Український тиждень

<р>Як відомо, Охтирці майже 400 років, і вона поділяється на 10 козацьких сотень. Колись вони існували юридично, зараз – в уяві мешканців, серед яких немає того, хто б не знав кордонів своєї сотні.
<р>Отже, броджу я тепер по цих сотнях, і у кожного поета, якого тільки зустріну, також і поетки, цікавлюсь, що вони знають про найгучнішу літературно-політичну сварку в післярадянській Україні.
<р>Років скількись тому, ще до втрати Криму, один відомий український письменник сказав, що він вже віддав би Росії той вкінець зросійщений Донбас і так врятував би Вітчизну від тяжких майбутніх пригод. Дослівно у нього вийшло далеко не так обтічно. «Перетворити Україну на реально вільну європейську країну неможливо при збереженні Донбасу в її складі». Теж українська і не менш відома письменниця на це відгукнулась одним з її улюблених слів: «Дурень». Що ж він? «А я її люблю», – ось що сказав він про неї у відповідь, і більше нічого…
<р>Серед їхніх літературних побратимів і… ось як сказати про сестер? Посестри? Мабуть, так: серед їхніх літературних посестер і побратимів в кожній з охтирських сотень я ще не зустрів нікого, хто хоча б щось чув/чула про цей двобій. Не кажучи вже за людей більш-менш далеких від літературної роботи, а такі в кожній сотні ще є. Їх навіть дещо більше, ніж поеток, поетів, прозаїків і публіцистів.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/mіstесhkо-іаk-аltеrnаtyvа-роdіlu-nа-stоlyсhnіst-і-рrоvіntsіjnіst/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Містечко як альтернатива поділу на столичність і провінційність
<р>Що до мене, то мені тоді дуже сподобалась відповідь того чоловіка пані, яка його так по-базарному образила. Людина зі здоровим гумором, він, подумалося, також мудро усвідомлює, що вплив літературного цеху на людство загалом і на Неньку зокрема не такий значний, як їм обом хотілося б. А коли так, то навряд чи варто ворогувати через розбіжності в поглядах навіть на такі жагучі речі, як майбутнє того ж Донбасу та самої України. Щодо суті справи, то його погляд у цьому випадку був, по-моєму, справді чудний. Отак буває: людина розумна, а верзе казна-що.
<р>Втім, охтирчан оці мої мудрування не цікавили. Вони миттєво відгукувалися лише на почутий зміст тої сутички – і так коротко і різко, що було просто незручно наштовхувати когось на розлогі пояснення.
<р>«Як це – віддати?!».
<р>Всього три слова.
<р>Усе може бути хоча б тому, що все вже десь було. Знаємо держави, які втрачали не тільки якийсь відсоток своєї землі, а всі сто. Знаємо і обставини. Їх багато, а відтінків ще більше. Мене зараз переймає не військово-політичне становище України, Росії і світу, а тільки настрій охтирських сотень, котрий диктує їм оці три слова.
<р>Не люблять люди нахабства – ось що хочеться зразу сказати поверх всякої історії, політики і соціології з філософією.
<р>«Ты меня уважаешь?» – з давніх пір допитують один одного російські співпляшники перед тим, як дати, буває, волю рукам. Що може означати ця вимога, повною мірою зазнав на собі не хто інший, як Тарас Шевченко.
<р>Давайте зайвий раз згадаємо…
<р>Це сталося під самісінький кінець його 10-річної солдатчини. Він відмовився помогоричити в компанії офіцерів-новаків. Вони тут же помстились йому рапортом, ніби він одному з них «наделал дерзости матерными словами». Ось-ось мав причалити пароплав, на якому він би назавжди покинув край заслання… «Делать нечего, спрятал гордость в карман и отправился просить прощения. Простоял я в передней у мерзавца битых два часа. Наконец он допустил меня к своей опохмелившейся особе. И после многих извинений, прошений, унижений даровано мне было прощение с условием сейчас же послать за четвертью водки».
<р>Таке приниження не завадило йому того ж року не тільки «с наслаждением» прочитати, а й занести до свого щоденника вірш самого Федора Тютчева, та не який-небудь, а той, котрому судилося до сліз розчулювати всі наступні покоління особливо вразливих синів і дочок «матушки России». Це – про «край родной долготерпенья» з його «бедными селеньями» і «скудной природой», який, «благословляя», не раз обійшов сам Христос, «удручённый ношей крестной», а що стосується іноземців, то що з них взяти:
<р><еm>Не поймет и не заметит

<еm>Гордый взор иноплеменный,

<еm>Что сквозит и тайно светит

<еm>В наготе твоей смиренной.
<р>Той же Тютчев написав теж знаменитого вірша з нагоди Кримської війни. Він побачив у ній не що інше, як «Божье попущенье», через що «не целый мир, но целый ад»,

«все богомерзкие народы со дна воздвиглись царства тьмы» і поперли на Росію, щоб взяти її в полон – її, котра являє собою не що інше, як «лучших, будущих времён глагол, и жизнь, и просвещенье».
<р>Шевченко про те ж саме був іншої, прямо протилежної думки:
<р><еm>Мій Боже милий, знову лихо!…

<еm>Було так любо, було тихо:

<еm>Ми заходились розкувать

<еm>Своїм невольникам кайдани.

<еm>Аж гульк! І знову потекла

<еm>Мужицька кров! Кати вінчані,

<еm>Мов пси голодні за маслак,

<еm>гризуться знову…
<р>Тютчев зважено сумував, що царь Микола не дуже квапився здійснювати його, Тютчева, мрію про панування Петербурга над Парижем, Берліном і самим, звичайно, Римом з його клятим папством. Шевченко, зі свого боку, ніяк не сумував, потерпаючи від Миколи, а ненавидів цього «неудобозабываемого фельдфебеля», і не за те, що той не зміг захопити ті ж таки Дарданелли, а навпаки, за те, що намагався.
<р>А тютчевські «бедные селенья» в той же час йому більш ніж подобались!..
<р>Знавці всього вже немало написали і ще напишуть, змагаючись між собою, як треба розуміти таке ставлення Шевченка до своїх сучасників – майбутніх класиків російської літератури і всіх мистецтв. Там був не тільки Тютчев. Там був і «наш великий Лермонтов», і «великий Брюллов», і «бессмертный М.И.Глинка» з його «геніальною» «Жизнью за царя» і далі, далі…
<р>Мені зараз думається про дещо інше. Що ж там мерехтіло, та ще й таємно, в російській злиденній глибинці, окрім того, що Тютчеву, а, як виявилось, і Шевченку, принаймні 26 жовтня 1858 року, хотілось бачити?
<р>У багатьох в Росії, звичайно, своє уявлення, за що їх не люблять. «За те, що ми найкращі на Землі, – кажуть вони хоча й не так прямо. – А тим, хто нас не любить, треба робити щось погане. Яку ще підставу знайти і навіщо її шукати?».
<р>Серед тамтешніх «майстрів культури» немало ніби цілком притомних, обдарованих і освічених людей, яким скажи: «Нас не люблять» – і ти для них навіки свій. Пояснювати, про кого і про що мова, не треба. Але спробуй вимовити не «нас», а «вас» – і ти, теж навіки, чужий. Дещо складніше буде в тому випадку, якщо сказати: «Заспокойтесь, друзі. Вони вас не не люблять – ви їх просто не цікавите»! Відгук по змісту буде приблизно такий: «Ні-ні, хай не люблять, аби тільки не забували, що ми є, а для цього маємо їм нагадувати про себе. І не так: будь ласка, будь ласочка, продовжуйте не любити нас, бо інакше навіщо нам бути на цьому світі? А так, як тільки ми вміємо: бо інакше вас не стане на цьому світі!».
<р>«Я що, не жива людина? Не маю права на поспішні враження час від часу? Також і на гострі суперечності в собі? – мабуть, сказав би сьогодні Шевченко деяким новим своїм читачам із молодих і тому особливо вимогливих. – До того ж я, з вашого дозволу, поет, – продовжив би він, трішки повагавшись. – Можу я інколи підпасти під настрій навіть російського “сочінітєля”, під чари його пісні?».
<р>Ось українство врешті-решт і повеліло собі триматись подалі від тих пісень. Щоб зберегтись.