Український тиждень

Деколи буває так, що інформація потрапляє у мозок, але не затримується — просочується, стікає через пісок поточних справ-питань — та осідає в якомусь закамарку. Так у мене сталося, коли подруга-хмельничанка говорила про Алею Героїв у своєму місті.
— Якраз перед самою повномасштабкою встановили на кубах портрети Небесної Сотні та інших загиблих, — розповідала подруга. — А після вторгнення вже залишили їх там на постійно й почали доповнювати. Тепер заговорили, що треба перенести, бо тут бракує місця. Що тут ресторани, наливайки, і Алеї в такому сусідстві бути не пасує, що це неповага до загиблих… Мовляв, зробили цвинтар у центрі міста…
Я чемно кивала, але подумки була далеко. Повернулись мої думки до цієї розмови тоді, коли вже я повернулась до цивільного життя. Наша сім’я осіла у Хмельницькому, гостро потребуючи спокою та комфорту — і знайшла їх, хоча б частково. Час від часу, залагоджуючи різні питання, я проходила повз мовчазний стрій чорно-білих фото хлопців на «стометрівці». Спершу мені навіть не хотілося піднімати голови — так накривав синдром вцілілої, що ставало важко дихати. Тільки через деякий час я вже звиклася зі своїми почуттями і йшла нормально. Іноді мозок вдається переконати, що «вцілілість» була лише результатом удачі, а не плодом якогось недостойного вчинку чи вибору. Що життя — несправедливе, важке, прекрасне — треба якось продовжувати. І боротьбу мус продовжувати. І вдячність треба плекати — бо без жертви цих (і ще тисяч і тисяч) хлопців та дівчат ми усі були б частиною величезної гекатомби московській зажерливості.
Куби з портретами прикрашені живими та штучними квітами, букетами зі стрічок, лампадками та іншим подібним добром. Можна, звісно, вмикати естетку і говорити, які це кітчеві банальнощі; можна вмикати екологиню і нарікати на засилля пластику — але в мене думка на таке не підніметься. Тому що в цих квіткових гірляндах, букетиках, топерах зі словами «синочку», «коханому» — стільки горя і невигойного болю, що аж серце судомить, коли дивишся. Може, рідним стає хоч трішки легше на душі, коли вони мая́ть портрети загиблих тими квітами. Бо не всім пощастило мати могилу, на яку можна прийти і поплакати. «Бути похованим — вже розкіш», — сумно подумала я. А коли знову підняла погляд, то наштовхнулась на глибокий погляд печальних очей. З одного із портретів на мене дивився Саня.
«А якого милого ти тут?» — це було перше, про що я подумала. Я чомусь була впевнена, що Саня похований у Харкові, а не у Хмельницькому. Що ж, наша пам’ять іноді грається з нами: стирає імена друзів, залишаючи позивні; плутає деталі, затирає болючі події. Але є те, що вона зберігає особливо надійно: звуки голосу, манеру ходити, сміх, жарти. І той факт, що у цьому світі більше не буде жодної можливості побачитись.
Олександр Яценко, або, як ми його називали, Саня ССО, був розумним і дуже харизматичним. Він служив у тому ж 1-му батальйоні 24 ОМБр, до якого прийшла служити я, тільки що я була у 1-й роті, а він — у взводі розвідки. Познайомилися ми вже на позиціях, у 2020 році. Наші ВОПи сусідили; крім того, ми мали спільного друга — Л., командира моєї позиції. Саня був цікавим та спокійним співрозмовником — після місяців на позиціях особливо починаєш цінувати приємних співбесідників. Був іронічним — настільки, що я ніколи не знала, що у нього насправді на думці. Чомусь пам’ятаю таку розмову:
— Що з тобою? Ти чого така бліда?
— Місячні… Болить дуже, і німесил щось не діє.
— Так не йди на чергування.
— Ага, нині не піду, завтра взагалі не випустять. Скажуть, що слабачка і нюня.
— Боже, — засміявся Саня. — Які все-таки дівчата цікаві. Їй болить до всрачки, а вона рветься на чергування. Нє як ці мавпи, — кивнув на бліндаж, де були його співслужбовці. — П’ятка йому засвербіла, і воно вже нікуди не йде і нічого не робить.
Саня був завжди веселим — тією печальною веселістю, що йде від великого болю. Я пам’ятаю, як Саня розповідав про свій рідний Луганськ, про близьких, що залишилися на окупованій території. Я була ще занадто зелена, щоб осягнути глибину смутку в його великих очах, але зараз я вже, на жаль, розумію Саню краще. Шкода, що вже не в цьому житті нам розмовляти, пити пиво і стібатись одне з одного. Шкода, що я дозволила нашому спілкуванню зійти нанівець після того, як я перевелася із 24-ки. Шкода, що Саня залишився навіки молодим — всього 34. Не такою ми уявляли собі вічну молодість. Про загибель Сані мені повідомила жінка, яка в батальйоні займалася документацією. Вже навіть не боліло — у 2022-му московити вбили стількох моїх друзів, що моє серце наче знекровилось. Але сльози потекли, коли кілька днів по тому написав Л. Не знаю, чому кажуть, що розділене горе стає легшим. Легшає тільки тоді, коли запихаєш усе в закамарки мозку і даєш часу робити свою справу.
Я вітаюся із Санею щоразу, коли проходжу «стометрівкою». І розумію, що тепер усі обличчя на Алеї Героїв здаються мені трохи знайомими. Я п’ю до них своє айс-какао, моя донька каже на них «дядя» так само, як на перехожих чоловіків. Насправді я не маю своєї думки у дискусії щодо перенесення-неперенесення Алеї Героїв (так, вона вже роки триває) — мабуть, хай це вирішують рідні, голосує громада. Я просто тішуся спокоєм, який нам дарує Хмельницький. Портрети полеглих нагадують, який той спокій крихкий.