Український тиждень

У червні разом із письменницею Ольгою Купріян ми поїхали у два села Миколаївської області — Новогригорівку та Заводське. Там, у «Вуликах» від SаvЕD — освітніх просторах для дітей, чиї школи зруйнувала або назавжди змінила війна, — Ольга говорила зі школярами про письменництво, книжки й історії, які варто розповідати. Тут діти сміялись з оповідок про бобрів, сперечались про раків у сусідньому Ракові та прикрашали вуха черешнями замість сережок. А потім так само просто розповідали про знищену школу, втечу з села і страх, який не мав би жити в дитинстві.

«Швидка освітня допомога»

Вулик у ЗаводськомуВи знали, що найсолодші черешні — саме ті, які з плодоніжкою? Ця істина в Новогригорівці відома навіть семирічкам. Тому тареля з товстобокими налитими ягодами «з паличками» розлітається приблизно за три з четвертинкою хвилини. Ми сидимо за довгим столом, який складається зі зсунутих докупи чотирьох парт. Кілька третьо-, п’яти- та навіть першокласників у яскравих маєчках і вже навіть із несміливою червневою засмагою гучно обговорюють свої нагороди за художній конкурс та відкриття ярмарку в центрі села. Що може змусити дітей зібратись у школі на початку таких очікуваних літніх канікул? Відповідаю: вулики. Точніше, «Вулики» — освітні центри від благодійного фонду SаvЕD. Це локації, де діти можуть навчатися та бачитися наживо, навіть якщо їхня школа знищена або не може повноцінно працювати через близькість до фронту.«Вулики» дають дітям чи не найважливіше в умовах війни — можливість зустрічатися, спілкуватися з друзями та поступово повертатися до нормального життя після тривалого онлайн-навчання. Ці центри функціонують як своєрідна «швидка освітня допомога» для постраждалих громад. Простір забезпечено всім необхідним для комфортного перебування дітей і вчителів. Тут є нові зручні парти, доступ до сучасної техніки, створено інклюзивні умови і, з важливого — добре облаштовано укриття. Через брак уцілілих будівель такі локації часто відкривають у вже наявних приміщеннях — наприклад, розділяючи простір на різних поверхах із місцевою поліклінікою чи дитячим садком. Або в ліцеї й амбулаторії, як у Новогригорівці та Заводському, де побували ми.

Миколаїв через вікно

6:20. На сонному пероні снують десятки людей, обвішані, наче ялинки, валізами й валізками, рюкзаками та сумочками. Під дебелою вивіскою «Миколаїв» бачу усміхнену білявку в етнодомівській вишиванці «Будинок “Слово”». Ольга Купріян — українська письменниця, літературна критикиня та літературознавиця. Вона привітно усміхається на моє львівське вітання.— Та можна без «пані» — просто Оля.Черешневі сережки (Новогригорівка)Але подумки до її імені я вперто додаю «пані»: є щось легке й водночас вишукане у її поставі, у сережках-феєчках, у м’якому усміхові.На майже порожній автостоянці на нас чекає Олексій — невисокий, дещо втомлений на вигляд чоловік за 50, який має відвезти нас до «Вуликів».— Я на суржику разгаварюю, то вже вибачайте, — доки вмощуємось у середніх літ «Тойоту», водій занурює нас у місцевий колорит. — Я мєсний, прожив тут всю жизнь. Думав в Київ поїхати: предлагали роботу, бронь. Але яке. Тут вся моя жизнь, друззя, знайомі дороги. Нащо мені кудись їхати.Миколаїв швидко прогортує зелені вулиці у вікні автівки. Ніяк не можу поєднати залиті сонцем простори й обличчя з дрібно побитими стінами багатоповерхівок. Місто — справжній південний воїн: втомлений, зранений, але з високо й сміливо піднятою головою.— Ми з вами щойно весь город проїхали. Попробуйте таке в Києві зробити. Тут швидкість життя інакша, — Олексій хитає головою.Їдемо у Заводське з паном ОлексіємРозповідає: займається ремонтом машин, часто «крутить» щось для військових.— У нас ще нормально. Прилітає, є тривоги. Але нам не звикать. Хіба з водою була біда, «повідкисали» крани (корозія через високий вміст солей у технічній воді, яка єдина була доступною певний час у цьому регіоні, — Авт.). Ну, і світла часто нема, але то таке. А от в Херсоні зараз тяжко. Я туди на своїй зеленій машині би точно не поткнувся, цвєт не цивільний, — Олексій тре сухою рукою мідну шкіру на шиї, — туди руські закидають молодих дроноводів, і ті трєніруються на місцевих жителях.За вікнами справжнє південне літо. Перші дні червня, а частина полів зріло жовтіють і нагинаються під важкуватими колосками. Сподіваюся, що вони не згорять від обстрілів і стануть винагородою працьовитим українським фермерам. А пухнаста ковила! А скільки маків! Густе степове повітря гарячою хвилею пробирається під шкіру крізь прочинені вікна. Південь лишається собою, нам — хіба підкорятись і знімати шари зайвого одягу.

Новогригорівка: рецепти щастя

У «Вулику» в селі Новогригорівка, що за 80 кілометрів на північ від Миколаєва, на нас чекає зграйка «бджоленят». Сидять тихо: хто його зна, як поводитися, коли приїздить справжня письменниця. Збоку під вікном перешіптуються вчителі: кілька з них є наставниками, або, як заведено казати по-вуликівськи — тьюторами для малих. Це ті відповідальні дорослі, які організовують тут процес навчання та розваг: від тренінгів із фінансової грамотності та терапевтичних занять до ліплення з пластиліну та поробок із підручних матеріалів. Щотижня у «Вулику» бувають десятки дітей з Новогригорівки та навколишніх сіл, для яких цей простір стає місцем різностороннього розвитку й соціалізації. Наша поїздка сюди — частина курсу «Музи і мʼязи креативності» письменниць Олі Купріян та Марії Титаренко від фонду SаvЕD. Курс пройшли тьютори з дітьми із 26-х «Вуликів» на прифронтових територіях.Оля Купріян починає з козиря: дістає зі своїх торб оберемок кольорових книг і поруч з ними впевнено ставить на стіл зубате бобреня (з її книги «Боброго ранку! Правдива повістинка із життя бобрів»). Очі присутніх спалахують цікавістю.— Я пишу про дівчаток. І про бобрів. А ще, — Оля легким порухом поправляє білий комірець, розмальований за мотивами однієї з її книг маленькою читачкою, — я, здається, остання людина, яка знає як викликати … ґумову дупу!Не нудний урок (Новогригорівка)З цього моменту авдиторія повністю належить Олі. Говорять про те, що писати книжки — це так само, як робити домашку з математики: важко, але з часом починає виходити. Про те, чим прикликати скелета Васю та солодку корову (краще запастися фантиками від цукерок!). Про те, чи варто писати про кошеня, яке ніколи не знайдется.— Розкажіть мені, коли ви буваєте щасливі? — запитує Оля й уважно слухає кожного і кожну.— Коли їм торт. А особливо пельмені!— Коли скупилась на Теmu бісером.— Коли дивлюсь, як злітають літаки.— Коли спілкуюсь з подружками і мамою.— Коли приходить мир. Коли всі миряться.Потім усі разом — діти, тьютори та ми з Олею — куштуємо налиті соком черешні, тугі й червонобокі, на вигляд як воскові. Дітей лишається з десяток, решта побігли на подію місяця — ярмарок. Вони зі швидкістю світла розбирають черешні «з патичками» і сперечаються між собою, чи є в сусідньому Ракові раки. Більшість схиляються до думки, шо нема: привозні.Робимо з добрий десяток спільних фото, обіймаємось і заскакуємо в зелену «Тойоту», адже на нас чекає ще одна локація.

Заводське: тривога і повітряні кульки

Ці діти бачили більше, ніж мали би, думаю я, поки Макс, світло-русявий уже майже дев’ятикласник (на цьому він наголошує) з «Вулика» проводить мені екскурсію територією.— Це ж не справжня наша школа, ви знаєте? — Макс зупиняється посеред білосніжного коридору і запитально оглядається на мене. — Це амбулаторія. Наша справжня школа була велика, там і молодші, і старші класи вчились. А на початку повномасштабної війни там засіли росіяни. Звідти якраз і почалось все. Потім її розбомбили. Повністю.Заводське — селище, розташоване за кілька десятків кілометрів на схід від Миколаєва. Донедавна воно було знане як «Первомайське», але від 2025 року отримало нову назву на честь цукрового заводу, який був одним з основних місць працевлаштування для кількох сусідніх населених пунктів. У 2022-му окупанти зруйнували основні його потужності. Протягом восьми місяців селище залишалося в зоні бойових дій і частково перебувало під окупацією. Внаслідок обстрілів усі місцеві заклади освіти були пошкоджені чи зруйновані. До лютого 2022 року в громаді мешкало понад 800 дітей, однак уже за рік залишилося всього близько 50.Коли у 2023-му мешканці почали повертатися, фонд SаvЕD створив освітній центр «Вулик» у приміщенні місцевої амбулаторії. Того ж року в підвалі сусіднього житлового будинку облаштували укриття. Згодом кількість дітей у громаді перевищила 200, тож освітній простір вирішили розширити. Для цього відремонтували другий поверх амбулаторії та створили там додаткові навчальні класи загальною площею 670 квадратних метрів.Попереду впевнено крокує подруга Макса і президентка школи Софія. Дівчинка по-господарськи відчиняє двері світлих кімнат «Вулика», легким, майже невидимим порухом ставить на місце неслухняні стільці.Макс і Софія (Заводське)— Мені було дуже страшно, коли ми виїжджали із селища, — Софія на мить замовкає і відводить погляд за вікно. Тоді встає й енергійно тягне за мотузку салатові ролети. Штори ліниво повзуть угору, і кімната враз світліє, ніби жовтий клубок тепла вкочується в неї.Софія задоволено повертається за парту. На ній підліткові, заледве зашнуровані «Венси», смугаста майка, широченні шорти нижче колін, на шиї — намисто з перлів. Те, що зовсім не вписується в образ — спокійний, занадто, як на п’ятнадцять, виважений погляд. Саме Софія вперше запросила Макса на заняття до «Вулика», вона — активна учасниця шкільних і позашкільних заходів у селищі.— Тоді, у двадцять другому, батько зібрав нас і каже: «Ми їдемо». Мама впиралась. Вона плакала, що нас ніхто ніде не жде. Тато таки вмовив. От ми їдемо, їдемо швидко. Майже на окраїні бачимо, що на вишці хтось стоїть і оглядає всіх. Батько помітив це і почав назад здавати. Не знали, чи не почнуть цілитись в нас. Таки розвернулись і поїхали іншою дорогою. І тут батьки кажуть: «Пригніться». Там на перехресті був труп. Я дуже злякалась.Діти показують руйнування селища (Заводське)Салатові, маркерового відтінку ролети — труп на роздоріжжі.Кольорові пуфи — нерозірваний снаряд посеред спортзали.Рожеві й жовті маєчки, черешні на вухах замість сережок — повітряна тривога. Брудно-сірі хвилі диму над селом.Тут обстріли часто, кажуть, летить з обох сторін. За звуками можна визначити, «наші» чи «орки». Але в укриття біжать одразу, натреновані: рядочок дітей та їхніх вчительок мерщій поструменів у сусіднє подвір’я.Очі усміхнені. Очі налякані. Очі допитливі. Очі примружені. Такі дорослі очі дітей, яким треба дитинство, яким і про яких треба писати казки. З якими треба гратись у козаків-розбійників, вчитись малювати гуашшю і просто бути поруч. Саме для цього і створені «Вулики». Підвал, у якому перечікуємо тривогу, стрічає нас привітно. Тут є вчительський стіл, зручні стільці для учнів, ба більше — він весь прикрашений паперовими квітками й серцями, а стеля обвішана кольоровими кульками. Хтось вочевидь хотів принести сюди жменю радості, яку складно знайти в такому місці.Ще однією «садівницею» радості стає Оля — у рожевій в маки сукні, як фея, вона легко привертає увагу маленьких слухачів і слухачок завдяки тесту на «бобрознавство». Здається, більшість дітей тут чудові знавці життєвих справ бобрів, а це не може не тішити. Ще один урок, який письменниця лишає дітям, — історія про те, як вона помилилась із зображенням літака «Мрія» на палітурці однієї зі своїх книг. Малі одразу помічають невідповідність:— «Мрія» має бути більш «пухла» й іншого кольору.Тривога. Сховище (Заводське)— Саме так! — Оля тішиться знаннями її авдиторії. — І знаєте, що найголовніше тут? Помилятись не страшно. Всі помиляються. Наступного разу буде ліпше.Здається, це чудовий урок, який варто почати засвоювати якнайраніше всім нам. Далі говоримо про мрії, про все улюблене, про дитячі ритуали й, звісно ж, про те, як стати справжніми письменниками й письменницями. Не здивуюсь, якщо так трапиться і з кимось із «вуличенят».14:15. Прощаючись, помічаємо в дворі школи дерево, що «цвіте» паперовими ангелами.— Діти зробили. Це ті, кого ми втратили. Тепер — ангелики, а нам тут — нагадування, — вчителька математики, тьюторка пані Світлана відповідає на неозвучене моє запитання.Оля кидає погляд на сіре важке приміщення амбулаторії, залите південним сонцем. Усміхається і міцно обіймає Світлану — трошки довше, ніж воно буває після першої зустрічі.Віє теплий південний вітер. Ангелики змахують крильцями й здіймаються у повітря. Кольорові підписи на їхніх паперових грудях на мить застигають у невагомості, все ще тримаючись мотузками за гілочки вишні. Так, ніби вони ніколи не були чимось виключно земним. Так, ніби ніколи не будуть лише на небі.Репортаж написано в рамках суспільно орієнтованого навчання Школа Журналістики та Комунікацій УКУ.