Український тиждень

Юрій Безменов помер у 1993 році. Він не дожив до Бучі й Маріуполя та не чув, як російське державне телебачення називало повномасштабне вторгнення «спеціальною військовою операцією». Проте його попередження, озвучені в інтерв’ю досліднику Г. Едварду Гріффіну у 1984 році, сьогодні звучать особливо актуально.
До втечі на Захід у 1970 році Безменов працював у радянському агентстві «Новости». Його робота включала взаємодію з іноземними журналістами та просування вигідного Кремлю образу СРСР.
Пізніше він описував радянську модель підривної діяльності як чотири етапи: деморалізація, дестабілізація, криза та «нормалізація». Деморалізація, за його словами, могла тривати 15–20 років і поступово руйнувати довіру до інституцій, традицій та спільного розуміння реальності. Дестабілізація переносила тиск на оборону, зовнішню політику й економіку. Потім наставала криза, коли події різко прискорювалися, а завершальним етапом ставала «нормалізація» — термін, який радянська влада використовувала після вторгнення до Чехословаччини у 1968 році.
Цей механізм добре описують давньогрецькі поняття сhrоnоs і kаіrоs. Перше означає повільне накопичення подій, друге — вирішальний момент, після якого ситуація змінюється. Деморалізація працює через сhrоnоs: роками повторюються тези про ворожий Захід і зовнішню загрозу. Криза — це kаіrоs, коли концентрація військ або політичне рішення переводять інформаційний тиск у відкритий конфлікт.
Як писав Джордж Орвелл у есе «Тhе Рrеvеntіоn оf Lіtеrаturе» 1946 року: «Тоталітаризм вимагає, по суті, постійної зміни минулого і, зрештою, ймовірно, вимагає невіри в саме існування об’єктивної істини».
Перед тим як російські війська увійшли в Україну у лютому 2022 року, Кремль місяцями заперечував підготовку вторгнення. Ще 12 листопада 2021 року речник Кремля Дмитро Пєсков заявляв: «Росія нікому не загрожує… Переміщення військ на нашій території не повинно бути приводом для чийогось занепокоєння».
Мета інформаційної кампанії не завжди полягає в тому, щоб змусити аудиторію повірити в одну версію подій. Достатньо наповнити інформаційний простір суперечливими поясненнями, щоб люди втратили впевненість у можливості встановити правду. Саме тому радянські методи підривної діяльності залишаються корисною рамкою для аналізу сучасної російської пропаганди.
Безменов особливо застерігав західні суспільства, де журналісти, науковці чи публічні діячі могли свідомо або несвідомо підсилювати радянські наративи. Подібний ефект сьогодні виникає, коли українську суб’єктність заперечують, а російське вторгнення пояснюють виключно діями НАТО або зводять Україну до ролі чужого «проксі».
Підривна робота рідко нагадує раптовий напад із кіно. Вона може тривати роками через пропаганду, мережі ботів, цільові інформаційні кампанії та політичну поляризацію. Головний висновок із попереджень Безменова простий: для Кремля конфлікт може починатися задовго до того, як танки перетнуть кордон. Спочатку змінюється інформаційне середовище — і лише потім реальність на полі бою.