Український тиждень

– Ти знаєш, що в нас із тобою останні роки гостьовий шлюб? – жартома питаю чоловіка. – Я приїжджаю в гості до тебе, ти – до нас.
Він сміється. Ці дні, коли ми поруч, цей жарт видається смішним. В інші дні – розлука відчувається болісно.
Цей тиждень, а точніше десять днів, я мешкаю в гостях у чоловіка, в Миколаєві. Від 2022 року ми періодично то в розлуці, то поруч, не з власного бажання – як і багато інших українських родин. Найдовше з того часу ми мешкали разом від серпня 2023-го до грудня 2024 року, за цей час встигли переїхати в інший район, відвести дитину в нову школу, завести кицьку, поховати свекра.
Минає п’ятий рік, як наша донька виростає, і він слухає про її зростання й дорослішання хіба з моїх оповідей. Ми щодня говоримо про його і мою роботу, про наші життя, та я все більше розумію, що для мене в цьому всьому змінилося значно менше, ніж для нього. Він терпляче вислуховує всі мої довжелезні розповіді, скарги, бідкання, тривоги – він знає всіх дійових осіб і в курсі основних перипетій мого життя. Для нього ж від мобілізації змінилося майже все – місто, робота, оточення, перспективи – і я часом ловлю себе на думці, що плутаюся в нюансах і гублю нитку оповіді. Усі ці люди, з якими він живе і працює останні два роки – незнайомці для мене. Крім тих персонажів, які трапляються в оповіді найчастіше.
Минулого разу я була в гостях у чоловіка на початку червня: цвіли троянди, а по узбіччях усе було всипане маками. Наприкінця липня двори розквітли різнокольоровими кущами гібіскусів – таких великих я досі не бачила. Ми гуляємо між будинками в одному зі спальних районів, мені тут усе нагадує київську вуличку, де народилася наша донька. Ось тільки гігантський кампсис затягнув майже всю стіну, у нас на Київщині ці кущі значно скромніші.
Під під’їздом, у якому ми мешкаємо, рояться діти різного віку – переважно ровесники й ровесниці моєї доньки, але є й менші.
– Ти знаєш, що досі тривога? – запитує жінка хлопчика років шести. Не знаю, хто вона йому – рідна, знайома чи просто проходить повз.
– Усе летить на Одесу, правда? – відповідає малий.
Жінка йде у своїх справах. Тривога триває. Діти грають на майданчику, періодично моніторячи куди летить.
Тимчасом я проводжу заняття з творчого письма, пропоную групі авторів із Дніпра вправу «3 хвилини тиші»: ми всі, і я разом із ними впродовж трьох хвилин слухаємо все, що звучить, коли ми мовчимо. Із вікна кухні чую щасливий дитячий вереск, черкання скейтів по доріжці, ляп-ляп-ляпання чиїхось шльопанців. Відзначаю, що сьогодні тривога звучала тільки раз, але тут-таки сама себе спиняю: ще не вечір! І справді, менш як за десять хвилин виє сирена: знову летять реактивні шахеди. Напередодні вони атакували місто цілий день, тривога вмикалася щогодини, я періодично ховалася від вибухів у коридор просто під час зум-занять.
До великої війни ми часто сварилися за побут. За те, хто випере й розвісить білизну, за прибирання, а найчастіше – за миття посуду. Повернувшись із вимушеної еміграції в орендовану квартиру, я першим ділом купила посудомийку. Трохи більше року ми встигли пожити разом, майже не сварячись за посуд.
Переваги «гостьового шлюбу» в тому, що сваритися за побут немає ні часу, ні бажання. Ми бачимося коротко – на день або, якщо пощастить, на кілька днів чи навіть тиждень, як-от тепер. Радість від спільного буття сильніша, ніж роздратування.
На другий день свого перебування в його барлозі я трохи прибрала. Як у тій пісні Дани Заюшкіної, під яку ми вперше взялися за руки 15 років тому: «Не соромся і впусти мене в свій дім, якщо хочеш, я сама там приберу». Він мене впустив, я ж натомість помила ванну, раковину, туалет і плиту, підмела й, задоволена результатами своєї праці, безсоромно з’їла пів херсонського кавуна. Тепер це моє улюблене місце для кавування і кавунування – з видом на білосніжну газову плиту.
Тоді сіла попрацювати: в мене було намічено дві онлайн-консультації. Між консультаціями вирішила ще повитирати столи й підвіконня. Абсолютно щаслива, випила другу каву, вдягла другу з трьох суконь – і поїхала на побачення до чоловіка. Закінчувався робочий день, ми планували разом повечеряти. У ці наші дні разом я бачу його коротко зранку – коли він іде на роботу й ввечері, коли ми гуляємо після його роботи.
Пізніше чоловік зізнався, що зранку йому майже вдалося знайти причину для сварки. Він готував собі сніданок і довго не міг знайти сільничку. А оскільки я саме поприбирала, він справедливо припустив, що я могла кудись переставити сіль.
– Шукав уже скрізь. Не будити ж тебе через такі дрібниці!
Я дивлюся на нього із вдячністю: ясна річ, не будити! Ці дні, тижні я ніяк не можу виспатися. Кілька разів, поки донька в таборі, а я у відпустці, мені вдавалося поспати вдень, і це відчувалося як подарунок долі. Від останніх обстрілів Києва тривога не відпускає мене: щотижня нове «попередження» «бути готовими», «реагувати на тривоги». Щоночі я кладу телефон біля голови, щоб не пропустити тривогу й встигнути вивести доньку принаймні в коридор.
– Сердився? – питаю.
Він мовчить. Ми тринадцять років у шлюбі, я знаю, що дратувався.
– Дякую, що не будив мене. Це свідчення твоєї великої любові до мене, коханий, – кажу йому.
Закінчення цієї історії очевидне: сільничка стояла на столі на тому ж місці, де й завжди, я не пересунула її навіть на міліметр.
– Якщо чесно, мені теж є чим тобі дорікнути, – кажу я йому. – Ми купили вчора буханку хліба. Як ти міг з’їсти скоринку, знаючи, що їх люблю я?
Ми обоє сміємося, саме з таких ситуацій складають анекдоти.
З подругами я жартую, що втекла з Києва до чоловіка пересидіти обіцяний масовий обстріл. Пересиділа раз, та пабліки в телеграмах не радять Києву розслаблятися: цього разу більшість ракет летіло на захід, але ж не всі. В ліжку далеко від дому мене розбудив один вибух середньої гучності, чоловік його навіть не помітив. Ми поснули далі. Ці ночі поруч із чоловіком, коли донька в безпеці далеко в горах, я по-справжньому можу розслабитися. Дозволяю собі відключити сповіщення на телефоні й не реагувати на нічні тривоги. Я засинаю, а люди в моєму місті вкладаються спати в метро – з дітьми, тваринами, карематами. Наступного разу, якщо (не) пощастить, ми з донькою будемо серед них. Шукатимемо собі місця на холодній плитці метрополітену.
А вранці я свідомо відтягую мить, коли доведеться прочитати про наслідки атаки. Чи буде там твій район? Твій будинок? Твоя кішка?
Не сьогодні, милий, не сьогодні.
У свій єдиний вихідний чоловік показує мені свої вазони. Ось преться вгору опунція, яку він підібрав десь біля під’їзду. Ось китайська цибуля, яку я він привіз із дому. Ще з того дому, в якому виріс, адже цибулина – відросток від тієї, що колись давно посадила його мама.
Ми сідаємо в 2-й тролейбус і їдемо на Намив – район, дуже подібний до київської Оболоні. Тут широко розтікся Південний Буг, облаштовані пляжі, і нам пощастило знайти пункт прокату сапів. Пляж буквально всіяний людьми, користувачів прокату сапів помітно побільшало – аж так, що нам довелося чекати своїх майже до заходу сонця. Я лягаю на дошку, яку гойдають хвилі Бугу, і дивлюся на захід сонця. Ніяк не зважуся стати на рівні ноги, боюся впасти, тому просто лежу й бовтаю ногами в теплій воді. Це, може, єдиний раз, що я цього року на річці. Я тримаю в руках весло і дозволяю собі нікуди не гребти. Поки заходить сонце, час ніби спиняється. Ми з сонцем ненадовго зависаємо на воді. Плюсь – чоловік таки став на рівні й за якийсь час шубовснув у воду. Я підпливаю до нього. Сміюся. Він знову сідає на дошку.
Інколи заходить про те, чи можемо ми переїхати до нього. Періодами Миколаїв, від якого всього година до обстрілюваного Херсона, здається спокійнішим, ніж Київ. Та я, щиро кажучи, не уявляю собі, як це – знову складати речі й переїжджати. Чи радше навпаки – дуже добре уявляю. І якнайменше хочу повторювати. Кожна мандрівка, навіть найменша, відлунює болем і тривогою. Тим паче тепер, коли потяги затримуються на багато годин, а поїздки перериваються евакуаціями.
Щоразу, коли ми говоримо ввечері, і він каже, що їде «додому», у мене трошки падає серце. Ми жартома складаємо «графік відвідин дружини». Його мені треба узгодити з графіком доньки й графіком людини, яка погодиться глядіти кішку. Слід також врахувати графік обстрілів. І якось між тим протриматися – до наступної гостини.