Український тиждень

«Садок вишневий коло хати» (Тарас Шевченко)
Нещодавно в книжковому магазині я натрапив на книгу австро-американського архітектора та філософа Крістофера Александера «Архітектура поза часом» (Тhе Тіmеlеss Wаy оf Вuіldіng, 1979). Це друге перероблене видання в перекладі українською Миколи Климчука вийшло у видавниці «Основи» 2025 року. Свого часу книга стала класикою архітектурних студій і заклала філософський фундамент для знаменитої «Мови шаблонів» Александера (яка також вийшла в Україні). Книга пропонує радикально новий погляд на проєктування, де в центрі уваги — людина та її емоційний зв’язок із простором, а не архітектурні тренди. Архітектурі потрібна присутність життя і духу в людині, місті та природі, бо «характер будь-якої споруди, будь-якого міста залежить передусім від того, що і як там відбувається». Це і є те, що автор називає «властивістю без назви» в архітектурі або «позачасовим характером архітектури». Йдеться про «річ», непідвладну часу.
За Александером, кожен будинок і споруда складаються із сутностей, які називаються шаблонами (патернами), де шаблон є «спробою схопити суть ситуації, зрозуміти її живою». Шаблон — це особливий стан простору, така собі якість без назви, яку ми вважаємо живою, затишною і гармонійною. Ми відчуваємо цю якість інтуїтивно, хоч і не можемо назвати одним словом. Вона однаково проступає у вуличках середньовічного міста, спокої дзен-саду або, якщо взяти наш контекст, — у затишку традиційної української хати. На думку Александера, шедеври світової архітектури — це творіння звичайних людей, а не дипломованих майстрів. Кожна людина має природний хист до проєктування, адже ніхто краще за неї не знає її власні звички, побут і щоденні потреби. Існує «вічний спосіб» будівництва, що не залежить від моди. Живий простір не проєктують на папері як суху схему. Його буквально «вирощують» на реальному майданчику, прислухаючись до середовища та власних відчуттів. Живе місто в книзі протиставляється мертвому бетону. Книга детально розбирає, чому сучасні мегаполіси стають джерелом стресу та тривоги. На противагу їм Александер показує, як перевірені часом архітектурні патерни минулого допомагали створювати простір, у якому людина почувається психологічно захищеною та щасливою.
«Коли йдеться про архітектуру і міста, значення мають не тільки зовнішні форми і геометрія, а й події, які там відбуваються»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Слід також звернути увагу на структуру книги: її можна назвати «книгою-фракталом». На початку кожного розділу є короткий зміст, виділений особливим шрифтом. Автор зауважував, що читач може опрацювати книгу всього за годину, якщо читатиме лише ці виділені тези. Врешті-решт, вони й формують цілісну філософську поему. Решта тексту — це лише детальне роз’яснення, певні приклади й архітектурний аналіз для тих, хто хоче заглибитися в тему детальніше. «Архітектура поза часом» — теоретичний вступ до практичного каталогу «Мова шаблонів» (Раttеrn Lаnguаgе, 1977), який Александер видав паралельно. Він вважає, що жива архітектура складається з генетичних кодів (шаблонів, патернів), як буденна мова — зі слів. Дослідницька група автора сформулювала 253 шаблони (від масштабу планети до масштабу кімнати). Ось один з прикладів: «Світло з двох сторін у кожній кімнаті» (проти депресії), «Форма вікна» (чому вертикальні вікна затишніші за горизонтальні), «Місце біля вікна» (як зона для роздумів). Будівництво, за Александером, є духовною практикою. Він порівнює його з медитацією чи з ремеслом створення скрипки. Будівельник або архітектор, будуючи «поза часом», у процесі своєї роботи перебуває в такому психологічному стані, де намагається відпустити власні егоцентричні амбіції й почути, чого саме бажає саме це місце. Результатом стає простір, який не застаріває і не набридає навіть через сотні років.
«Міське середовище й архітектура живі, коли їх збудовано за особливим методом. Цей метод існує поза часом, він не залежить від стилю конкретної епохи чи рівня розвитку будівельних технологій»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Праця Александера не була теоретичним фантазуванням. Разом з колегами з Центру екологічної структури в Берклі, Каліфорнія (Тhе Сеntеr fоr Еnvіrоnmеntаl Struсturе, СЕS) автор майже 30 років подорожував світом. В основу книги лягли вивчення італійських площ, індійських поселень, перських двориків та американських приміських будинків. Учасники групи шукали спільний знаменник: чому в одних місцях люди хочуть зупинятися, жити, проводити час, використовувати простір і спілкуватися, а з інших прагнуть якнайшвидше втекти? «Йдеться про присутність життя і духу в людини, місті». Офіційна архітектурна спільнота того часу (а це були 1970–1980-ті роки) сприйняла ідеї Александера скептично, вважаючи їх занадто «романтичними» та «селянськими» на тлі розквіту гайтеку та модернізму. Натомість книгу канонізували програмісти. Принципи побудови живої архітектури лягли в основу розробки складних інформаційних систем, комп’ютерних ігор та архітектури програмного забезпечення, якою користуються досі.
Цікавим може бути прочитання книги крізь призму українського контексту. Одна з ключових фраз Александера — «найкращі простори створюють люди, а не чиновники». Неможливо, писав він, звести живий будинок і живе місто за наказом «згори» («нам сказали, що без спущеного згори плану місто захлинеться в хаосі»). Це твердження критично важливе в контексті відновлення зруйнованих українських міст і сіл, коли наше суспільство все ще живе спущеними зверху радянськими генпланами й досить часто ідіотичними вказівками. А відбудова, як і новобудова, як вчить нас книга «Архітектура поза часом», має починатися з діалогу з мешканцями. Ідея відновлення завжди креативна, динамічна, відкрита. Люди мають самі сказати, де їм потрібен сквер, де дитячий майданчик, а де — пішохідний перехід. Варто лише подивитися на новобудови, які, як гриби, ростуть навколо великих міст протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, щоб зрозуміти, що забудовники й чиновники поняття зеленого не мають про принципи архітектури для людей. Усе це дуже добре розумієш, коли в прямому ефірі спостерігаєш боротьбу мешканців київських Теремків, які вийшли на протест проти масової вирубки понад 600 дерев (серед яких вікові дуби) у місцевому парку. Знищення зеленої зони київська влада розпочала з метою будівництва нової резервної теплотраси між ЖК «Республіка» та старою забудовою на вулиці Теремківській.
«Якщо в місті не діє спільна мова шаблонів, процеси проєктування й будівництва опиняються в руках небагатьох людей і стають негнучкими й повільними»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Українська архітектура позачасова. Наш власний вічний метод і головний просторовий шаблон — це шевченківський «садок вишневий коло хати». Це не просто рядок із вірша, це наша готова інструкція до створення живого і щасливого простору, дому. Це наш генетичний код (фундаментальний архетип) нашого простору. В «Архітектурі поза часом» про це сказано так: «Живий будинок виникає сам по собі». Будинок виникає так, як зі слів виникають речення. Характер будинку непідвладний часу. Шевченко в одному рядку закодував цілу містобудівну та ландшафтну модель для України. Тут чітко визначено ідеальне співвідношення: приватна будівля (хата), на додаток природний буфер (садок) і конкретна емоційна атмосфера (затишок, вечір, спів пташок, родина). Українську садибу ніколи не будували за сухою схемою. Сад саджали, щоб він захищав від вітру, хату ставили вікнами до сонця (на південь), а лавку під вишнею — там, де ввечері падає м’яка тінь. Це і є той самий «вічний спосіб будівництва», про який пише Крістофер Александер. Кожен українець на генетичному рівні миттєво зчитує образ, закладений у вірші нашого Кобзаря. Нам не потрібно пояснювати, чому це гарно чи затишно — ми відчуваємо цей простір як живий, безпечний і гармонійний. «Властивості без назви» притаманна простота і свобода від умовностей, які є невід’ємною частиною української душі.
«Створити з живого реального досвіду проєкт будинку можна, лише заплющивши очі й звернувшись до внутрішнього зору»
(Александер, «Архітектура поза часом»)