Український тиждень

Щороку наприкінці жовтня — на початку листопада зазвичай згадують про революцію 1917 року. Внаслідок цієї події було проголошено Українську Народну Республіку, яка у подальшому до 1923 року боролася за свою незалежність.У радянській історіографії ця подія звалась Жовтневою революцією, надалі —Жовтневим переворотом (і це одне й те саме, бо латинське слово rеvоlutіо саме це й означає). Але завжди Жовтнева революція відзначалась не у жовтні, а 7 листопада — за новим стилем.Аж ось у 1990-ті роки в українських академічних колах вигадали ще одну революцію — «Українську», яка чомусь тривала чотири роки (1917–1921). Втім, це цілковито суперечить самому поняттю «революція» — швидка й карколомна зміна. Тобто революція в принципі не може тривати довго, тим паче чотири роки.

Отже, чому українська історіографія пішла хибним шляхом у 1990-ті роки?

Усе просто. У той час представників української історичної науки, які висловлювали б державницькі позиції, були одиниці. Практично вся наукова спільнота або мала компартійні квитки у нещодавньому минулому, або навіть продовжувала їх зберігати. Й історію України ці науковці звикли розглядати лише у радянсько-російському контексті й жодного іншого не знали. Мовляв, події 1917 року у радянській та російській емігрантській історіографії називали «Російською революцією», тож ми називатимемо «Українською».Якби «Українською революцією» позначали лише період 1917 року, а подальший — якимось іншим терміном, такий підхід мав би право на існування. Але корифеї української офіційної історичної науки 1990-х навмисно причепили до терміну «Українська революція» саме період 1917–1921 років. Отже, виходить так, що після 1917 року в Україні не було жодного державотворення: органів управління, збройних сил, власної валюти тощо. Натомість була якась «революція», точніше «отаманщина» — принизливий і значною мірою штучний термін, який повністю нівелює здобутки української державності того часу.Праця провідного історика еміграції, старшини Української Галицької армії Лева Шанковського «Українська армія в боротьбі за Державність»Коли у 1990-ті точились дискусії навколо кінцевої дати, було три варіанти: канонічна радянська — 1920-й, поразка Другого Зимового походу Армії УНР — 1921-й та визнане всією українською емігрантською історіографією завершення Визвольних змагань (Війни за державність) — 1923 рік. Аби зрозуміти логіку тих, хто ухвалював рішення у 1990-ті, маємо подивитись на хід їхніх думок. Отже, науковці, виховані на радянській історіографії, добре знали, що «завершення громадянської війни в європейській частині Росії» відбулося у 1920 році, а «громадянської війни» загалом — у 1922-му, з відвоюванням Червоною армією Далекого Сходу. Отже, поставити дату вище за «священний» 1922 рік вони не могли, але й завершувати 1920-м теж не мали права. Ба більше, Ризький мир, за яким визначались кордони між Польщею та Радянською Росією й зокрема розподіл України, був укладений у 1921-му. Отже, зупинились саме на цьому році: проукраїнським колам можна було казати, що орієнтуємося на Другий Зимовий похід, а перед російськими колегами «виправдовуватись» Ризьким миром. Страшенно зручна, як на той час, позиція.Але «за борт» нашої офіційної історії після вигадки «Української революції 1917–1921» просто викинули запеклу збройну боротьбу проти більшовицької окупації, яка охопила країну від Збруча до Донецького басейну, від лісів Чорнобиля до закуточків Одеси.Ця боротьба тривала весь 1922 рік і здебільшого завершилась у 1923-му. Звісно, інше питання — що історія українських партизанів та підпільників 1921–1923 років досі до кінця не описана, а що найважливіше — не систематизована.А як самі учасники збройної боротьби за УНР називали цей період? У 1928–1929 роках у Польщі став виходити збірник спогадів (матеріали з історії Війська Українського) із назвою «За Державність». Його видавало Воєнно-історичне товариство, що об’єднувало всіх ветеранів Армії УНР. Із назви збірника одразу стає зрозуміло, що вони трактували цей період як Війну за державність.Обкладинка збірника «За Державність» 1930 року, де опублікували концепцію історичного перебігу Війни за державністьУ другому збірнику видання 1930 року члени Воєнно-історичного товариства оприлюднили власну періодизацію подій, у яких їм безпосередньо довелось брати участь (або навіть керувати бойовими операціями):Творення української збройної сили (1917 — початок 1918 років)Збройна боротьба з більшовиками (кінець 1917 — початок 1918 років)Наступ на Україну з німцями (кінець лютого — травень 1918 року)Гетьманський період (травень-листопад 1918 року)Повстання Директорії (листопад-грудень 1918 року)Війна з «совітською Росією» (січень-липень 1919 року)Війна з поляками (грудень 1918 — липень 1919 років)Війна з білою Росією (серпень-грудень 1919 року)Зимовий похід (грудень-травень 1919 року)Війна з «совітською Росією» в союзі з Польщею (березень-листопад 1920 року)Повстання 1921–1922 роківПро завершення бойових дій повстанців у 1923 році у той час українські емігранти ще знали мало. Але з часом кінець організованої збройної боротьби на українських землях чітко «закріпився» за 1923 роком.Але повернімося до 1990-х, коли період УНР офіційно назвали революцією. Головним аргументом, яким оперували прихильники «революції», було те, що, мовляв, українці були в складі всіх протиборчих сторін: УНР, махновці, білогвардійці та червоні, які й перемогли (й ця історія була поетично описана у романі Юрія Яновського «Чотири шаблі»). А отже, на думку апологетів терміну «Українська революція», всі, хто був не за УНР, були учасниками революційних процесів.Вираховувати відсотки уродженців України у різних протиборчих арміях — марудна справа. В абсолютній більшості вони туди мобілізувались, а не йшли добровільно, і за першої ж нагоди тікали. Але й ті, хто пішов добровольцями, вважали себе або росіянами, або більшовиками, або часто й тими, й іншими. Причому ці категорії українців були представлені у мізерній кількості. А от «ідейних махновців», попри розповсюджений міф навколо Нестора Махна, не існувало.Національна статистика «борців за радянську владу в Україні» завжди була забороненою темо, навіть за часів незалежності України. Бо ця тема впиралась у дотримання політкоректності щодо росіян, євреїв та інших «корінних» і не дуже національностей.Радянські історики традиційно приховували дані про національний склад місцевих більшовиків, а також Червоної армії, органів ЧК тощо, у період 1917–1923 років. Лише після відновлення Україною незалежності вітчизняні історики озвучили, що, за даними командувача Червоною армією Міхаіла Фрунзе, кількість у ній українців станом на кінець 1921 року становила лише 8 %. Це при тому, що загалом на захоплених радянськими військами територіях мешкало не менш як 25 % українців. Також слід додати, що з 1919 року більшовицька влада проводила в Україні постійні мобілізації, які у 1920 році на Лівобережжі мали примусовий характер. А українці все одно не йшли до лав РСЧА, навіть під примусом. А хто ж тоді служив у Червоній армії під виглядом українських національних формувань?Дослідження-спогади генерала Марка Безручка «Січові Стрільці в боротьбі за Державність». Нині ім’я генерала носить 110-а окрема механізована бригада Збройних Сил УкраїниТі, хто цікавляться історією, добре знають, що в Червоній армії існував спочатку полк, потім бригада, дивізія і нарешті — 1-й кінний корпус Червоного козацтва. Ніби суто українське військове формування. Але навіть джерела з історії Червоної армії спростовують це твердження. Умовно українськими у цій дивізії та корпусі були лише 1–2 полки. Причому в них служили й іноземні «добровольці», наприклад ціла сотня курдів, осетини, інгуші. Проте всі інші полки корпусу Червоного козацтва, коли вливалися до нього, отримували такі назви: Московський, Алаторський (за назвою міста в Ніжегородській губернії), Естонський, Латиський, Башкирський (точніше, ціла Башкирська бригада) тощо. Були безіменні кавалерійські полки, створенні у Поволжі та Курській області, і вони теж в одну мить, згідно з розпорядженням більшовицької партії, перетворювались на «Червоне козацтво». По суті, за особовим складом це досі були російські, естонські, латвійські, башкирські тощо кавалерійські частини, але офіційно вони вважались українськими.Існування так званого «Червоного козацтва» було складовою не так внутрішньої, як зовнішньої політики Владіміра Лєніна, який під час перемовин з європейськими країнами у 1920–1921 роках демонстрував: мовляв, є не лише Радянська Росія, а ще й Радянська Україна (фіктивне, суто «на папері» державне утворення, яким нехтували навіть більшовики). Але всі ці «ігри» в українські назви і так звану українізацію більшовицька партія рішуче відкинула вже на початку 1930-х років, коли остаточно укріпилась як усередині країни, так і назовні.Значна частина «українських більшовиків» не були українцями за походженням. Класичний приклад — товариш Артем (уродженець Курщини Федір Сєргєєв), який далі кількох промислових центрів України ніде не бував і про українців знав хіба що з творів Миколи Гоголя. Проте саме такі, як Сєргєєв, керували Радянською Україною та вважали, що воюють не з якимись отаманами чи петлюрівцями, а саме з українцями. На честь цього діяча радянська влада перейменувала місто Бахмут на Артемівськ.Один із російських плакатів до 100-ліття революціїАле найгостріше завжди сприймалася інформація про роль євреїв у «Російській революції». Адже сучасна єврейська історіографія, слідом за радянською та російською, не знає та не вживає терміну «Українська революція». Щойно хтось із українських істориків оприлюднював абсолютно офіційні документи з архівів НК-ДПУ-НКВС-КДБ про національний склад працівників цих каральних структур на території України до 1938 року (коли євреїв серед чекістів була цілковита більшість) — одразу лунало звинувачення в антисемітизмі.У фондах Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (більшовицького керівного органу на території Україні) мені трапилась унікальна підбірка нагородних документів на очільників НК-ДПУ, які у 1921–1923 роках боролись з українським повстанським рухом. Всього 31 чекіст, і лише 14 із них — уродженці України, причому саме українці — 4. Решта — євреї, росіяни, латвійці й навіть один поляк.Очільником цієї боротьби був Єфім Євдокімов, колишній заступник начальника Московської чрезвичайки — каторжанин із великим стажем, особисто наближений до Фєлікса Дзєржинского. Що цікаво, у документах про нагородження чекістів, складених улітку 1923 року, як одна з головних заслуг фігурує те, що ті нарешті здолали організований український збройний спротив. Але оскільки офіційно у СРСР уже вважалося, що так звана громадянська війна закінчилась у 1922 році, амбіції Єфіма Євдокимова та його поплічників не підтримали ані в Харкові, ані у Москві.Зазвичай окремо в радянській, а слідом за нею й в українській історіографії виділяють Нестора Махна, приділяючи йому надмірну увагу. Але більшість життя той був вірним соратником більшовиків, а впродовж 1917–1920 років зарекомендував себе як один із найуспішніших червоних воєначальників. Якби не конфлікт між Нестором Махном і його командирами з одного боку та командуванням червоної армії з іншого наприкінці боротьби з білогвардійцями — у жовтні 1920-го, — він посів би в радянській історіографії таке ж місце, як Чапаєв, Котовскій, Блюхер тощо. Водночас популярність Нестора Махна базувалась зовсім не на анархічних гаслах чи прихильності до більшовиків. Річ у тім, що він уміло маніпулював національним питанням. Його партизанські загони мали назву «Украинской партизанско-повстанческой армии им. Батьки Н. Махно» (збереглись документи саме на таких бланках), а особовий склад переважно симпатизував УНР. І лише відсутність змоги дістатись до території, контрольованої УНР, спонукала багатьох пересічних повстанців долучитись до Махна. Досить показово, що коли більшовики з власної ініціативи самі вирішили ліквідувати армію Махна у жовтні 1920 року, частина його бійців, що залишилися живими, влилась до повстанських загонів під прапором УНР.Після того як у серпні 1921-го Нестор Махно з рештою своїх людей опинився у Румунії, усіх їх відправили до інтернованої там бригади Армії УНР. Причому більшість махновців одразу влилася до українських регулярних військ, а сам Махно деякий час перебував серед старшин бригади. Перебравшись до Польщі, він також пішов на зближення з військовою спільнотою УНР. І лише категорична заборона українським старшинам з боку командування Армії УНР приймати Махна у своєму середовищі поклала край цим «посиденькам». Отже, Нестор Махно не був «самостійним гравцем» під час подій 1917–1923 років. Його роль досить чітка — соратник більшовиків, які його потім «викинули», що слідом за своїми бійцями змушений був податися до Армії УНР.«Русские революции и гражданская война» — одне з чисельних популярних видань, що вийшли у Російській Федерації у 2017 роціСучасна російська історіографія, слідом за радянською, в принципі не визнає жодних «Українських революцій», національної боротьби народів країн Балтії та Кавказу тощо. Для них існують лише «білі» й «красні». Є ще війська Антанти — союзники білих, до яких зараховують і поляків. Ця зручна позиція дозволяє ігнорувати кілька поразок. А саме — 1918 рік, коли фінські націоналісти з допомогою німців, шведів і данців викинули з Фінляндії російські більшовицькі війська та власних колаборантів. А також 1919 рік, перемогу естонської армії, якій надали вирішальну допомогу фіни, данці й шведи. Здобуття незалежності Латвією, а згодом і Литвою було вже наслідком перемоги естонців.Ця позиція також зводить нанівець роль і значення національних держав, які зазнали поразки у боротьбі з Радянською Росією. Передусім — Української Народної Республіки. Й наші історики дуже допомогли в цьому сучасним російським ідеологам. В Росії як ігнорували, так і ігнорують штучно створений термін «Українська революція», а до УНР ставляться зневажливо — слідом за нашими ж науковцями 1990-х вважаючи це все «отаманією».Після широкомасштабного вторгнення, коли російські окупанти вдерлись до українських шкіл, де ознайомились із нашою шкільною програмою, у публічному просторі з’явились дуже цікаві коментарі. Найбільше мені запам’ятався репортаж колишнього замполіта радянської армії (а отже, людини з ґрунтовною гуманітарною освітою), а нині — одного з очільників пропагандистів, Сладкова, записаний у маріупольській школі влітку 2022 року: «Так. Что они тут учат? Украинская революция? Хм… Не знаю такой. Знаю Февральскую, Октябрьскую, а о такой никогда не слышал».Станом на зараз у російській історії події в Україні 1917–1920-х років трактуються як «события в западных регионах бывшей Российской империи». Цікаво, що як ілюстрацію до цього розділу подали фотографію з гетьманом Скоропадським на ґанку будинку, де нині розташовано Український інститут національної пам’ятіЯкби Сладков та інші російські окупанти замість оцієї «Української революції» прочитали: «Війна за незалежність» (або за державність), це викликало б у них зовсім іншу реакцію.Звісно — обурення, бо це цілковито розриває російські «історичні шаблони»: наштовхує на думку, що українці провадять свою Війну за незалежність проти Росії не вперше. А відтак Україна — не «штучно створена», як намагається доводити Путін, а цілком реальна держава, а її населення не вперше піднімає зброю проти зухвалого східного сусіда.Тобто для таких, як Сладков, позиція нашої української науки була б неприйнятною, але бодай логічною. Людині, яка ще за радянських часів закінчила військово-політичне училище, важко зрозуміти, як революція може тривати кілька років. Проте російські окупанти чудово знають, що воюють за знищення нашої державності. Це вони робили й у минулому — у 1917–1923 роках.Отже, напевно, настав час нарешті навести лад у нашій історичній науці та шкільних програмах і «назвати речі своїми іменами». А саме — забути про «Українську революцію, 1917–1921» та вживати правильну термінологію: «Війна за державність, 1917–1923».Книжка генерала Армії УНР Олександра Удовиченка «Україна у Війні за Державність»