Український тиждень

Чи є в історії України та Польщі герої, здатні поєднати обидві країни? Безумовно, але часто ми про них надто мало знаємо. «Мати Солідарності» Анна Валентинович — одна із таких особистостей. Про те, що гілка її української родини жива, сама Валентинович дізналася вже наприкінці життя. Для її сина та онука українське походження стало несподіванкою, а із значною частиною української родини вони познайомилися вже після передчасної загибелі матері та бабусі у авіакатастрофі під Смоленськом.
Українка з Волині із непростою долею, про що можна прочитати у матеріалі Тижня, могла б стати спільною героїнею для обох народів, вважає її онук Пйотр Валентинович. У розмові з Тижнем він розповідає про рішення звернутися до президентів України та Польщі із цією пропозицією, збереження памʼяті про Анну Валентинович та порозуміння між українцями та поляками.

— Як виникла ідея запропонувати Анну Валентинович як героїню до Українського Пантеону, яка могла б представляти обидва народи — український і польський? І чи отримала ваша організація відповідь від українського уряду на цю пропозицію?
— Ця ідея з’явилася відразу, і тут, по суті, не було про що особливо роздумувати, бо подібну діяльність ми вели в Україні й раніше. Ми організовували симпозіуми, наприклад, в Острозькій академії. Бували в різних місцях в Україні, показували документальний фільм про бабусю — про її коріння, походження і про те, що вона зробила для Польщі, як її громадянка. Водночас це не змінює того факту, що вона народилася в українській родині і за походженням є українкою.
Ми знаємо про нашу непросту історію, але це те, що треба владнати, бо ж ми жили як два народи на одних землях. І зараз ідеться саме про те, що у нас є прекрасна постать бабусі — героїні обох народів. Президент України Володимир Зеленський, з усією повагою до нього, бо чинити спротив такому гіганту як Росія, здатен не кожен, має право не знати про Анну Валентинович, так само, як і багато українців не знають про неї. Саме тому ми, як товариство, діємо і на території Польщі, і на території України, щоб наблизити цю постать до обох народів — польського й українського.
Ми знаємо, що найбільша загроза завжди приходить зі Сходу — з боку Росії. Це обидва наші народи відчули на собі, а ви відчуваєте це й досі. І ми можемо захиститися від цієї величезної загрози, якою є Росія, лише через співдію та братерство.
Росія завжди має одну і ту саму мету — підкорити та домінувати над іншими. Це завжди відбувалося через людське горе і величезні страждання. Навіть коли нас нібито визволяли, бо насправді вони нас не визволяли, вони йшли на Німеччину.
Але попри все, навіть під час радянської окупації правдива історія якось передавалася. Це також, гадаю, полегшило та прискорило прорив «Солідарності». Це був величезний суспільний рух, до якого входило 10 мільйонів людей. І причиною виникнення «Солідарності» було звільнення моєї бабусі з роботи.
Але загалом саме це і стало причиною написання листа до обох панів президентів — щоб, можливо, не створювати штучних героїв, а відкрити тих, хто є справжніми героями, так?
— А чи отримали ви якусь відповідь від президента Навроцького, чи від президента Зеленського, чи, можливо, від когось іншого з українського боку?
— На сьогодні, а вже минув певний час (інтервʼю записувалося 11 серпня, а лист-звернення до президентів Польщі та України зʼявився 10 липня — Ред.), жодної відповіді ми ні від кого не отримали.
Хоча мені особисто здається, що першість у прийнятті рішення чи в ініціюванні розмови мала б належати президенту Володимиру Зеленському. Що ж до того, що президент Кароль Навроцький нам теж не відповів, — сподіваємося, що ця думка десь у них існує і, можливо, з часом дасть плоди. У мене таке враження, ніби ця ідея просто «висить у повітрі».
— Однією з цілей товариства «Турбуючись про отчий дім» ім. Анни Валентинович є відбудова польсько-українських відносин? Чи є, на вашу думку, можливість для порозуміння між нашими народами?
— Я, безумовно, вірю в це — не тому, що я якийсь безтурботний оптиміст, зовсім ні. Я стикаюся з повсякденними проблемами, як і кожен, як і ви, як мільйони, а по суті мільярди людей у світі. Але я справді бачу тут шанс на те, щоб усе стало добре.
Історичні питання ми обов’язково маємо врегулювати, маємо повернути родинам ті рештки, що залишилися, щоб вони могли їх поховати. Хоча особисто я вважаю, що війна — не найкращий момент для цього. Достатньо просто не забувати про це питання.
Я особисто щиро сподіваюся, що це порозуміння можливе. Зокрема, завдяки бабусі, адже вона — своєрідний міст між Польщею та Україною. Проблема в тому, що про це якось надто мало людей знає, а політиків це, здається, взагалі не цікавить. Таке враження, ніби їм вигідно, щоб цей дивний, невпорядкований стан тривав якомога довше.
І це нагадує мені діяльність російських спецслужб, адже й раніше російська та німецька агентура применшувала і принижувала і польську, і українську сторону. Чому так відбувається, коли ми вже все це усвідомлюємо, не знаю.
— Як з’явилоося товариство «Турбуючись про отчий дім» ім. Анни Валентинович? І чи від самого початку однією з цілей було саме польсько-українське порозуміння?
— Якось ми зустрілися колом друзів у Варшаві, у польського режисера Єжи Залевського. Він зокрема зняв документальний фільм про бабусю (йдеться про фільм «Звідки ми родом, хто ми, куди ми йдемо», який Залевський зняв спільно із Кшиштофом Войцеховським. Фільм презентували у 2021 році — Ред.). І, власне, я, так би мовити, «вистрелив» із ідеєю: слухайте, а може, створимо якесь товариство, фонд чи щось, що вшановувало б пам’ять бабусі, її коріння і показувало, що вона насправді є героїнею обох народів. І, на мій подив, усім ця ідея дуже сподобалася.
Нас там було приблизно 15 осіб, були люди із Товариства родин Прокляних солдатів, був Янек Карандзєй (один із діячів антикомуністичної опозиції часів комунізму в Польщі — Ред.), Весю Клея (Веслав Уклея — польський опозиціонер, співзасновник Незалежної студентської асоціації (NZS) — Ред.), тобто зібралася невелика група людей, які знають справжню історію «Солідарності». Усім ця ідея сподобалася, і так усе почалося.
Головною метою на початку було вшанування пам’яті Анни Валентинович через відновлення симпозіумів «Турбуючись про отчий дім», які колись організовувала сама бабуся. Звісно, за умови, що ми беремося і за нові теми. Ми проводимо симпозіуми, бо зараз загрози дещо інші, ніж були за життя бабусі, коли вона їх організовувала, хоча ті давні загрози теж певною мірою залишаються актуальними. Наприклад, моєю першою ідеєю для симпозіуму «Турбуючись про рідний дім» було створити симпозіум про загрози, пов’язані з членством Польщі в Європейському Союзі.
— А чи маєте ви контакт із родиною в Україні? Гадаю, поки бабуся була жива, ви встигли зустрітися лише із небагатьма родичами, а більшість пізнали вже після її смерті?
— Так, до смерті бабусі я познайомився лише з Олею (рідна сестра Анни Валентичнович, на рік старша Ольга Любчик — Ред.). Бабуся якось влаштувала мені сюрприз. Подзвонила і каже: «Пьотрусь, приїжджай на обід, у мене для тебе сюрприз». Відчиняються двері, а переді мною ніби бабуся, але не бабуся. Дуже схожа жінка, наче клон. Це й була Оля.
Анна з онуком Пйотром. Фото з родинного архіву
На той момент я знав, що в бабусі є якась родина в Україні, але не думав, що вона настільки велика. Коли ми поїхали туди з Юрком Залевським знімати фільм про бабусю, з’ясувалося, що коріння сягає аж кудись під Одесу.
Чесно кажучи, я був шокований і кількістю живих родичів бабусі, і всіма цими родинними зв’язками та коренями. Довго мусив записувати все на аркуші паперу, бо в якийсь момент почав плутатися.
— Родинне дерево мабуть значно розрослося після тих поїздок…
Так. Покійний уже Микола Пашковець (двоюрідний брат Анни Валентинович — Ред.) складав генеалогічне дерево нашої родини. Він навіть дійшов до того, що наш родовід сягає Северина Наливайка.
— То характер Анни Валентинович, певно, у цих коренях…
— Ще до мого народження бабусі діагностували рак, і лікарі давали їй пів року життя. Тому бабуся казала, що вдячна Богу за кожен наступний день, цінує його і намагається прожити якомога краще. Хіба можна зламати людину, яка так ставиться до кожного дня свого життя? Нема шансів. Ані комуністи не змогли її зламати, ані хтось інший. Велика була жінка, хоч і невисокого зросту.
— А зараз ви підтримуєте звʼязки з родиною?
— Скажу чесно, в Україні я вже давно не був. Українську частину родини востаннє бачив, здається, під час відкриття пам’ятника, точніше, погруддя, на території польського посольства в Києві.
Це, до речі, теж було для мене трохи дивно, бо плани спочатку були зовсім іншими. Кличко тоді казав, що пам’ятник має стояти десь у центрі, потім мені сказали, що на якомусь майдані чи розв’язці, щось таке. А згодом повідомили, що від цього відмовилися через ремонт вулиці чи щось подібне. Не знаю, до чого це врешті призвело, але бабуся знову опинилася «за ґратами», тільки цього разу на території польського посольства (погруддя Анни Валентинович знаходиться на території посольства Польщі у Києві — Ред.). Тоді там був Анджей Дуда, я теж був присутній, потім відбулися якісь урочистості.
Це, здається, було востаннє, коли я був в Україні і мав нагоду зустрітися з Толіком і Катею (Катерина — молодша сестра Анни Валентинович, Анатолій — її син — Ред.). А в нас, у Ґданську, є частина родини з-під Одеси, які переїхали сюди після початку повномасштабного вторгнення.
— В українських медіа зʼявлялися також повідомлення про плани встановити памʼятник Анні Валентинович і у Рівному. Чи відомо вам щось про плани встановити памʼятники у рідних для бабусі місцях?
— Про пам’ятник мені нічого не відомо. Але там, де бабуся ходила до школи, встановили меморіальну дошку. Була дуже гарна церемонія. У нас також є приміщення — влада Рівного погодилася виділити нам його під Кімнату пам’яті, присвячену бабусі. Це ще потребує доопрацювання, трохи забуксувало, але це справа здійсненна. Я із задоволенням передам туди пам’ятні речі, фотографії та інше. Треба це просто довести до ладу, хоча не знаю, чи має сенс робити це зараз, чи ні, — бо ніколи не знаєш, куди впаде ракета, і було б шкода, якби вона влучила саме в це приміщення.
— Коли ви думаєте про характер вашої бабусі, що саме в цій постаті, на вашу думку, може бути обʼєднавчим для українців і поляків?
Ми, як два народи, дуже близькі одне до одного — і цивілізаційно, і культурно. І скажу вам чесно: мені здається, бабуся дуже хотіла б, щоб ми знову, у злагоді та мирі, становили величезну силу. Бо два наші народи, об’єднані разом, здатні дати відсіч будь-якому злу, звідки б воно не прийшло — зі сходу чи заходу.