Український тиждень

Доба бароко, як на мене, — епоха, найменш перекладена українською. Натепер маємо кілька п’єс Кальдерона та Лопе де Веги, «Кишеньковий оракул, або науку розсудливості» Бальтасара Грасіана, вибрані поезії Луїса де Ґонґори та Франсуа де Малерба та, зрештою, і все. І це на тлі того, що українське бароко було досить визначним феноменом нашого мистецтва, проте через брак низки знакових закордонних текстів цього періоду, перекладених українською, саме розуміння цього явища стає дещо неповним, не маючи належного контексту. І саме тому вихід українською барокового роману «Сімпліцій Сімпліцисімус» (1668 або 1669) Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена у прекрасному перекладі Володимира Кам’янця є визначною подією для нашої культури.
Як знаємо, роман Ґріммельсгаузена брався перекладати і корифей українського перекладацького цеху Микола Лукаш: у 1988 році в журналі «Україна» надрукували чотири глави з назвою «Простак Простакович». І ось лише нині маємо змогу прочитати повний переклад цього тексту.
«Сімпліцій Сімпліцисімус» — це приклад низового бароко, адже в ньому автор обирає не складні метафори й образи, а опис німецької реальності часів Тридцятилітньої війни (1618–1648). І, власне, навіть цим роман Ґріммельсгаузена може зацікавити українських читачів, адже сама суть війни лишилася незмінною. І ще, як відомо, письменник написав частково автобіографічний текст, використавши за основу жанр крутійського роману, і в цьому плані — це нетиповий бароковий твір, і саме цим він і непересічний.
Перекладач роману Володимир Кам’янець докладно описує тематику і проблематику «Сімпліція Сімпліцисімуса» у своїй післямові, тож я хотів би виділити лише кілька принагідних аспектів тексту.
Головний герой твору — Сімпліцій (тобто Простак) — напевно, найважливіше досягнення Ґріммельсгаузена. Це складна постать, яка суттєво змінюється впродовж роману, вбираючи у себе риси не тільки автора, а і казкових, античних і навіть релігійно-житійних героїв, а ще персонажів давньонімецьких шванків й іспанських романів. Через це він змінює багато професій, нібито приміряючи різноманітні маски, за якими поступово губиться його справжня сутність. Він — блазень, але у своїй простоті він чимось схожий на Санчо Пансу з сервантівського роману — мудрого, але не завдяки вичитаним із книжок знань, а завдяки народному, практичному досвіду. Втім, це, звісно, не блазень Шекспіра, адже обставини його життя виразно не придворні. Водночас його характер — це зібрання різноманітних суперечностей, як і належить бароковому персонажеві, світогляд якого складається із суцільних антитез. Недарма ж одним із ґасел доби стало кальдеронове «Життя — це сон», в якому заперечено протиставлення. Володимир Кам’янець слушно пише: «Бароко стало останньою загальноєвропейською епохою, бентежною спробою гармонізувати попередні спільні культурні надбання на порозі випробувань новими часами. А тому його риси напружені й суперечливі. Середньовічна зануреність у роздуми й віру змішується з передчуттям наближення панування радикального пізнання. Віра у відьом і чортів наштовхується на найвищий ідеал ерудита, енциклопедиста, універсального вченого. Поряд з придворним церемоніалом і церковним ритуалом з пасторалями та помпезним театром єзуїтських драм функціонує механізм абсолютистської держави службовців і солдатів».
Читайте також: Осмислення доби лицарства: середньовічні та барокові романи в українських перекладах
Пригоди Сімпліція Сімпліцисімуса — це ще й подорожі світом і навіть позасвіттям, як це показано на прикладі озера Муммельзее, на дні якого він знаходить сильфів (у тексті — водяні духи). Ґріммельсгаузен на цьому прикладі подає свою версію утопійної держави, де все настільки позбавлене людських проблем і пристрастей, що через це все воно не видається можливою ідеальною державою для нас. Саме тому Сімпліцій і бреше сильфам, що у його світі все ще краще, ніж у них: люди щасливі, війн немає, панує справедливість. І так криве дзеркало Муммельзее показово «вирівнюється» головним персонажем, нібито він каже: «Навіщо нам ваша утопія, коли і у нас непогано». Хоча, зрозуміло, суть тут в іншому, і за майже шістдесят років після Ґріммельсгаузена Джонатан Свіфт у своїх «Мандрах Гуллівера» покаже утопію гуїгнгнмів, розумних коней, дійшовши схожого висновку: утопія можлива, але без людей.
Людина, зрештою, якраз найбільше цікавить Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена в його романі, де різноманітні типажі — від простаків до мудрагелів — це вже не барокові складні концепції, а досить реалістичні персонажі зі своїми бідами та радощами, які за понад 350 років від виходу «Сімпліція Сімпліцисімуса» не аж надто сильно змінилися. Ще й війна як викривлений синонім «нормального життя» — теж, на жаль, та реальність, яка подібна тоді і зараз. Актуальність цієї перлини німецького літературного бароко, звісно, не тільки у цьому, та майстерність автора, безперечно, дасть змогу уважним читачам помітити багато паралелей між тогочассям і сучасністю, захоплено проживаючи разом із Простаком його дивовижні мандри.