Український тиждень

<р>Мабуть, не тільки я знаю сімейні пари, які протягом всього життя під одним дахом спілкуються так: він до жінки – українською, вона до нього – російською, або навпаки. І ніяких там непорозумінь!
<р>Так було з моїми недавніми знайомими Наталією Львівною і Матвієм Сергійовичем.
<р>Вона – вчителька, він – таксист і гаражник.
<р>Гаражниками називаю людей, які заробляють замовними ремонтами автівок і чим доведеться у власних гаражах. Існує науково-дослідницький термін: гаражна економіка, про потужність і значення якої суспільство не здогадується, як  майже і про все більш-менш суттєве.
<р>Матвій Сергійович, до речі, теж був учителем, і досить довго – доки йому не набридло «нічєго нє получать».
<р>Його дружина «споконвіку» була і залишається україномовною, він, теж «споконвіку», був російськомовним, а на українську перейшов десь через три тижні після початку великої війни.
<р>Сталося це з ним так невимушено, що Наталії нічого не залишалось, як зробити вигляд, що вона нічого не помітила.
<р>Правда, «зробити вигляд» – це моє тлумачення. Сама вона вже не пам’ятає, як з нею було насправді. «Скоріш за все, – каже, – ніяк. Перейшов на українську – ну, й перейшов».
<р>Подія ніяк не обговорювалась ні родичами, ні сусідами, ні друзями. У пари дві дорослі дочки, живуть окремо своїми сім’ями. Вони теж не звернули уваги на те, що там трапилось з батьком.
<р>Коли таких історій у мене набралось ще декілька, я вдався до розпитування. Зміст того, що чув, був один: «Про що там було балакати?». Одна жінка висловилась так приступно, що все стало зрозуміло навіть мені – жартую в подібних випадках. «Ну, це як поява дитини в сім’ї. Повернулась невістка із лікарні з пакунком на руках. У пакунку дитина. Що тут обговорювати? Все ж ясно і пойнятно. Вчора ніякої дитини не було – сьодні є. Було життя без неї – тепер буде життя з нею».
<р>Було у гаражника Матвія життя без української мови – тепер буде з нею, і не тільки вдома, а й поза домом, за кермом таксі і в гаражі, що, як на мене, не менш примітно.
<р>Його тоді, скільки я міг зрозуміти, охопив гнів на Росію, і з’явилось відчуття, що мовний зв’язок з нею віднині буде ні до чого. Я спробував уточнити: «Ні до чого, чи якось недоречно?» – «З жінкою, мабуть, так, недоречно, а взагалі все ж ні до чого», – відповів він.
<р>Про більш наглядні, та й простіші вигоди такої самоукраїнізації він, виходить, не думав, чого, звичайно, не сказати про усіх «перебіжчіків» із російської в українську. Ми ж добре знаємо, як було протягом століть – чому переходили на російську. Хто-хто, а ті люди повністю усвідомлювали всі плюси і повну відсутність мінусів.
<р>Російська мова була довідкою, що ви вже не селюк, а якщо ви ще й не засмічені суржиком, то ясно і єжу, що ви інтелігент, і для вас напевно знайдеться місце, якщо не у владі, то десь біля неї.
<р>Після розпаду Радянського Союзу в устах деяких зросійщених українців їхня російська стала, було, ще й мовою протесту, таким собі викликом українізаторству, хоча й було воно ледь помітним, правду кажучи. Замовкли всі вони тільки в лютому 2022-го, зате – як по команді.
<р>Сьогодні теж панує довідка, але тепер вона про українську. Шкільна, чиста українська говірка – це вже не тільки такий собі засіб спілкування, а й свідоцтво належності до культурного прошарку.
<р>Отак. Три століття таким свідоцтвом була російська – і в один день стала українська. Без найменшого натяку зверху. Путін з його населенням одним бандитським махом досягли того, про що мріялось стільком поколінням українських поетів і  споріднених.
<р>Вони, між іншим, як їм і належить, не надавали значення такому українізатору, як гаманець, все господарське. Їх би і здивувало, і ще більше надихнуло те, що Росія враз перестала бути джерелом заробітку не тільки для людей, які і називаються заробітчанами, а й для «куркулів» і багатіїв. Усім вже зрозуміло, що по гроші українці і після війни будуть подаватись, куди завгодно, тільки не до Росії. А коли так, то навіщо звикати «какать», коли зручніше і  вигідніше «якать»? Подібні рішення людині зазвичай підказує не її усвідомлена воля, а згаданий гаманець, і підказує він так тихо, що як же до нього не прислухатись!
<р>В Охтирці ще можна почути: «Какая разница?», але вже не в центрі міста, а десь на околиці. Може бути і так, що продавчиня зразу і замовкне, отямившись – не ніби, а дійсно отямившись. Російська мова вже не помічниця на шляху до успіху, а навпаки, може і завадити, якщо забутися.
<р>Не бути хазяїном в гурті чи хоча б уповноваженим хазяїна – не велике задоволення. А вважати себе хазяїном ледь не з колиски і раптом ні з того ні з сього позбутись цього статусу – це таке приниження, з яким не кожен здатен упоратись.
<р>У Матвія є такий серед знайомих гаражників. Міцних напоїв він вживає трішки більше, ніж треба було б, щоб мати стільки ж замовників, скільки у Матвія, а винним вважає його. І прямо заявляє, що той і на українську перейшов тільки для того, щоб приваблювати таких, як сам. І все розказує, розказує, які негідники розвалили Радянський Союз. «Ми ж були одне!», – волає.
<р>Весною 1993 року я був свідком чергової робочої зустрічі словацьких сільських вчительок російської мови і літератури. Щойно, 1 січня, сталось «оксамитове розлучення» Чехії і Словаччини. На світ з’явились дві незалежні держави: Чехія і Словаччина. За два роки до того розлучились і Україна з Росією. Вчителькам було цікаво, як я бачу цю подію. Я сказав, що причина того, що сталось, проста і безнадійна. Росіяни все казали і казали українцям: «Вас як таких нема. Ви – це ми». Настав час, коли українці вже не могли цього спокійно слухати.
<р>Вчительки злетіли над партами з криком: «Так це ж те, що ми весь час чули від чехів! «Вас, словаків як таких нема. Ви – це ми!».
<р>Чехи далі цієї заяви не пішли. Чи повинен був я щось там сказати про європейське виховання, про його вплив на них? Не знаю й зараз. Я промовчав, адже всі ж ми добре знаємо, скільки разів європейці в своїй історії ходили далі. Росії, яка урочисто прямує в минуле, є там, в європейському минулому, на кого рівнятись, є.