Український тиждень

Платформа ТіkТоk, якою користуються понад 12 млн дорослих українців, в останні місяці перетворюється на один із ключових майданчиків для поширення відеофейків. Їх дедалі складніше відрізнити від справжніх свідчень. Та й самі рекомендаційні алгоритми тіктоку допомагають цим відео швидше знаходити свою аудиторію. Універсального способу зупинити такі кампанії поки немає. Саме тому останнім часом для українців тікток — платформа не лише для розваг та цікавих відео, але й для поширення неправди, яку сміливо можна назвати небезпечним фронтом інформаційної війни.

Як дипфейки заполонили тікток

Уявімо типовий ранок українського користувача тіктоку. За замовчуванням після відкриття застосунка відображається стрічка «Для вас». Що саме тут з’явиться, відомо лише алгоритмам тіктоку. Серед відео, запропонованих для перегляду користувачеві, може бути короткий ролик, у якому старша жінка тремтячим голосом радить «здавати ухилянтів, поки самих не забрали». Після декількох музичних або смішних відео на очі може потрапити ролик, в якому «військовий 46-ї окремої аеромобільної бригади» скаржиться на «злочинні рішення командування». Ще далі — ролик, де нібито українські бійці погрожують іноземним заробітчанам і спалюють чужі прапори, чи відео з Сум, яке розповідає про комунальну кризу в місті. Всі ці відео насправді згенеровані штучним інтелектом. Вони пропонуються користувачам як реальні, хоча насправді це популярні дипфейки, знайдені українськими фахівцями.Такі випадки — це лише окремі сюжети, які дедалі частіше фіксує Центр протидії дезінформації РНБО. Інші приклади дипфейків — старші жінки, які закликають відправляти на фронт вісімнадцятирічних або розлучатися з мобілізованими, люди, що спускають собак на представників ТЦК, буцімто військові, які «зізнаються» у поразках і проблемах на фронті, постановні сцени ксенофобії, де українці нібито принижують іноземців.Сценаріїв цих відеопідробок існує багато, проте всі ці відео мають спільну структуру. Вигадані історії розповідає нібито реальна людина, або, як варіант, випадковий свідок фіксує те, що побачив. Усе це публікується в тіктоці, потім цей ролик, іноді за допомогою ботмереж, а часом і звичайних користувачів, що дивляться ці відео, набирає тисячі переглядів ще до того, як хтось встигне перевірити, чи існує герой ролика насправді.Останнім часом такий розвиток подій став системною практикою. Ще на початку 2026 року Центр протидії дезінформації констатував, що Росія «поставила генерацію подібних фейків на потік». Росіяни використовують ШІ для створення та поширення відеофейків, спрямованих на демонстрацію масових поранень і втрат серед бійців ЗСУ, а ще — нібито «звірств ЗСУ на Донбасі».Паралельно розгортаються кампанії проти українців за кордоном. У польському сегменті тіктоку поширюють неправдиві історії про несплату українцями рахунків за пальне, про підготовку дронових атак на Польщу, про антиукраїнські написи в таксі. Усі ці відео та наративи, які вони просувають, продовжують загострювати й так непрості стосунки України із окремими союзниками.Окрім створення та поширення підробних відео, пропагандисти стали активно використовувати «кліпінг» (сlірріng) — нарізання довгого відео на короткі емоційні уривки. Цей розважальний прийом, популярний серед тікток’кріейторів, виявився ефективним інструментом інформаційних операцій. Обрізаний фрагмент автоматично відсікає контекст, залишаючи у відео одну емоційну фразу чи реакцію, яку складно перевірити. І саме тікток є платформою, де такі відео швидко стають популярними. Рекомендаційний алгоритм цього сервісу підхоплює такий уривок як вірусний контент, на який добре реагують користувачі сервісу.Додаткова небезпека фейкового чи короткого емоційного тікток-сміття — те, що такі фейки часто підхоплюються проросійськими телеграм-каналами, російськими медіа чи анонімними сторінками в соцмережах. А ті, своєю чергою, повертають його в український інформаційний простір уже як «доказ» того, що подія справді відбулася. Так ШІ-підробка отримує додаткову легітимність і починає циркулювати вже поза межами тіктоку. Це створює замкнений цикл: контент потрапляє в тікток, звідти його підхоплюють інші платформи, а потім він може повертатися до української аудиторії вже як нібито підтверджена інформація.Як показало дослідження ЦЕДЕМ, Теlеgrаm у цій екосистемі відіграє важливу роль у поширенні пропагандистських наративів, тоді як тікток завдяки алгоритмічному поширенню допомагає їм швидко знаходити широку аудиторію. У результаті пропагандистський вкид може сприйматися як органічна реакція суспільства і зовсім не виглядати як частина скоординованої інформаційної операції.

Чому саме тікток — ідеальна зброя пропагандистів

Щоб зрозуміти, чому платформа з танцювальними відео та підлітковими челенджами стала полем інформаційної війни, варто дивитися не лише на контент — його зміст, формат та подачу, але й на архітектуру медіаспоживання, яку вона нав’язує.Важливим у розумінні ризиків тікток є те, що це насамперед відео, а не текст. Та й короткі ролики створюють ефект присутності й очевидця, навіть якщо сцена постановна чи згенерована ШІ. Текстовий фейк швидше викликає питання щодо його авторства, і читач цілком правомірно цікавиться: «А хто це написав?». Відео ж створює ілюзію безпосереднього свідчення: якщо на екрані видно людину, місце чи подію, глядачеві легше сприйняти побачене як доказ того, що це справді відбулося.Додатковий фактор популярності фейкових ШІ-відео у тіктоці — рекомендаційні алгоритми цієї платформи. Сторінка і стрічка «Для вас» не показує найпопулярніших роликів чи відео авторів, на яких підписаний користувач. Натомість вона демонструє суміш вірусного контенту, підписок і тих відео, які платформа тестує на потенційну реакцію юзерів. Головний критерій відбору в тіктоці — не достовірність або корисність, а здатність контенту привертати й утримувати увагу, а найсильніше на це впливають страх, гнів, обурення й співчуття. Механізм рекомендацій системно підсилює найемоційніший контент, адже саме він найкраще працює для поширення дезінформації.Окрім того, сервіс коротких відео формує короткий цикл довіри. Тривалість відео у 15–30 секунд замало для критичного осмислення, але достатньо, аби емоційно відреагувати на меседж і прокрутити його далі, не перевіряючи, а часом навіть поділитися ним.Дослідження «Текстів» щодо коментарів під жартівливими дипфейками показало невтішний результат: значна частка глядачів сприймає навіть відверто карикатурний ШІ-контент за чисту монету, навіть якщо ролик подавався як гумор, а не як новина.Додатковою проблемою залишається слабкість модерації у тіктоці саме для української аудиторії. Моніторинг Інституту масової інформації показав: на перших позиціях пошукової видачі тіктоку за запитами про новини України немає жодного дійсно новинного відео. Натомість тут переважає російськомовний контент із кремлівськими наративами, зокрема саме такий представлений за популярним тегом #новини. «Тексти» доходять до того самого висновку з іншого боку: платформа не забезпечує надійного захисту від російського контенту навіть у гумористичному сегменті, де пропаганда поширюється через коміків.

Не лише Україна: той самий сценарій у Румунії, Молдові й по всій Європі

Дезінформація у тіктоці — не лише українська проблема. Його головний інструментарій — коротке емоційне відео, підсилене алгоритмом рекомендацій, — не раз демонстрував свій вплив не лише на порядок денний, але й на вибори в деяких країнах Європи та навіть провокував офіційні розслідування далеко за межами України.Найгучніший приклад — історія з президентськими виборами в Румунії. У листопаді 2024-го маловідомий проросійський кандидат Келін Джорджеску несподівано переміг у першому турі президентських виборів. Із попереднім рейтингом у 1 % Джоржеску набрав в першому турі майже 23 % голосів переважно завдяки кампанії у тіктоці. Подальше розслідування спецслужб вказало на скоординовану, ймовірно організовану ворожою державою інформаційну операцію впливу, в основі якої лежали мережі фейкових акаунтів, алгоритмічне підсилення контенту кандидата й оплачені публікації інфлюенсерів. Конституційний суд Румунії анулював результати першого туру, а Єврокомісія відкрила формальне провадження проти ТіkТоk за можливе порушення закону про цифрові послуги (DSА).Схожий сценарій розгортався в Молдові під час виборів 2025 року. Звіти G7 і DFRLаb зафіксували щонайменше чотири російські мережі впливу, що отримали назву «Матрьошка» (Оvеrlоаd). Ці ботмережі публікувала до 20 маніпулятивних відео щодня, причому не лише у тіктоці, але й в Х (твіттері), поширюючи згенеровані за допомогою штучного інтелекту зображення й дискредитуючи президентку Майю Санду. Згодом у тіктоці заявили, що лише за літо 2025-го платформа видалила понад 4,5 тисячі матеріалів, які порушували її правила щодо виборчого контенту, і заблокували мережу з понад 13 тисяч фейкових профілв.Усі ці історії привернули до ТіkТоk увагу керівних органів Євросоюзу. Адже мережа належить до «дуже великих онлайн — платформ» у відповідності із законом про цифрові послуги (DSА), а отже, перебуває під посиленим наглядом Єврокомісії. Із лютого 2024 року Комісія веде проти платформи кілька проваджень — щодо захисту неповнолітніх, прозорості реклами, доступу дослідників до даних та алгоритмів, які можуть формувати залежну поведінку. У травні 2025-го Єврокомісія попередньо встановила факт порушення ТіkТоk вимог щодо прозорості реклами. У грудні платформа уникнула штрафу, погодившись зробити свій рекламний репозиторій прозорішим і доступнішим для користувачів та дослідників. При цьому окреме провадження щодо Румунії та ризиків для виборів і дітей залишається відкритим досі.Усе це показує, що тікток стає середовищем для інформаційних операцій у різних суспільствах — від України до Молдови, особливо там, де є вибори, суспільна напруга чи війна.

«Тікток проти дослідників»: чому платформа не встигає (чи не хоче встигати) із модеруванням

Не можна сказати, що ТіkТоk не реагує на цю проблему. Навесні 2024 року платформа оновила політику протидії скоординованим кампаніям впливу. Канали з позначкою «контрольовані державою медіа» більше не мають потрапляти в рекомендації за межами країни походження.Проте концептуальна структурна проблема, завдяки якій на платформі густо «проростають» ШІ-фейки, збереглась. Платформа маркує лише офіційні державні медіа, тоді як основний обсяг дезінформації йде з мереж анонімних, замаскованих під «пересічних користувачів» — саме тих «старших жінок» і «незалежних військових», яких неможливо позначити як «контрольовані державою медіа». Крім того, тікток залишається складним для незалежного моніторингу середовищем. Платформа не розкриває логіку роботи алгоритму, що ускладнює будь-яку системну оцінку масштабу проблеми ззовні.Ще одна проблема тіктоку — алгоритм однаково добре розганяє і корисний, і небезпечний контент, якщо той збирає багато реакцій. Це добре видно на прикладі небезпечних челенджів: відео з дітьми, які розігрівають іграшки в мікрохвильовці, може отримувати перегляди, коментарі та поширення, і саме ці сигнали допомагають йому потрапити до нових аудиторій, хоча по суті такі відео описують небезпечні для життя й здоров’я активності. Але справа в тому, що для алгоритму тіктоку важлива не безпечність контенту, а те, наскільки активно на нього реагують. У цьому сенсі механіка, яка допомагає віруситися небезпечним челенджам, працює так само й на поширення дезінформації.І тут проблема виходить за межі модерації. Масове поширення синтетичного контенту ставить під питання вже не окремі відео, а саму можливість покладатися на відеосвідчення як на доказ.

Епістемічна ерозія: коли «перевірити факт» перестає бути можливим

Коли фейків стає більше, ніж їх можливо перевірити, проблема вже не зводиться до окремих неправдивих повідомлень. Поступово підривається сама можливість встановити, що є правдою, а що вигадкою. Саме цей процес дедалі частіше називають «епістемічною ерозією». Таку назву має втрата суспільством здатності відрізняти достовірну інформацію від сфабрикованої.Класична модель боротьби з дезінформацією передбачає таку послідовність: з’явився фейк, потім його перевіряє фактчекер, далі спростування доходить до аудиторії, і наслідком є зниження довіри до джерела фейку. Ця модель працює для окремих тверджень, наприклад, чи дійсно політик сказав цю фразу. Але вона катастрофічно програє у ситуації зіткнення з потоковим виробництвом синтетичного контенту, де на кожен спростований ШІ-відеоролик з’являються десятки нових, а швидкість генерації радикально перевищує швидкість верифікації.Результат цього — навіть не те, що люди починають вірити конкретному фейку. Найбільшою проблемою є те, що люди перестають довіряти самій категорії «відеосвідчення». Коли глядач звикає, що «на це відео не можна покладатися», під підозру потрапляє й документальне свідчення справжньої трагедії. Зброя проти довіри до фейків б’є і по довірі до правди.То ж класичний фактчекінг у цих умовах засилля ШІ-контенту вже не може бути єдиною відповіддю на масштаб проблеми. Перевіряти окремі твердження все одно потрібно, але цього вже недостатньо. Адже фактчекінг уже не встигає за темпами виробництва синтетичного контенту: поки перевіряється один фейк, у стрічці можуть з’явитися десятки нових. Тому медіаграмотність для тікток-покоління має вчити не лише перевіряти окремі твердження, а й помічати закономірності. Це означає давати відповіді на такі запитання: Хто стоїть за акаунтом? Чому відео побудоване саме так? Які емоції воно намагається викликати? Чи не повторюється той самий сюжет у десятках інших профілів? Чи є у відео ознаки ШІ-генерації — від неприродної міміки та рухів губ до водяних знаків ШІ-генераторів?Проте не лише користувач має вміти бачити такі сліди синтетичності у відео. Самі платформи теж повинні знайти способи боротьби із цим контентом — від більшої прозорості алгоритмів і чіткішого маркування синтетичного контенту до виявлення слідів скоординованих інформаційних кампаній впливу.