Український тиждень

День Незалежності, як і День народження, — це часто привід для рефлексій. Науковці та дослідники втілюють їх у вигляді нових книг. Напередодні 30-річчя Незалежності політолог, професор Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань опублікував свої мемуари «Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога», а напередодні 35-річниці завершив роботу над англомовною та доповненою версією книги, яка має вийти на початку наступного року у німецькому видавництві Іbіdеm. З цієї нагоди Тиждень поговорив із Олексієм Гаранем про те, як виглядав процес трансформації українського інтелектуала від часів пізнього СРСР до сьогодні, що за цей час змінювалося в українському суспільстві та чому в Україні так і не зʼявилося сильних політичних партій.

— Читаючи вашу книгу «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога», у мене виникало відчуття, що це опис не просто вашої особистої трансформації, а більшості української інтелектуальної спільноти: коли людина проходить шлях від русифікованого гвинтика комуністичної системи до українськомовного націонал-демократа. Як ви оцінюєте поступ українського суспільства за ці 35 років, зокрема крізь призму власної трансформації?
— Як ви правильно зазначили, я був русифікованим українцем. У сім’ї говорили російською мовою, але я завжди розумів, що я українець. У мене ніколи не було сумнівів щодо моєї ідентичності, і на цьому я хотів би наголосити. Хоч частина України була русифікована, зокрема Схід, Південь і Київ, українці все одно знали, що вони українці, а не росіяни. Гадаю, це дуже важливий момент: наша ідентичність ніколи не була повністю знищена. Її пригнічували, але розуміння того, що ми українці, залишалося. А от питання «які українці» і «як ми бачимо стосунки з Росією» — це вже наступний етап.
Якщо ж говорити про трансформацію протягом 35 років, то покоління, які виросли вже зараз, закінчували українськомовні школи. І навіть якщо між собою вони подекуди спілкуються російською, для них не проблема перейти на українську. Ці покоління вже не знають, що таке Радянський Союз. У цьому сенсі трансформація колосальна, і вони мають надзвичайне політичне усвідомлення того, що відбувається навколо.
Я писав у своїх спогадах («Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога» — Ред.), що раніше належав до лівих, думав про реформування соціалізму і так далі. Історик Ярослав Грицак, який написав передмову до англомовного видання моїх мемуарів, зазначає, що в нашій еволюції багато спільного. Хоч він ріс на Заході України, в україномовній родині, а я — ні, ми обидва захоплювалися латиноамериканськими революціонерами — Че Геварою та іншими. Потім прийшла рок-музика, що стала наче ковтком свободи. Наш провідний етнополітолог і фахівець із медійних наративів Володимир Кулик теж починав як лівий.
Ця еволюція справді відбувалася поступово. І коли кажуть: «а що було б, якби в 1991-му обрали Чорновола?» — то моя відповідь проста: не було б іншого результату. Люди на той момент не були готові голосувати за антикомуніста. Для більшості й незалежність із президентом Леонідом Кравчуком була доволі радикальним кроком, а голосувати ще й за переконаного антикомуніста — це було зовсім інше питання.
Можна простежити, як змінювалося ставлення до самої ідеї незалежності. На Заході України було відносно легко підняти людей під гаслами державності, української мови, засудженням пакту Молотова–Ріббентропа, під нашими національними символами — синьо-жовтим прапором та тризубом. А от підняти під тими самими гаслами та символами Наддніпрянську Україну було набагато важче.
Так, у кінці 1980-х вже існували народні фронти (у республіках Балтії), а в Україні — народні спілки. Я й сам був у групі російськомовної ліберальної інтелігенції, яка виникла ще до Народного руху, — Народній спілці сприяння перебудові. Але це не набирало масштабу. Все змінилося, коли до створення Народного руху долучилася Спілка письменників. Чому? Бо ці люди були легітимізовані радянською системою, і значній частині населення вони не здавалися небезпечними.
Ми знаємо, що радянська пропаганда розповідала про дисидентів, вішаючи на них усі можливі злочини. А тут виходили визнані системою письменники, значна частина яких навіть були комуністами — Іван Драч, Дмитро Павличко, В’ячеслав Брюховецький — і казали: давайте створювати рух. І люди відгукнулися.
Нагадаю, що перша назва руху була «Народний рух України за перебудову», а в першій програмі 1989 року йшлося лише про новий союзний договір, і це вже було радикальним кроком. Незалежність внесли до програми Руху аж восени 1990-го. Тобто мав пройти певний час для цього кроку.
— Ми говоримо про 35 років загалом, але були конкретні етапи, які визначали цю трансформацію на наступні роки. Чи могли б ви їх охарактеризувати?
Якщо говорити про чітке усвідомлення того, що ми самі маємо собою керувати, то це аварія на Чорнобильській АЕС. Саме Чорнобиль показав, що нас зрадила Москва і місцеве керівництво компартії. Ми побачили, що довіряти не можна. Це був дуже серйозний поштовх.
Далі — кінець 1980-х: створення Руху, Революція на граніті, увесь рух до незалежності. Виникла незалежна Україна, причому побудована не на суто етнічному націоналізмі — не так, як у республіках Балтії, де для здобуття громадянства треба було проходити певні етапи. У нас наприкінці 1991-го, перед референдумом, ухвалили так званий нульовий варіант: усім, хто на той момент жив в Україні й хотів отримати громадянство, достатньо було сказати «я хочу», і вони його отримували.
Нам пророкували страшні міжнаціональні конфлікти після розпаду СРСР, але такий підхід одразу зняв ці питання. Наш націоналізм був не етнічним, а територіальним, тобто інклюзивним — це і є формування політичної нації, незалежно від того, яка в тобі кров тече.
Наступні поштовхи — це, очевидно, перший Майдан — Помаранчева революція, потім другий Майдан — Революція Гідності, початок російської агресії у 2014 році — це був колосальний поштовх до розуміння, що нам з Росією не по дорозі. І остаточний поштовх — повномасштабне вторгнення. Але важливо розуміти: це все був процес, зміни не наставали одномоментно.
— Ми говоримо напередодні 35-річчя незалежності, тож маємо вже покоління, яке виросло й подорослішало в незалежній Україні: тих, хто подорослішав після 2014 року, і тих, хто виріс уже за часів повномасштабного вторгнення. Дехто із цієї молоді досі не голосував, хоча міг би, якби не війна. Але ці люди хочуть виявляти власну громадянську позицію. Цьогоріч і торік ми бачили так звані «картонкові майдани». Як ви оцінюєте загалом агентність цього молодого покоління? Як вона проявляється в умовах війни — через протести, через громадські організації? І як ви, як викладач, це бачите серед своїх студентів?
Кожне середовище відбиває те, що відбувається в суспільстві загалом. Якщо говорити про могилянців, то ті студенти, які приходять зараз, дуже добре підготовлені, і українськість у них добре відчутна. Це не дивно: вони самі обрали Могилянку, до того ж це вже покоління, яке формувалося після Євромайдану, в умовах війни. Для них усе це стало частиною сенсу їхнього життя. Хоча, звісно, і в Могилянці траплялися студенти, які згодом перетворилися на мерзотників — це теж частина реальності.
Щодо «картонкового Майдану» — хоч мені й не подобається цей термін, він уже усталився, навіть в англійському перекладі як «Саrdbоаrd Маіdаn», то на ці протести виходить активна частина молоді, і саме вона відображає той злам, що стався в цих поколіннях. Разом з тим, не варто все ідеалізувати. Нещодавно КМІС проводив опитування, і одне з питань було: чи згодні ви заради миру та гарантій безпеки з тим, щоб Україна вивела війська з Донбасу. У цілому по Україні цифри були доволі позитивні, але якщо подивитися саме на молодь, то якраз серед цих людей частка тих, хто каже «так», виявилася вищою. Мене це здивувало. Потім подумав: можливо, це пов’язано з тим, що молодь розуміє: з 25 років їх можуть мобілізувати до армії, і це, ймовірно, відображає позицію тих, хто не хоче йти воювати.
Тож так, молодь патріотична, свідома, і це наше майбутнє, але можуть бути й інші, менш втішні показники. Ідеалізувати тут нічого й нікого не варто. Якщо подивитися навіть на наших легендарних героїв, побачимо, що там теж далеко не все було ідеально, а ми часто вже потім самі створюємо ідеалізований образ.
— А кого серед героїв Незалежності найбільше ідеалізують? А кого недооцінюють?
Візьмімо В’ячеслава Чорновола. Це людина, чий внесок у нашу незалежність беззаперечний. Але я б сказав так: Чорновіл був передусім руйнатором. Він не зміг розбудувати Рух на нових, модерних засадах. Результати виборів показують, що частка прихильників Руху впала з 1990-го до 1998-го. Щоправда, значною мірою це було пов’язано з тим, що спочатку Рух був широким об’єднанням, куди входили і ліві, і праві, а згодом він почав перетворюватися на вужчу правоцентристську партію. Мабуть, цей процес був неминучим.
Чорновіл разом із Левком Лук’яненком були членами Української Гельсінської спілки. Коли навесні 1990 року ця спілка трансформувалася в Українську республіканську партію, Чорновіл прийшов на з’їзд і заявив, що його делегати творять організацію більшовицько-тоталітарного типу, і що він до такої організації не піде. Звідки він це взяв — не знаю. Більше того, на установчому з’їзді Руху йому пропонували увійти до Великої Ради Руху, а він відповів: ні, я займаюся виданням газети, у мене немає часу на Велику Раду.
Люди, які добре знали Чорновола, зокрема дисиденти, що пройшли з ним пліч-о-пліч,  кажуть, що в нього були амбіції бути першим, і дуже часто він просто не чув інших. Це і моя особиста оцінка. Зараз у нас усталився його образ — і він справді був незламним, але це вже ідеалізований образ.
А от Левко Лук’яненко — постать, яка часом була недооцінена. Іван Драч якось порівнював його з Нельсоном Манделою — обидва відсиділи по 27 років. І Драч ставив питання: чому Лук’яненка світ не знав, а Манделу знали? Відповідь Драча була такою: тому що Мандела чорношкірий. У боротьбі проти апартеїду сходилися всі — і Радянський Союз, і Китайська Народна Республіка, і Європа, зрештою й Сполучені Штати з їхнім потужним рухом за громадянські права. Усі про нього знали. А про Лук’яненка — дуже мало хто.
Коли я виступаю перед південноафриканцями, я показую слайд із Лук’яненком, розповідаю його історію і питаю: чию біографію це нагадує? Вони кажуть — Мандели. Серед українських політичних діячів Левко Лук’яненко показав здатність мислити широко: у 1990 році він заявив, що «комуністи, які хочуть створити незалежну Україну, — наші союзники на цьому етапі творення історії». Це був дуже важливий і принциповий момент, який сприяв здобуттю незалежності. А згодом тодішній президент Леонід Кравчук відправив його послом до Канади, фактично усунувши з політичної гри. Так само він вчинив і з Юрієм Щербаком — лідером «зелених». І все: Щербак став чудовим дипломатом, але «зелені» так і не постали в нас як реальна політична сила.
— Одна з ваших книжок ще 1993 року, присвячена Народному Руху, має назву «Убити дракона. З історії Руху та нових партій України». Виходить, що українському національно-демократичному руху вдалося вбити комуністичну систему, але не вдалося створити ефективну партію. Чому?
Так, ми вбили дракона — ту комуністичну систему, яка була, — але колишні комуністи лишилися при владі. Цікаво, що комуністи самі себе заборонили: у результаті всі комуністи, які були у Верховній Раді, миттю стали безпартійними.
А зв’язки в межах колишньої комуністичної номенклатури нікуди не зникли. Це і назвали «партією влади». Так почали відтворюватися практики, що існували ще в радянській Україні. І дехто з тих, хто боровся з драконом, зрештою сам став його частиною. Приклад — заступник голови Руху за часів Чорновола Олександр Лавринович. Пізніше він став поплічником Януковича, міністром юстиції, учасником двох антиконституційних заколотів 2010 року, які завершилися узурпацією влади Януковичем. Тобто ця людина сама стала «дракончиком».
— За 35 років незалежності в Україні так і не вдалося створити демократичну партію з дійсно сильною, стійкою електоральною базою. Чому?
Відсутність ідеологічних, програмних партій — це справжня проблема нашої партійної системи. Ми всі знаємо ці болячки: партії створюються від виборів до виборів, під конкретного лідера. На жаль, подолати це не вдалося. Після 2004 року в мене були сподівання, що ця ніша заповниться: постане «Наша Україна» як правоцентристська партія, більш радикальна «Батьківщина», а Олександр Мороз у Соціалістичній партії сформує українську ліву соціал-демократію — він був за крок до вступу до Соцінтерну. Але потім сталася зрада Мороза, який 2006 року за посаду спікера перейшов на бік Януковича, — і це поставило хрест на партії. На жаль, у нас так і не з’явилося нормальної української  партії із лівою, соціал-демократичною ідеологією.
«Наша Україна» своєю чергою постійно коливалася разом із політичною лінією Ющенка. А коли партія коливається залежно від політичних інтересів лідера — це ненормально. Спроби ж створити партію середнього класу, які робили «Самопоміч» і «Голос», також виявилися безуспішними.
Серед активних нині партій, можна подивитися на «Європейську солідарність», яка працює в ідеологічній ніші правого центру. Там є багато цікавих постатей, і вона могла б перетворитися на потужну правоцентристську силу. Але це партія Петра Порошенка: а Порошенко має свій стабільний електорат, але є високий особистий антирейтинг.
Зараз почали казати про майбутню партію Федорова, соціологи у виборчих рейтингах оперують умовними партіями – «партія Залужного», «партія Буданова», але зациклюватися на одній людині, тим більше ідеалізуючи її не можна.
Тож створення потужних, програмових партій лишається завданням не тільки для українських політиків, а й для всього нашого суспільства.