Український тиждень

«Постправда», на яку всі без кінця скаржаться, — це не про відповідність повідомлень об’єктивній істині, взагалі не про їхню якість, це про їхнє сприйняття. Тобто не про відсутність або відносність правди, а про те, що ми хочемо чи готові вважати правдою. Другий акт Міндічґейту з розшифровками феєричних розмов навколоофісних «рєшал», опублікованими на авторитетному ресурсі, наочно це демонструє. Ентузіасти, назвімо їх так, тобто мазохісти-зрадофіли, не просто жахаються панівним звичаям, а, схоже, ловлять від них кайф. Нагорі всі бариги (знову!), ми в дупі, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Скептики кажуть: стриваймо, це не висновки й тим більше не вирок, це лише матеріал для висновків і вироку. Пофіг! Постправда, й тут я цитую дефініцію шанованого Оксфордського словника від 2016 року, — це «обставини, за яких об’єктивні факти є менш значущими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань». Розумієте? Постправда — це хибна (ганебна) атмосфера в суспільстві, де власні переконання та власні емоції важливіші за факти. Це феномен, якому я присвятив добрячий шматок у своїй попередній книжці, кому цікаво — ласкаво прошу. Висновок: масові комунікації й журналістика зокрема більше не служать ані встановленню істини з боку ЗМІ, ані розумінню істини з боку читачів-слухачів-глядачів.
З одного боку, все просто: журналісти мають публікувати суспільно важливу інформацію. Бажано з перевіркою, але ми знаємо, що є ситуації, коли перевірка неможлива або ускладнена. Припустімо навіть, що це їхній фаховий обов’язок — саме обов’язок, хоча вони не давали клятву на Пересопницькому Євангелії. Прецедентів до біса, причому в країнах із найдосконалішою демократією, й судді, коли стикаються з позовами про дифамацію, звично аргументують відпущення гріхів саме суспільною значущістю оприлюднених даних. І не треба посилатися на ретельну, багатоповерхову перевірку знаменитої публікації WР щодо Вотерґейту, ми либонь не на К Strееt, хоча там відтоді стандарти теж трохи підзіпсувалися.
Тобто є випадки, й суспільство їх толерує, коли фактчекінґ, перехресна верифікація за кількома джерелами неможлива або наразі неможлива, тоді редакція урочисто заявляє: ми усвідомлюємо вразливість наших даних, але суспільна значущість і так далі й таке інше… Публікація «Українською правдою» плівок Міндіча — саме такий випадок, хоча редакція могла би й нагадати, що це наразі не інформація, а інформаційна сировина, вони натомість лише обмовилися, що «злив», а ціну зливам ми вже трохи вивчили. Байдуже, правильно зробили: хоча б заради того, щоби скандал не замели під килим. Що ж, така робота, й неформальний обов’язок переважує всі негативні наслідки.
Негативні як тут у нас всередині, так і за межами країни. Дзвонить мені днями родичка з Парижа, й перше її питання: «а чого це ми зі своїх податків маємо вам допомагати, якщо ваші олігархи купують палаци в Монако й розкрадають енергетику?» Я експромтом: а ваш Саркозі цілувався з Каддафі, то вам знову податків не платити? Й взагалі в себе на кухні приберіть. Можна було би ще нагадати про катарський Боінґ для лідера Першого світу й ще купу великих і маленьких скандалів із можновладцями різних країн. Зрештою крадуть і зловживають скрізь, питання в масштабі й у невідворотності покарання. Але питання залишається: чи варто піднімати галас, якщо відлуння матиме наслідки у вигляді зменшення міжнародної підтримки? Переконаний: варто. Саме тому, що невідворотність. Нам допомагають не за гарні очі, а з міркувань власної безпеки, ну а сам факт викриттів свідчить якраз про резистентність організму, й недарма в рейтингу RSF країн за рівнем свободи преси Україна цьогоріч піднялася на сім пунктів.
Ще раз: питання не в самій публікації, а в тих висновках, які було негайно зроблено прогресивною громадськістю. Ми краще за інших знаємо, що корупція квітне не лише через недосконалі державні механізми або вкорінені побутові звички, а й через безкарність. І що більше буде таких викриттів, то менше посадовців матимуть спокусу реєструвати свої «Порше» на тещу. А далі — питання зрілості чи інфантильності суспільства. За цим показником ми, боюся, в кінці списку, якщо припустити, що за ним укладають рейтинги. Яке шакаляче виття здійнялося, щойно з’явився вкид, де один із фігурантів розшифровок (ще до їхньої публікації УП) згадує таємничу «Машу»: один екс-прокурор і один діючий нардеп радісно повідомили, що йдеться про Марію Берлінську, героїчну, без перебільшення, волонтерку та багаторічну ентузіастку озброєння України дронами. Коли швидко з’ясувалося, що «Маша» не та, щось я не чув так само гучних вибачень перед Берлінською. До того дещо схоже здійнялося після натяку, самого лише натяку на непрозорість фонду «Госпітальєрів»: Яну Зінкевич, яка поклала на порятунок вояків без перебільшення своє життя й здоров’я, змішали з брудом, і що? І нічого.
Таке враження, що для певної, точніше, значної, точніше, дуже значної частини українців розривання чужої білизни слугує свідомо чи підсвідомо індульґенцією на власну недоброчесність й аморальність, принаймні потенційну. Або просто поганий характер. Або вже політичний інтерес: усі вони там (цікаво, де це «там»?) крадуть, треба знову міняти владу.
Застереження тверезих скептиків не беруться до уваги. Політолог і сходознавець Ігор Семиволос згадує екзотичне поняття «трайбальна епістемологія» (від лат. trіbus — плем’я): «Правда — це те, у що вірить моє плем’я… Докази тут не мають практично жодного значення. Критичне мислення також. Головною тут залишається формула: “моя група так вважає — значить, це правда. Їхня група так вважає — значить, це брехня або замовлення ОП”… В такому випадку питання “чи верифіковані ці діалоги?” не має значення, бо головним є інше: “чи відповідає це тому, що я вже думаю про Умєрова / Єрмака / Зеленського?” Якщо так — правда. Якщо ні — захист корупціонерів. З цієї точки зору, це дискусія не про факти, а про лояльність, належність до племені. Простий більшовицький світ: “розіпни”, “націоналізуй”, “він винен, бо мутний”. Колективний вирок без суду, апеляція до “народного чуття” замість доказів, каральний рефлекс як чеснота».
Згоден: мені теж «народне чуття» підказує, що в згаданому товаристві не втрачають свідомість, коли заходить мова про відкати. А от оргвисновки я би приберіг до вироку суду. Не тому, що я такий добрий або безпринципний, а зокрема ще й тому, що в процесі розбору польотів прозвучала назва компанії Fіrе Роіnt, провідного вітчизняного виробника ударних дронів та крилатих ракет. У якості доконаного факту гуляє припущення, що її бенефіціаром або одним із бенефіціарів є нещасний Тимур Міндіч, отже варто би його відлучити від держзамовлення, а в ідеалі, враховуючи стратегічну вагу активу, приватизувати. З «Приватом» вийшло, чому б тут не спробувати? Актив, який звинувачують у монополізмі та завищених цінах, на відміну від ОП прокинувся негайно, відзвітувавши НАБУ, що торік самостійно звернувся до компанії Dеlоіttе, яка входить до «Великої четвірки» (Віg Fоur) аудиторських компаній світу, і за її підсумками все чисто. Відомо також, що засновником і одним із двох власників Fіrе Роіnt є Денис Штілерман, для повнішого уявлення про якого дуже рекомендую його інтерв’ю із Сергієм Стерненком. Ясна річ, якщо компанія позбудеться свого засновника і мотора, з усіма «Фламінго» (зокрема!), якими ми так пишаємося, доведеться попрощатися, але нам пофіг, інші прийдуть, «аби не крали». Невже? Те, що наша (наша!) істерика зірвала багатосотмільйонні іноземні інвестиції в проєкт, то вже так, подробиці.
Мені йдеться не політичну доцільність, а про звичайну нудну акуратність, обачність у поводженні з країною — навіть якщо по той бік ментальної (й фінансової) барикади зібралися казнокради, на яких тавра ніде ставити. Я хочу, щоби моя країна вижила. Того ж хочуть колеги на «Українській правді» й, я в це щиро вірю, в антикорупційних органах. Вочевидь, того самого хоче прогресивна громадськість, тільки не знає, як.
Усе вирішує офіс — ні, не той, що ви подумали, — офіс простих рішень.