Український тиждень

Арнон Грюнберг — визначний нідерландський прозаїк. Донедавна українською можна було почитати лише його шість оповідань в антології нідерландської прози «Навіщо писати?» (Київ: Юніверс, 2005). Аж ось нарешті маємо його один із найуспішніших романів 2006 року — «Тірцу», який національне опитування літературних критиків, науковців та письменників, проведене журналом Dе Grоеnе Аmstеrdаmmеr у 2010 році, оголосило «найважливішим романом ХХІ століття».
Переказувати сюжет твору Грюнберга варто обережно, бо спойлер, фінальний твіст, може зіпсувати всі враження від тексту. Тож скажімо так: головний герой «Тірци» Йорген Гофмейстер не вміє жити і натомість планує відмінити кохання, проголосити його мертвим: «І нехай кохання було словом, яке означало менше, ніж раніше — фактично усі слова зараз означали менше, ніж раніше, — але існували наслідки половини сторіччя життя, а Гофмейстер жив уже понад пів сторіччя. Ти впускав деяких людей всередину, давав їм їжу й ліжко. Почуття відповідальності, глибоке, всепроникне почуття відповідальності — ось що життя закарбувало у ньому». Втім, цей проєкт з переосмислення любові з часом розчинився в різноманітних обов’язках, і насамперед — у дітях («Я живу заради моєї роботи, заради видавництва і заради дітей»). І саме дві доньки — Ібі й Тірца — стали його смислом життя, яке, зважаючи на таке віддане служіння, перетворилося на «суцільну аварійну посадку». Бо ж діти виростають, і їх треба відпускати, та коли Тірца, його «сонячна королева», після випускного збирається з хлопцем поїхати в Намібію, Йорген Гофмейстер остаточно руйнує себе: «Він притискає її до себе і розуміє — він ще ніколи не розумів цього так ясно, так непоборно, так безкомпромісно, — що не хоче мати причини жити без Тірци. Життя без неї немислиме, а все немислиме є небажаним. Вона — це його право на життя. Те, що він зараз притискає до себе, дає йому водночас право і обов’язок жити. Без неї обов’язок зникає, але водночас зникає і право. Він майже не може уявити, як жив, коли її ще не було. Чекаючи, ось як. Так він жив усі ті роки — чекаючи на Тірцу. Хоч, звісно, і не знав, що чекав саме на неї».
Важливо, що він довгий час працював редактором перекладної літератури, і сам визнає, що «усе своє життя займався неіснуючим — щонайбільше можливим, либонь ймовірним». Та зрештою «відмінність між тим, що існує і що ні, зменшувалася, грань стала нечіткою», і Йорген почав плутати вигадку і дійність, сприймаючи власне життя за художній твір. Доволі довго він був змушений «застосовувати батіг фантазії до реальності», боячись, що інакше ця реальність «скине його з сідла, наче кінь, що звівся на диби», і це, зрештою, і стається. При тому не всі читачі здогадаються, якої саме миті фантазія заступить реальність, а Йорген з автора стане персонажем свого життя.
Гофмейстер поступово втрачає все, боючись нераціональності, але його розум починає витворювати фантоми, а тому, коли втрачене повертається до нього — то мозок уже відмовляється сприймати це як нормалізації та продовжує свою гру, в якій не може бути переможця. Окремий болючий фрагмент його життя — стосунки з дружиною, з якою вони втрачають «звіра» (пристрасть). І якщо вона вирушає на пошуки нового «звіра», то він вирішує його вбити: «Мій мертвий — мертвий і задубілий, я його переміг. Я все контролюю. Я сильніший за звіра. Тому я вільний, а ти — ні». Втім, це чергова омана Йоргена Гофмейстера, бо його воля стає сваволею, і він починає жити в ілюзії: так, коли його звільнили з роботи, він вдає, що на неї ходить, а сам їде в аеропорт і наче когось там чекає.
Однак уся це відходить на другий план, коли дружина повертається після невдалих пошуків нової пристрасті та своїми словами знищує його позірний порядок, ніби ставлячи перед ним дзеркало: «Чому, як ти гадаєш, я повернулася до тебе? Бо знала, що ти мене не проженеш. Бо знала, що в тебе немає нікого іншого. Хто ще тебе захоче? Добре придивися, Йоргене, ми —залишки. Ми те, що залишилося. Від нас, від звіра у нас». Звісно, Йоргена не влаштовує те, що він лише залишок, що призводить до трагічного бажання стати головним героєм і довести насамперед собі, що в ньому ще є звір, та от тільки він зривається з ланцюга. І дружина ще й пояснює йому, чому він зазнав невдачі і з донькою: «Він не був батьком для своєї молодшої доньки — це було те, що сказала йому дружина. Другом, співробітником, коханцем — гаразд, платонічним коханцем, але все одно коханцем, — проте не батьком. Тепер він мусив стати батьком. У світі батьків він став новонаверненим — і, як усі новонавернені, фанатиком». А остаточну крапку ставить його донька, яка каже, що він ніколи не вмів жити, а тому незрозуміло, навіщо йому були потрібні діти. Й усвідомлення всього цього остаточно переконує його: у ньому живе не звір, а монстр.
Арнон Грюнберг написав майстерну історію старіння, разом із яким не приходить мудрість; історію людини, яка на одну мить забула, що означає контроль, і яка саме тієї миті відчула себе щасливою; історію звіра, який переплутав ігру з реальністю; і, врешті-решт, історію любові без співчуття.