Український тиждень

Домовилися зустрітися у парку Шевченка. Коли я вийшов з метро на станції «Університет», лунали постріли й десь гудів російський дрон. Біля пам’ятника я побачив чоловіка років шістдесяти у футболці поло й світлому піджаку. Чомусь одразу подумав, що це він. Чоловік виглядав трохи невиспаним, постійно озирався. Воно й не дивно після нічних ударів балістичними ракетами по місту. Так, це виявився він — Грегор Розумовський, нащадок гетьмана Кирила Розумовського.

Ми пішли до кав’ярні неподалік.
— Чому Кирилові Розумовському не вдалося зберегти суверенітет Гетьманщини? — Це запитання цікавить усіх, тож звучить одразу, щойно ми сіли за стіл.
— Бо він недостатньо слідував власній логіці. З моменту, як став гетьманом, він готував військо, впроваджував військові й логістичні реформи, готуючись до війни з Росією. У травні 1763 року мав розпочати війну за незалежність. І те, що не почав, виявилося його помилкою. Сьогодні нам складно сказати, чому Розумовський так вирішив. Важливо розуміти, що це рішення не було лише його, а ще й Генеральної ради. Частина ради підтримувала Кирила в русі до незалежності ще під час заколоту проти Єлизавети, що й привело його до гетьманства… До того ж він багато часу присвятив тому, щоб повернути в Гетьманщину прихильників Мазепи.
Грегор Розумовський народився в Німеччині в графській родині Андреаса та Доротеї Розумовських. Батьки були відомими журналістами. Мешкає у Відні, є громадянином Австрії. Має титул графа, а з 2002 року — голова роду Розумовських. Також він — резидент «Центру Розумовського. Nехus європейської інтеграції та розвитку України» та почесний президент Товариства мистецтва і культури Розумовського. У 2016 році заснував ініціативу «Rеаlіty Віtеs» з протидії російській пропаганді.
Далі говоримо про сьогодення.

— Як часто ви буваєте в Україні? Що вражає, дивує, запам’ятовується?
— Я так часто тут буваю, що дуже важко помітити точкові зміни. Але загальне враження щоразу, коли б не приїхав: Україна нагадує непорушну скелю.
З 2022 року росіяни атакували й атакують, а українці продовжують супротив.
— Сьогодні, 28 серпня, ви разом з киянами пережили обстріл балістичними ракетами…
(Якраз коли Грегор почав відповідати на це запитання, прозвучав сигнал оповіщення в його телефоні, а над парком Шевченка, де ми спілкувалися, пролетів шахед і впав поблизу станції «Олімпійська».)
— Дуже багато шкоди завдають ці атаки… Я теж починаю почуватися киянином після таких ночей.
— Ви порівняли Україну зі скелею. Як до цього ставляться громадяни європейських країн? Так само вірять у нашу державу?
— Є різні думки з цього приводу. Коли говориш із європейськими військовими, вловлюєш sіlеnt mеssаgе, «тихе повідомлення». Вони вважають, що до 2029 року їм потрібен час на переозброєння, щоб бути готовими до різних сценаріїв, зокрема й до конфлікту з Росією. Це цинічно. Але вони бачать боротьбу України як те, що дає їм можливість виграти час. А ще перевагою для них є те, що Україна послаблює Росію.
— Загальний обсяг фінансової підтримки України від Європейського Союзу на 2026–2027 роки становить 90 млрд євро в межах ініціативи Ukrаіnе Suрроrt Lоаn. Чи могла б Європа допомагати більше? І чи повинна?
— Є багато суперечок у європейських суспільствах щодо цього. Росіяни були дуже успішними в проникненні в політичні партії та течії. Ідеться переважно про праві партії: «Альтернатива для Німеччини», Національне об’єднання Ле Пен у Франції, Австрійська партія свободи, «Реформуй Об’єднане Королівство». Серед їхнього електорату вдалося створити наратив, що Росія для них — друг і потенційний союзник для їхніх політсил. Вони активно експлуатують типові для сучасних правих течій ксенофобію, антиглобалізм і антиамериканізм. Фокус на українських біженцях поділяється на два напрямки: з погляду жадібності та заздрощів. Мовляв, європейські бюджети витрачаються на українських біженців. А ще типу українці приїжджають на дорогих машинах і демонструють гарний рівень достатку, й це начебто підтверджує, що в Україні всі корумповані. Це добре працює, бо електорат правих сил — не дуже успішні люди, які відчувають цю різницю. Утім, наша перевага досі зберігається й полягає в тому, що до правих течій себе зараховують 27–30 % європейських виборців.
— Ле Пен переможе у першому та другому турі президентських виборів у Франції, запланованих на 2027 рік, якщо вірити деяким нещодавнім опитуванням.
— Попри рівень загроз, що його несе обрання Ле Пен, їй доведеться рахуватися з рештою країн Європи.
— Чи усвідомлюють у Європі ризики, якщо доведеться напряму протистояти Росії?
— Хто мислить, той прораховує. У 1991 році збройні сили Німеччини налічували 400 тисяч осіб. Їх скоротили понад удвічі й розпродали більшість обладнання. Щоб відновити чисельність, треба все повертати назад. Наприклад, 50 тисяч кімнат для персоналу. А ще зброю й екіпірування. Тобто масштабувати треба всю систему — логістику, харчування, одяг. До сьогоднішнього моменту вони не закупили жодної штурмової гвинтівки (уряд Німеччини розраховує, що на створення нового арсеналу далекобійної зброї, призначеної для стримування Росії, знадобиться майже 12 млрд євро, про що йдеться в документах німецького міністерства оборони, — повідомило видання Роlіtісо, — Ред.). І питання не лише в бюджетуванні, а в тому, скільки часу це займе. Політичне рішення про посилення армії ухвалили, але на практиці нічого не відбувається. Вони не готові протистояти Росії, якщо вона раптом опиниться в них на кордоні.
Серед скандинавських і балтійських країн є консенсус, що Україна має перемогти, а не просто не зазнати поразки. Німеччина та Франція бачать цю картину трохи інакше: прагнуть виграти час. Італія — особливий кейс. Як на мене, пані Мелоні, хоч і належить до правих політичних рухів, має особисті глибокі симпатії до України. Її ідеологія більш єврооптимістична, ніж у інших правих сил Європи.
Європа може робити вдесятеро більше для перемоги України. Потенціал для цього є. Наприклад, ракет Раtrіоt достатньо, щоб надати їх Україні.
— Розвідки держав Європи вважають, що РФ буде готова до атаки на певні країни НАТО вже 2027 року. Як ставляться до таких повідомлень громадяни та політики Євросоюзу?
— Політичні лідери європейських країн, особливо тих, що межують з Росією, усвідомлюють загрозу, але досі не ухвалили рішення, як діяти в цій парадигмі. У звичайних громадян є певна знервованість, але здебільшого — брак інформації.
Наприклад, нещодавно знайшли російський дрон з вибуховою частиною в німецькому аеропорту. Тобто сам факт німці визнають, але заперечують намір завдати шкоди чи щось підірвати (канцлер Німеччини Фрідріх Мерц підтвердив, що Берлін готує певні заходи у відповідь після інциденту з дроном, — Ред.).
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі ще у 2023 році видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Це на майбутнє? В чому сенс таких рішень?
— Росія — спадкоємиця Радянського Союзу, який був одним із засновників Нюрнберзького трибуналу. Це створило прецедент: СРСР погодився з певною міжнародною законодавчою рамкою, зобов’язався дотримуватися визначених світових правил. Виходячи з цієї логіки, вони мали б дотриматися цього ордеру. Та, звісно, вони цього не зроблять. Лише після поразки або повного виснаження, коли іншого вибору не буде.
— Як ви бачите поразку Росії у цій війні?
— Це розпад російської імперії в її теперішньому вигляді та втрата впливу на пострадянський простір. Це розпад колоніальної системи, побудованої Ніколаєм І. Радянський Союз залишався в цій парадигмі, як і сучасна Російська Федерація. Механізми впливу на свої колонії та певні регіони — ті самі. Той же Лукашенка — васал Путіна, який платить данину в Москву… Такі люди, як він, насправді не дуже зацікавлені у перемозі РФ.
Україна була основною демонстрацією успіху російської колоніальної системи. Без України ця система не є справною. Їхнє намагання демонструвати вплив на Казахстан не буде таким ефективним без успіху в Україні.

— Чи можна говорити про якийсь успіх системи після викрадення Росією українських дітей чи катувань полонених? Чи може бути Росія для когось другом у Європі після цього всього?
— Проблема в тому, що широка громадськість майже не бачить цього у своєму медіапросторі. Україна не робить достатньо, щоб поширювати правду про ці злочини — в аспекті як їх кількості, так і історій кожної окремої викраденої дитини. Ні українська держава, ні європейські структури не роблять для цього достатньо. У мене є чотири доньки, й кожна для мене — окремий світ. Не можна мені сказати: «Я заберу у вас дві доньки, й у вас залишиться ще дві». Це я говорю про важливість кожного індивідуального кейсу.
— Чи цікавляться особисто у вас цим в Австрії?
— Я намагаюсь розповідати про це, наскільки можу. Але більше цікавляться тим, навіщо американці й НАТО втрутилися в історію з розширенням у 2013 році…
Погана інформованість багатьох країн про те, що відбувається в Україні, — величезна проблема. Російські джерела на Заході щодо цієї теми не безальтернативні, але найгучніші.
— Що для вас особисто означає Україна?
— Мій зв’язок з Україною магічний, — голос Грегора в цей момент, схоже, починає тремтіти. — Моя етнічна належність не є великою, але я не просто член родини Розумовських, я і є ця родина. Мій зв’язок з моїм предком Кирилом Розумовським глибоко особистий і магічний.
— Цьогоріч ви побували в розташуванні 93-ї бригади. Які враження лишилися?
— Це було у січні-лютому — неймовірно холодно. Дорога то замерзала, то розм’якала. Ми прибули в Краматорськ, і я відчув неймовірний контраст. Солдати й офіцери були неймовірно привітними. Я свого часу теж прослужив в армії кілька років, але ніколи не бачив такої приязні між солдатами й офіцерами.
— Чи відчули ви історичний зв’язок між теперішніми українськими воїнами і козаками часів Гетьманщини?
— Це в їхній крові й ментальності. Основна різниця між українцями й росіянами у тому, що українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив. Українці б’ються за своїх дітей, онуків і за майбутнє.
— Що казали військові, коли чули, що перед ними стоїть нащадок гетьмана?
— Мене дуже тепло вітали. Але це не моя заслуга, а моїх предків.