Український тиждень

<р>Книга Еріха Ауербаха вийшла в 1946 році і торік з’явилася українською, але класику нонфікшна інколи доводиться чекати і довше. Та у цьому випадку все ж вартувало стільки чекати цього культурологічного скарбу, щоб отримати його в бездоганному перекладі Романа Осадчука. Й останнє для таких видань є надзвичайно важливим передусім тому, що подібні тексти нечасто виходять українською і рідко потім мають другий переклад навіть тоді, коли перший був недосконалий. Так, зокрема, сталося в 2007 році, коли у видавництві «Літопис» вийшла ще одна літературознавча класика — «Європейська література і латинське Середньовіччя» (1948) — в перекладі Анатолія Онишка, до чиєї інтерпретації були питання навіть у неспеціалістів.
<р>Чим же такий важливий «Мімезис. Зображення дійсності в європейській літературі» Еріха Ауербаха? Насамперед тим, що дослідник запропонував власну унікальну теорію наслідування («мімезис» Платона й Аристотеля) реальності в художній творчості. Або ж, інакше кажучи, — інтерпретацію дійсності через її зображення або «імітацію» в літературі. Ауербах показує колізії реалізму на багатьох прикладах: від античності (Гомер) до модернізму (Пруст, Джойс, Вулф). І цінність його праці у тому, що, попри зміну різноманітних стилів у мистецтві й утвердження реалізму як художнього методу в середині ХІХ століття, «реалізм» як правдоподібний опис життя існував з давніх-давен і нікуди не зник і зараз. Є багато концепцій того, які пояснюють, як розуміти таку його «живучість» в літературі аж до того, що деякі дослідники проголошували певні панівни стилі доби нереалістичними (зокрема, модернізм) або зазначали, що в мистецтві завжди відбувається боротьба між двома прийомами: реалістичним і антиреалістичним. Втім, саме перше струнке й обґрунтоване трактування цього домінування реалізму дав якраз Еріх Ауербах.
<р>Він взявся дослідити те, як змінювалися способи інтерпретації людських подій у європейській літературі, та виснував кілька основних тенденцій. Передусім те, що «античну доктрину про різновисокі стильові рівні літературного зображення» цілковито зруйнували на початку ХІХ століття у Франції, коли «Стендаль і Бальзак порушили класичне правило стильових рівнів», «перетворивши випадкових персонажів із повсякденного життя, зумовлених тогочасними обставинами, на предмет серйозного, проблемного, навіть трагічного зображення», тобто зробивши їх героями високого стилю, а не низького чи середнього, що передбачало б їхній гротескний і гумористичний опис. Втім, цей злам не відбувався на порожньому місці й був підготовлений Середньовіччям і Відродженням, коли «можна було зображати найбуденніші явища дійсності в серйозному та значущому контексті як у поезії, так і в образотворчому мистецтві; учення про висоту стилів не мало загальної чинності». Безперечно, реалізм Відродження і реалізм ХІХ століття — це різні стилі, однак їхні вихідні позиції подібні. І знаково, що перший такий злам стався в мистецтві тоді, коли виникла потреба описати історію Ісуса Христа, «яка з її безжалісною сумішшю повсякденної реальності та найвищої, найпіднесенішої трагедії, узяла гору над античними правилами стилю». Ауербах пояснює це, аналізуючи поняття «фігура» і називаючи пізньоантичний і середньовічний християнський погляд на дійсність «фігуральним».
<р>Обираючи своєю темою літературу трьох тисячоліть, дослідник уточнює, що, зрештою, йдеться не про «реалізм узагалі, а про ступінь та вид серйозності, проблемності чи трагічності у трактуванні реалістичних сюжетів». І початок «Мімезису» в цьому плані якраз і задає настрій усьому дослідженню. Власне, це найцитованіший розділ його монографії, де докладно розібрано сцену з ХІХ пісні «Одіссеї» (у якій стара служниця Евріклея впізнає Одіссея, що вернувся з мандрів, за шрамом на його стегні) і порівняно гомерівський (передньоплановий) і старозавітний (задньоплановий) підходи, два основоположні й протилежні стилі, що сформували всю подальшу європейську літературу.
<р>І ще одним цей текст може відгукнутися українському читачу: у післямові Еріх Ауербах зазначає, що писав цю свою фундаментальну працю у Стамбулі під час Другої світової війни. І це, безумовно, вплинуло на сам текст, адже автор так описує тодішню ситуацію: «Тут немає добре впорядкованої бібліотеки для європейських студій, міжнародні зв’язки перервані, тож довелося обходитись майже без усіх журналів, без більшості найновіших досліджень, а іноді навіть без надійного критичного видання вибраних текстів». Гадаю, чимало нинішніх наших науковців — які пішли воювати або працюють над своїм дослідженнями, не маючи змоги скористатися іноземними книгозбірнями, — зрозуміють свого колегу. І тим ціннішим є його «Мімезис», зроблений не завдяки обставинам, а всупереч їм.