Український тиждень

Розказує мені, що скоро будуть ліквідовані всі банки в Україні.
– Ну що ви таке мені торочите, Марто?
– Я знаю. Я в інтернеті лажу щодня.
– Ось скажіть мені. Ми давно знайомі. Вже про все перебалакали. Чому ви мене не запитали про ті ж банки? Що я знаю, що чув…
– А навіщо мені те, що ви знаєте чи чули? Я сама в інтернеті бачу. То що мені з того, що ви мені щось скажете про себе чи про що завгодно?
– Гаразд. До того, що я знаю або чув, вам нема діла. Але ж ви ні разу не поцікавились, що взагалі у мене в голові. Про що я думаю.
– Та про що вам думати? Не тримаєте жодної корови. Ні курок хоча б з десяток. Города у вас нема. Ніякого хазяйства! Про що тут можна думати?
– Та хоча б про долю людства.
– Доля людства – в сараї біля корови!
– Тобто доля корови – це і є доля людства?
– А що ж по-вашому?
– Мені про вас цікаво все-все, а вам про мене…
– Ну, вам цікаво – ви і розпитуєте, вже набридли. А мені не до вас і ні до кого. Мені он думати, чим їх годувати, як зиму протягти. Я зерно для них купую, а воно дорожчає, а молоко я не можу продавати дорожче тридцяти гривень за літру – ніхто не купить.
– Я все про вас знаю не тільки тому, що розпитую. Ви сама все мені про себе розказуєте з перших хвилин нашого знайомства. І про своїх корів… Ваших корів я впізнаю в будь-якій череді. І вівців. І собак, не кажучи вже про ваших чоловіків та історії.
– Історій у мене вже нема. Та й законний один, та й того забагато. І запам’ятайте: всі діти у мене від законних. Жодна історія не задіяна.
– П’ятеро їх у вас. Страшне діло! В охотку було, чи як? Їх же годувати треба було, одягати.
– Та ото ж. Хто там про те думав?
– Зараз ви якось легко згадуєте і про своїх законних, і не зовсім, а раніше було не так. Я ж пам’ятаю. Інколи навіть сльозинка на ваших очах траплялась. Щось вас бентежило, муляло…
– Так то коли було — до війни. Тоді можна було й помилятися, від нічого робити. А тепер… Одного сина вже поховала, другий ще служить і вже сивіє.
З другим їй і правда не дуже спокійно. Йому якось дали кілька днів відпустки, і він рвонув із Сумської області не до матері в Охтирку, а в Київ до своєї дівчини. Там його залишили – пройшов дронові курси, після них деякий час служив у пригороді, потім знову опинився на півдні у своїй частині, а з неї, знову ж на кілька днів – в Київ, і знову повз Охтирку. По дорозі назад завернув-таки на годину до матері.
– Я жахнулась і всю ніч ревіла. Людині двадцять чотири роки, а у неї вже біліє волосся і намічається лисина.
Я роблю припущення, що так на нього подіяло щось негарне з тою дівчиною. Можливо, зустріла другого, знаю такі випадки. Ось один із них. Чоловік уже не самий молодий — йому помітно за тридцять. Три роки у війську, був поранений, бачив і зазнав багато чого, про що не розказують, принаймні одразу. І нічого. А поїхав до Києва, до своєї майже дружини, з твердим наміром усе оформити, а вона їх щойно оформила — тільки з іншим, та ще й з його майже другом. І чоловік теж покрився сивиною. Не від війни. Для когось буває дещо страшніше.
– Що може бути страшніше за війну?
– Життя, Марто, життя. Хай і не страшніше, а інколи болючіше – так, мабуть, краще сказати.
– Ви сам страшна людина. Я такого його горя, ну, як з тою дівкою, не уявляла. В голову не приходило. А ви якраз про це зразу і подумали. Страшна, кажу, людина!
– Може, справа просто в тому, що ви від самого початку не надавали значення їхнім стосункам…
– Та яке мені діло до їхніх стосунків? То таке.
Син, якого поховала, розказував їй, що у кожному підрозділі є свій буркотун. Він буває небезпечніший за таємного диверсанта. Все йому не так, всі навколо не такі, нічого доброго чекати не варто, особливо від влади. Тільки те й робить, що скиглить і гнівається. Кожен командир намагається якось його позбутись – відпустити у другу частину, приставити до якогось діла, де навколо нього буде мало людей.
– Я б з такими не знаю, що робила! Може, ви знаєте?
– Знаю.
– Все ви знаєте. Так що ж?
– Я б з такого глузував. Не дуже голосно, зовсім не образливо, а так, щоб його побратими теж не сміялись над ним, а добродушно посміхались. Головне – щоб не переймались його настроєм.
– Отакий ви хитрий, тільки нічого вам дати.
– А ви скажіть мені щось про свою зовнішність. Оце й буде щось мені дати. Вам майже шістдесят. В трудах ви з дитинства. А на вигляд – доглянута пані. Струнка, приваблива з усіх боків, хода як у танцюристки, біле обличчя. Чим ви це все пояснюєте?
– Тим, що не ледача.
– А я бачу й породу. Породою все діється.
– Прабабця натякала на якогось німця.
– О! Та нація не стрункіша за всіх в Європі, а хазяйновитіша – це точно. І дуже строката, строкатіша за українську. Вони не всі гарно розуміють навіть мову один одного. А найміцніші серед них – шваби.
– То підшукали б мені на старість якогось з них.
Квартирку загиблого сина піддала капітальному ремонту, для чого залізла в борги, а тепер здає її двом молоденьким військовим, його побратимам. Цікавлюсь, що за люди, чи не будуть пиячити.
– Не будуть. Таких, що будуть, не беру. Все з’ясувала.