Український тиждень

Rесар, або Інтро #2

Попередню частину тексту про те, як російсько-українська війна виглядає на сторінках сучасної російської поезії та в публічних проявах її творців і де йшлося про так звану Z-поезію, я закінчила кількома питаннями. Вони прокладають місток до інших віршів, писаних тими, що публічно відмежувалися від агресії Росії проти України та виїхали за кордон, звідки, зрештою, про війну й висловлюються.

Перше питання звучало так: наскільки сьогодні взагалі важливо визначати, чи є Z-поезія графоманією, замість аналізувати наративи, які вона поширює, і пояснювати, чим взаємодія з такими текстами може бути небезпечною? Тобто — якщо загальніше: якою є стрижнева мета (суспільна функція, якщо хочете, адже війна таки змушує кожного набути своєї) тих, хто протиставляє себе «зетам» й пише на противагу їм?Друге питання було таке: чи готові російські інтелектуали визнати, що росіяни теж здатні писати просто погано і що Z-поезія не потребує доведених до автоматизму визначень на кшталт «сильна», «важлива» чи «осмислена»? Тобто — якщо згрубша: чи підважують поети, що протиставляють себе «зетам», власну мову, чи переоцінюють свою лектуру критично?Третє ж питання полягало ось у чому: що насправді стоїть за увагою так званих антивоєнних ліберальних антипутіністів до Z-поезії? Це прагнення осмислити природу й масштаб підтримки воєнних дій російським суспільством чи просто небажання визнати, наскільки широкою може бути добровільна прихильність до агресії? Тобто — якщо про найважливіше: чи йдеться комусь із лібералів про колективну відповідальність?

Тож у цій, другій, частині я спробувала знайти відповіді на ці питання, звернувшись до сучасних російських поетів іншого ґатунку, ніж «зети».Ця розвідка не претендує на абсолютну вичерпність. У її фокусі — перш за все ті, хто найактивніше коментує російсько-українську війну англійською для найрізноманітніших майданчиків, спілкується російською з платформами, які позиціонують себе як антипутінські, й загалом ті, хто активно перекладається або виходить «таміздатом» — тобто має аудиторію та розширює її.На відміну від попередньої частини, значно більшу увагу я звертала на інтервʼю та публічні висловлювання. В роботі із Z-поетами такої необхідності не було: інтервʼю чи колонки були чітким і малоцікавим відбитком віршів, які й собі були далекі від багатозначності чи герметичності. Але тут складніше. Та й активна публічна присутність у цьому випадку невідʼємна, якщо не стрижнева, річ для російського поета, який прагне перекладів, публікацій і запрошень на поважні майданчики, тож матеріалу для аналізу виявилося більш ніж достатньо.Читайте також: «Війна — це щастя кривавий шматочок», або Як з Україною воює сучасна російська поезія Оскільки тут складніше, «антологія невикористаних можливостей» справді буде мініантологією, і це — лише перша її частина.

Життя поза «ми»: відмова від колективності

Найпростіше (й найправильніше), певно, почати з кінця — з колективної відповідальності. І чи не найбільше матеріалу для роздумів на цю тему дає Марія Стєпанова.Її називають «однією з найвизначніших постатей пострадянської культури», видатною поеткою, журналісткою та видавчинею, яка спрямовує свій «потужний голос на захист свободи преси». Окрім того, Стєпанова — засновниця медіа Соltа, яке і російською, і англійською (з російської подачі) описують як «єдиний незалежний інформаційний ресурс у Росії, що фінансується краудфандингом», а також «за масштабом і глибиною розлогих есе порівнюють із Тhе Nеw Yоrk Rеvіеw оf Вооks».У березні 2022 року Стєпанова написала для Fіnаnсіаl Тіmеs лонгрід про повномасштабне вторгнення Росії до України. У ньому авторка виступає проти потворності й анахронічності війни, яку почав Путін.«Було б катастрофою, якби ми мусили визнати, що немислиме — те, що ми відкидали з колективної уяви як неможливе й неприпустиме, — пише Стєпанова, — насправді може статися в один зі звичайних зимових ранків. Це руйнує всі наші уявлення про сучасний світ і суспільний договір, який визнає необхідність взаєморозуміння, емпатії, здорового глузду (та певного скептицизму щодо панічних заяв). Але сьогодні все це сталося, і ми стоїмо серед руїн. Агресор у цій несправедливій війні на чужій території, з його воєнними злочинами та жертвами (число яких уже сягає мільйонів, якщо врахувати не лише загиблих, а й тих, хто залишився без даху над головою, без близьких, без майбутнього), діє так, ніби створює витвір мистецтва, книгу чи фільм, у яких події контролюються їхнім творцем. Але ця конкретна книга має поганого автора. Поганого в усіх сенсах — як особистості і як письменника, якому байдуже до власних персонажів. Йому байдуже, виживуть вони чи помруть; йому байдуже, які в них потреби чи бажання; і він точно не зацікавлений у визнанні їхніх свобод. Єдине, що його хвилює, — це його власне авторство, утвердження своєї волі та контроль над текстом і подіями. Саме цим зараз займається Путін: втіленням своєї особистої волі, спробою переписати історію України та Європи, змінити наше сьогодення та визначити наше майбутнє. Він планує втягнути Україну, Росію, Європу, світ (і всіх, хто постійно оновлює новини в режимі реального часу) у жахливу книгу, яку сам написав. Він вірить, що відтепер ми існуватимемо лише в межах його книги; він хоче бути нашим автором, нашим сценаристом, тим, хто знає, як змінити наше життя на краще. Але тепер результати його творіння очевидні для всіх».Війна — авжеж, ніяка не «книга», яку хтось погано написав, а цілком конкретний злочин, який Росія чинить проти України. А люди, яких убивають, катують, депортують і позбавляють дому, або ж навпаки, ті, хто йде до чужого дому чинити злочин, — не персонажі. Проте є ще кілька моментів, які потребують коментування.Формально Стєпанова знаходить винуватця, і це Путін. Така російська позиція станом на 2026 рік уже не дивує ані читачів, ані дослідників. Зрештою, і власне текст називався Тhе Wаr оf Рutіn’s Іmаgіnаtіоn. І він — яскравий приклад типового наративу, де Росія як держава, російське суспільство, російська культура, російські військові та російська політична система майже розчиняються в одному «поганому авторі»: Путіні, на противагу якому зʼявляються абстрактні «ми». Проте хто саме ці «ми», що стоять на руїнах? Українці та ті, хто стали на їхній бік? Росіяни, які заявили про свою незгоду з діями держави? Усі росіяни, що ними керує божевільна рука «автора»? Чи ще ширше — західна інтелектуальна спільнота? Або, може, всі й одразу?Це питання лишається без відповіді. Проте зостається все необхідне для конструювання хибної моральної симетрії — зокрема й особливо проблематична конструкція «втягнути Росію…». Чому проблематична, гадаю, у 2026-му точно пояснювати не варто.Хай там як, Стєпанову питання «нас» дуже хвилює. На скромнішому ресурсі під назвою Рublіс Sеmіnаr без двох днів за рік, у 2023-му, зʼявляється інший текст, де щодо «ми» авторка висловлюється інакше. Текст цей називається «Тhе Russіаn Quеstіоn».Російське ж питання полягає в тому, що «більше немає суттєвої різниці між Росією та росіянами; між країною з її кордонами та географічними особливостями й російською державою; між тими, хто живе там зараз, і тими, хто жив колись; між російською мовою та її носіями; між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Колись ці відмінності мали значення, але тепер усе працює інакше», що «ніхто з нас — ані ті “ми”, хто виступає проти Путіна, ані ті, хто його підтримує, — не хоче здаватися “поганими”, і усвідомлення, що це неминуче, є нестерпним для обох груп», що «логіка війни стирає всі деталі й вимагає узагальнення; громадянство, мова, національність стають цементом, що склеює взаємовиключні елементи в суспільство, контури якого визначаються ззовні», що «особистий вибір і біографія, нюанси політичної позиції майже нічого не означають — вони стали лише особистою справою кожного». «Ми боїмося самих себе, ми відвертаємося від самих себе, — стверджує в есеї Стєпанова. — Ще до того, як зовнішній світ починає нас ненавидіти, ми ненавидимо самих себе».Цього разу маємо чітку відповідь на запитання, хто такі «ми» Стєпанової — усі й усе, що повʼязане з Росією. А якщо точніше, то культурний код і бренд. З початком російської агресії (але загалом надто пізно, бо такий поворот подій, апелюючи до статті у Fіnаnсіаl Тіmеs, аж ніяк не був «немислимою катастрофою»: станом на 2022-й катастрофи не тільки мислилися, але й засвідчувалися) він перестав безвідмовно працювати на користь усіх росіян: і тих, хто лишався в Росії, і тих, хто виїхав до 2022-го, і тих, хто виїхав одразу по вторгненню, — раптом потрапивши під критичну призму. Ба більше, визначати й міркувати про те, якою є Росія, без російської участі та російської гегемонії на сенси отримали можливість не тільки ті, хто належали до «русскої» культури (принципово: не «російської» культури — тобто тих її характеристик, що є визначальними саме для росіян як національної групи, а не всього того калейдоскопа зі 190 народів та етнічних груп, що наразі перебувають у складі Росії). А така втрата контролю над саморепрезентацією, звісно, неприємна — щоб не сказати загрозлива.Водночас вкрай цікаво та парадоксально в цьому контексті виглядає звʼязок, на якому наголошує Стєпанова: зовнішній світ починає нас ненавидіти — ми ненавидимо себе. Глобальна ненависть — досить гучна фраза, адже час показав, що послідовної критики й відповідної політики крізь роки дотримується не аж така велика кількість країн та окремих індивідів. А проте цікаво тут інше: момент самокритики, сорому, провини настає лише під прицільним поглядом інших. І, авжеж, Стєпановій важить думка «цивілізованіших», «культурніших», «багатших» інших, у чиїх очах прагнеться залишатися «хорошим». А задля цього схвалення (попри ненависть до того факту, що воно взагалі потрібне, — але хіба не в саме такому режимі одночасної зневаги до Європи та пошуку її схвалення існувала російська культура і в ХІХ столітті?) можна, зрештою, й відмежуватися від будь-якого «ми». Змістити увагу «наглядачів» з питання колективної відповідальності й колективної належності до індивідуальної невинності. Зрештою, отримуємо приблизно таке: індивідуальна невинність не скасовує приналежності, але приналежність не означає однакової індивідуальної вини. Відтак, Стєпанова в принципі не намагається міркувати в категоріях колективної провини чи колективного спротиву.Так, в одному інтервʼю, де їй доводиться міркувати про поезію, вона зазначає, що «поезія — це потужний інструмент внутрішнього опору, адже що важливо і що насправді має значення — це те, наскільки ти дозволяєш зовнішнім силам спотворити себе. Поезія допомагає залишатися у формі. Важливішою за зовнішні протести є внутрішня свобода, здатність залишатися собою. Зазвичай це перше, що ти втрачаєш. Ти можеш імітувати жести та вчинки вільних людей, але всередині залишатися абсолютно невільним. Ти стаєш майстром у спотворенні своєї внутрішньої реальності, щоб увідповіднити її до того, чого від тебе вимагає держава — і це можна зробити безліччю тонких, непомітних способів. Саме така шкода тяжіє над нами найбільше».Читаючи цю розмову, я раптом пригадала Бродского і його Нобелівську промову, яку російський поет починає з того, що зізнається: «Для людини, яка веде досить усамітнене життя, для того, хто все життя віддавав перевагу приватному існуванню перед будь-якою роллю, що має суспільне значення, і хто пішов у цьому виборі досить далеко — щонайменше, далеко від своєї батьківщини, адже краще бути повним невдахою в демократії, ніж мучеником чи “вершками суспільства” в тиранії, — для такої людини раптово опинитися на цій трибуні є дещо незручним і випробувальним досвідом».Ця моментна асоціація знайшла підтвердження майже одразу, оскільки в тому ж таки інтервʼю Стєпанова стверджує, що «на найближче майбутнє ми всі втратили ту утопію приватного існування, яку Бродскій описав у своїй Нобелівській лекції і яку так цінувало старше покоління російських письменників. Для нас більше не може бути приватного існування. Це має дуже чіткі біографічні наслідки. Ті, хто пише російською мовою, більше не можуть представляти себе та свою творчість (хай то в Росії чи за кордоном) виключно з погляду приватного життя та індивідуальності. Натомість їх сприйматимуть як продукт певної колективної ідентичності, в якій мікрорівень буття завжди відповідає макрорівню. Людина завжди перебуває в присутності “ми”. Я завжди буду російським письменником, незалежно від того, перебуваю у вигнанні чи ні».У чому ж полягала ця утопія Бродского? Чи дійсно сучасному російському поетові-емігранту вже не випадає жити так, як описав Бродскій?За Бродскім, основою мистецтва є приватність. Саме мистецтво навчає людину приватності власне людського стану: виховує почуття унікальності та окремішності, перетворюючи її із соціальної тварини на автономне «я». Окрім того, мистецтво завжди перебуває у конфлікті з державою, оскільки — і літератури це особливо стосується — не користується прихильністю «захисників загального блага» та володарів мас. Тобто туди, де держава очікує згоди й одностайності, мистецтво вносить поліфонію та байдужість до колективних закликів, перетворюючи «нулі» масового суспільства на індивідуальні людські обличчя. Також Бродскій наголошує, що естетика первинна щодо етики, адже категорії «хорошого» і «поганого» — насамперед естетичні, й саме естетичний вибір передує моральному. Ба більше, розвинений естетичний смак слугує захистом від політичного поневолення та демагогії, оскільки «зло, особливо політичне, завжди є поганим стилістом». Вислів же Достоєвського про те, що «краса врятує світ», Бродскій трактує не в абстрактний, а у досить-таки прикладний спосіб. Людина як естетична істота отримує через мистецтво шанс уникнути ролі «жертви історії» й тавтології нав’язаного ззовні досвіду.Ці ідеї й справді можна назвати утопічними: він приписує мистецтву ледь не природну здатність формувати автономну й моральну стійку особистість. Та мистецтво, звісно, не обовʼязково породжує автономію, естетичний смак не гарантує етичності, а індивідуалізм не конче може вивершитися політичною свободою. А проте всі ці принципи — своєрідний габітус, у якому існує вже наступна хвиля російських емігрантів. Безпечна дистанція з державою, від якої тікаєш, дистанція, що дозволяє забезпечити «усамітнене існування», в межах якого не обовʼязково обирати «роль, що мала б суспільне значення». Аполітична настанова на писання текстів, що не обслуговують «захисників загального блага», обговорення передовсім естетичного виміру Z-поезії, а не етичного. Відчуття власної (індивідуальної для кожного, адже базується на різному наборі читацьких ідей і досвідів) захищеності від «поганого смаку» й «тавтології навʼязаного досвіду».На практиці ж це означає тотальну розрізненість середовища, відсутність стратегічного мислення, попри право на будь-які стратегічно важливі дії, якого начебто бракує за умов внутрішньоросійської диктатури. Стєпановій здається важливим «створити інституції, що звертатимуться до всіх, хто розмовляє російською, незалежно від місця проживання, паспорта тощо». «У ході реалізації такого проєкту, — вірить поетка, — безсумнівно, сформується нове “ми”», і «члени “ми” відчуватимуть інших за допомогою тонко налаштованих антен, упізнаючи своїх, своїх рідних, обіймаючись і беручи участь у спільних справах».Спільність ця має існувати на противагу «спостерігачам» (!), «зовнішній владі» (!!), «ширшому світу» (!!!), який «намагається нас зрозуміти». Тобто тим, хто розглядає будь-який твір, створений кимось із Росії, перш за все як твір росіянина, тим, хто читає російський текст у широкому сенсі передовсім у контексті того, що сталося між Росією та Україною. «Можливо, ви хочете писати про метеликів, — підсумовує Стєпанова, — але зрештою вам доведеться пояснювати війну».Виголошуючи Нобелівську лекцію, Бродскій, звісно, не мав в анамнезі досвіду пояснення війни такого масштабу (якщо не рахувати суперечку з Кундерою та Гавелом з приводу вторгнення до колишньої Чехословаччини, в якій проявив себе досить-таки паскудно). А відповідно, його теоретизування такої «функції» літератури не враховують. Це, ясна річ, і не дивно, адже «російська» перемога у Другій світовій війні й підмінена памʼять про обставини цієї перемоги здебільшого звільнили російських інтелектуалів від відповідальності пояснювати війни — як у синхронному вимірі, так і в діахронному. Тож сама вимога пояснювати війну — ще й не з позиції абстрактних «ми», як у Fіnаnсіаl Тіmеs, чи позиції поета, який не хоче асоціюватися з колективним тілом, а з конкретної позиції свідомого громадянина, що відмежувався від агресії власної країни й готовий публічно коментувати й критикувати ці події без вдавання до самовиправдання, самошкодування чи зайвого філософування, — шокує та провокує на пошуки безпечного закутка. Того, де всі розмовляють російською незалежно від паспорта, де можна писати про метелика, нічого не пояснюючи «ширшому світу», де загалом вийде налаштувати порядок, зрозумілий тільки «членам нашого “ми”». І це, до речі, теж нагадує Бродского з наскрізними для його есеїстики ідеями про вищість, багаторівневість, складність і неможливість повного осягання російської мови, яка безпосередньо впливає на російський національний характер. А звідси, аби вповні зрозуміти складний зміст текстів, усних висловлювань чи вчинків росіянина, конче необхідно не просто володіти мовою, потрібно бути росіянином або тим, хто ідентифікує себе саме з «русским» культурним полем. Або ж просто покластися на їхні пояснення самих себе. Взяти на віру, без будь-якої можливості критично підважити це через власну неприналежність до ексклюзивної спільноти, куди, як не відбивайся від колективності, потрапляють за паспортом або за перевіркою на спільні культурні коди.Іншим видом можливого «злиття», на думку Стєпанової, є «товариство dіsрlасеd реорlеs» — тобто товариство переміщених індивідів, особистостей, серед яких легко приховати незручну назву своєї національності, яка за перманентного перебування у «ширшому світі» провокує його представників на занадто конкретні запитання, проте продовжувати імпліцитно практикувати принципи існування власного габітусу, що й далі живе за Бродскім. Тож, звісно, «у [такого товариства], — вважає поетка, — є великий потенціал для солідарності, розуміння та діалогу, який не буде зводитися до діалогу лише про Росію чи Сирію, а перетворить і ту, і ту країну на матеріал для того, щоби змінити світ на краще».Особливо цікавим у цьому контексті є ще один есей — «Життя поза “ми”» поетки Поліни Барскової, що вийшов на вже згадуваному ресурсі Соltа. У ньому авторка стверджує: зʼясувавши, що твоя рідня — маніяк-убивця та кат, варто відкинути «алегоричну роботу із сентименталізації колективного тіла й досвіду». І взагалі «набагато точніше, прозаїчніше й ефективніше говорити про конкретно себе й конкретних людей, про конкретні ситуації». На позір протилежна Стєпановій настанова й значно більш притомна. Проте на найконкретніше питання цього тексту, сформульоване не власне Барсковою, а Гєрценим задовго до народження та еміграції Барскової, а саме «Що можна робити ззовні, поза собою?», авторка дає вкрай неконкретну відповідь: «Можна уточнювати розуміння себе, наприклад, як соціальної істоти, у якої є вибір: вибір бути там, де ти можеш опинитися поза обставинами цензури, тобто виродження власного права на доцільне, на твою думку, висловлювання». Еміграцію ж Барскова визначає для себе як «спротив спокусі колективних насолод і колективного лементу», адже «хіба можливо мати або не мати рацію колективно?». Та й загалом життя поза «ми» здається авторці одною з найбільш корисних та втішних практик.Але як тоді пояснити колективні антології російської антивоєнної поезії, де зокрема друкується і Барскова, — як-от збірку «Dіsbеlіеf», упорядковану поеткою та літературознавицею Юлією Німєровскою? Лишімо це питання відкритим.