Український тиждень

<р>Блогерка та «культпросвітниця» Емма Антонюк, яка намагалася нести «світло літератури» до бібліотек прифронтових сіл, роблячи в цілому добру справу, збурила тисячі українців. Тих, хто живе на Сході  або зберігає зв’язок із тамтешніми територіями – буквально чи хоча б у спогадах. І від пасажів Емми  багатьом із них стало боляче. Комусь від «те що називається абревіатурою ВПО», іншим –  через «рускоговорящу чєлюсть».  Та насправді – через все одразу.
<р>Власне, ніхто не заперечує проблему зросійщених регіонів Сходу. І фраза про російськомовну щелепу лунала саме від представників цих регіонів. І по факту Емма Антонюк не сказала нічого нового. Але все це сприймається дещо інакше, якщо заглибитись в історію розвитку східних регіонів України.
<р>Свого часу для матеріалу сайту «Новин Маріуполя» – 0629.соm.uа, цю історію, на мою думку, дуже точно описав засновник Інституту інтеграції Донбасу Сергій Стуканов. Він говорив саме про Маріуполь, але це релевантно для Сходу України загалом.
<р>Образ Маріуполя за радянських часів можна було б охарактеризувати цитатою «Леніна» «радянська кочегарка». Тут на повну рухалася індустріалізація, форсувався промисловий розвиток, зводилися промислові гіганти для усього Радянського Союзу. На велике будівництво люди приїжджали з різних республік. І плекання старих чи то формування нових культурних цінностей заробітчан у 20-30 роки в задачі радянської влади не входило.  Вже після Другої Світової, коли наукоємним виробництвам знадобилася технічна інтелігенція –  у регіоні з’явилися потужні університети, почали запрошувати фахівців з інших регіонів. Заклавши базу для освіти в регіоні.
<р>Та попри потенціал і нові можливості, Схід України став заручником низки обставин, які суттєво вплинули на його розвиток та імідж. Це й «червоні директори» із приватизацією у 90-ті; кримінал і серія вбивств. І колишні комсомольці, з яких виросла, як виявиться пізніше, найбільш руйнівна політична сила періоду нової історії України – «Партія регіонів».
<р>Відтоді, законсервована в регіоні радянщина, дала поштовх умисному створенню ідеологічного провалля. Де з одного боку з’явилися «націоналісти», «бандерівці», «ледарі, які скачуть», а з іншого  – «бандити» і «неосвічене бидло».
<р>До того ж, десятки років політики різних епох, різних політичних циклів працювали на створення міфу про Донбас. Цих міфів декілька. Наприклад, що це регіони завдячують своїм розвитком виключно Російській імперії, а потім – СРСР. Що Схід годує всю Україну. Що там мешкають виключно російськомовні, і цей регіон завжди був російськомовним.
<р>І кожне з цих тверджень є неправдивим.
<р>Ще на початку ХХ сторіччя, на сході  України приблизно половина населення говорила українською. Це дані російського перепису населення. Потім українців з цих міст висилали, вбивали і організовано переміщували на Колиму, а спорожніли хати віддавали  сибирякам, яких також завозили силою.
<р>Десятки років тривала примусова русифікація і заміна корінного населення. Щоб через десятки років «велика інтелектуалка і просвітянка» могла дорікнути людям, що вони – зросійщені.
<р>Неприємно, але правда: легко бути українкою, народженою десь в Тернополі чи Чернівцях.  Складніше  – українцями на Сході, де свою власну ідентичність доводиться відстоювати потом і кров’ю. Не помічати цього – це значить, працювати на розкол країни – поглиблювати оту прірву, сформовану колишніми комсомольцями –  друзями й поплічниками сумнозвісного президента-утікача.
<р>Дуже дивно, що у цьому випадку імперська зверхність, абсолютно незаслужене зверхнє ставлення до українців, так сильно притаманне ще Російській Імперії та й сучасній Росії, у цьому випадку походить від українки, яка ніколи не була частиною імперської величі.
<р>Справжній прояв імперського мислення – не лише у символах чи прапорах. А в тому, коли хтось з позиції уявної інтелектуальної переваги починає оцінювати людей, які втратили дім, наскільки «правильними українцями» вони є.
<р>Люди зі Сходу не потребують поблажливого «включення» чи пояснень, як бути українцями. Чимало з них є частиною спротиву. Вони відстоювали свою ідентичність у Донецьку та Маріуполі тоді, коли для багатьох це було лише новиною у стрічці.
<р>Зводити складну й болючу реальність мільйонів до мовних критеріїв — це не патріотизм. Це радше бажання провести межі й самоствердитися за рахунок чужого досвіду.
<р>Українськість — не формальний стандарт і не знак якості, який хтось може видати. Це щоденний вибір, який часто робиться в надзвичайно складних умовах. І варто пам’ятати про це, перш ніж оцінювати інших.
<р>Р.S. А книжки, Еммо, завозьте, не вагайтесь. Справа це хороша. Але не забувайте їх читати – особливо про історію України.