Український тиждень

Задовго до холодів, осінь надходить спогадами літа, що відбуяло. Вона приходить тужливим завиванням у дротах на холод і негоду, немов хтось дзвонить ще дротовим телефоном, щоб передати сумну новину, і не може додзвонитись. Це вітер, вриваючись на територію смерті, втрачає дар мови і тільки голосить. Приходить припутнями, що перед відльотом сидять над полем на дротах, видивляючись останню зернину, якої немає там. Приходить старими клопотами, що нікуди не збираються летіти. Бородами з бджіл, що викупчуються з вуликів від спеки і висять шипахами на льотках. Як смерть в єство, вона приходить задовго до відходу тіла. Вона приходить смаком останніх абрикос, назбираних в траві, м’яким, золотоніжним смаком відбуялого літа. Золотими сльозами вони світились на гіллі і сплакували від доторку вітру, прощаючись із літом. Холодом, що хапає вечором за плечі, вона приходить і середліттям, але не довго живе, літо ще попереду, знаєш ти. Ще стільки всього жде. Вона приходить муругими котенятами, що підросли за літо і сплять клубком на теплому даху повітки, розморені й щасливі, в невіданні майбутнього. Вона іде розбитими грунтовками в полях, звідки звозили врожай, іде і йде в куряві до неба. В запаху серпневої стерні, що сюрчить кониками і спогадами дитинства, як босі пасли корів на стерновищі, вона живе голосінням всього, що ніколи не вернути. Стернею полів розчиняється її голизна, її порожнеча. Та, жахаючись якої осінні журавлі зринають вище і гостропронизливо ячать. Осінь приходить гіркотою полину, що гриваститься по косогорах, незораних місцях, сивиною степу, гіркотою всього пережитого ним. Важкий, одурманюючий запах розноситься по безмежжях. Полин сивіє сивизною дум, як пережити зиму всьому тут. Все кинуте напризволяще – бачить він – і його дні і ночі в гіркоті й скорботі. Коли всім все ба́йдуже, він один в ночах сивіє про нього.
Гіркотою, але більш настояною, повносилою, дихають і вільхи понад річками, над ставками, чорно віддзеркалюючись в них. Їх гіркота студена, як вода джерел. Її хочеться пити й пити в їх затінку. Осінь приходить диркотом мотокос, це косять бур’яни на грядках, приходить радісним збудженням від збирання картоплі, повними мішками на возах, їх глухим і впевненим стукотом по соші; коли викопали картоплю, вже точно осінь. Але до того приходить грибною свіжістю лісових долин, грибів ще нема, ними тільки пахне їх аура. І качка ходить по подвір’ї сумна, не знаходячи собі місця, знаючи, що її зарубають, бо прийдуть люди, які збиратимуть підорану картоплю на городі. Осінь приходить павутинням, що тчеться ніби саме собою і блищить, як ниті срібловолокна, як одна ридаюча струна прощання літа. Вона приходить серпнем, зорепадом, нічним бездонням зір, що вабить і накриває чистим захватом Всесвіту. Купол зоряного неба, що морозить наскрізь, її парасоля. І перш ніж настане холод, вона морозить спогадами Любові. Пробігає струмом по тілу, з глибин пам’яті –  кращими митями життя – метеорами, що навічно сяють там. Вона приходить тишею полів, онімілих перед зоревиссю і величчю нічного неба. Приходить спазмом і поетичними рядками, присвяченими її приходу. Обділений той, хто не чує її. Час між осінню і літом налитий зрілим спокоєм, як стільники печатним медом. Рудий, перелинялий, схожий на укороченого лиса, собака на краю села спить калачиком в придорожній траві і те,  про що він мріяв всю зиму й напровесні – вічне літо – тепер на коротку мить із ним. Ні дощ, ні сніг, ні морозний вітер йому не дошкуляє, він спить, але зіщулено спить, бо виходить із зашпорів пам’яті про них. Вечірнє сонце вже перековзнуло за дерева, утворивши над ним затінок. Він спить без снів, неглибоким снивом, щоб не проспати те найкраще – вічне літо – що ще ненадовго з ним.
Осінь приходить розпачливим блеянням кози, припнутої на спеці, вона виглядає і виглядає бабу, а та не йде, бо заробилась по хазяйству. Приходить вареною кукурудзою, бур’яном, складеним на межі, щоб не насіявся на городі. Приходить іржавіючим, обвислим листям гарбузів і зів’яданням всього на городі. Приходить затвердінням цьогорічних пагонів дерев, змужнінням голосів молодих півнів, очницями порожніх буслиніх гнізд на стовпах, самі буслі вже кружляють високо в небі, прощаючись із ними, як погляд душ, що вирвались із тіла. Злітають все вище, щоб охопити весь простір, бачений востаннє. Вона приходить мальвами, що сором’язливо, мов рум’янець на щоках, виглядають навшпиньки з-за плоту, все інше у горідчиках вже одцвіло. Селом ніхто не йде. Вона приходить, як нев’януча, безсмертна пам’ять про людей, що там жили.
Тютюн, вже підв’ядаючи нижнім листям, росте невисоко, похнюплено росте, бо ні для кого рости. Нема курців, які могли б його скурити. Цвіте пірамідально на городі, насіявшись з минулих врожаїв, дрібними блідожовтими квіточками. Чорнобривці на густозеленому пагіллі  цвітуть буйно й дружно, радуючи очі самотніх господинь. Не чути голосінь, розмов про війну. Війна помітна тим, що майже нема людей. Все менше радості і все більше туги. Її німота онімила все навкруг. Туга вовчиться страхом, підозрою, настороженістю із рано зачинених дворів. В глибокій сутіні, коли велосипедист тягне на багажнику під гору воду, дерева на горбі світять чорними ліхтарями ночі.
Прóосінь надходить холодними ранками і дружнім польотом бджіл із льотків, вони спішать встигнути до пори, коли сонце випалить нектар. Спека пражить і розгорається з кожним пошерхом листка, мов невидима пожежа. Ополудні вітер на осонні дихає  жаром доменної печі і ніде нічого живого, пролітаючи бачить бджола. Одна сонячна воскотопка почуває себе прекрасно, їй чим спекотніше, тим краще, і запах перетопленого воску, ніжномедовий запах, один нагадує їй про нектар.  Віддзеркалившись у воскотопці, бджола летить ні з чим, щоб перебути жару. І до пізньої ночі вентилює повітря у вулику, що ніяк не охолоне.
Лійка з круглим від спекоти, пересохлим ротом дивиться із лавки в сторону городу, куди її ніхто вже не несе. Все, що потребувало поливу, вже виросло, зів’яло. Лійка з покинутим виглядом сидить на лавочці сумна, як мала дитина, яку не взяли з собою. Тепер їй ждати до наступного сезону, коли візьмуть з собою за подвір’я. Тримаючись за руку, вона піде й піде туди, звідки видно степ, поля і все безмежне літо, що ждатиме попереду. Земля з потрісканими губами знов ждатиме поливу і лійка знатиме, що вона не одна, схиляючись над кожним корінцем. Стара лавочка в саду все дужче вростає в землю, мов щулиться від передчуття убивчої самотності і холодів. Всю зиму й осінь на ній ніхто не присяде. Одна самотність дивитиметься з неї углиб полів і відчаю без меж. Усе хутчій смеркає. Сад повниться тихою радістю завершення робіт і плодоносу. Все дужче пахне матіолою по вечорах, по запустілих дворах, що ждуть когось, задихаючись чеканням. Сутінки матіоли пахнуть чеканням побачень. Надосінь сходить гупотом грушок на таких само збезлюднілих подвір’ях, де їх ніхто не позбирає і навіть ос немає – десь звелись – щоб ласувати ними. Вона приходить сизою нічною росою, що сріблиться на спориші доріг, які чорним метеором прокреслює слід від велосипеда. Вона приходить непомітно, коли всі сплять, з лицем ридань, прощань і смерті, і не когось, чогось, а світу.
Вона приходить задиханням, жалем, що все так хутко проминуло. Нічним невмовкним сюрчанням цвіркунів, спогадами, що сюрчать так само, мов витікання крові, безсоннями, які тремтять, як серце, що от-от має обірватись. Тихозвуччя ночі зіткане з одного тремтіння цвіркунів, їх невидимого нікому перегуку. Вся ніч – один зоряний оркестр звучання їх. Це плаче земля, перед тим як надовго заніміти. Її трепет передається всьому живому. Малі співці тільки виконують її передсмертну тугу.
Вона приходить жаром невиспаності в очах, небажанням жити, станом напівбожевілля.  Гіркотою дум, безсонними ночами, слідами спогадів, вогняними слідами прожитого, що ніяк не відпалає. Останніми вогниками маків, що дрібно доцвітають на межі і причаїлись там червоними метеликами з обстріпаним пелюстям. Жовтобокатістю гарбузів з-під пожухлого по краях, суцільного, великолатастого листя. Кущиками квасолі з дрібними, вже посохлими стручечками, що дивляться в землю, мов патьоки сліз, жаліючи про те, що їх рано, в холодну землю, посадили. Приходить неврожаєм і голодом, невідомістю, як жити, постійною гризотою, що виїдає очі.
Вона приходить молодими бджолами з поїдженими кліщами крильцями, темносірі від пилу вони бігають по доріжках біля вуликів, так ніколи й не здатні злетіти. Вона приходить болісним і стовиглядним чеканням, коли знаєш, що ніхто не прийде, воно розлите в повітрі. Шовковиця з розкидистими гілками жде їжаків, що ніяк не приходять. На початку літа вони днювали навколо неї, під її плодоносним шатром. Їм здавалося, якщо відійдуть, хтось визбирає їх скарб, всі ягоди, і вони так і спали серед їх медоносного обрусу. Від дотику пташок, від струсу вітру шовковиця сплакувала золотисто-білі наперстки, їх було стільки, що вона кликала злітатись все птаство, приходити – всіх їжаків. У витолоченій траві ягід було біло, і їжаки, щоб не вертатись здалеку, простягалися, виставивши писок, і, похоркуючи, спали тут. На самій благодатній їм землі. Це була їх найкраща пора. Коли хтось невидимий сіє з неба медоносні плоди. Ледь чутно вони вдарялись об голки,  сильніше вдарялися об носи, мов самі просилися до рота. Їжаки здригалися радісним здриганням і переповзали далі в траву з осоння.  Як і шовковиці, їм здавалося, що цей рай їжаків ніколи не промине. Як мати дітей, шовковиця накривала їх люблячими руками, тримала біля себе, нікуди не відпускала. Але одної ночі, одного ранку, одного дня вони ні на хвилю не прийшли і шовковиця заціпеніла від жаху, що вже ніколи не прийдуть. Вона ждала й ждала, ніхто не приходив, і так вона зрозуміла, що її літо померло. Далі осінь, ніщо, крім смутку, уже не прийде.
Вона приходить зграєю ворон, що сидять на полі стерні, поводячи головами, мов випалі з гнізда грифи, на трупі літа. Приходить забитими фанерою вокзалами, байдужою втомою облич, порожніми станціями, новинами війни, обіймами цвинтарів, осінь світу. Приходить раптовістю вечорів, ранніх смеркань, змалінням світлої пори, що все куцішає і куцішає, дихаючи самотою і присмертю. Надходить стогоном пасажирських поїздів, що стрімко розтинають ніч, тікаючи в далеч. Їх гостра луна довго висить над могильно чорними станціями. Приходить рано гаснучим жеврінням вікон. Раннім згасанням всього, що так хоче жити. Сивою жінкою, що стоїть з подарованою хлібиною біля воріт, притиснутою до грудей, як дитя. Вона приходить сирим холодом, що стелеться по вечорах з долин, гостро прощальним запахом холодної м’яти, гостротою поруділої осоки, що підводиться з мокви, як звір ночі. Але не всюди ще може добратися. Осінь, як прищулений тигр, закрадається жовтизною лісів, рудизною ярів, багряними хребтами посадок, жовтими лишаями останнього цвіту по горбах і долинах.
Зацвіте золотарник, великими золотисто-жовтими китицями, і раптом стане зрозуміло, що вже все, по літі. І раптом стане зрозуміло, що вже все, по житті.