Український тиждень

Нещодавно авторитетне наукове видання Nеw Sсіеntіst присвятило масштабний аналітичний матеріал тому, як Україна через виклики війни перетворилася на світового лідера у сфері створення та встановлення високотехнологічних протезів. У статті Метью Спаркс пише про те, що війна в Україні спричинила масштабне зростання кількості ампутацій і водночас змусила країну швидко розвивати технології протезування. На відміну від радянського періоду, коли пораненим військовим фактично пропонували примітивні засоби пересування, сьогодні в Україні формується ціла система сучасної допомоги людям, які втратили кінцівки.
Під час війни СРСР в Афганістані у 1980-х багато українців проходили військову службу й поверталися з важкими пораненнями. Тодішня радянська система не могла запропонувати їм якісних протезів. За словами колишньої радниці українського уряду Антоніни Кумки, деяким ветеранам доводилося пересуватися на дерев’яних дошках із колесами. Сьогодні ситуація принципово інша.
Точну кількість українців, які втратили кінцівки, встановити складно. У ЗМІ часто фігурує цифра до 100 тис. ампутацій, однак, за даними Кумки, яка має доступ до офіційної статистики, реальна кількість становить близько 24 100 випадків за період від початку 2021-го до кінця 2025 року. Навіть ця цифра є надзвичайно високою. Для порівняння, у Великій Британії впродовж шести років Другої світової війни кінцівки втратили близько 12 тис. військовослужбовців, а під час шістнадцяти років воєнних дій в Іраку й Афганістані ампутації перенесли близько 1705 американських військових.
Сучасна війна створює особливо складні випадки. Через активне використання безпілотників евакуація поранених із так званої «зони ураження» часто надзвичайно небезпечна. Деякі військові змушені тривалий час залишатися на передовій із турнікетами. Працівник Рrоtеz Fоundаtіоn Яків Градінар розповів про пацієнта, який провів із турнікетом 60 днів. Такі засоби рятують життя, але тривале перекриття кровотоку може призводити до відмирання тканин і, зрештою, до ще одної ампутації.
Важливу роль у розвитку галузі відіграє державне фінансування. До повномасштабного вторгнення уряд компенсував близько 700 доларів за одну кінцівку. Нині військовослужбовець може отримати до 100 тис. доларів на кожну втрачену кінцівку та самостійно обрати протез в Україні або за кордоном. Якщо пристрій зношується через два-п’ять років, виплату можна отримати повторно. Для цивільних діють схожі механізми, хоча фінансування є меншим.
Ці кошти сприяли появі нових клінік, лабораторій і технологічних компаній. Серед них — Еsреr, яка створила роботизовану руку з шістьма двигунами та сенсорами. Приблизно 60% з її майже 250 компонентів виробляють в Україні. Протез водостійкий, здатний підіймати до 35 кілограмів і має модульну конструкцію, завдяки чому його можна ремонтувати без відправлення до сервісного центру. Понад 600 військових уже отримали Еsреr Наnd, а понад 50 із них повернулися на фронт.
В Україні також працюють Аllbіоnісs, яка створює електронні руки за допомогою 3D-друку (вони працюють до двох днів на одному заряді та синхронізуються зі спеціальним додатком для навчання користувача), та Sylа, що розробляє протези коліна зі штучним інтелектом, в яких ШІ забезпечує інтуїтивне керування, дозволяючи ходити зі швидкістю до 10 км/год і тримає заряд добу. Водночас діють великі реабілітаційні центри, зокрема Suреrhumаns Сеntеr.
Однак стрімкий розвиток галузі має і проблеми. Деякі клініки, за словами експертів, більше зосереджуються на рекламі, кількості пацієнтів і прибутках, ніж на якості допомоги. Є випадки, коли людям встановлюють дешевші пристрої, хоча заявляють про дорожчі, або одночасно залучають міжнародні пожертви й державні компенсації. Окреме занепокоєння викликає використання українських пацієнтів для випробування недостатньо перевірених технологій, які в інших країнах могли б не пройти етичного контролю.
Ще однією серйозною проблемою залишається нестача кваліфікованих фахівців. Людині після ампутації в середньому потрібно близько дев’яти візитів до медзакладу лише впродовж першого року — для підбору протеза, фізіотерапії та психологічної підтримки. Через зміни форми й об’єму кінцівки в процесі загоєння пацієнту іноді потрібно кілька протезів уже в перший рік. Надалі їх доводиться замінювати кожні два-п’ять років, тому йдеться фактично про довічну систему догляду.
Український досвід показує, що війна може прискорити розвиток технологічних галузей. Як і у випадку з безпілотниками, країна поступово створює власні рішення та здобуває міжнародний досвід. Проте повернення людей до повноцінного життя залежить не лише від якості протезів. Українські міста також мають стати доступнішими для людей з інвалідністю. Молоді ветерани вже активно привертають увагу до проблеми, перевіряючи доступність вулиць, кафе та громадських просторів. Під час майбутньої відбудови України принцип безбар’єрності, безперечно, має стати одним із ключових. Саме комплексна реабілітація, доступне міське середовище та довготривала підтримка дають змогу перейти від простого встановлення протеза до повноцінної адаптації людини до нового життя.