Український тиждень

Виставка «Лятошинський. Відображення. Голос української музики у ХХ столітті», яка триває в «Українському Домі» в Києві до 20 вересня 2026 року, знайомить відвідувачів із творчим шляхом батька сучасної української камерної музики.Як говорити про музику, як розповісти про її історію, становлення та еволюцію, про пошуки та відкриття, особливо коли йдеться про камерну музику та оркестровку? Саме на цей виклик заповзялися відповісти музикантки та дослідниці Тетяна Гомон (кураторка архіву Лятошинського), Алла Загайкевич, Ірина Тукова у співпраці з культурним журналістом Олексієм Анановим. За кілька місяців напруженої праці вони підготували виставку, водночас масштабну та детальну, що розкриває історію та творчість батька сучасної української музики — Бориса Лятошинського.Кругле кам’яне приміщення «Українського Дому», що розташований у самому центрі Києва, вібрує й резонує звуками й чарує зображеннями. Відвідувач опиняється в полоні відблисків, відлунь та резонансів, що створюють просторову та часову глибину, здатну в нюансах відтворити дух і мистецьку атмосферу початку ХХ століття.Щоб розповісти про Лятошинського та допомогти зрозуміти його творчість, виставка розпочинається з опису інтелектуального та мистецького контексту його епохи. Аудіофрагменти таких творів, як Соната для фортепіано № 2: «Конкорд-Меса» (1916–1919) Чарльза Айвза, «Гармонія сфер» (1918) Руеда Лангеарда, «Пробудження міста» (1913) Луїджі Руссоло, а також «Вальс із 5 п’єс для фортепіано» (1923) Шенберга занурюють відвідувача в серце авангардистського всесвіту, нагадуючи йому, наскільки ця музика увібрала в себе звуки, а разом із ними — важку буденність, звідки вони походять. Ця музика революційно змінила ставлення до тону, ритму та тембру, ставши кристалізатором справжнього пошуку — як екзистенційного, так і алхімічного.На візуальному рівні, уривки з фільмів «Земля» (1930) Довженка, «Симфонія Донбасу» (1930), «Людина з камерою» (1929) Вертова, «Ескізи радянського міста» (1929) Дмитра Дальського ілюструють естетичний поворот у кіномистецтві, яке, хоч і було молодим, вже ламало лінійний підхід до розповіді, досліджувало ритмічні розриви та опрацьовувало візуальний матеріал у манері колажу та музичної партитури. У галузі образотворчого мистецтва твори Олександра Богомазова, Вадима Меллера, Хвостенко-Хвостова та Анатоля Петрицького свідчать про поступову абстракцію форм на шляху до створення кубофутуристичної естетики.Лятошинський працює у Ворзелі в 1967 році. Джерело: Кабінет-музей Бориса ЛятошинськогоНіщо не залишилося поза увагою: ані архітектура, ані театр, ані література, ані політика, ані предмети повсякденного вжитку, такі як радіоприймачі, звідки лунали голоси та думки з Західної Європи, ані стереоскопи, що давали змогу уявити себе в Римі, Парижі, Празі… Художня спадщина Лятошинського (1895–1968) формувалася саме в цій масштабній художній, політичній та технологічній круговерті.Борис Лятошинський народився в Житомирі в родині музикантів, з потужними впливами української та польської культури. Очевидний музичний талант проявився  у нього вже змалку, і навіть навчання на юридичному факультеті в Києві його не затьмарили. Щойно майбутньому композиторові виповнилося 18 років, він почав відвідувати курси композиції у Рейнгольда Глієра. Між вчителем і учнем налагодилося активне листування – їхні листи, яких налічується понад 500, були зібрані та опубліковані Маріанною Копіцею та Ією Царєвич, прийомною дочкою Бориса Лятошинського та Маргарити Царєвич. (Епістолярна спадщина. Т. 1. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр. Листи (1914–1956). К., 2002).Саме в цей час він закохується в музикантку Маргариту Царевич. Розвиваючи власну музичну кар’єру, Маргарита (яку також називали Марією) стала музою Бориса. Він присвятив їй кілька творів.Професором композиції в Київській консерваторії Лятошинський став у надзвичайно неспокійні та бурхливі роки, після Першої світової війни. Тоді, в січні 1921 року, іншого музиканта, – Миколу Леонтовича, автора, зокрема, знаменитої різдвяної мелодії Щедрик (Сhtсhеdryk, відома на Заході під назвою Саrоl оf thе Веlls), знайшли в калюжі крові після того, як він надав притулок агенту ЧК. Разом з іншими митцями, серед яких геніальний режисер Лесь Курбас та великий поет Павло Тичина, Лятошинський бере участь у створенні Музичного товариства, названого на честь вбитого музиканта. Кілька років по тому, у 1926 році, цю групу буде розпущено та звинувачено в українському націоналізмі та невідповідності цілям революційного пролетарського мистецтва.Для митців настали надзвичайно небезпечні часи. На них чекає депортація або вбивство, як це сталося з подружжям Курбасів, або, якщо пощастить вижити, їм випадає втратити душу та поставити талант на службу ідеології, як це сталося з Павлом Тичиною.Ситуація з Лятошинським не є настільки однозначною. Влада тримала композитора в постійній напрузі, просто забороняючи деякі твори, звинувачуючи автора у дрібнобуржуазному формалізмі, що небезпечний для революції, вимагаючи, щоб інші твори були перероблені, позбавлені своєї ідентичності та свободи, а потім, зрештою, вихваляючи деякі з них і нагороджуючи композитора Сталінською премією.Ось такий Дамоклів меч над головою: це усвідомлення, що кожна нота може спричинити або похвали, або агресію. Саме ця нестабільність, постійне очікування вердикту – не від публіки, не від колег – від влади, всемогутньої та примхливої, була одним з численних інструментів, за допомогою яких тоталітарна держава намагалася знищувати особистості.Один із залів виставки, власне, відображає цю психологічну напругу. Вона контрастує іншій залі, котра передає творчу сміливість та художню пристрасність 1920-х – 1930-х років. Тут фізично відчуваєш той руйнівний тиск, що придушив країни, котрі опинилися під радянським гнітом. У цій залі, яка майже повністю занурена в напівтемряву, лунає Електроакустичний твір Dеlіrіum, складений Аллою Загайкевич у 2026 році.Чернетка партитури Лятошинського. Джерело: Кабінет-музей Бориса Лятошинського. Фото: Анна і Лоран Шамп-МассартDеlіrіum — пряма технічна та духовна спадкоємиця перших шумових і додекафонічних творів — вдало передає цю атмосферу підозр, повної втрати зв’язку з реальністю, зізнань, вирваних під тортурами, та ненависті до всього, що прагне жити. Щоб краще передати божевільну атмосферу примхливої нестійкості, демонструються кілька кінофрагментів. Деякі з них узято з тих самих фільмів, що й ілюстрували творчу енергію більш раннього періоду, але цього разу вони відтворюють сцени руйнації, грабунку, покори та тріумфу Сталіна.З глибини залу делікатно відблискує партитура Симфонії № 2 Бориса Лятошинського. Цей твір став приводом до масштабної кампанії з дискредитації автора, звинувачень і вимог зректися своїх поглядів. Зрештою симфонію було офіційно заборонено.Незважаючи на стільки поневірянь, Лятошинський зумів залишитися вірним собі та залишити по собі унікальний художній спадок, просякнутий водночас як європейським імпресіонізмом та експресіонізмом, так і слов’янськими мотивами та ритмами. Вони виявляють себе атональною технікою, багатошаровою звуковою фактурою, напруженими акордами, бурхливою хроматикою, схильністю до дисонансів та складних гармоній. Його стиль, що наповнює традиційні форми енергією новаторського мистецтва, пройнятий надзвичайно інтенсивними емоціями, залишив глибокий, потужний вплив на українську музику.Творчий доробок Лятошинського містить твори для оркестру, хору, камерної музики, а також для фортепіано соло. Його спадок налічує близько ста творів, серед яких – дві опери, п’ять симфоній, а також численні симфонічні поеми, квартети, квінтети, тріо, сюїти, увертюри, сонати, балади, прелюдії та інші композиції.Література є головним джерелом натхнення автора, тож багато творів було створено за мотивами віршів Гейне, Верлена, Рильського, Уайльда, По, Шеллі, Сосюри, Метерлінка, Бальмонта та інших митців. Він також писав музику до театральних вистав та кінофільмів, таких як «Кармелюк» (режисер Фауст Лопатинський, 1931), «Іван» (режисер Олександр Довженко, 1932) та «Тарас Шевченко» (режисер Ігор Савченко, 1951).Серед найвизначніших творів композитора варто відзначити:

Симфонію № 3 під назвою «Мир переможе війну», яку багато хто вважає шедевром;Симфонію № 2 з її похмурою атмосферою;симфонічну поему «Гражина», опус 58, натхненну віршем Міцкевича;«Похоронну прелюдію», написану в 1920 році, у день смерті батька композитора;«Відблиски» — цикл із семи мініатюр;оперу «Золотий обруч». Вона була написана в 1929 році за мотивами оповідання Івана Франка «Захар Беркут».

Оперу поставили у 1930 році в Одесі, Києві та Харкові, де її відвідав видатний лінгвіст Юрій Шевельов. Він відгукнувся на неї такими словами: «Опера Лятошинського мала свою власну мову, і, хоча я тоді не міг сформулювати, у чому полягала її оригінальність, ця опера мене зачарувала».Сцена з опери «Золоте кільце», поставлена у Львові у 2025 році. Джерело: Львівська національна філармоніяТвір дуже швидко потрапив під цензуру: влада вимагала переписати лібрето російською мовою замість української, а центральною темою зробити класову боротьбу… Опера зникла з репертуару. Вдруге «Золотий обруч» поставили аж у 1970 році у Львові, але в скороченому варіанті. У жовтні 2022 року оперу знову можна було побачити в оригінальній версії, її показали по всьому світу на знак підтримки України. У 2025 році твір поставила Львівська національна опера. Сьогодні, як і в минулому, мистецтво та боротьба проти автократії тісно переплітаються.В Україні та за її межами твори Лятошинського все частіше виконують і слухають (усі його симфонії були записані у виконанні Національного оркестру України під керівництвом Теодора Кучара у 1994 році, а потім під керівництвом Володимира Сиренка у 2013 році). Нещодавно у Національній філармонії Києва піаніст Максим Шадко виконав «Слов’янський концерт для фортепіано з оркестром», ор. 54, разом із Національним симфонічним оркестром України та «Камерата-Київ» під керівництвом Кері-Лінн Вілсон (концерт було знято на відео та трансльовано телеканалом Аrtе).Важливо пам’ятати: на думку Лятошинського, передача знань і навчання мають майже таке саме значення, як і творчість. Усе життя він не припиняв викладати. Усі його учні пам’ятають той незмінний портфель, наповнений нотами та лісовими горіхами, якими професор частував білок. У його класах навчалися композитори Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко та Іван Карабиць.Та й сама виставка, що нині відбувається в «Українському домі», задумана в тому ж ключі — щоб передати пам’ять про композитора та повернути його творам життя.