростаються щоденно цвинтарі, де маємо рідних прапорів болюче і тужливе.
<р>…А в Маріуполі якраз «к новому году» вороги відкрили «новий» театр на місці, де загинули сотні людей 5 березня 2022 року від рук російських убивць. Це – воєнний злочин військових РФ, – виснували у правозахисній організації Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl.
<р>Театр на кістках і крові цивільних громадян, дітей, а нині там ставлять вистави «Алєнькій цвєточєк», «Царєвна-лягушка», «Любімєц імпєратріци». Знати б, як у тамтешніх зайнятих у театрі акторів із психікою? Зі страхами й розумінням, що вони чинять. Чи мають вони своїх смалених вовків, які виють у душах?
<р>Від кожної сирени, повітряної тривоги відгонить паленою шерстю смаленого вовка. Чи можна до цього звикнути? Звикаємо ось уже п’ятий рік поспіль: прилетить чи не прилетить прямо в твій дім? А якщо не до тебе – то куди? Хронічна тривога, крихка, хитка невизначеність, втрата опори під ногами. Яка на це рада? Олена Апчел, режисерка, драматургиня, уродженка Донеччини, волонтерка, нині – в Силах Оборони України: «Як пацифістка, я змінила погляди: тепер вірю, що танки й зброя рятують».
<р>Кажуть: не окреслюйте конкретних дат – надії на завершення бойових дій. Бійтеся прив’язувати їх до Різдва, Великодня чи інших свят або до весни чи літа: це загрозливо для психіки. Кажуть: живи днем сьогоднішнім – якщо не бігав уночі в укриття чи в не мостився в коридорі, бо не було тривоги – уже добре. А те, що смалений вовк не спить, – мусиш із цим змиритися. Діяти: закидати його всім, чим можеш, щоб той вовк не так нахабно гарчав і чадів.
<р>І «зима тривоги нашої» таки дуже важка, особливо виснажлива. Може, прийде час, коли згадуватимемо: он як узимку 2026-го було сніжно і морозно, давно так не бувало! Хіба забудемо, як російська армія виснажувала нас атаками і ми мусили існувати без опалення, газу, електрики, води? У лікарнях, пологових будинках, висотних і приватних будівлях. Під виття «шахедів», атаки «цирконів», «іскандерів», крилатих і балістичних ракет. «Запорєбриковий» смалений вовк гигоче, цинічно нахваляється «генералом Морозом»: мовляв, діймемо вас, упертих українців! Якщо не успіхами «першої армії світу», то знущанням над беззахисними цивільними. «Нє митьйом, так катаньєм!»
<р>Звичайно, багато без чого звично-побутового можна обійтися. Тимчасово.
<р>Скажімо, в поході. Чи на відпочинку десь у гірській хатинці. Пригадую, як не раз варила борщ на плиті у свекрушиній літній кухні на Вороніжчині (в українському селі). Треба було наловчитися регулювати вогонь кількістю дрів, а рука автоматично шукала «вимикача» – і це не смертельно. А перед тим після дощу чи просто під дощем, взувши гумаки, йшла на город: виривала буряк і моркву, викопувала картоплю, зрізала капусту, мила їх у діжці з дощівкою – і це не смертельно. А на сам борщ треба принести води з криниці: корбу крутити – теж не смертельно. Бо мене гріла думка: в Києві маю нормальну газову плиту і всі вигоди. А тимчасові незручності – так чи так – мій вибір. Але коли «старшіє братья» не дають вибору і в сатанинських традиціях свого споконвічного терору і примусу забирають не лише звичний побут, а й життя – то кулаки стискаються самі: хтось шепче молитву, а хтось – прокляття.
<р>«Зима тривоги нашої» – страшне випробування. Україна – на грані гуманітарної катастрофи. Кожен із нас переживає злочин проти людяності.
<р>Смалених вовків занадто багато. Ех, батьку, краще б їх не бачити! Ти не уявляв, що після світової війни, свідком якої був, можливе таке…
<р>Та раптом подумала про тих реальних сірих вовків, які змушені втікати з випалених лісів біля лінії фронту. Бо ж немає на світі страшнішого звіра, як двоногий «вінець природи» із високоорганізованою матерією під кістяним черепом, над яким так довго й натхненно працювала матінка-природа.