Український тиждень

<р>Серед величезної кількості висновків, доленосних і не дуже, які нам слід зробити з іранської авантюри пана Трампа, є один, про які говорять відносно рідко, якщо говорять взагалі. На випередження зроблю ремарку: силова операція проти держави, яка називає твою країну «великим Сатаною» й готується послати в твій бік МБР із ядерною боєголовкою, виглядає цілком виправданою, претензії можуть бути лише щодо конкретної послідовності дій та їхнього інформаційного супроводу, стиль у таких кампаніях — річ не остання. А висновок стосується преамбули Основного закону України, а також статей 85, 102 та 116. Нагадаю про всяк випадок, що йдеться про стратегічний курс на набуття повноправного членства в НАТО (як і в ЄС, але то окрема розмова).
<р>Ні, на рівні декларацій і окремих практичних дій на сьогодні, наскільки нам усім відомо, зв’язки Україна-НАТО дуже допоміжні на всіх рівнях, надто в сенсі координації допомоги з боку країн альянсу. А от у сенсі потенційної чарівної палички, яка автоматично вирішить усі проблеми з нашою безпекою, отієї «парасольки», під якою ми сховаємося, щойно нас приймуть до клубу обраних, стає очевидним, що сподівання марні й навіть у якомусь сенсі шкідливі. Це питання не вимагає суто військових компетенцій, а лише загально політичних і дозволяє судження на рівні здорового глузду.
<р>Боронь Боже, я не закликаю негайно вносити корективи в Конституцію й відповідні закони, йдеться радше про усвідомлення подальшого фактичного маршруту. Адже іранська кампанія підтвердила ілюзорність попередньої нібито єдності всього західного світу — підтвердила практично, бо на рівні риторики пан Трамп особисто декларував це досить давно. Ніякий колективний Захід не прийшов на допомогу нашому авантюристу й демонстративно саботував заходи, які йому би нічого не коштували, дехто навіть заборонив використовувати свої аеродроми для підскоку й закривав для «союзника» свій повітряний простір. А ото не треба було бикувати й погрожувати то Данії, то Канаді, не треба було гратися з тарифами, не треба було загрожувати виходом з НАТО, нарешті не треба було ставити перед фактом заднім числом тих, на чию підтримку ти розраховував, а потім картинно ображатися. Словом, євроатлантичний союз виявився, як тепер модно говорити, «паперовим тигром» (© Д. Трамп).
<р>Шкода, але закономірно ще й тому, що інституційно коаліція ніколи не була єдиною військовою силою, попри наявність спільного командування й багатьох супутніх корисних організмів. Зайвий раз уточнюю: славнозвісна «п’ята стаття» Договору, яка нібито зобов’язує країни-учасниці виступити єдиним фронтом у разі агресії проти однієї з них, насправді… нікого ні до чого не зобов’язує. Це правда, формально «збройний напад на одну з країн означає напад на всіх», але далі настає конкретика: в такому разі кожна країна мусить надати допомогу «шляхом негайного здійснення <еm>такої індивідуальної або спільної дії, яку вважатиме за необхідне, включно з використанням збройної сили». Розумієте? Безумовно надасть, але тільки таку, яку вважатиме за необхідне. Може вважати так, а може інакше. До слова, таке обтічне формулювання в момент підготовки Договору 1949 року пропхали саме Сполучені Штати, які про всяк випадок хотіли зберігати свободу рук під час очікуваних конфліктів із самі розумієте ким. Те саме, що із нашим заяложеним Будапештським меморандумом, коли чіткі, здавалося би, зобов’язання виявилися всього лише добрими намірами в кращому випадку, лицемірством у гіршому. Трамп дорікає європейцям, що він тримає заради їхнього захисту свої військові бази: близько 40 аеродромів, портів, пунктів радіоелектронної розвідки, а загалом близько 200 об’єктів, під 100 тисяч вояків. Але це все не більше, ніж спадок десятиліть протистояння між США та СРСР, який екстравагантний президент уже пообіцяв обнулити.
<р>У такому разі чи не варто нам, не роблячи різких публічних кроків, міняти зовнішньополітичну філософію? Де факто це вже відбувається, тож ідеться про крапки над «і», але не поспішаймо. Є заяви в самих Сполучених Штатів, причому з боку людей, які відомі меншою легковажністю, ніж чинний президент, щодо формування альтернативного військового союзу, куди, крім Америки, має ввійти Німеччина, Польща, Японія, Австралія і — тадам! — Україна (так звана «доктрина Келлоґа», спецпосланця з питань України, з якою негайно солідаризувався Майк Помпео). Однак ніде правди діти, заокеанська суперсила вже не сприймається в Україні як надійний партнер, догралися. Скандали, кпини, зневажливі відгуки, серед іншого й на нашу адресу, доводять, що колишня цитадель демократії стала надто вередливою й непередбачуваною, щоби ставитися до неї як до лідера вільного світу.
<р>З другого боку океану чути декларації голів європейських держав і функціонерів ЄС, які намагаються позначити можливі форми співпраці, «не називаючи кішку кішкою». Кажуть про Європейську стратегію безпеки (Урсула фон дер Ляєн), стратегічну автономію й спільну ядерну доктрину (Емманюель Макрон), спільні сили швидкого реагування (Олаф Шольц), «залізний купол» над Європою (Дональд Туск), вариться концепція «Коаліції охочих», куди готові вступити до 35 країн, і нас не забудуть. Загальноєвропейські збройні сили — спокуслива модель, яка без зайвого галасу гуляє серед західних політиків давно, задовго до зміни господаря Білого дому. В усіх цих проєктах Україні відведено не останню роль, і це питання не лише доброї волі та географії, а й суворої прагматики: наші сили оборони накопичили таку кількість knоw-hоw, що їхні напрацювання й гіркий досвід слід визнати більш, ніж вагомим матеріальним внеском.
<р>Отже створення європейського НАТО 2.0 на часі, конкретні форми та конкретні кроки залежатимуть від швидкості ухвалення рішень окремими столицями й колективним Брюсселем, а вона слимаково-черепаша, але може бути прискорена в разі очікуваних маніфестацій агресії з боку Московії проти західних сусідів, починаючи з Балтії. Уже ясно, що керуватиметься така гіпотетична структура на інших засадах, ніж консенсусний ЄС, враховуючи ймовірність саботажу різних країн-ренегатів, як нинішніх, так і тих, що раптом можуть ними стати в разі перемоги на чергових виборах прокремлівських популістів, а така можливість існує практично скрізь. Ну й взаємні гарантії окремих учасниць мають бути прописані чіткіше з урахуванням сумних прецедентів.
<р>Ці всі питання вирішуються на високому рівні поза нашим впливом і мало залежать від наших уявлень, тож усе викладене вище має дещо диванний характер. Однак сприйняття проблеми всередині України, хай там як, має значення. Скажімо, до війни частка наших громадян, що виступали за вступ до НАТО, не перевищувала 15 %, ще 60 % були проти й 20-25, як дипломатично кажуть, не визначилися, це співвідношення повторювалося з року в рік. За тих умов просування євроатлантичного порядку денного окремими політичними силами наштовхувалося на спротив, до пори до часу непереборний. Сьогодні за євроатлантичну інтеграцію стабільно 70-80 % проти 12-15 %, соціологи якраз пояснюють коливання в громадській думці саме пошуками розумних альтернатив, про які йдеться. Але варто враховувати, що фактор «за» чи «проти» є й буде відчутним елементом віддаленої, проте неминучої виборчої кампанії, до якої так чи так готуються всі політичні сили.
<р>Відтак просування в суспільстві уявлення про… ні, боронь Боже, не про «багатовекторність» (дякуємо, наїлися), а про реалізм у пошуку друзів і партнерів мало би стати важливим завданням. Тим більше, що суті попередніх намірів це не міняє, все одно нам на захід, а не на схід.