Український тиждень

<р>Франко-бельгійський архітектор і урбаніст Мартен Дюплантьє працює між Францією та Україною, супроводжуючи різноманітні проєкти — від невеликих архітектурних об’єктів до комплексних міських стратегій. Працюючи в Парижі, Бордо, Львові та Києві й викладаючи у Харківській школі архітектури, він аналізує для Тижня українську архітектурну ідентичність і можливості, які відкриває сьогодні відбудова — між віднайденою традицією, місцевими ресурсами та новим духом солідарності.

---

<р>— Ви архітектор і урбаніст. Як ці дві ролі поєднуються у вашій роботі?
<р>— Передусім мене надихає розширена роль архітектора — здатність мислити за межами самої будівлі: у площині будівництва, нерухомості, публічних просторів. Як людям навчитися жити разом? Як зменшити конфлікти, якщо місто за своєю природою є простором напруги, тертя, незручностей і розбіжностей? Сьогодні бути архітектором і урбаністом означає працювати з цією складною взаємопов’язаною системою.
<р>— Як сталося, що ваша професійна траєкторія так тісно пов’язана з Україною?
<р>— На це є дві причини — хороша і менш хороша. Хороша полягає в тому, що мої діти також українці. Менш очевидно хороша причина — моя участь до 2014 року в конкурсі з міського планування в Москві. Проєкт завершився невдало, але його помітила міська адміністрація Києва, яка запросила наше бюро на самому початку вторгнення в Україну. У тому хаотичному контексті співпраця не реалізувалася, однак саме тоді я встановив перші контакти з академічним середовищем.
<р>— Що ви тоді побачили в Україні?
<р>— Десять років тому я побачив країну, яка прагнула розвитку й емансипації від радянського минулого та російського впливу, але водночас і країну, де головною фігурою був девелопер. Я побачив домінування приватних інтересів — часто всупереч суспільному благу й навіть здоровому глузду. Попри значний потенціал розвитку, Україна потерпала від типової для багатьох країн, що розвиваються, проблеми — слабкого врядування та боротьби впливів, що працювали переважно на користь приватних інтересів. Це не найкращий підхід для урбанізму.
<р>І водночас саме поєднання цих факторів сформувало впізнаваний образ українських міст, особливо Києва — цей хаотичний, органічний, органічно хаотичний характер, який різко відрізняє його від інших європейських столиць. Попри всі його суперечності, це місто, яке я надзвичайно люблю.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330566" сlаss="wр-іmаgе-330566 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-1.jрg" аlt="" wіdth="750" hеіght="563" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-1.jрg 750w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-1-300х225.jрg 300w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 750рх) 100vw, 750рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330566" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Сучасна церква в Києві
<р>— А українська архітектура?
<р>— В Україні існують виняткові зразки архітектури ХХ століття, навіть якщо створені за радянських часів. Передусім я говорю про Харків, перебудований у видатній конструктивістській традиції. Більшість архітекторів були українцями — отже, конструктивізм є також українським явищем. Цей блискучий період модерністської архітектури початку ХХ століття надихнув Ле Корбюзьє та багатьох європейських і американських модерністів.
<р>Окрім цього, Україна, на жаль, пережила численні хвилі руйнувань, і це дуже бентежить західноєвропейців — таких як я, які звикли до безперервності своєї історичної спадщини. Це особливо помітно, коли приїжджаєш до Києва, Харкова чи навіть, скажімо, Ізюма. Я був в Ізюмі разом із мером одразу після звільнення міста — він каже мені: «Мартене, знаєш, це місто з довгою історією». Ми виходимо з мерії, я дивлюся навколо себе — і бачу лише радянські будівлі. Запитую: «Де ж воно, це місто?». Воно зникло, зникало неодноразово. Іноді залишається тільки фрагмент церкви, але й він часто не такий уже й давній.
<р>Україна — справжня «земля крові», багаторазово розчавлена історичними катками.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330567" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330567" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-2.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-2.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-2-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-2-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-2-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330567" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ізюм, зруйнована будівля
<р>Крім того, росіяни так довго й наполегливо намагалися знищити будь-які прояви української ідентичності, що сьогодні часто доводиться їхати до найменших сіл, у найвіддаленіші регіони, щоб відчути справжню тяглість архітектурної ідентичності країни.
<р>— Ви говорите про традиційну архітектуру?
<р>— Я вважаю українську традиційну архітектуру винятковою з багатьох причин. Це архітектура майже без архітекторів, органічно створена протягом століть із використанням місцевих людських і матеріальних ресурсів, заснована на ремісничому знанні, вкоріненому в кожному регіоні. Найбільше вражає те, що такі будинки можуть існувати три чи чотири століття. Дерево, всупереч поширеним уявленням, надзвичайно добре витримує плин часу.
<р>Те, що, на мою думку, справді властиве саме Україні, — це майстерність роботи з деревом і соломою, а також здатність опалювати простір, використовуючи дуже мало ресурсів. Це особливо відчутно в контексті дуже складної зими, яку сьогодні переживає країна: коли температура опускається до -15 градусів і постає питання, як обігріти житло, я думаю, що ті, хто живе в традиційних будинках, перебувають у значно кращому становищі, ніж людина, яка мешкає на 25-му поверсі багатоповерхівки без опалення й електрики.
<р>Українська архітектурна ідентичність значною мірою полягає саме в цьому знанні та в способі проживання простору — це надзвичайно важлива нематеріальна спадщина. Сьогодні українці прагнуть віднайти ці сліди, переосмислити їх і надати їм нового життя.
<р>Цей процес значно прискорився після початку вторгнення в Україну у 2014 році, разом із чітким усвідомленням власного коріння: звідки вони походять, що означає це вікове ремісниче знання і яку роль у цій тяглості відіграють місцеві ресурси.
<р>— Ви берете участь у цьому русі?
<р>— Ми намагаємося запускати ці процеси навіть у дуже малому масштабі. Поновлюємо ланцюги використання каменю, дерева, соломи, щоб Україна усвідомила, що володіє відновлюваними, низьковуглецевими й надзвичайно цікавими матеріалами — матеріалами, які сьогодні є одними з найзатребуваніших у проєктах у Франції, Бельгії, Німеччині тощо.
<р>У жахливій трагедії війни існує також можливість поставити правильні запитання. Це питання виживання: коли ми говоримо про незалежність, передусім ідеться про використання доступних ресурсів, традиційних ресурсів, якими володіємо — сільськогосподарських відходів, деревини, глини. Україна також є індустріальною країною, отже, можна створювати промислові виробничі ланцюги на основі цих ресурсів. Зі свого боку я можу навчати, ініціювати, стимулювати молоді покоління цікавитися цими питаннями, шукати рішення, експериментувати, наважуватися. Потрібно підтримувати цю динаміку розумного оновлення, вкоріненого у віднайденій традиції. Так само необхідно розвивати промисловий напрям через пілотні проєкти.
<р>— З ваших слів це звучить досить просто…
<р>— І просто, і складно водночас. У 2025 році Україна все ще користується будівельними нормами, успадкованими від радянської системи, яка насамперед просуває бетон і сталь — матеріали, виробництво яких потребує величезних енергетичних витрат. Ці правила також подвоюють інженерну роботу: коли ви подаєте проєкт на експертизу, його потрібно готувати так, ніби фінансування досі здійснює держава, як це було за радянських часів, хоча сьогодні це вже не так.
<р>Отже, існує багато перешкод і багато зацікавлених у тому, щоб нічого не змінювалося — я маю на увазі учасників процесу, які отримують із цього гонорари, інженерні бюро тощо. Вони не зацікавлені в еволюції системи. Коли це бачу, то думаю: країна, яка перебуває у стані війни, прагне чинити опір і розвиватися попри всі виклики, мобілізувати власні ресурси, не може залишатися зв’язаною по руках і ногах системою регулювання, успадкованою від СССР.
<р>Усю цю систему необхідно переглянути. У Європі вам не потрібно проходити кілька експертиз на різних етапах проєкту. У більшості європейських країн ніхто не нав’язує використання сталевих чи бетонних балок. Від вас вимагають лише дотримання місцевих містобудівних правил. Отже, в Україні існує справжній виклик децентралізації, який наразі ще не реалізований.
<р>— А що ж самі українці — ті, хто живе в цих містах і будівлях? Що вони про це думають?
<р>— Коли протягом десятиліть люди були позбавлені можливості обирати, як це було за радянських часів, не завжди легко зрозуміти, чого саме хочеш, і дійти згоди. Саме тому так важливо залучати громадян до формування бачення спільного блага. Це складно навіть у Франції, але необхідно навчати людей мислити про місто. Саме тому я зайнявся викладанням: я переконаний, що зміни можливі передусім через освіту. Це ваша країна, ваше майбутнє, ваша спадщина. Моя роль полягає в тому, щоб налагоджувати діалог.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330568" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330568" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-3.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="805" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-3.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-3-786х527.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-3-300х201.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mrt-3-768х515.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330568" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Стародавня церква в Чернігові
<р>— І це працює?
<р>— Те, що мене найбільше вражає в Україні, — життєва сила громадянського суспільства. Існує справжня жага до самовираження. Працюючи над проєктами в Запоріжжі чи Херсоні, ми консультуємося з тисячами людей, зокрема з тими, хто був змушений виїхати за кордон. Вони залишаються глибоко пов’язаними зі своїми містами: пишуть нам, проводять із нами довгі онлайн-зустрічі, щоб говорити про його майбутнє. Це вражає.
<р>Особисто я отримую від цього величезну позитивну енергію. Починаючи з 2022 року помітно зросла увага до внутрішньої якості самих проєктів: до їх соціального впливу, до того, як вони можуть допомогти подолати фізичні й психологічні травми, відновити зв’язки між людьми, повернути дітей із цифрової ізоляції. Я навіть не уявляв, що архітектура може мати такий вплив на повсякденне життя. У цій величезній трагедії є щось виняткове — сильний дух колективності.
<р>— Чи може цей досвід бути корисним для інших європейських країн?
<р>— Ми працювали над цими питаннями під час французького павільйону на Бієнале 2025 року, присвяченого викликам і ризикам — геополітичним, екологічним і природним. Паралелі очевидні: від бункера й укриття до ширшого поняття стійкості — як діяти з обмеженими ресурсами, як функціонувати в деградованих умовах, як продовжувати навчатися й працювати.
<р>У Франції ми дуже вразливі. У нас майже немає укриттів. У Парижі — фактично немає. Ми десятиліттями знаємо, що потрібно готуватися, але нічого не робимо.
<р>Сьогодні Україна розробляє практики, якими ми повинні надихатися, — від нормативів щодо укриттів до картографування ризиків і технологічних інновацій. Можливі цілком конкретні мости співпраці між українськими та французькими мерами, урбаністами й інженерами. Нам справді є чому повчитися з того, що сьогодні створюється в Україні у сфері стійкості — як екологічної, так і геополітичної.