Український тиждень

Буде, як із багатьма нашими гуманітарними проєктами: його реалізують, сподіваюся, вдало реалізують, зі щирістю, розумінням, смаком. А потім він стане звичною частиною ментального ландшафту: для когось святинею, для когось рутиною — оцього я й боюся. Український пантеон заслуговує на кращу долю.
Усі, хто більш-менш у темі, пам’ятають етапи просування ідеї Пантеону — від майже недосяжної мрії Грушевського до ініціатив нинішніх активістів, різних кіл погодження й узгодження (зокрема, й розведення проєктів власне пантеону і військового кладовища) і нарешті президентського червневого законопроєкту. Залишилося домовитися, чиї сам тлінні останки представлятимуть історію українського героїзму й креативу. Зокрема, чи має спочивати в храмі пам’яті Василь Кук разом зі, скажімо, Миколою Скрипником? І як їм там лежатиметься поруч один з одним?
Стоп-стоп! Ми кажемо: «у храмі»? Тут якраз час повернутися до етимології. Πάνθειον, як відомо, грецькою дослівно означає «всі боги». У ІІ столітті н.е. у Римі спорудили язичницький храм на честь не одного якогось античного бога, а всіх разом: Юпітера, Юнони, Феба, Мінерви, Венери, Нептуна, Діани, Вулкана тощо. На той момент проєкт мав цілком конкретну політичну мету: просувати ідею божественної природи постаті імператора, усього лише. Ідею підхопив аж у кінці ХVІІІ століття французький Конвент (уряд): у щойно збудованому храмі св. Женев’єви розмістили могили видатних співвітчизників: Вольтера, Руссо (який взагалі-то був швейцарцем) і кількох діячів Французької революції, яких зараз, за винятком Марата, ніхто не згадає. За цим рішенням теж читалася цілком зрозумілий сучасникам контекст: керівники революції по черзі намагалися принципово замістити християнство щойно сконструйованими культом «Розуму» та культом «Верховної Істоти», ініціатива не прижилася, храм повернули Церкві й наступне поховання відбулося там через п’ятдесят років. Словом, тут присутня відчутна язичницька підбивка, волелюбні французи можуть собі дозволити.
А ми? Я не кажу про рештки язичницьких звичаїв у нашому повсякденному побуті, вони є й їх варто зберігати, бо це частина колективної тяглості. А от феномен офіціозних пам’ятників у кожному місті й кожному селі… Зовсім донедавна це були пам’ятники Владіміру Лєніну й Невідомому солдату. Тепер місце Лєніна міцно посів Тарас Григорович, і він часто-густо не просто ситуативно займає місце комуністичного ідола, а й стає його функціональним заступником. Але згадаймо: європейський, а згодом і американський монумент тому чи іншому визначному діячеві — прямий нащадок античних статуй богів, я про це говорив і не втомлююся повторювати. Італійці доби Ренесансу почали наслідувати своїх безпосередніх предків-римлян і встановлювати фігури своїх князів і полководців у бронзі та камені, уже не прирівнюючи їх до богів, але не без натяку, який сучасниками зчитувався. З ХVІІ-ХVІІІ століття ця мода розповсюдилася по всій Європі, включно з Російською імперією, й античний слід десь заховався. А далі на «одній шостій» відбулася чергова цікава трансформація: замість забороненої релігії більшовики впровадили квазірелігійний культ, і «монументальна пропаганда» (автори В. Лєнін – А. Луначарскій – І. Сталін) стала її невід’ємною частиною.
Доведеться комусь нагадати, що в діяльності Комуністичної партії було так багато релігійних практик, що не гріх назвати КПРС церквою вірних. Справді, складна процедура прийому до партії (хрещення), виключення з партії (анафема), періодичні партійні збори (літургія), пленуми (синод), з’їзди (собор). Воно й не дивно, бо, крім Сталіна, у верхівці більшовиків було чимало колишніх семінаристів: Мікоян, Подвойскій, Сємашко, Шаумян, той же Луначарскій (ні, в семінарії не вчився, але замолоду був близький до церкви). Регулярні урочисті концерти на сцені — у клубах, концертних залах, театрах — нагадували містерії зі своїм чітким сценарієм, а на відкритому повітрі, зазвичай біля відповідного монумента — хресну ходу. І сьогодні, хай мене проклинає спільнота нинішніх вірних, те, що відбувається з пам’ятниками, дуже нагадує поведінку язичників, які скинули ворожих ідолів для того, щоби встановити своїх. До пам’ятника Кобзарю в Києві навпроти Червоного корпуса в мене особливе ставлення, бо я ще в університеті дізнався, що в певні дні класти до нього квіти небезпечно для кар’єри: виженуть. У совітські часи сам факт шанування Шевченка майже (ну майже!) автоматично означав певну політичну ненадійність, яку слід було компенсувати додатковими демонстраціями лояльності. А в наші часи ніщо й ніхто не заважає прийти в святковий день разом із організованою заздалегідь публікою, покласти вінок, послухати тріо бандуристок з інструментами, які мають мало спільного з автентичною бандурою, послухати «народних» пісень, які є новотворами межі ХІХ і ХХ століть, помилуватися синьо-жовтими стрічками і штучними квітами, просякнутися урочистим пафосом моменту… Така собі недільна месса… Поклоніння…
Виявляється, шанувати вимагає певного вміння, культури поведінки й відчуттів, так само, як і молитися. Адепти церкви Лєніна поклонялися його статуям, бо можливість і вміння молитися в них забрали. А для решти світу це не проблема. Християни здавна ховали діячів, яким вони були вдячні, в церквах. Що більше шанували, то почесніша церква. Вестмінстерське абатство у Лондоні, собор святого Петра в Римі, собор святого Віта у Празі. Я був у Варшаві в соборі св. Івана Хрестителя й був ошелешений, побачивши південну стіну, всуціль уставлену могильними дошками й скульптурами, тут були Станіслав Понятовський, Іґнацій Падеревський, Генрік Сенкевич, Кшиштоф Пендерецький, Юзеф Пілсудський, Роман Дмовський (до речі!). Згодом я з’ясував, що Пілсудський спочиває у краківському Вавелі, а Дмовський взагалі в родинному склепі, а тут у св. Яні лише кенотафи — символічні могильні пам’ятники, цілком поширена католицька традиція. Звідси й сенс усієї процедури: ти не приходиш до храму молитися своєму кумирові, ти приходиш молитися Богові за свого улюбленого героя.
Ми справді потребуємо спільних героїв, тільки не знаємо, як із ними поводитися. Доведеться неодмінно виховати в собі той стан поваги, який не обов’язково несе в собі істеричне піднесення. Шанування не означає автоматично містичне перечування чи оплакування. Пам’ятати — це всього лише усвідомлювати відповідну постать частиною свого світогляду й емоційного досвіду. А ще вдячність. Не більше, але й не менше. Пам’ять не треба плутати з болем. Для цього вся атмосфера майбутнього або гіпотетичного закладу має бути протилежною тому, що уявляють собі вихованці літургій біля монумента. Це інтелектуальне та емоційне зусилля з боку кожного, буквально кожного відвідувача з метою відчути Україну як спільноту.
Мені на думку відразу спадає книга Олексія Сокирка «Творці історії», яка торік вийшла у видавництві «Темпора». Кількадесят діячів цивілізаційного масштабу, які доклалися до формування, свідомого чи несвідомого, української ідентичності. Починаючи від княгині Ольги й закінчуючи Павлом Скоропадським, вочевидь передбачається другий том, і це буде найцікавіше, враховуючи сьогоднішній контекст. Серед іншого належить визначитися із сакраментальним питанням: чи означає поховання під одним дахом діячів, які за життя були смертельними ворогами, знак майбутнє примирення? Чи готові ми визнати, що не всі наші спільні предки однаково мали рацію, будучи при цьому нашими предками?
Ясна річ, що сьогодні говорити про толерантність, примирення, визнання чужих помилок та ілюзій ще зарано. Надто вже все на волосині. Але якщо все-таки дійдуть руки до цього проєкту, якщо знайдуться для нього кошти поруч із грошима на дрони-перехоплювачі та крилаті ракети, принаймні слід наполягти, щоби це стало місцем єднання, а не казенного збудження, думання та підбивання попередніх підсумків, а не формального замилування минулим. Колективна свідомість і без того складається з міфів і легенд, протиставити цьому можна лише знання. Пантеон — для того, щоби згадувати й дізнаватися. А кому кортить помолитися — он поруч церква.