Український тиждень

Українські митці та громадські активісти втретє взяли участь у Міжнародному театральному фестивалі в Авіньйоні. Тиждень відвідав цю подію та поспілкувався з учасниками заходу.

Найважче завдання глядача на театральному фестивалі в Авіньйоні — не розгубитися. Чому? Бо щодня тут відбуваються сотні спектаклів, концертів, круглих столів, театральних шоу та різних мистецьких перформансів. І не тільки відбуваються. На кожному кроці до вас звертаються самі митці або їхня жива реклама: вам пропонують флаєри й квитки зі знижками, з вами починають спілкуватися, наче зі давніми знайомими, люди просто на вулиці. Вас частують скибками кавуна, принаджують келихом вина, дивують і вражають щоразу.
Мистецтво і комерція, творчі пошуки та комунікативні стратегії, — у цьому вареві людських амбіцій та мрій без міцної ранкової кави не розібратись. Треба добре спланувати відвідини фестивалю заздалегідь, щоб не загубитись у лабіринті спокус. Це якщо ставитись відповідально до власного часу.
«А я навпаки люблю експромти, люблю буквально за півгодини визначатися, куди саме піду ввечері», — зізнається Клер Пуансіньон, французька журналістка-радійниця, якій пощастило (або ні!) постійно жити в Авіньйоні. Структуру та історію фестивалю вона знає, як свої п’ять пальців. Учора відвідала з онукою рок-концерт тайванських музикантів, завтра збирається на виставу британського експериментального театру, а сьогодні в Будинку імені Жана Віляра — засновника фестивалю — відвідує круглий стіл під назвою «Українська культура в спротиві».




Організатором круглого столу є французька асоціація «За Україну, за їхню і нашу свободу!» (Роur l’Ukrаіnе, роur lеur Lіbеrté еt lа Nôtrе!). Вона вже вдруге залучає до участі у фестивалі українських учасників. Голова цієї структури, есеїстка та науковиця Сільві Роле зазначила в розмові з Тижнем: «Завдання, яке ми собі поставили — це продемонструвати, що під час війни в Україні відбуваються не лише бойові дії. Культура теж чинить спротив. Ми бачимо, що війна змушує до нового мислення, змінює простір, час, ставлення до життя та смерті. Це цінно й важливо зрозуміти. Це — урок для всіх нас. Директорка фестивалю була присутня на нашому круглому столі, і ми домовилися зустрітись восени, щоб подумати, якою буде українська участь у фестивалі в Авіньйоні наступного року».
Міжнародний театральний фестиваль у Авіньйоні — це 8-10 театральних шоу на день, від ранку до півночі. Цей, ювілейний, 80-й сезон мав додатковий виклик — аномальну спеку. Висидіти в закритому приміщенні за температури плюс 37 градусів надворі — ще те випробування. Але українські заходи свою публіку зібрали, і неабияку. Попри задекларовану спонтанність, журналістка Клер Пуансіньон із колегами цілеспрямовано прийшла послухати вірші Василя Стуса.
«Міркування українського філософа Володимира Єрмоленка про “російську культуру смерті” мене заскочили, — зізналася вона. — Доти я не дивилася на війну і російську історію під таким кутом зору. Вирішила придбати книгу “Життя на межі” авторства Єрмоленка та Огаркової. Читатиму».

Українська акторка, режисерка та перекладачка Марія Ісакова на фестивалі в Авіньйоні не вперше. Цього літа вона представила уривки із двох п’єс українських авторів: «Я норм» харків’янки Ніни Захоженко (переклад французькою Естель Делавена) та «Стікери» херсонця Ігоря Носовського.
«Я б хотіла показати п’єси повністю, — зізналася Марія у розмові з Тижнем. — Але й уривки дуже добре сприйняли. Не знаю, чи стане це якимось поштовхом для наступних показів спектаклів, але для мене дуже важливим було те, що ми змогли зробити прямий зв’язок із українськими авторами, Ігорем та Ніною. Вони бачили повну залу публіки, публіка також їх бачила, вони змогли розповісти про історію створення своїх текстів… Після круглого столу люди підходили, розпитували, ділились враженнями від побаченого. Це — важливий контакт з аудиторією».







Авіньйонський фестиваль існує з 1947 року. Його засновник — французький театральний режисер і актор Жан Віляр — спочатку ставив собі за мету давати шанс маловідомим творам світової класики та сучасних авторів. «Вілар — прихильник традиційного розмовно-психологічного французького театру, — розповіла Тижню Ізабель Олів’є, викладачка літератури в одному з ліцеїв Авіньйону. — Йому вдалося перетворити  внутрішній двір Папського палацу на театральний майданчик. То був такий культурний активізм, натхненний повоєнним духом та настроями. Задум швидко знайшов відгук фахівців сцени й загалом навколомистецької публіки. Для митців можливість взяти участь у цьому фестивалі — це ознака престижу, визнання, але й також нагода творчого оновлення, занурення у професійне середовище. Для публіки з цілого світу це — культурна подія літа. З 1992 року фестиваль набув міжнародного виміру і став справжнім перехрестям європейської культури. Нині ми — найбільший театральний фестиваль світу».
Офіційну програму Авіньйонського фестивалю формують на три роки наперед. Квитки на вистави офіційної частини купують заздалегідь — у квітні чи травні; вони можуть коштувати від 30 до 65 євро. Цього літа офіційна програма зібрала понад 125 тисяч глядачів.
Водночас із офіційною частиною фестивалю триває паралельна програма ОFF. Україна бере участь у ній із 2022 року. За підрахунками організаторів, у липні неофіційну частину фестивалю відвідали близько 1,5 мільйона учасників і споживачів культурного продукту.
Колись, у далекому 1966 році, програма ОFF постала як протест проти канонічної елітарності основної програми. Згодом цей формат розрісся до велетенського театрального та музичного карнавалу, з вкрапленням громадських ініціатив. Цього року в програмі ОFF було показано понад 1700 вистав.
«На загальному фоні українську присутність скоріше можна назвати “мікроінтервенціями”, — поділилася з Тижнем спостереженнями Марі Окрі, акторка невеликого приватного театру з Півдня Франції. — Але ви цікаво працюєте! Я ходила дивитися спектакль “Воля”, за книгою української авторки Анастасії Фомічової. Була вражена! І постаттю Анастасії, яка покинула своє спокійне життя в Парижі в 2022 році, щоб долучитися до “Госпітальєрів”, і грою Ізабель Бонілло… Я вийшла з переповненої зали та зловила себе на думці, що ви, українці, робите для світу щось неймовірне, справжнє, ціннісне і дуже важливе. Ви навчилися говорити про свою війну так, що пробирає до кісток».
Авіньйонський фестиваль не розподіляє премій, не складає рейтингів. Він не наслідує моду, а створює її, відкриваючи нові імена й тренди. Така собі біржа професійних знайомств для театралів та митців, громадських активістів та небайдужих з цілої планети. Це місце, де важливо бути, особливо коли в твоїй країні війна, і їй потрібні союзники.

«Мені здається, що важливо звертатися до різних аудиторій, — поділилася міркуваннями з Тижнем мистецтвознавиця Ольга Сагайдак, голова правління Коаліції дієвців культури. — Ця публіка, яка зібралася послухати учасників круглого столу “Українська культура в спротиві”, для мене була новою. Відкриттям став рівень включеності та емпатії. Спадщина та ідентичність — дуже сенсативні поняття для французів, на мою думку. Їхня втрата сприймається інколи більш емоційно, ніж втрати життів. Захищати Україну як, зокрема, носія європейської спадщини; покарати РФ як варвара, здатного руйнувати, грабувати, як превенція від подібних злочинів; оцінити культурні втрати і уявити, що може стати компенсацією — ці виклики, — так мені здалося, — аудиторія сприймає як зрозумілі та спільні.