Український тиждень

<р>Ішхан Григорян очолив перший штурмовий батальйон полку «Арей» після розширення підрозділу до рівня полку. Військовий, який пройшов шлях від штурмової роти до командира батальйону, нині бере участь у бойових і пошуково-ударних діях на Запорізькому напрямку. У розмові з Тижнем ділиться: його становлення як командира відбулося безпосередньо на фронті — у штурмах і під вогнем.

<р>— Я вперше на бойовці як командир батальйону. Коли «Арей» став полком, мене з командира штурмової роти призначили командиром батальйону. Зараз проводимо ударно-пошукові дії. Виявляємо ворога й знищуємо, — розповідає Ішхан Григорян, командир першого штурмового батальйону полку «Арей». — Як командир я не з неба впав, а виліз з окопу. Брав участь у штурмах взводним, ротним. Багато було моментів, коли повертався зі штурму і не вірив, що лишився живий. На Донеччині брали Нескучне, Старомайорське. Дуже важкі були штурми, перші. Але слова «мама» і «Бог» допомагали.
<р>Ішхан народився у Вірменії. У 1990-му батьки переїхали до України, у Кропивницький (тоді Кіровоград). Закінчив Білоцерківський аграрний університет. Після навчання поїхав до Євросоюзу, пропрацював там п’ять років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив повернутися, відправив за кордон рідних і взяв до рук зброю, щоб «захищати близьких і Україну».
<р>— Мені подзвонив «Македонець» (Олександр Грищук), наш командир полку, і запитав: «Готовий воювати?». Я був готовий: навчіть-покажіть, — згадує Ішхан. — Мої двоюрідні брати дружили з «Македонцем». Я був молодший за віком, тому був трохи в стороні… До повномасштабної війни зброю в руки не брав, не знав, що це таке. Мої навчання були в бою. Навчали побратими. Йшли тільки вперед. З Миколаївської області почали, потім Херсонська — погнали росіян звідти. Потім Запорізький напрямок, Донецьк, Курськ… Зараз на Запоріжжі.
<р>Тоді батальйон, а зараз полк «Арей» пройшов великий і тяжкий шлях. Багато побратимів відали життя за близьких і країну. Сумую за ними. Сняться, і я дуже радий цьому. Прокидаюся весь спітнілий, але радий, що бачив їх. Якщо, звісно, є сон. Бо часто немає, така інтенсивність війни зараз. Тим паче ми на бойовці, проводимо штурми новоствореними ротами, бо стали полком.
<р>Ішхан не любить сидіти на місці, полюбляє рух. Саме тому ще після навчання не став працювати за спеціальністю, а поїхав за кордон. Міг допомагати звідти, відправляючи фури з допомогою. Та про вибір повернутися і воювати жодного разу не пошкодував:
<р>— Якщо хоч комусь одному стало краще від того, що я тут, то воно того варте. Я так вважав, і коли був на фронті й знав, що можу загинути, а не лише коли став командиром. Ще важливо, коли ти й твої побратими єдині — за одну ідею. Навіть якби зараз сказали піти й зробити роботу, я б не задумувався — пішов би, знищував би ворога. Я вже не уявляю, як бути цивільним. Мабуть, уже й не зможу. Дехто зараз думає, що от, уже коли ворог прийде в його місто, то він візьме автомат і буде вбивати. Але тоді вже буде пізно.
<р>— На позиціях видно, хто є хто. Коли ішов у штурми, я хотів себе перевірити. Чи я справді «з яйцями», чи тільки хочу таким здаватися. Виявилося, що я контужений на всю голову. Мене завжди зупиняли побратими. Якось був випадок: ми штурманули й закріпилися. Суміжники зайшли… на мінне поле фактично. Не встигли пройти 20 метрів, як ми вже почули крики «в нас 300, допоможіть». Довелося рятувати. Я розумів, що там заміновано. Не відправлю ж інших під обстріл — пішов сам із побратимом. На собі протягнув хлопця, втричі більшого за мене, кілометр, поки зайшли в укриття. Йому п’яту відірвало. Ти ж не плануєш віддати життя за побратима, просто він потребує допомоги — й ти надаєш її не роздумуючи. Не замислюєшся, що ворог може бути за 20 метрів. Це вже потім починаєш думати. З людиною, яку рятуєш, зближуєшся навіть більше, ніж із братом по крові. Приємно, коли дзвонять хлопці і кажуть: «Командир, а ти пам’ятаєш?..». Словами це не передати.
<р>Зі страхом Ішхан має свої рахунки. Але більше піклується про те, щоб зберегти життя побратимів:
<р>— Я не розумію, коли людина каже, що не боїться. Коли заходиш і виходиш, а потім знову заходиш — розумієш, куди йдеш. Максимально готуєш себе й особовий склад. Адже це життя людей і твоє життя. Страшно було заходити, але слова «ні» у нас не існувало. Зараз така війна, що можна і не встигнути заїхати. Ніщо так не підбадьорює, як коли твій командир з тобою. Не десь у тилу в «радєйки» кричить, а ти його бачиш і він тебе веде в бій. Це дорогого варте.