Український тиждень

Передача двох північнокорейських військовополонених замість того, щоб стати прикладом того, як спільна загроза зближує країни, спровокувала скандал між Києвом і Сеулом, а також підсвітила проблему, значно ширшу за суперечку про те, чи була домовленість про конфіденційність.Так, наприкінці вересня Володимир Зеленський під час виступу на Генеральній асамблеї ООН публічно повідомив, що Україна передала Південній Кореї двох захоплених північнокорейських військових. Йшлося про військовослужбовців КНДР, захоплених українськими силами у Курській області Росії на початку 2025 року. У Сеулі заявили, що сторони мали чітке розуміння щодо конфіденційності передачі, а південнокорейська розвідка стверджує, що саме Україна на початку переговорів просила не розголошувати інформацію. Київ, своєю чергою, заперечив існування такої угоди.Для Сеула це виявилося не просто питанням дипломатичного протоколу. Південна Корея від початку розглядала долю цих військових через призму значно ширшого комплексу ризиків: безпеки самих полонених, можливих наслідків для їхніх родичів у Північній Кореї, реакції Пхеньяна та власної політики щодо міжкорейських відносин.

Чому Київ і Сеул опинилися по різні боки суперечки?

Безпосереднім приводом для конфлікту стала історія з двома військовополоненими, яких Україна передала Південній Кореї. Однак є кілька підводних каменів, які перетворили цю ситуацію на дипломатичну суперечку.На думку старшого асоційованого наукового співробітника Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSІ) Санхун Сока, йдеться про те, що нинішній уряд Південної Кореї прагне знизити напруженість і відновити діалог із Пхеньяном.«Сеул продовжує надавати Україні гуманітарну допомогу та нелетальну підтримку, але занепокоєний тим, що глибше залучення у війну може мати наслідки для напруженості та безпеки на Корейському півострові. На цьому тлі публічне розголошення інформації могло бути сприйняте у Сеулі як додатковий тиск із метою домогтися більшої залученості у війну. Є також гуманітарний аспект. З огляду на занепокоєння Сеула щодо безпеки та прав людини самих військовополонених, а також можливих наслідків для їхніх родин, які залишаються у Північній Кореї, до їхніх особистостей та обставин необхідно було поставитися з особливою обережністю», — зазначає він Тижню.Старший науковий співробітник Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Санмін Шім також вважає, що Україна не змогла усвідомити, що адміністрація Лі Чже Мьона прагне відновити добрі відносини з Північною Кореєю і не обов’язково розглядає Північну Корею як загрозу безпеці.«Києву варто було бути обережнішим, акцентуючи увагу на загрозливій позиції Північної Кореї, згадуючи нещодавній інцидент із мінами у демілітаризованій зоні, які, ймовірно, були встановлені Північною Кореєю, а також потенційну можливість спалаху протистояння між Північною та Південною Кореями, оскільки адміністрація Лі дуже хотіла применшити значення цього інциденту, щоб корейська громадськість не обурилася і не продемонструвала значного рівня ворожості до Північної Кореї», — каже він у коментарі Тижню.Попри те, що суперечка навколо військовополонених може створювати враження, ніби Київ принципово не розуміє позиції Сеула щодо Північної Кореї, експерти не вважають це головною проблемою у відносинах двох країн.Доктор політичних наук, віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Ча Ду Хьон зазначає Тижню, що з точки зору Південної Кореї було би недоречно продовжувати дипломатичну суперечку з Україною, а українським дипломатичним відомствам було би також краще завершити цю справу, висловивши жаль з приводу того, що сталося.«Що стосується політики уряду Південної Кореї щодо Північної Кореї, я не вважаю, що український уряд має якесь особливе неправильне розуміння політики Сеула. Однак Київ має враховувати, що уряд Південної Кореї надає відновленню міжкорейського діалогу більшого пріоритету, ніж це може усвідомлювати Україна. Водночас меседж України є зрозумілим і виправданим: Південна Корея має повною мірою усвідомлювати безпекові занепокоєння України як країни, що стикається з російським вторгненням, у яке також залучені північнокорейські війська, і, з огляду на власне протистояння з Північною Кореєю, не повинна розглядати цю ситуацію лише як віддалений конфлікт, який її мало стосується. Водночас Україна також має подумати над тим, чи не може нинішня риторика президента Зеленського ненавмисно створити враження, що Північна та Південна Кореї перебувають на межі військового конфлікту», — каже він.Ча Ду Хьон також додає Тижню, що багато людей у Південній Кореї співчувають Україні та вважають, що країна має надавати допомогу, хоча водночас існує й значна кількість людей, які вважають, що Південній Кореї варто уникати надмірного залучення, беручи до уваги майбутнє відносин між Південною Кореєю та Росією.«Тому українському уряду необхідно застосовувати до цього питання більш детальний і виважений підхід. Якщо Україна прагне більш активної підтримки з боку Південної Кореї, саме такі питання варто обговорювати непублічно та у межах стриманих консультацій, а не порушувати їх публічно. З точки зору уряду Південної Кореї, існує занепокоєння, що сам факт обговорення Сеулом допомоги Україні може стати відомим Росії, що потенційно може спонукати Москву висловити невдоволення Південною Кореєю. Україна має продовжувати домагатися співпраці з боку Південної Кореї, але було би краще робити це більш тихо та непублічно», — зазначає він.Експертка з Азійсько-Тихоокеанського регіону, старша аналітикиня Центру «Нова Європа» Наталія Бутирська вважає, що історія з військовополоненими могла стати для Києва можливістю поглибити співпрацю із Сеулом, але цього не сталося.«Прикро, що цей добровільний вчинок з боку України не був оціненим і проробленим настільки, щоб зміцнити відносини між двома країнами. Натомість він виніс на поверхню проблеми, які його затьмарили. Думаю, що причиною у цьому є внутрішньополітичні питання у Південній Кореї, зокрема боротьба між політичними партіями, які ще не відійшли від воєнного стану та від звинувачень попереднього президента, а також політика чинного президента, який намагається знайти можливості порозумітися з Північною Кореєю, незважаючи на те, що вона немає такого бажання», — каже вона у коментарі Тижню.

Стратегія України щодо Південної Кореї: які кроки допоможуть побудувати довгострокове партнерство?

Україні варто переглянути передусім спосіб комунікації із Сеулом і саму логіку побудови двостороннього діалогу. Неодноразові публічні заклики до військової підтримки або аргументація, що участь Північної Кореї у війні автоматично має спонукати Південну Корею до більшого військового залучення, можуть дати зворотний ефект.«Неодноразові публічні заклики до військової підтримки з боку Південної Кореї або аргументи, що участь Північної Кореї у війні має спонукати Сеул до більшого військового залучення, навряд чи будуть особливо ефективними. Такий тиск може радше ускладнити, ніж полегшити для Сеула розгляд можливості розширення своєї підтримки. Він може посилити внутрішні побоювання щодо глибшого залучення у війну, а також дати Пхеньяну та Москві більше можливостей відкрито виступати проти такої підтримки та погрожувати контрзаходами, збільшуючи політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Сеул має брати до уваги», — зазначає Тижню Санхун Сок.На його думку, більш ефективними можуть бути більш непублічні консультації дипломатичними каналами, оскільки вони дали би Сеулу більше простору для розгляду можливих форм співпраці.Водночас Санмін Шім вважає, що Україні потрібно зрозуміти, що нинішній уряд Південної Кореї є пропівнічнокорейським і проросійським.«Не варто очікувати від нього багато чого, окрім гуманітарної допомоги та надання нелетальних поставок. Запити на боєприпаси та військове обладнання задоволені не будуть. Зниження рівня очікувань може допомогти Україні реалістичніше оцінювати результати, яких можна досягти у співпраці з урядом Південної Кореї», — каже він.Однак йдеться не тільки про риторику, а й про слабке місце української політики — недостатню дипломатичну присутність і системну роботу з місцевим інформаційним та політичним середовищем.«Ми не допрацьовуємо, бо у нас рік немає посла, у нас також скорочений дипломатичний склад посольства у Південній Кореї. І, звісно, що у такий момент, коли ми повинні одразу були відреагувати, відчути тамтешні настрої тощо, відсутність повноцінної роботи не сприяє тому, щоб ми могли до кінця розуміти, що там відбувається. Наприклад, попередній посол Пономаренко і його команда досить гарно налагодили зв’язки зі ЗМІ. Я тричі була у Кореї і щороку стежила за тим, як посольство при невеликому штаті змогло вибудовувати комунікацію, реагувати на те, як у південнокорейському суспільстві ставляться до війни. Тобто намагалися просувати наш наратив, пояснення війни та нашої політики, реагувати на російську інформаційну хвилю. Тому що російський посол там дуже активно працює, вони намагаються відтягнути Південну Корею від західного табору», — зазначає Тижню Наталія Бутирська.

Що Україна реально може запропонувати Південній Кореї?

Україна може запропонувати Південній Кореї — і вже це робить — те, чого не дають ані військові навчання, ані теоретичні сценарії, — досвід реальної війни з технологічно оснащеним противником, причому у масштабі, якого Сеул безпосередньо не має. Йдеться не лише про окремі зразки озброєння, а і про практичні рішення, випробувані на полі бою: масове застосування дронів і засобів їхнього перехоплення, радіоелектронну боротьбу, протидію розвідувальним системам, а також адаптацію тактики під постійні технологічні зміни противника.«Обмін бойовим досвідом, особливо у сфері ведення дронової війни, був би надзвичайно цінним для Південної Кореї, яка має очікувати, що Північна Корея широко застосовуватиме методи гібридної війни, значною мірою покладаючись на технології дронів. Нинішній уряд Південної Кореї може бути пропівнічнокорейським, але південнокорейські військові — ні», — каже Тижню Санмін Шім.Водночас Санхун Сок зазначає, що хоч Україна може мати особливу цінність як джерело інформації з перших уст про ефективність та адаптацію північнокорейських військ і озброєнь у реальних бойових умовах, варто відокремлювати цю стратегічну цінність від важелів впливу на переговори.«Такий досвід може бути корисним для Сеула, але це не обов’язково переважує політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Південна Корея пов’язує з глибшим залученням у війну. Більш реалістична цінність полягатиме у сталому обміні інформацією, досвідом та отриманими уроками, а не у тому, щоб розглядати такий обмін як явний обмін на військову підтримку», — підкреслює він Тижню.На думку Ча Ду Хьона, українському уряду також необхідно чіткіше наголошувати на стратегічній цінності, яку співпраця з Україною може запропонувати Південній Кореї.«Наприклад, Україна могла би наголошувати на своїй здатності ділитися з Південною Кореєю інформацією щодо застосування дронів на українському полі бою, участі північнокорейських військ та оцінок ефективності північнокорейських ракет. Крім того, якщо були випадки, коли озброєння південнокорейського виробництва опосередковано застосовувалося, Україна потенційно могла би ділитися відповідною статистикою та даними щодо їхнього фактичного оперативного використання. Знову ж таки, таку співпрацю було би краще здійснювати якомога тихіше, а не на публічному рівні», — каже він.Віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан також додає, що останнім часом у південнокорейському суспільстві зростають підозри, що Росія може здійснювати різні форми когнітивної війни, спрямованої проти Південної Кореї.«Україна, зі свого боку, має посилити зусилля у сфері публічної дипломатії у Південній Кореї, щоб сприяти кращому розумінню України громадськістю та розширювати суспільну підтримку допомоги Україні», — каже він.Українсько-південнокорейське партнерство не обов’язково має розвиватися через військову допомогу. Враховуючи обережність Сеула щодо передачі Україні летального озброєння, Київ може поглиблювати співпрацю і в інших сферах.«Південна Корея обережна стосовно військової підтримки, але ми можемо співпрацювати у гуманітарній сфері, сфері фінансової чи енергетичної допомоги. Вони також дуже зацікавлені — принаймні, їхні бізнеси — у залученні до відбудови», — додає Наталія Бутирська.