Український тиждень

Минулого тижня президент США Дональд Трамп наказав Пентагону скоротити спільні військові навчання з Південною Кореєю лише за кілька годин до їхнього початку. З-поміж іншого, він обґрунтував це вартістю навчань і поскаржився, що Сеул відмовився допомогти з американськими зусиллями щодо денуклеаризації Ірану. Раніше Штатам також довелося вивести з Південної Кореї перехоплювачі протиракетної оборони Теrmіnаl Ніgh Аltіtudе Аrеа Dеfеnsе (ТНААD), щоб використати їх на Близькому Сході.
Дослідження Неrіtаgе Fоundаtіоn зазначає, що адміністрація Трампа також різко скоротила кількість проходів американських кораблів через Тайванську протоку — приблизно на 56%, якщо порівнювати з періодом адміністрації Байдена. Зменшилася і кількість операцій із забезпечення свободи судноплавства (FОNОР), які американські військові кораблі раніше проводили у спірних водах Південнокитайського моря.
Змінилася і громадська думка: опитування Реw Rеsеаrсh Сеntеr, проведене серед 36 країн і оприлюднене на початку цього року, показало, що позитивне ставлення до Сполучених Штатів за останній рік знизилося на двозначні показники як в Індонезії, так і в Південній Кореї, а в значній частині Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону сім із десяти (або більше) людей тепер оцінюють США негативно. У таких країнах-партнерах, як Філіппіни та Південна Корея, позитивні оцінки зараз перебувають на рівні або поблизу найнижчих показників, зафіксованих Реw від початку проведення опитувань у 2002 році.
«Трамп, безумовно, не здійснює “поворот до Азії” — якщо вже на те пішло, він здійснює поворот у бік Близького Сходу. Але якщо Сполучені Штати скоротять свою військову присутність у Південній Кореї або свої зобов’язання перед нею, це не обов’язково означатиме аналогічний крок деінде в Азії. Південна Корея є унікальною: вона потенційно здатна захистити себе без значної допомоги США, а американські сили перебувають там головним чином для стримування Північної Кореї, а не для стримування або захисту від атак з боку Китаю», — зазначає Тижню американський історик і аналітик зовнішньої політики США, старший науковий співробітник Саrnеgіе Еndоwmеnt fоr Іntеrnаtіоnаl Реасе Стівен Вертгайм.
На думку старшого наукового співробітника з питань Південно-Східної та Південної Азії Ради з міжнародних відносин (СFR) Джошуа Курлантзіка, зміни у військовій співпраці між США та Південною Кореєю можуть сигналізувати про ширший зсув у бік більш прагматичної та умовної військової присутності США в Азії — такої, за якої Вашингтон залишається відданим своїм альянсам, але дедалі більше коригує масштаб своєї військової участі відповідно до власних стратегічних і політичних пріоритетів.
«Я вважаю, що це вже відбувається, і азійські держави явно дуже стурбовані скороченням США своєї оборонної парасольки в Азії, водночас із тим, як Китай розширює свої військові спроможності, дедалі більше за допомогою Росії», — зазначає він Тижню.
За умов, коли Південна Корея, Японія та інші союзники США в Азії будуть менш впевненими у масштабах майбутньої американської військової участі, вони, імовірно, збільшать свої оборонні бюджети.
«Південна Корея та Японія потенційно можуть розглянути можливість створення власних ядерних засобів стримування, а також прагнутимуть до більшої військової співпраці з іншими країнами регіону, що вже відбувається — більше співпраці між Південною Кореєю та Японією, більше співпраці між кількома державами та Австралією, більше співпраці з Індією тощо», — каже Тижню Джошуа Курлантзік.
Південнокорейський випадок показує не стільки можливий американський відхід з Азії, скільки зміну самої логіки військової присутності США за кордоном. Якщо раніше американські війська у союзницьких державах розглядалися передусім як довгостроковий елемент стримування і стабільності, то нині Вашингтон дедалі частіше оцінює їхню присутність через власні стратегічні пріоритети, витрати та внесок партнерів. У такій моделі союз зберігається, але його військовий зміст стає більш умовним. І саме це робить азійський досвід важливим для Європи.
Європейські столиці давно побоюються, що Сполучені Штати можуть скоротити свою військову присутність на континенті. У травні 2026 року генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявив, що в Європі широко очікують значного скорочення американських сил, а 27 серпня видання Rеutеrs повідомило, що Пентагон проводить масштабний перегляд розміщення американських військ у Європі. Він має завершитися восени і передбачає підготовку щонайменше чотирьох варіантів майбутньої американської військової присутності.
На думку Джошуа Курлантзіка, подібна логіка як з тенденціями в Азії, вже формує військову присутність США в Європі, і європейські держави вже адаптуються до цієї реальності.
«Європейським союзникам Америки вже варто побоюватися, що адміністрація Трампа скоротить військову присутність США в Європі, незалежно від того, що відбуватиметься в Азії. Пентагон оголосив про перегляд структури розміщення сил, спеціально зосереджений на Європі, і дав сигнал, що скорочення відбудуться. Водночас цей процес, якщо його провести відповідально, може створити для Європи можливість здобути більшу автономію у сфері європейської оборони та зменшити свою залежність від Вашингтона. Саме у цьому напрямку має рухатися європейська оборона незалежно від того, що робитиме Трамп, і незалежно від того, хто змінить його на посаді президента Сполучених Штатів», — зазначає Тижню Стівен Вертгайм.
Водночас нинішні зміни не означають автоматичного демонтажу американських союзів. США залишаються ключовою військовою силою НАТО, а їхні ядерні, розвідувальні, космічні та високотехнологічні спроможності важко швидко замінити європейським державам. Питання радше у тому, наскільки Вашингтон у майбутньому буде готовий підтримувати нинішній масштаб цієї присутності і на яких умовах.
Для європейських союзників проблема, однак, полягає не стільки у самій можливості скорочення американського контингенту, скільки у зміні логіки, за якою Вашингтон визначатиме масштаби своєї участі в європейській безпеці. Якщо американська військова присутність дедалі більше залежатиме від власних стратегічних пріоритетів Вашингтона, внеску союзників і вартості їхньої оборони, Європа вже не зможе будувати довгострокове планування, виходячи з припущення про постійний американський ресурс.
Це означає необхідність створювати спроможності, які дозволять європейським державам діяти навіть за меншої участі США. Тож нинішній американський тиск може зрештою прискорити процес, якого Європа намагалася уникнути роками: перехід від безпекової моделі, значною мірою побудованої навколо американських гарантій, до системи, у якій європейці самі несуть більшу частину відповідальності за оборону континенту. Питання, відтак, уже не лише у тому, скільки американських військових залишиться в Європі, а в тому, наскільки Європа буде готова до ситуації, коли Вашингтон залишатиметься її союзником, але вже не обов’язково її головним військовим гарантом.