Український тиждень

До часів української незалежності порушувати питання про спадщину Фридриха Ніцше можна було лише використовуючи набір ідеологічної термінології й осудливої риторики. Та на початку 1990-х прийшла пора подолання табу, накладеного навивчення філософії німецького мислителя. Поволі в українському гуманітарному просторі з’являлися статті, де замість осоружних наліпок, штибу «реакційна» та «фашистська» доктрина, заряснілизгадки майже забутих імен українського ніцшеанства, з якими пов’язували відродження державності. Певна річ, Ігоря Бичка варто визнати за дослідника, чия стаття про Ніцше була піонерською на цьому поприщі.
Народився філософ у Харкові в родині відомого дитячогопоета Валентина Бичка в 1931 році. Закінчивши Київськийуніверситет (1954), три роки викладав у Знамʼянськомусільгосптехнікумі. Після аспірантури працював у Інституті філософії (1959/61). Згодом повернувся в університет імені Тараса Шевченка, де завідував кафедрою історії філософії (з 1974) і кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації (з 1984). Провадив семінари з філософії і культурології на кіностудії імені Олександра Довженка та в Інституті літератури (1960-ті).Після відновлення НаУКМА, запрошений на посаду професоракафедри філософії та релігієзнавства (з 1993).
Ще підлітком Бичко прочитав статтю про Жана-Поля Сартра і зреагував на нове ім’я шкільним твором. А вже 1964 рокувідбулася наживо його коротка, проте вікопомна зустріч із французьким філософом у Києві, біля готелю «Дніпро»: тодійому пощастило перемовитися з легендою кількома фразами. Може, саме відтоді Бичка й прозивали «червонимекзистенціалістом». У совєтські часи він упроваджує в інтелектуальний обіг ключові поняття забороненої «буржуазної філософії», вочевидь, маскуючи їх марксистською критикою. Так, у книжці «На філософському роздоріжжі» (1962) наш«український Сартр» уже демонструє феноменологічне скерування на життєво-смислові параметри людського буття. А увиданому в Москві творі «Познание и свобода» (1969) розбираєколізії свободи та порівнює логічні й інтуїтивні параметривибору. Далі слідувала розвідка «В лабиринтах свободы» (1979) зтематикою абсурду. Та допіру настали часи «перестройки», Бичко вже розглядає тоталітарні лабіринти свободи, роблячи розворот у бік етнонаціональних її аспектів. Урешті-решт, у 1990-ті його цікавлять особливості свободи на рівні вселюдського та національного, де ніцшеанству випало відіграти головну роль. Дослідницька робота Ігоря Бичка тривала до останніх днів життя, що обірвалось у Києві в січні 2018 року.
Його стаття «Ніцше в Україні» (1994) написана до 150-річного ювілею мислителя. У ній автор увиразнює значенняніцшеанства для інтелектуальної традиції в Україні. В основу цієїрозвідки покладено спільність, радше аналогію, а не тотожність,українського та німецького менталітетів. А вихідним її пунктомстає визначення місця Ніцше в історії західної думки. Зрештою, філософа проголошено мало не фундатором екзистенційного напряму та визнано за підривного мислителя, а супутниками його програми, що вплинула на ХХ століття, були романтики й ірраціоналісти:
Фридрих Ніцше належить до тієї видатної плеяди діячів німецької культури, котрі впродовж ХІХ століття рішуче здолали понад двохсотрічну традицію західноєвропейського Просвітництва, сформувавши натомість альтернативну — антираціоналістичну, антимеханістичну, екзистенційну — програму, що стала одним із провідних світоглядних орієнтирів світової культури ХХ століття.
Загалом європейську думку, вважає Бичко, сформували дві парадигми: латинська (західно-раціоналістична) й еллінсько-візантійська (східно-софійна). На першу вплинули нормативність, ієрархія, раціо, логіка, натуралізм і механіцизм, а на другу, до якої належить і Україна — містичний, апофатичний, міфічний, екзистенційний виміри, де превалювали діалектичні погляди на «внутрішню» людину з її «екзистенційним менталітетом». Автор абсолютно здає собі справу, що то тільки принципова схема, бо реальна картина завжди складніша. Справді, відчутний екзистенційний елемент уже відчувався в Августина Блаженного, Йогана Скота Еріуґени, в Оксфордській і Шартрській школах, а згодом — у Блеза Паскаля. І навпаки, в Україні латинські віяннявиразно чути в Юрія Дрогобича чи у києво-могилянськихпрофесорів.
Та в Україні неоплатонічній (екзистенційно-софіній)складовій удалося потіснити імперсько-візантійську. Щоправда, йу Німеччині раціональна традиція мала свою альтернативу. Для прикладу, Майстер Екгарт адаптував апофатику та неоплатонізм, укотре доводячи, що в пізнанні Бога важливим є не концептуальне, а особистісне діалектичне осягання. Апочинається воно із заперечення — першого кроку до пошуку нового. Саме з «негативної» німецької містики (Тавлер і Сузо, Бьоме, Силезій і Лютер), а потім і романтизму (Гердер, Якобі, Гаман) виростає ніцшеанський ірраціоналізм.
Оскільки Дмитро Чижевський уподібнив антитетичні риси цієї традиції з філософією Сковороди, де архетипи кола та круговороту нагадували вічне повернення Ніцше, Бичко висновує, що німецька й українська культури подібні. Позаяк і там, і там міфопоетичні струмені домінували над раціональними:«містично-екзистенційний настрій» Сковороди продовжився уШевченковому міфі, де постає «духовно-ідеальна спільність минувшини» позачасової сакральної країни, в якій утратадержавності прирівняна до катастрофи. Зрештою, хіба ж не схожі романтизовані жахи Гоголя та Гофмана? У підсумку, Ніцше кпитьіз намагання раціонально збагнути світ:
Ніцше по суті закликає протиставити життя теорії, «замінити науку міфом». І заклик цей втілюється не тільки у проповідницько-афористичному стилі письма, в екзальтовано-натхненній мові мудреця Заратустри — він зреалізований у самому змісті текстів-притч, міфів новітнього часу.
Та схожості спостерігаються також і між німецькою та російською рецепціями ніцшеанства. У них обох вульгаризована інтерпретація філософії Ніцше зробилася інструментом обслуговування диктатури (націонал-соціалістичної та більшовицької). В Україні вона не домінувала, позаяк ідеїтрагічної долі людини, вітальні прояви та свобода постійнозалишалися затребуваними:
Але не можна не рахуватися з тією обставиною, яка стала справді фатальною для долі ніцшеанських ідей у ХХ столітті: двічі, у Німеччині і в Росії, вони були застосовані для обслуговування державного тоталітаризму, гітлерівського і сталінського! Що ж до України, то ніцшеанство і тут набуло помітної популярності, принаймні у першій половині ХХ століття. Проте зміст української рецепції філософії Ніцше істотно відрізнявся від адекватного її відображення, а також і від тоталітаристських (німецької та російської) її «моделей». Український менталітет сприйняв ніцшеанство під кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень.
Далі Бичко концентрується на соціальних, антропологічних, а надто політичних і владних аспектах української провідної верстви. Використовуючи Ніцшеве розділення моралі на панськута рабську, він реконструює покликання українськихінтелектуалів в умовах бездержавності. Панівна верства проголошує самоствердження, вона готова творити цінності,завжди покладається на власні сили. Рабська перебуває в полоні співчутливості, покори, стадності. Бичко звертає увагу на те, що Ніцше побачив у Росії збільшення волі, прикритої легкою пелериною західної цивілізованості: проте вона мала колись вивільнитися. Потрапивши в імперські лабети, провідна частина нашої верстви була знищена чи купилася на переваги російського дворянства. Проводячи колоніальну політику, російський імперіалізм поглибив суперечності між українською старшиною та низами, допоки нація не втратила політичну пильність і спроможність.
Зрозуміло, чому борці за відродження української державності і культури рішуче звертаються до ідеї відновлення владної верстви українського суспільства. І в цьому плані їм вельми імпонують відповідні настрої ніцшеанства, хоча осмислення та інтерпретація останнього відображає насамперед українську специфіку. Тільки враховуючи її можна говорити про своєрідне «українське ніцшеанство» представники якого не тільки творчо, але нерідко критично і навіть негативно ставилися до самого вчення німецького мислителя. З таким застереженням можна говорити про ніцшеанські мотиви у творчості таких українських авторів, як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Валеріан Підмогильний та багатьох інших.
Втім, у чому тоді полягає специфіка цього ніцшеанства? На наших теренах ідеї Ніцше не копіювались і не переносилися механічно. Вони завжди тлумачились у відповідності до потреб визвольної боротьби. Бичко виокремлює декілька тенденцій українського ніцшеанства. Скажімо, Леся Українка окреслилатрагедію нищення давньої української культури, проголошуючи, подібно до Ніцше, сподівання відновитися без надії. Микола Хвильовий в унісон із Ніцше закликає позбутися стадності та шукати цивілізаційного шляху в Європі. Дмитро Донцов уважає, що плебейство, пацифізм, демократизація, соціалізм і народництво призвели до занепаду держави. Він протиставляєШевченка (повстання вищої касти проти приниженні гідності) та Драгоманова (носія позитивістсько-матеріалістичного світоглядуз його толеруванням чужинства). Дещо помірковано виглядає дискурс героїчного мілітаризму Євгена Маланюка (Шевченко як співець козацтва, а не селянської недолі) та Юрія Липи (культ ірраціонально-несвідомої відірваності від московського духу),хоч і вони обидва були зосереджені на лицарській елітарності. Врешті-решт, екзистенційний конкордизм Володимира Винниченка нагадує спробу пошуку рівноваги, коли людину заносить у крайнощі, чи намагання піднести життя на рівень вищої цінності, попри аморалізм і зверхність, яку виказують персонажі його творів.
Отже, діячі вітчизняної культури, котрі тою чи тою мірою безпосередньо чи опосередковано сприйняли Ніцшеву ідею про владну і підлеглу верству в людському, суспільстві і відмінність їхніх морально-ціннісних орієнтацій, розробляли і тлумачили цю ідею в соціально-політичних і культурно-історичних вимірах України. Більше того — конкретне зауваження Ніцше щодо адекватної реакції європейських народів, серед яких поширилася «хвороба» послаблення волі (орієнтована на «щастя зеленого пасовиська»), на посилення «грізності» Росії з її «варварською» сильною волею (заклик до створення власної, «європейської» владної касти, аби з неменшою «грізністю» протистояти Росії) викликало у згаданих діячів (хоч, можливо, не всі вони були знайомі зі словами Ніцше) цілком аналогічну реакцію: прагнення відродити владну верству в Україні з метою ефективної протидії «владному» тискові Москви.
Таким чином, українські ніцшеанці, використавши головні засади Ніцшевої філософії, в цілому не прагнули побудови тоталітарного режиму, як у Німеччині чи Росії. Пафос відродження й антиколоніалізму в нашому ніцшеанстві видає всі ознаки посилення національної ідентичності, що демонструємеханізм екзистенційного захисту — не лише на персональному, а й на суспільному та державному рівні. Ніцшеанська оптикауможливила протистояння тоталітарній імперській силі, якапостійно мімікрувала під раціоналістичні системи. Тож українські ніцшеанці більше звертали увагу не на поверхневий ефект і форму філософування Ніцше, а зосереджувалися на екзистенційній її складовій, адже вона передбачала особисту участь людини у творенні власного життя.
Певна річ, у розвідці Бичка можна зауважити деякі натяжки й узагальнення, що виглядають уразливими з точки зору передовсім історії філософії й історії культури. Здебільшого, це стосується протиставлення раціональної та софійної традиції, що виглядає занадто есенціалістськи. Хоч автор і сам уважає таке розподілення суто умовним, воно таки не знімається. Другий момент пов’язаний із уніфікацією й ідеалізацією українського ніцшеанства. Звісно, цей феномен, як і інші національні ніцшеанства, не був однорідним. У середовищі цього руху нуртували протистояння та змагання, що, до речі, відповідало світоглядній настанові самого Ніцше. Є в ньому радикальні та помірковані форми. Втім і це відповідає настанові Ніцше — брати під увагу парадокси та несподіванки.
Зрозуміло, що стаття Бичка допускає суттєве розширення концептуалізації екзистенційної традиції зарівно в європейському й українському контексті. Може скластися враження, що він, як і автори, котрі раніше бралися за цю тему, вдається до гіперінтерпретації, приписуючи видатним особистостям, які жили до провісника надлюдини, ці ніцшеанські характеристики. Та йдеться не про ретроспективне прикладання того чи тогоконцепту з філософії Ніцше до певного представника минулого, арадше про вторинне кодування.
В кожному разі, філософія завжди залишає за собою простори для спекуляції, хоч її варто таки контролювати. Сам Ігор Бичко завжди був відкритим до аргументів і дискусії, тому його навряд чи треба зараховувати до стану догматиків. Але нині, коли ми вільно сперечаємося про схематизм або ж апологетику якогось підходу, необхідно пам’ятати, що хтось уперше взявся торувати шляхи ніцшеанства в ідеологічній цілині — і не лише з літературознавчих, а саме з філософських позицій.