Український тиждень

Важко усвідомити, що, милуючись нічним небом, люди бачать світло, яке зірки випроменили сотні років тому. Деякі з цих світил уже давно згасли, перетворившись на білих карликів, та покоління за поколіннями споглядають колишнє сяйво, навіть не підозрюючи про це.Схожим чином працює родинна пам’ять: попри те, що предки відходять, їхнє світло ще довго жевріє у світлинах, переказах та рецептах. Щоби спостерегти цю зоряність у романах Дарії Теплої, Вікторії Фещук, Ярини Сенчишин та Віктора Неборака, не потрібні хитромудрі телескопи — лише зацікавлення тим, як минуле й «минулі» впливають на нас сьогоднішніх.

«Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої

Дарія Тепла, авторка роману «Тінь Малої Ведмедиці», запрошує читачів влаштовуватися в кріслах планетарію, адже на небосхилі цієї родинної саги проноситимуться Вифлеємська зоря, радянська зірка та ісламський півмісяць.Головний герой — Веремій Сорайло — побачив світ 1936-го. Мати Веремія — селянка-колгоспниця, батько — ветеринар, та вже за рік, 1937-го, Данила Сорайла визнають ворогом народу і репресують, отож усе, що дитина запам’ятає про тата, — це запах овечого кожуха, макухи й тютюну. Кажуть, що вранці по уродинах Веремія сонце сяяло так, ніби у світ прийшов «сам Ісус, і воно явилося його привітати». І ні, річ не в дивних релігійних віщуваннях — просто в Радянському Союзі народження кожної нової людини обнуляло літочислення: нікому-бо не розповідали про їхній рід, предківщину, а значить, заплакану земну кулю знову і знову знаходили в брудних пелюшках.Тож, хай там як, зачин цей роман має і справді біблійний. Зима, дитячий крик у передсвятковій тиші — Ірод ХХ століття (Сталін) посилає воронок… Либонь, епіграфом до «Тіні Малої Ведмедиці» могли б стати рядки з сонету «Чистий четвер» (1921) Миколи Зерова: «І темний ряд євангельських історій // Звучить як низка тонких алегорій // Про наші підлі і скупі часи».Ще одна асоціація — класика магічного реалізму, роман «Сто років самотності»: у ньому колумбійський письменник Ґабріель Ґарсія Маркес розповів історію Буендіа — родини, що знала пристрасть, але не знала любові. Причина їхнього персонального нещастя в нещасті всієї Латинської Америки: логіка тут проста — коли тебе колонізують, ти хоч-не-хоч починаєш ставитися до Інших з підозрою. Так само сповнені непорозумінь і 69 років самоти роду Сорайлів (1922 — 1991). Воно й не дивно: чого ще очікувати від суспільства, де в дружин забирають чоловіків, а дітей виховують на прикладі Павлика Морозова? Отож хата Мотрі Сорайло, матері Веремія, засновується нитками печалі.Подібність до роману Маркеса з одного боку йде на користь «Тіні Малої Ведмедиці», а з іншого — оприявнює її головний ґандж. У народі сузір’я Великої й Малої Ведмедиць називають Великим і Малим Возом. Ці дві гарби котяться українським небом, погойдуючи відерцями з дьогтем — для підмазування коліс. На жаль, одна дьогтева крапля таки впала в книжку Дарії Теплої. Якщо це степовий переспів «Ста років самотності», тоді оповіді дещо бракує масштабності — розростання роду. Тут усе дуже вузько — ніби хорошу паровицю волів пустили тоненькою кладочкою. Найбільше це впадає в очі, коли в одного із двох синів Веремія, Оксена, з’являється ціла кагала дітей, але імені жодного з них ми так і не дізнаємося — цю та інші лінії було відсічено, аби зосередитися на одній — центральній. Ось таке нещадне пасинкування.Утім, слід відмітити, що в доборі героїв можна дошукатися й красивого символізму. Якщо взяти всі імена з родинного дерева на початку книжки, додати дітей із сусідської сім’ї Дудніків (названих родичів Сорайлів) та найкращого друга Веремія, Володю Караташа, вийде 14 людей. Тобто рівно стільки, скільки зірок малюють на карті неба, зображаючи Велику й Малу Ведмедицю.Увиразнюють текст й риси магічного реалізму, чи то радше — химерної прози. Ця стильова течія української літератури, що її своїм романом «Козацькому роду нема переводу…» (1958) започаткував Олександр Ільченко, неодноразово зазнавала критики літературознавців. Попри настанову на фантастичність та експерименти з формою, химерний роман «обережно уникнув спалювання мостів до ідеологічної та естетичної ортодоксальности» (за Марком Павлишиним). Звісно, були винятки, але тенденція навіч. У цьому насвітленні сучасні зразки химерного роману видаються своєрідним виправленням піджанру: із 1991 року письменники можуть «химерити» без страху й озирань на політику партії. Ба більше: врешті-решт постає химерний анти-радянський роман — цікавим зразком якого є «Тінь Малої Ведмедиці».Серед проявів магічного в книжці Дарії Теплої вартують згадки матеріалізація туги героїв у нитки й канати, спілкування з привидами (вперше — в Узбекистані, де Веремій Сорайло відбуває строкову службу й сумує за батьківщиною), оживлення вишитих птахів і рослин на рушниках, та головне — чарівна тінь. У роду Сорайлів діти народжуються з тінню, здатною приховати їх від небажаного погляду. По суті, це єдина ефективна стратегія виживання в тоталітарному суспільстві — бути непомітним. От тільки нащадки Веремія бажатимуть вже дещо іншого: не ховатися — а пізнавати історію рідного степу й захищати його від загарбників.Найкраще ж у романі Дарії Теплої — це стиль. Мова авторки-дебютантки пахуча й масна, як степовий чорнозем, що його можна їсти ложкою. І, раз на те пішло, особливо зачаровує діалектне багатство, адже літературне село Мальованка розташоване на Кропивниччині — у краї, де сходяться цілих три говори: степовий, подільський та наддніпрянський.

«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук

2022 рік, квітень. Головна героїня Ольга повертається з Києва до рідного села на Рівненщині, одразу за нею приїжджає і її сестра Христина — так в одній хаті (глинобитній фортеці!) опиняються одразу три покоління жінок: бабця, мама і дві дорослі доньки. У бабці деменція, вона блукає в часі й не може обслуговувати себе самотужки, мама досі не оговталася від нещодавньої смерті чоловіка і пропадає у волонтерському хабі, — отож вдома хаос: пил, павутина, а замість поживного харчу — локшина швидкого приготування, зачерствілі магазинні булки і проскурки. Ольга, звісно, шокована і називає оселю свого дитинства «гніздом старого хліба». Якщо ви одразу подумали про місто Вифлеєм, назва якого перекладається як «дім хліба», та Ісуса — «хліб життя», то ви на правильній стежці: біблійні історії тут надважливі.Щойно переступивши поріг, героїня кидається прибирати та готувати — багато готувати. Доки частина її одноліток виїжджає за кордон, Ольга емігрує в побут. Це дозволяє хоч на мить відволіктися від новин. Та й гаряча їжа на столі виявляється єдиним, що об’єднує родину. Річ у тому, що між персонажками «Ясминового пирога» суцільні комунікативні розриви, і незручні паузи в розмові вони заповнюють пропозиціями випити чаю і перекусити: мовчки розколочують мед у чашці, накладають салати, жують голубці. Опісля ж — обговорюють, що приготувати наступного разу. Власне, коли важко зрозуміти, що відбувається в душі рідної людини, можна принаймні простежити, щоб вона не була голодною.Паралельно триває підготовка до Великодня. У 2022 році православний Великдень припав на 24 квітня — і це направду знаковий збіг: святкуючи Христове воскресіння, персонажки згадують усіх загиблих до та після 24 лютого. Їхньою антитезою війні стають паски: Ольга замішує тісто — і родички переходять на шепіт, адже доки воно підіймається, не може бути ані галасу, ані сварки. Тільки тиша й мир. Водночас Великдень є святом відродження природи, перемоги світла над темрявою. Головна героїня відвідує одіяння — обряд запалювання вогнища, що має символічно прогріти землю й відігнати злих духів. Окрім цього, перемиває вікна, аби в дім потрапляло більше сонця, — тобто фактично вручну прокручує колесо року, таким чином перериваючи вічний лютий, у якому застрягли українці.Та й загалом якщо «Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої є зоряним романом, то «Ясминовий пиріг» — сонячний. Тут чимало солярних символів — ба навіть культ кабана! У селі вірять у чарівну істоту, кабанчика, який щовесни прибігає до героїв мінятися: вони йому частину худоби, а він їм — щедрий урожай. Насправді міфологічні відсилки в романі Вікторії Фещук можна шукати з таким же завзяттям, як свині — трюфелі, та вочевидь найближчим родичем волинського міняйла є кабан Ґуллінбурсті зі скандинавської міфології. У перекладі його ім’я означає золота щетина, і недарма, адже золотосяйний кабан освічував дорогу своєму господарю — Фрейру, богу родючості та літа.Пораючись коло печі (домашнього вогнища), Ольга стає центром для своєї родини. Так само як колись — прабабця Катерина: її чоловік не повернувся із Другої світової, і хоч Катерина виховувала дітей сама, їй вдавалося в усьому тримати лад. До того ж, ще будучи школяркою, Ольга дізналася від учительки-краєзнавиці, що по війні прабабця була зв’язковою УПА. Помітьмо: саме в школі, а не від прямих нащадків Катерини. Вдома це просто не обговорювалось.Усе більше турбуючись про близьких, героїня хоче знайти Катеринин зошит із рецептами, однак бабця застерігає її від необдуманого кроку: «чия книга — тоє і господарство». Отож головною проблемою роману стає відповідальність: чи готова Ольга стати матріархом, який буде збирати за родинним столом живих і померлих?Саме так, ви все правильно прочитали: душі, знаєте, теж люблять прийти на борщ, а часом навіть у карти не проти перекинутись.Власне кажучи, «Ясминовий пиріг» читається як роман про соmfоrt fооd у часи, що їх можна назвати якими завгодно, та тільки не комфортними. Сама ж історія проста, як курячий бульйон: зварити можна ледь не з заплющеними очима, зате лікує від усіх хвороб. Передусім це розуміє головна героїня, адже майже кожну свою думку вона завершує однослівним реченням — «Таке». І справді таке: звичайна оповідь звичайної жінки, що переживає синдром вцілілого й понад усе хоче бути причетною. Кому ж це не знайомо?«Ясминовий пиріг» є дебютною прозою поетки Вікторії Фещук, відомої як авторки «182 днів» — поетичного щоденника, писаного впродовж першого півріччя повномасштабної війни Росії проти України. Таку ж документальну точність в зображенні почуттів бачимо й у «Ясминовому пирозі» — тривога й криза ідентичності тут виміряні буквально по грамах, як у хорошому рецепті. А значить, є високий шанс того, що багато читачів упізнають свої родини в цих чотирьох волинських жінках.

«Дерева ростуть з ріки» Ярини Сенчишин та Віктора Неборака

Якщо дерева ростуть із ріки, то люди живляться з потоку пам’яті. Матріархом у романі Ярини Сенчишин та Віктора Неборака є прабабця Кунегунда. Кunі — рід, gund — війна, тобто «та, яка воює за свій рід». У «війні за рід, за виживання роду» сім’я перебуває з 1939 року: напередодні наступу радянських військ діти закопали скриню Кунегунди в садку, а коли 1944-го дістали її, виявилося, що дорогоцінні речі знищила цвіль. Вишиті сорочки, книжки, світлини — усе вкрилося чорними трупними плямами. Та головне, що вижили нащадки Кунди.Як і прабабця, вони мешкають на Галичині: переважно у Львові. Львів’янкою є представниця наймолодшого покоління — Єва. Дівчина страшенно любить читати, однак її очі бунтують проти цієї потреби, — отож Єва йде в оптику, де випадково зустрічає чоловіка, схожого на Сновійка. У казці Ганса Крістіана Андерсена той відвідував малечу надвечір і бризкав їй в очі солодким молоком; коли ж сонні діти вмощувалися в ліжках, Сновійко (він же Морфей) розкривав над ними парасольку з малюнками. Які чарівні сни вони бачили після цього! Романний Сновійко цінує дивацтва не менше за андерсенівського: йому пощастило одружитися з найдивнішою жінкою на світі. Так само ще одна персонажка — юна шахістка — колись захопилася Богданом-Ігорем Антоничем, бо той здивував її своєю поезією. Пізніше вона дізнається, що в дитинстві поет любив дивитися на світ крізь кольорові скельця — казав, що так грається «у своїх».Усі ці чудернацькі розрізнені сцени об’єднуються передноворічним сніголетом і розкриллям мистецтва: родинна пам’ять у романі «Дерева ростуть з ріки» невіддільна від культурної. Колись письменник Юрій Андрухович, дізнавшись, що Львів стоїть на межі двох морських басейнів (Балтійського та Чорного), порівняв це місто із кораблем — ба більше: з ковчегом. Якщо так, то на ковчезі Ярини Сенчишин і Віктора Неборака щонайменше пів трюму займає спадок 1990-х. Річ у тім, що з-під коріння «Дерев…» б’є джерело біографізму: в героях впізнаються самі автори, їхні друзі та діти. Розсип зірок тут навіть рясніший, ніж у книжках Дарії Теплої та Вікторії Фещук, щоправда, йдеться про зірок культури. Отож Прокуратор літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», Віктор Неборак, із легким серцем занурює читачів в атмосферу бурлеску, балагана та буфонади ще раз.Стається це ось як: друзі п’ють в одному із львівських підвалів і помічають у цегляній стіні сувій паперу — на вигляд престарезний. Але ж це не книжка Романа Іваничука, аби в корчемних підвалах так просто знаходилися манускрипти кінця ХVІ — початку ХVІІ століття! Придивившись уважніше, герої розбирають напис: лібрето до опери-буф — за мотивами оповідання Юрія Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Після чого лібрето зачитується. Прикметно, що пишучи в 1991-му про розпусника й зарізяку Немирича, Андрухович хотів міфологізувати Львів доби бароко, а в 2026-ому — міфом стають уже самі дев’яності. Зрештою, про обидві легенди, а разом із ними й сотні інших шарів у палімпсесті культури, тепер піклуватиметься Єва — нова хранителька: недаремно Кунегунда звучить радше як чин, аніж ім’я.