Український тиждень

Цієї осені Київ живе під масованими ударами ракет і дронів разом із Харковом, Сумами, Одесою, Запоріжжям, Дніпром, Херсоном та іншими містами. Багато хто сприймає це як ознаку того, що Росія перемагає, і нам потрібно виходити на переговори. Але насправді картина діаметрально протилежна. Кремль посилює удари по тилу саме тому, що не може показати переконливого результату на фронті. Найкраще це видно з останньої заяви Путіна.1 жовтня він повідомив, що лише протягом вересня російська армія взяла під контроль 1301 квадратний кілометр української території. Якби це відповідало дійсності, ми мали б говорити про масштабний прорив і глибоку кризу української оборони. Проте нічого подібного на фронті не відбулося. Навпаки, за оцінкою Інституту вивчення війни, у вересні російські війська захопили 175,54 квадратного кілометра, а українські Сили оборони за той самий час повернули 256,35 квадратного кілометра. Отже, чистий баланс місяця становив близько 81 квадратного кілометра на користь України. Тож Путін заявив про рекордне просування саме того місяця, коли територія під російським контролем фактично скоротилася.Різниця між підтвердженими 175 і заявленими 1301 квадратними кілометрами — більш як усемеро, і це вже давно не питання різних методик підрахунку. Аналітики ІSW навіть ужили незвично жорстке для себе формулювання, зазначивши, що такі цифри настільки відірвані від реальності, що межують із галюцинаціями.Сьогодні існують дві картини війни:

перша складається з ракет, вибухів, зруйнованих будинків і переможних доповідей Кремля,друга — з реальної зміни лінії фронту та виконання оперативних завдань.

Коли на другій картині Москві нічого показати, вона намагається зробити першу якомога гучнішою шляхом терору проти цивільного населення.Вереснева заява стала не винятком, а продовженням семантичного хворобливого ряду, який Кремль вибудовує вже кілька місяців. Ще 3 липня Путін заявляв про понад 3000 квадратних кілометрів і 133 населені пункти, нібито захоплені від початку року. В його хворобливій уяві Костянтинівка, де йдуть бої, вже захоплена. А 1 вересня він додав до переліку окупованих міст Святогірськ, який і надалі контролюють наші підрозділи. Навесні Росія справді готувалася до масштабного наступу і мала достатньо людей, техніки та боєприпасів, щоб тиснути одразу на кількох напрямках.На окремих ділянках росіяни дійсно просувалися досить успішно. Проте локальне просування й оперативний прорив — принципово різні речі. І росіянам не вдалося ні обвалити український фронт, ні зруйнувати ключовий оборонний пояс Донеччини. А темпи їхнього просування помітно знизилися порівняно з 2025 роком.У другій половині літа українська армія не лише втримала оборону, а й на окремих напрямках перейшла до результативних контратак. За оцінкою ІSW, станом на 19 вересня від початку 2026 року українські сили звільнили щонайменше 973 квадратні кілометри та 60 населених пунктів, а чистий баланс від березня до кінця вересня склав майже 294 квадратні кілометри на користь України. Росіяни й далі тиснуть на північному сході Харківщини, маневрують біля Оріхова і перетворюють Донбас на щебінь. Але ніщо з цього Путін не може пред’явити як перемогу ні власному суспільству, ні закордонним партнерам, з якими збирається торгуватися.

«Вівальді» як приклад нової війни систем

Одним із найважливіших прикладів цієї зміни стала операція Третього армійського корпусу «Вівальді» на півночі Донеччини, у районі Лимана. Російське командування намагалося створити тут умови для прориву в тил Слов’янсько-Краматорської агломерації, що могло суттєво змінити ситуацію на всій Донеччині. Але корпус під командуванням Андрія Білецького зірвав цей задум. За словами Білецького, корпус послідовно знижує наступальний потенціал одразу трьох російських армій: 20-ї, 25-ї та 1-ї танкової.Операція «Вівальді» розпочалася не з лобового штурму ворожих позицій, а з удару по логістиці, і саме тут вирішальну роль відіграли мідлстрайки, які, мов досвідчений хірург, вирізали ворожі логістичні вузли один за одним. Глибину такої роботи корпус показав іще наприкінці травня, коли його безпілотники дісталися до пункту пропуску «Ізварине» на кордоні з Росією, за понад 205 кілометрів углиб окупованої Луганщини, а Луганськ, Алчевськ, Кадіївка та Старобільськ опинилися під контролем українських дронів. Під час самої операції знищення логістики відбувалося у два етапи: спершу ударні дрони ізолювали смугу до 50 кілометрів від лінії фронту, а згодом розширили цю зону до 120 кілометрів. Удари по паливу змусили росіян перебудовувати свою логістику, і противник утратив змогу швидко підвозити боєприпаси, пальне та поповнення.Особливо показовою стала доля «Рубікона» — елітного російського підрозділу безпілотників, який Москва перекинула сюди як на пріоритетний напрямок. Бійці корпусу знищили його логістику, склади боєприпасів, точки зльоту дронів і досвідчених операторів. «Рубікон» утратив змогу поповнюватися людьми й ресурсами, і російське командування зняло його з Лимансько-Борівського напрямку. Коли армія противника залишається без пального, снарядів і власних «очей» у небі, нашій штурмовій піхоті стає значно легше заходити на його позиції.Саме так удари по логістиці перетворилися на результат на землі. Перший етап операції ліквідував російську інфільтрацію на площі 75 квадратних кілометрів, а під час другого українські сили звільнили Шандриголове та Дерилове і встановили повний контроль над Дробишевим.Загалом за перші три етапи, за даними корпусу, українські війська повернули 176 квадратних кілометрів, росіяни втратили понад 5 тисяч убитими та пораненими, ще понад 250 потрапили в полон, а для стабілізації обстановки противник був змушений терміново перекидати сюди резерви з інших ділянок фронту.Проте для мене у «Вівальді» найважливіше те, що ми побачили елементи принципово іншої моделі ведення війни. Наземні роботизовані комплекси розміновували маршрути, підтримували штурмові дії й працювали як ударні платформи, а старі бронетранспортери перетворювалися на безпілотні машини-камікадзе.Найцікавішою стала тактика, яка ще нещодавно виглядала фантастикою. Важкі безпілотники доставили НРК-камікадзе на понад 10 кілометрів у тил противника, і вже після десантування наземні роботи продовжили виконувати бойове завдання. Фактично один безпілотник став транспортом для іншого, і повітряна роботизована система доставила наземну безпосередньо в глибину бойових порядків ворога. За заявою корпусу, це перше у світі бойове застосування такої тактики, принаймні серед публічно підтверджених операцій такого масштабу і на такій глибині. Важливий тут не рекорд, а те, як змінюється логіка роботи в зоні ураження.Раніше НРК мусив самостійно долати 10 чи 20 кілометрів небезпечної території, де міг втратити зв’язок, підірватися на міні чи загинути ще до початку завдання. Тепер НРК, отримавши змогу «пройти» частину маршруту повітрям, першою заходить у тил противника, атакуючи. А штурмовики приходять лише потім, щоб зачистити й утримати територію.У центрі «Крук» ми багато працюємо з підготовкою операторів безпілотних систем, наземною робототехнікою та протидією дронам. Тому переконані, що майбутнє поля бою визначатиме не найкращий окремий дрон, а найкраще поєднання різних систем. Повітряний безпілотник бачить ціль, система ситуаційної обізнаності передає дані, командир отримує цілісну картину і віддає координати ударній системі, а наземний робот тим часом проходить небезпечну ділянку. Тому захищений зв’язок і кібербезпека стають такими ж важливими, як характеристики самого безпілотника, бо найкращий НРК можна втратити через проблеми зі зв’язком, а найкращу розвідку змарнувати через повільну передачу даних. Можна мати десятки ударних систем і не отримати потрібного результату, якщо між ними немає єдиного інформаційного середовища.Тому сучасна війна поступово перетворюється на боротьбу комплексних систем, і перемагатиме той, хто швидше їх об’єднає. І головне завдання полягає не в тому, щоб виготовити більше роботів, а в тому, щоб поступово забирати людину з тих ділянок поля бою, де машина може виконати роботу замість неї.До прикладу, Третій армійський корпус повідомляв, що НРК розмінували близько 30 кілометрів маршрутів біля Шандриголового лише за дві ночі. А двом інженерним ротам для цього знадобився б приблизно тиждень. Проте найважливішим результатом стало те, що під час виконання цього завдання жоден сапер не загинув і не дістав поранення. І саме заради цього потрібна роботизація війни.

«Азов» переходить у наступ

Паралельно за схожою методикою інший важливий контрудар вів «Азов» на Покровському і Добропільському напрямках. «Азов» так само спершу взяв під контроль логістику противника. Ще 16 квітня 1-й корпус Національної гвардії «Азов» заявив, що контролює дронами всі російські логістичні шляхи поблизу окупованого Донецька. 22 липня сили 8-ї та 41-ї російських армій і 90-ї танкової дивізії пішли в один із наймасштабніших механізованих штурмів цього року. Проте «Азов» разом із приданими підрозділами зупинив колони артилерією, реактивними системами залпового вогню й ударними дронами.Після провалу лобового штурму противник почав накопичувати сили, щоб вийти на логістичні маршрути, які могли б створити умови для оточення Дружківки та подальшого удару в напрямку Добропілля. Відповіддю стала операція, до планування якої долучили батальйон «Шквал», загін «Туман», розвідку, підрозділ «Ultіmа Rаtіо», 1-й і 6-й батальйони 12-ї бригади «Азов», а також 425 окремий штурмовий полк «Скеля». Паралельно загін Lаsаr’s Grоuр разом із Міністерством оборони провів спецоперацію «Арт-Ашан», спрямовану на знищення російських гаубиць уздовж лінії фронту, зокрема на Добропільському напрямку.Операція, яка розпочалась 7 серпня, пройшла більш ніж успішно. За повідомленням «Азову», українські сили на кінець вересня повністю зачистили територію від російських угруповань, які збиралися там усе літо. Тож сили, які Росія накопичувала протягом літа, довелося витратити без досягнення мети. Схема в обох операціях виявилася однаковою. Спершу дрони відрізають противника від постачання і вибивають його артилерію, а вже потім піхота і роботи забирають позиції, і саме так складається справжня картина літньої кампанії.

Тил і політики не мають права програти війну

Тепер погляньмо на людську ціну цієї кампанії. За даними українського Генерального штабу, у червні російські війська втратили 39 290 військовослужбовців, у липні — 42 860, у серпні — 42 020, а у вересні — 46 230, що стало найбільшим місячним показником від початку 2026 року. Разом за чотири місяці це приблизно 170 тисяч убитих і поранених. Інститут дослідження війни дає трохи скромнішу оцінку, стверджуючи, що загалом за квартал Росія могла втратити близько 110 тисяч осіб. Але навіть якщо взяти саме цю нижчу оцінку, залишається просте питання: що Росія отримала за таку ціну? Чим Кремль може пояснити закордонним партнерам, а згодом і власному суспільству, що за квартал поклав понад 100 тисяч людей, так і не здобувши жодного оперативного результату? Це не означає, що Росію можна недооцінювати, бо вона й надалі має значний мобілізаційний ресурс і потужний військово-промисловий комплекс. Але такою самою помилкою було б сприймати російську інформаційну картину як реальність.Саме тут ми повертаємося до питання, з якого почали цей матеріал: чому Росія так люто б’є по наших містах? Відчуття, що все погано, з’явилося невипадково. Навесні Україна здобула відчутну перевагу в ударах дронами середньої та великої дальності, але до осені росіяни частково адаптувалися, навчилися краще збивати наші дрони та посилили захист об’єктів. Бензинова криза в Росії нікуди не зникла, а просто перейшла в хронічну фазу. Темп знищення енергетичних об’єктів на окупованих територіях знизився, бо самих цілей стало значно менше, а результати роботи по російських аеродромах, об’єктах космічної розвідки, зв’язку та нафтохімії рідко мають наочну картинку. Все це відійшло на задній план, бо гострий біль від ударів по наших містах звужує фокус уваги.Кремль, не маючи проривних результатів на фронті, свідомо розкрутив ескалацію проти мирних міст. Ці удари є не «відповіддю» на наші дії, а частиною російської агресії. І саме зараз Москва має для них технічне рішення у вигляді реактивних дронів. Нам від цього боляче. Проте для Росії це поганий знак, бо вона розмінює стратегію на тактику.Навесні наші війська серйозно ускладнили противнику логістику, і дрони над окупованими Луганськом, Донецьком і Маріуполем стали для росіян новою реальністю, яка нікуди не зникне. Через це російська армія ризикує до зими так і не зачепитися за міста і провести зимівлю в холодних полях Донеччини. Щоб уникнути цього сценарію, вони зараз штурмують з останніх сил, щоб відгризти якомога більше.Для зовнішніх спостерігачів це означає, що у 2026 році Путін точно не завершить охоплення Слов’янсько-Краматорської агломерації, а бойові дії в лінійному режимі триватимуть щонайменше до літа. Тому саме зараз потрібно максимально швидко посилювати протиповітряну оборону, мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі, радіоелектронну боротьбу і захист критичної інфраструктури, готувати значно більше екіпажів і будувати ешелоновану систему захисту міст, бо попереду складна зима.Росія хоче, щоб ми дивилися на вибухи в Києві, зруйновані будинки та відключення світла і робили висновок, що фронт програє. І саме цього висновку робити не можна. Українська оборона витримала літню кампанію, противник не досяг оперативного прориву, а наша армія контратакує, створюючи нову модель технологічної війни. Так, це ще не перемога. Але це означає, що ми маємо можливість вистояти й не програти на лінії фронту. І саме тому тил і політики не мають права програти війну в момент, коли фронт її не програє.