Український тиждень

<р>Немолодий, відомий не тільки в Охтирці лікар спокійно каже: скрізь, а не тільки в медицині, все робиться по знайомству, а що не по знайомству — те краще б не робилось ніяк. Словом «знайомство» він об’єднує все — і блат, і кумівство, і підкуп, і те, що називається «корупцією».
<р>Разом з тим він визнає, що людям, і йому зокрема, властиво перебільшувати все погане і применшувати все гарне. Тут ми з ним не зовсім звично для себе починаємо згадувати чесних, яких кожен знав і й знає. Такі були і трапляються навіть у поліції, прокуратурах і міністерствах — скрізь, не виключаючи й деяких університетів.
<р>Із чесних складаються два гурти. До першого належать ті, що живуть ніби не усвідомлюючи своєї порядності, як кольору волосся, і тому не виставляють її напоказ. Зазвичай то люди «розумової праці». В лапки цей вираз потрапляє сам собою звідтоді, як сподобався його визнаним представникам на кшталт Шопенгавера. У другому гурті бачимо майстрів на всі руки — від слюсаря до кулінара і, можете уявити, сантехніка. Така людина цілковито усвідомлює свою винятковість і вголос пишається нею. Те, як відверто вона вимагає захоплення її чеснотами і відповідними подвигами, звитягами і досягненнями, мені, наприклад, подобається як ніщо інше. Поет, наприклад, чи художник змушений такій людині заздрити, бо не здатний так відверто жадати визнання.
<р>І бачити роботу, ба навіть творчість чесних — таке ж задоволення, як слухати гарну музику. Охтирка — повторюся, бо є нагода — схиблена на ремонтах квартир. Невістку старі так, бувало, не вибирали, як зараз покупці квартиру «після ремонту». Попит на майстрів величезний, а натрапити не тільки на гарного, а й на чесного — справжнє щастя. Одного такого знаю. Дивлячись на його роботу, розумієш, що значить вираз «майстер на всі руки». Щоб одному впоратися з квартирою, треба вміти все: сама тільки сантехніка вимагає неабиякого хисту. І коли цей майстер розказує про свої досягнення, про хибні смаки замовників і перемоги в суперечках із ними, що потребує неабияких окремих здібностей, — я майже плачу-ридаю від задоволення.
<р>Отже. Спільноту чесних складають умовний професор і умовний сантехнік. Що залежатиме від обох у післявоєнній Україні? Зараз важко сказати, та, скоріш за все, мало що. Такі, на жаль, не прагнуть опинитись у лавах будь-якої старшини — від сільської до столичної. А ще не мають особливого бажання виходити на демонстрації та пікети, пнутись на трибуни: на різних зібраннях вони мовчать. І не тому, що такі вже скромні, а тому що їм нецікаво. Своєрідний егоїзм. Певною мірою через них, як і зараз, гроші матимуть більше ваги, ніж закон. Не треба при цьому гнівити Бога. Закон щось значить завжди, інакше люди не були б людьми. Але в українському випадку він значив, значить і значитиме менше, ніж гроші.
<р>Як вони, тобто гроші, почуватимуться — наскільки впевнено? Ще те питаннячко! У відповіді на нього постає вся картина видимого майбутнього. Яку силу матиме підприємництво, щоб не відкуповуватись, а відбиватись від здирників-податківців, митників, слідчих з прокурорами і суддями? Що ще стримуватиме апетити нових-старих «слуг» усіх рангів? Наскільки незалежним, пильним, невтомним буде газетярство? Воно ж, за його походженням і призначенням, для того передовсім і існує, щоб показувати все, що хтось намагається приховати: будь-яка установа, фірма, а особливо уряд. Які будуть можливості у мисливців «на все погане», чия зброя — публічне слово? Тобто: скільки справжньої свободи буде в країні? Якщо її буде більш-менш достатньо, щоби не зовсім паралізувати їх, то «слугам» справді перестане щастити. Один непідкупний і вмілий, але захищений свободою службовець у якійсь обласній прокуратурі самою своєю наявністю здатен завдати немало клопоту всім, хто там насолоджується життям.
<р>Скільки зайвих контор та їхніх повноважень буде скорочено? Чи варто на це розраховувати? Здається, не дуже. Чому? Тому що переважна більшість населення уголос і мовчки вимагає не свободи для бізнесу і зашморгу для бюрократії, а покарань для злодіїв. По-друге — оздоровлення Неньки мало хто уявляє. Все ще… А інколи думається, що, може, це і назавжди. Як подивишся на бюрократію Європейського Союзу, як зітккнешся, буває, з нею — з тим, наприклад, яких помістків для фермерських свиней вона вимагає і як стежить, щоб дірочки в них були не якогось, а «законного» діаметру…
<р>Тоді й промайне крамольна думка, що може бути щось навіть рятівне в тому, що в Україні досі одночасно діють і закон, і гроші. Закон для тих, хто буде не в змозі «купити» чергового інспектора, котрий на догоду ЄС завітає для перевірки свинячого (якби ж тільки) нужника. А гроші — для тої меншини, у якої їх буде вистачати «на все». Стихійний розподіл капіталу зупинити пробують споконвіку і скрізь, та життя своє знає і бере.
<р>Для мене тут головне — щоб нажиті непосильними трудами гроші залишались в Україні й працювали на неї, а не лежали під диванами і в льохах. А тому — дайош анонімні банківські рахунки! В деяких країнах таке колись було, та не встояло перед народною заздрістю. Ніде в світі. Так він, світ, чорти б його взяли, розраховує подолати відмивання грошей. Чого захотів… А в Україні ну так кортить хоча б помріяти про диво анонімності, і не якої-небудь, а повної! Ага. А коли б на неї вистачило українського ж розуму і рішучості, тоді мої дві руки піднялись би до неба за те, щоб кожному, хто не віднесе вкрадені гроші в банк — довічне ув’язнення.
<р>Чомусь думається, що до моїх двох рук приєднались би й руки згаданих чесних, бо ті люди менше, ніж решта, отруєні заздрістю. Якщо мова знову про них, то в окремий гурток треба, мабуть, зібрати правдолюбців-викривачів. Від звичайного, хоча і рідкого, чесняги викривач відрізняється тим, що йому треба, щоб крадіями, хабарниками, здирниками і схематозниками були геть усі навколо. Гнівом на них він насолоджується не менше, ніж усвідомленням власної бездоганності. Пошуком доказів, звичайно, не переймається, бо не знає, що це таке.
<р>У колгоспі моєї Старої Рябини не було зборів, на яких не галасував би Михайло Прийма. Хазяїн з нього був такий собі, колгоспу від нього теж було небагато користі, зате ніхто не вмів і не смів так гучно і довго лаяти начальників, передовсім голову. Той усі збори починав так: «Мишко тут? Гаразд. Тобі першому дати слово чи під кінець накричишся?».
<р>Але й від Мишка може бути — та й буває — деяка користь. Адже природа будь-якого галасу така, що він не залишається непоміченим, а це, теж за забаганкою природи-матінки, хай якось і на щось та впливає. Не було б того Михайла, то голова колгоспу почувався би трішки спокійніше, і колгосп, сам про це здогадуючись, ставився до нестримного Прийми спокійно-поблажливо.
<р>А краще за всіх суть свободи слова завжди розуміють її вороги. Душитель по-своєму цінує вільне слово навіть більше, ніж той, із чиєї горлянки воно вилітає.