Український тиждень

Валентина Зусько — народна майстриня НСМНМУ, дослідниця та носійка традиції вишивки Любешівщини, що на Волині. Розпочавши з відновлення власної родинної спадщини та вишивки своєї бабусі, вона взялася за ширшу справу — відродження традицій цілого краю. Досліджена нею техніка «ретязь за контурами малюнка» увійшла до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині, а відтворений нею традиційний костюм у 2025 році визнали найкращим на конкурсі в етнопарку «Ладомирія». У 2026-му роботу Валентини Зусько відзначили спеціальною нагородою «За унікальність».
В інтерв’ю Тижню Валентина Зусько розповідає про родинну пам’ять, автентичність і відродження локальної традиції.

— Валентино, якщо повернутися до початку: хто у вашій родині навчив вас дивитися на вишивку не просто як на рукоділля, а як на частину пам’яті?
— Ніхто. Вишивка просто була в хатах на іконах, на рамках, на Різдво й Паску під хліб, підризники на ліжках. Це була повсякденна норма інтерʼєру й традицій. Ми не дивились на це як частину памʼяті.
— Якою ви пам’ятаєте свою бабусю Анастасію? Вишивка була в її житті щоденною справою, святковим заняттям чи чимось більшим?
— За моєї пам’яті баба ніколи не вишивала при мені. І в нас говорять саме «баба». Помʼякшувальних форм слова не використовували ніколи.
— У вас збереглися фотографії вашої бабусі та інших жінок Любешівщини 1950-х років. Що ви сьогодні бачите на цих світлинах такого, чого не помічали б без досвіду дослідниці?
— Поставу, одяг, аксесуари, зачіски, вінки… Потім, вдивляючись більше, — традиції й обряди, розміщення малюнків на вишивці. Особливо звертаю увагу на те, чого вже не можу знайти в експедиціях, а чую лише з розповідей. Хочеться знайти й фотопідтвердження слів.
— Коли ви зрозуміли, що за старою сорочкою чи фотографією стоїть ціла історія, яку потрібно відновити?
— Коли побачила речі з Любешівщини в продажі в інтернеті. Будь-які спроби з’ясувати, кому вони належали, виявилися марними. Зазвичай продавці цього не фіксують і не діляться такою інформацією. Другим випадком була фотографія весілля з села Вʼязівне, на якій були присутні майже всі родини села. Наречена ще проживає в цьому селі, а всіх гостей на фото, в тому числі й нареченого, вже немає з нами. Всі одягнені в народні строї. Кожна пара на світлині — це історія роду, їхнього життя, родинні звʼязки, де проживали, як дружили родинами. Це дуже цікаво.
— Якби вам дали стару сорочку без жодних підписів, за якими ознаками ви могли б визначити, що вона походить саме з Любешівщини чи Волині?
— Основна ознака — це погрудна вишивка, в парі з маніжкою (планкою) візуально схожа на хрест. Комірець — виложистий або стійка. Усі сорочки виключно з комірами. Широка смуга підуставкового узору, а під нею нижче — три букети. Це основні ознаки, проте не всі сорочки мають однакове розміщення узору. Також кольори ниток, форма квітів тощо.
— Що в традиційній вишивці рідного краю сьогодні найважче зберегти: техніку, орнамент, матеріали чи саме знання про те, як і для чого це створювали?
— Орнаменти — це найважливіше. Кожна сорочка унікальна і в єдиному виконанні. Це саме стосується й хустин, фартухів, рушників. З техніками вишивки вже простіше, а от з тканням дуже складна ситуація. Також важливо знати як і для чого використовували ту чи іншу річ і яку саме вона мала локальну назву. Нещодавно записала, що святкову жилетку в селах Вʼязівне, Проходи, Великий Курінь називали «кітле(и)ця». Також в селі Залаззя наречена мала дві спідниці й два фартухи на два дні весілля. Червону — на перший день, білу — на другий. Вони мали нашиті стрічки або аплікації.
Ганна Любежаніна (у центрі) з двома дівчатами із села Проходи, В’язівне, Камінь-Каширщина, 1953 рік. Фото Валентина Зусько віднайшла у доньки Ганни Василівни. Імена дівчат по краях поки невідомі.
Також поки не можу знайти оригіналу весільного вінка, щоб побачити матеріал і форму квітів, хоча дослідила, що одна й та ж майстриня виготовляла і вінок і весільні ікони, в середині яких були паперові квіти. Саме в іконах бачу ці старі (1950–1990 років) ручної роботи квіти з паперу. Форму й матеріали також важливо бачити. Без цього фактично неможливо створити реконструкцію речі.
— Ви дослідили техніку «ретязь за контурами малюнка». Що стало для вас доказом, що це не просто особливий спосіб вишивання, а локальна традиція Любешівської громади?
— Масовість цього шва в старих вишитих речах Любешівщини. Фактично в кожному селі хоча б в одній хаті я знаходила речі, вишиті цією технікою. Складність дослідження полягала в тому, що цей шов не має локальної назви — називають просто «гладь». А є три основні художні шви, якими вишивали на Любешівщині. Гладь «в прикріп» — локальна назва «гладь піріколяна»(переколена, тобто має кріпку на стібку). Двобічна гладь (має різні види прокладання нитки) — локальна назва «гладь на два боки». А от назви «ретязя за контурами малюнка» немає. Але їх не розрізняють, а називають просто «гладь». Це на початку дуже збиває зі шляху і заплутує. Також в експедиціях записую, що жінки вміли, знають і так вишивали та дехто ще вишиває, але цю техніку вони називають «гладь». Щаслива, що вдалось дослідити.
— Скільки роботи стоїть за тим, щоб не просто описати, а офіційно внести віднайдену техніку до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині?
— Це дуже тривалий, великий і матеріально затратний обʼєм роботи. Найскладніше було знайти носіїв, бо ж, як вище писала, майстрині називали шов узагальненою назвою. Завдяки Центру культури Любешівщини все вдалось. Але спочатку було дослідження старих вишитих речей, їхніх орнаментів і швів, якими вони вишиті. Саме тоді я й зрозуміла: «ретязь за контурами» — це особливість Любешівщини, і цю техніку, як і малюнки, які малювали для вишивання «ретязем по контуру», варто зберегти для майбутніх поколінь.
— Чи траплялося під час досліджень, що одна знайдена річ, фотографія чи розповідь повністю змінила ваше попереднє уявлення про місцеву вишивку?
— Це було п’ять рушників з однієї хати, й три з них вишиті різними швами гладі. Їх я передала до Музею Івана Гончара у Києві, а вони описали, що гладь «в прикріп» і «ретязь за контурами» — це просто гладь. Тоді я почала писати їм із проханням повторного перегляду, бо ж я бачила, що шви різні. Ця історія забрала майже рік часу.
Також згадую про «кітлицю». Записала аудіо в експедиції про святковий одяг і чую: «Нарадила кітлицю да пушла на музики». Перепитую — і так, далі цитата: «Камізельку з чого-нибудь шили, а кітлиця хороша, розшита лєнтами».
«Севрето» — це вид ткання, який був дуже поширений на Любешівщині. Віднайти локальну назву — справжнє щастя. Багато розповідають як ткали, а от показати ніхто поки не згодився. Позабували люди.
— Чи є річ або фотографія, знайдена вами за останні роки, яку ви назвали б своєю найважливішою знахідкою?
— Наразі це новий тканий килим і колекція з 12 весільних тканих вишитих севретяних рушників однієї нареченої. Унікальна знахідка, ще й з історією майстрині.
Також старі фотографії весілля — не лише з великими вінками наречених, а й із паперовими шитими шапками дружби й підкоровайшика. Мені надіслали на опрацювання світлину з весілля, де дружба в шапці «капчук» і з нагайкою. Єдина поки така. За нею послідувало ціле дослідження й описи, з чого шили, для чого й для кого, яка суть використання й звичаю носіння цієї шапки на весіллі.




— У 2025 році ваш відтворений автентичний костюм визнали найкращим. Що потрібно знати й уміти, щоб сьогодні відтворити костюм так, аби він був справді автентичним, а не просто стилізацією під минуле?
— По-перше, знати, з яких елементів складається костюм (стрій). Якими техніками вишито, якими нитками, на якій тканині та якими швами зшито. Якщо відтворення йде по світлині — які кольори ниток поширені локально в селі. Максимально зібрати описи свідків і, по можливості, фото подібних за описом речей. Мені було і простіше, й складно водночас. Я мала оригінал на опрацювання — це дуже спрощує роботу. Проблема в тому, що це була перша річ, яку я вишивала гладдю. Але, оцінюючи результат, точно можу сказати, що все вдалось якнайкраще.







— Чого ви категорично не дозволяєте собі додавати від себе, коли реконструюєте старий костюм?
— Я не реконструюю старі речі. Максимум — це відіпрати забруднення, але й це може бути проблемою, бо може «тікати» колір ниток/тканини. Старі пошкоджені речі зберігаю, як отримала — без втручань.
— Ви створюєте власні схеми для вишивання. Де для вас межа між збереженням народної спадщини й авторською творчістю?
— Коли за основу беру орнамент і, орієнтуючись на особливості розміщення малюнків, створюю схему, — це авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли ж річ пошкоджена з частково чи повністю втраченим узором (його частинами), і я фактично інтуїтивно малюю частини орнаменту — це також авторська схема за мотивами народних малюнків.
Коли можу замалювати з збереженої речі орнамент без будь-яких змін, маю цю річ на опрацювання фізичну (не по світлині), можу зберегти розмір кожної квітки/листка без змін — я авторка цифрової опрацьованої схеми речі, в орнаменту якої є автор і вишивальниця. Це можуть бути дві різні особи, а третя — колекціонер. А от власник авторських прав на давній малюнок, якщо, наприклад, сорочка не в статусі національного надбання чи офіційно не визнана сирітським твором, — ще інша особа. Оформлена в документ схема — це моя розробка, авторкою якої є я. Тут важливо розуміти різницю. Я не претендую на авторство орнаменту, а от його цифрового оформлення — так.
Валентина Зусько на Конкурсі з відтворення традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія», 6 вересня 2026 року. Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
— Ваші схеми захищені авторським правом. Чому для майстрині, яка працює з народною традицією, важливе питання авторства?
— Згідно з Законом України «Про авторське право й суміжні права», всі твори автора захищає закон з моменту їх створення. Мені не потрібне додаткове документальне підтвердження, як-от «Сертифікат на твір». Достатньо метаданих, посилань на першоджерело публікації (дата/час) тощо. Також я їжджу в експедиції, записую аудіо, відео, роблю світлини автентики й записи свідків, з якими працюю, — усе це інтелектуальна власність.
Мої описи, світлини та відео до публікацій у соцмережах — результат моєї праці й досліджень, тож це також інтелектуальна власність. Я також є однією з шести випускниць ІР Асаdеmіс курсу «Роль інтелектуальної власності в збережені коду нації».
Дуже важливо поважати роботу авторів, зазначати їхні імена та всю відому інформацію про них, адже за цим — роки праці й досвіду. Вкрай некоректно брати чужі відео, текст, світлини, схеми й публікувати від свого імені — це порушення авторських прав. В наш час більше свідомих людей, і про це говорять частіше. Хоча після перемоги на конкурсі на найкращий відтворений стрій 2025 року, коли я опублікувала, що схеми захищено сертифікатами авторських прав — на мене вилили купу негативу. Здебільшого це недалекі люди, які не відрізняють патент від сертифіката авторських прав і не знають, коли річ переходить у статус національного надбання.
— Ви вкладаєте власні ресурси у збереження цієї спадщини, створили свій бренд. Що спонукає вас займатися цим далі, навіть коли така робота потребує значно більше часу й сил, ніж може повернути?
— Історія памʼятає імена. Деякі несправедливо забуті. Хтось має це робити. Якщо це можу робити я, то робитиму.
— Чи не існує небезпеки, що, популяризуючи традиційну вишивку, ми водночас перетворимо її на красивий декоративний бренд і втратимо її справжній зміст?
— Так, у тих, хто бездумно женеться за хайпом і тимчасовим прибутком. Усе-таки традиційна вишивка — це саме про традиції. Вона може стати красивим декоративним брендом при свідомому підході до її використання зі збереженням розуміння змісту.
— Якщо через сто років хтось відкриє ваші дослідження, фотографії та відтворені костюми, що ви хотіли б, щоб ця людина зрозуміла про жінок Любешівщини та їхню вишивку?
— Про таке я не думаю. Моя мета — зберегти їх, частково зі своїм почерком, щоб через 100 років нащадки людей з Любешівщини, які хочуть побачити, в яких строях ходили їхні прапра-, змогли мати таку можливість. А за бажання — і відтворити. Це важливо для мене.
Валентина Зусько — переможниця Конкурсу по відтворенню традиційних костюмів у етнопарку «Ладомирія» у 2025 році. На фото Володимир Щибря, етнолог, член журі та Володимир Дзьобак, голова ГО «Центр дослідження та відродження Волині». Фото: архів етнопарку «Ладомирія»
Під час запису інтервʼю для Тижня Валентина Зусько вкотре брала участь у Конкурсі традиційного костюма в етнопарку «Ладомирія». Цьогоріч вона отримала спеціальну відзнаку «За унікальність».
Валентина презентувала весільний стрій, створений на основі народних малюнків з с. Заріка (сорочка, фартух і хустина), с. Великий Курінь — відтворений вінок за світлиною, кітлиця та спідниця — з описів, записаних під час експедиції в с. В’язівне. Доповнила образ намистом з власної колекції: лускавки, молитковки та коралі. Також використала плетену волинську крайку у виконанні Тетяни Климчук.