Український тиждень

Після апології села як осердя української культури в ХІХ столітті і спроб вийти за межі асоціативної пари «українське — сільське» у ХХ столітті, сьогодні настає час виважених оцінок ролі села як простору творення народного мистецтва.
Цьому сприяє низка культурних проєктів у різних галузях.
У Музеї Гончара триває виставка «Іванів Ковчег» про феномен приватного хатнього музею Івана Гончара, де знаходили опору дисиденти, інтелектуали й митці. Радянська ідеологія цілеспрямовано зводила народну культуру до застарілості та шароварництва. Натомість Гончар здійснив радикальну деконструкцію цього упередження, збираючи артефакти, що творили осереддя живої естетики та духовної свободи. Народний рушник, плахта чи хатня ікона в цьому просторі переставали бути лише речами селянського побуту і перетворювалися на елементи суверенної системи цінностей і втілення національної пам’яті в умовах тоталітарного тиску. На виставці можна побачити великі фотографії з приватного хатнього музею Івана Гончара з окремими експонатами, а разом з тим —  самі ці експонати, сорочки, рушники, Мамаї… Ось вони — з їхньою шаленою енергетикою, завдяки ним розвивали надивленість у народній культурі різні покоління, від Василя Стуса до Оксани Забужко. Довершують задум відгуки цих-таки видатних відвідувачів приватного музею Івана Гончара. У країні, де не могло бути нічого ані приватного, ані національного, відвага й послідовність творця колекції вражають.
Виставку можна відвідати кілька разів, адже музей планує сім тематичних експозицій про окремі пласти спадщини з колекції Івана Гончара, які змінюватимуться що два тижні: «Простір свободи», «Спротив. Творчість», «Дух Мамая», «Правда і кривда. Історія», «Виміри буття. Рушник», «З роду в рід оберіг. Плахта», «Хата-небеса. Ікона».








Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Ще один простір, що занурює в сільську естетику, — це скансени. Найбільші — Музей просто неба в Пирогові та Шевченків гай у Львові — постали в застійних сімдесятих і відтоді відбули значну трансформацію і в експозиції, і в розумінні своєї місії, і в репертуарі заходів. На Великдень 1988 року молодіжне Товариство Лева вперше після радянської заборони почало відроджувати гаївки у саме львівському музеї просто неба. Пирогів відомий Святом хліба, приуроченим до жнив. А 5–6 вересня київський скансен запрошує на Енеїда-фест. За анонсом, «територія Музею просто неба перетвориться на живий всесвіт Котляревського: добу козацької звитяги та барокового шику». У програмі — театралізовані виступи, екскурси в ранньомодерну гастрономію, народні ремесла, музичні виступи, дитячі інтерактиви і дорослий лекторій. Прикметним є наголос організаторів на поєднанні народної і високої культури, які дійсно гармонійно співіснували в ранньомодерну добу.
Читайте також: Пирогів: концентрований національний пейзаж
Окрім національних скансенів, з’явилося чимало менших етнографічних музеїв зусиллями окремих поціновувачів народної культури. Скажімо, в селі Нові Петрівці діє невеликий етнографічний музей «Хутір Савки» з двома автентичними поліськими садибами ХVІІІ і ХІХ століть. Господиня, пані Оля, розповідає, як її чоловік Леонід Шилов розпочав цю сімейну справу в далекому 2003 році, ще до того, як народне стало брендом. Хата 1786 року (дата зведення традиційно вирізьблена на сволоці) стоїть на своєму місці, а другу хату 1854 року побудови перевезли з Коростенського району. Приватний музей засновник назвав на честь свого діда Сави, проте його речей збереглося небагато, більшість купували, формуючи колекцію. Нині господиня гостинно зустрічає відвідувачів, розповідає про перших гостей і показує, як пряли нитку, як працює ткацький верстат, як шили чоботи, як молотили снопи…
«Хутір Савки» розташований за два кілометри від Межигір’я — і про нього відомо значно менше, попри понад двадцятилітню історію. Це сусідство справляє враження іронічного жарту історії: поруч із кітчевою резиденцією із золотим унітазом тихо робить свою роботу родина, що заснувала сімейну справу зі збереження родової пам’яті, народної культури і національної спадщини.






Ще один вимір, що дає голос українському селу, — це етнографічні експедиції, зосібна ті, що оприлюднюють свої знахідки в популярних форматах. Проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини «ЕГЕ fіlms» викладає на своєму каналі двогодинні подкасти з бабусями і дідусями з різних регіонів України, які розповідають про своє життя в буремному ХХ столітті, про культуру свого села, про те, як що називалося, в які ігри бавилися діти, яких співали пісень.

Часом записи голосів бабусь набувають і книжкової форми, як у випадку видання «Баби-онучки» від Сrеаtіvе Wоmеn Рublіshіng. Це збірка, написана говірками з різних куточків України, у якій 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь.

Ми спостерігаємо важливу культурну трансформацію: село перестає бути синонімом несмаку, знайомого за естетикою кліпів 2000-х (за дивним збігом обставин у 2004 році вийшли два «хіти», які крутили по телебаченню: «Сало» Михайла Поплавського і «А ми удвох» у виконанні Дмитра Гордона та Валерія Леонтьєва; тоді ще, здається, не було вислову «кров з очей», але він би пасував. А ще ж були огидні мюзикли з російською естрадою в головних ролях — «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок»…).
Втішно і справедливо, що широкий спектр сучасних ініціатив повертає українській народній культурі суб’єктність і глибину. Адже це те саме джерело енергії, з якого на початку ХХ століття черпав натхнення український авангард, знаходячи в селянському побуті чисту форму, колористичний вибух і надзвичайну естетичну силу. Врешті-решт, село постає тим, чим воно завжди й було підспудно — живим джерелом нашої візуальної та духовної самобутності, яке нарешті оцінене належно і без зверхності.