Український тиждень

Франція доживає останні місяці президентства Емманюеля Макрона. До наступних виборів залишається сім місяців, чинний президент країни допрацьовує нині другу каденцію і не має права висуватися втретє. Відтак у контексті російської агресії проти України постає питання: чи зміниться навесні політичний курс на підтримку України? І якщо зміниться, то як? Можливі кілька варіантів.
Перший, від якого проукраїнські кола прокидаються в холодному поту: президентом стає Жордан Барделла або Марін Ле Пен, а прем’єр-міністром — Жан-Люк Меланшон. Гадаєте, крайні ліві з крайніми правими не домовляться? Зовсім не факт. Станом на нині, згідно з опитуванням Ірsоs bvа-СЕSІ від травня місяця, крайні праві мають приблизно 33 % підтримки. Це — більшість, але не абсолютна. Вона не дозволяє мати «свого» прем’єра і зобов’язує до пошуку парламентських коаліцій. А хто здатен, згідно з розкладом «якби вибори відбулися завтра», зібрати велику фракцію, котра також не буде математичною більшістю? Правильно, крайні ліві. Врешті, популіст з популістом не так вже й несумісні, як це може здаватися…
Безперечно, ми зараз говоримо лише про гіпотезу. Але якби вона втілилась у життя, майже напевне французька підтримка Україні суттєво зменшилася б. Кілька днів тому Луї Альйо, віце-президент партії Національне об’єднання, публічно закликав «перекрити Україні кран». Його аргументи старі, як світ: «Медицина, економіка, освіта — на межі, а ми знаходимо гроші, щоб купувати зброю українцям». Обгортка дискурсу виглядає як захист французьких інтересів, але за суттю, як слушно зауважив колишній прем’єр Едуар Філіп, «перекрити Україні кран — це спрацювати в інтересах Росії… всупереч інтересам Франції та Європи».
Зі свого боку, крайні ліві на чолі з Жаном-Люком Меланшоном регулярно підміняють поняття «мир» спонуканням України до капітуляції. Від початку великої війни лідер «Нескореної Франції» закликає «посадити за стіл переговорів обидвох учасників конфлікту» і ніби не помічає, що Москва має протилежні наміри. «Війна — це не рішення!» — вдається він у демагогію і не бажає чути, що скласти зброю в однобічному порядку означало б для України вчинити самогубство. Врешті, в питаннях майбутнього ЄС, європейської безпеки та російської агресії крайні праві та крайні ліві не надто відрізняються. Тому їхній ситуативний союз у наступному французькому парламенті, теоретично, виключати не варто.
Проте, попри факт, що крайні праві мають стабільну й монолітну підтримку частини французького населення, їхній антирейтинг також дуже потужний. Тому цілком імовірним виглядає й другий варіант: крайні ліві перемагають на президентських перегонах, і відповідно, мусять скласти коаліційну угоду з іншими політсилами, що продемонструють гарний результат. У такому випадку крайні ліві матимуть значно ширше поле для маневру, для коаліційних перемовин, ніж крайні праві. Вони вже мають такий досвід у багатьох урядах і не вважаються настільки «ганебними» політичними союзниками.
Третій можливий розклад, що може скластись навесні 2027-го, це — перемога поміркованого кандидата та, якщо пощастить, прихильного до України. Найбільше шансів ним стати на сьогодні має Едуар Філіпп — колишній прем’єр-міністр, який заявив про свій намір взяти участь у перегонах ще в 2024 році. Політично його можна назвати «спадкоємцем Макрона» у зовнішній політиці, навіть якщо обидва політики не так щоб друзі.
Едуар Філіпп регулярно навідується до України. Востаннє він був у Києві в травні цього року. Згідно з прогнозами соціологів, сьогодні за Філіппа готові проголосувати 13-19 % французів. Але — ще не вечір, себто — не квітень. «У Києві я сказав президенту Зеленському, що, на мій погляд, Україна має своє місце в Європі. Її покликання — інтегруватися в Європу, — написав мер міста Гавр і кандидат у президенти Франції у себе на сторінці в інстаграм. — Саме на східних кордонах Європи та в Україні зараз вирішується доля частини європейського суверенітету».


 










Переглянути цей допис в Іnstаgrаm






















 
Допис, поширений Еdоuаrd Рhіlірре (@еdоuаrdрhіlірреlh)



Непогані шанси також має інший колишній прем’єр і друг України Габріель Атталь. Його сьогодні підтримують від 8,5 % до 17,5 % французів (залежно від опитувань). За дружнього до України Рафаеля Глюксманна готові віддати голоси 11-14 %. Якщо хтось із трьох згаданих вище політиків потрапить до Єлисейського палацу, можна сподіватися, що зовнішня політика Франції по відношенню до України не зазнає радикальних змін.
Та все ж Макрон піде. Його правління в 2017-му почалася з тріумфу та безпрецедентної електоральної підтримки: 66 % голосів та абсолютна більшість у парламенті. Нині, згідно з даними вересневого барометра YоuGоv для Нuffіngtоn Роst, президенту симпатизують лише 20 %. Та менше з тим. У Макрона ще є небагато часу, до 18 квітня, щоб надати Києву дієву збройну підтримку, — максимально реальну з можливої.
Французи закидають Макрону сухість та зверхність, але навіть опоненти визнають за лідером держави талант стратегічного мислення. Він не відразу, але зрозумів, що вибір між підтримкою України та підігруванням Москві — це вибір між гідним майбутнім для Європи та принизливим зреченням цінностей. Що вільний світ нині бореться за свою волю в українських степах. Він може увійти в історію як масштабний, яскравий політичний лідер або тихо вийти з президентського палацу, опустивши голову. Щось мені підказує, що другий варіант Емманюелю Макрону не до вподоби. Аби не наврочити…