Український тиждень

Відзначаючи цьогоріч 150-літній ювілей академіка Сергія Єфремова, доводиться замислюватися, яким є його внесок у націєтворчі процеси, чому його називали «совістю нації» та як особисте життя вплинуло на його світогляд і доленосні рішення. Вкупі з його здобутками постійно підіймається тема «Спілки визволення України» — сфабрикованого, але масштабного удару по основному кістяку української інтелігенції, метою якого було викорінити дух самостійництва із найсвітліших умів нації. І саме в цей момент історії московські більшовики бачили Єфремова своїм основним ворогом та ідейним лідером вільних українців, який відмовився покидати рідну землю.

Походження з родини священників: і щастя, і горе

Сергій Єфремов народився в селі Пальчик на сучасній Черкащині 6 (18) жовтня 1876 року в багатодітній священницькій родині. Завдяки настановам батька, який усіх дітей віддав до духовних шкіл, майбутній академік також вивчав Слово Боже. Його брат Іонникій очолював Київську духовну семінарію. Коли Сергій там навчався, брат відіграв у його житті дві важливі ролі: познайомив із родиною Дурдуківських і не зміг довести навчання молодшого Єфремова до кінця.Перша обставина посприяла вибору Сергієм своєї обраниці: він усе життя прожив з Онисією Дурдуківською. Друга стала причиною переходу Єфремова до університету, де він обрав уже більш світський напрям — право.Онисія Дурдуківська з ІР НБУВТа священницька родина, хоч і проклала Сергієві шлях до освіти, не посприяла його особистому сімейному затишку. Оскільки Сергій та Онисія були свояками, їхні родичі з духовенства не дозволили їм одружитися, тож їхній шлюб був лише цивільним і не цілком офіційним.Водночас навчання в семінарії відкрило для Сергія і ціну правдивого слова. Його брата, ректора цього навчального закладу, прагнули підставити колеги, а молодшому Єфремову поставили компрометаційне запитання про колишнього патріарха Московської церкви: мовляв, чи помилявся той, коли славив кріпацтво? Сергій тоді прямо засудив колишнього церковника, що відповідало його поглядам, але водночас кидало тінь на його політичну благонадійність.Серед тих, кого Сергій Єфремов називав своїми учителями була трійка класиків: Микола Гоголь, Олександр Кониський та Борис Грінченко. Перший — хоч і двоєдушний, але своїм «Тарасом Бульбою» запалив віру в українську стихію; другий надихнув долучитися до української справи та організації видавництва «Вік»; а третій підштовхнув до активних дій і політики: створення Революційно-демократичної партії та громадського руху, зокрема в київській «Просвіті».

Захисник національної «краси» в літературі

У літературний процес Сергій Єфремов зайшов спочатку як видавець. Організоване ним разом з Олександром Лотоцьким, Володимиром Дурдуківським, Василем Доманицьким і Федором Матушевським видавництво «Вік» випустило у світ понад 100 книг, які потребували редагування, просування та захисту від цензури. У цьому процесі діяч усвідомив роль української літератури як важливого націєтворчого й антиколоніального інструменту.Пізніше він виступав як літературний критик, який, хоч і розумів важливість естетики в літературі, насамперед ставив перед нею національні завдання. Тому саме народницькі та реалістичні критерії відігравали в його оцінках найважливішу роль. Коли ж українські автори почали шукати нових форм, Сергій Єфремов критикував їх за компіляцію західних ідей та відхід від основної місії — формування національного канону ідей.Особливо виразно його позиція виявилася у розлогій статті «В пошуках нової краси» (1902), де критик полемізував із новими європейськими літературними тенденціями, передусім декадансом і символізмом. Характеризуючи авторів одеського збірника «З-над хмар і з долин», Єфремов іронічно зауважував, що більшість із них «заледве схильні до мандрівок у захмарні висоти». Його критична позиція щодо Миколи Вороного, Гната Хоткевича й Ольги Кобилянської викликала гострі полеміки та дискусії й поділила інтелігенцію на «табори». Багато хто намагався «воювати» з критикою Сергія Єфремова і спростовував його твердження, але, як і має бути з критикою, вона допомогла літературі ставати кращою і позбуватися гріхів, які помічав читач.Водночас Сергій Єфремов написав фундаментальні праці «Шевченко і українська література», «Марко Вовчок», «Тарас Шевченко, його життя і справи» та інші. А в 1911 році опублікував «Історію українського письменства», яка фактично оформила канон української літератури: від давніх часів і до ХХ століття.Єфремову вдалося відірвати багато класики від загальноімперського контексту і доєднати до української літератури. Пізніше він долучився до творення літературознавства при Всеукраїнській академії наук, де підняв багато напрямів, зокрема шевченкознавство, до небаченого раніше рівня. Цими здобутками ми користуємось і досі.

Професійний публіцист

Уже з початку ХХ століття Сергій Єфремов був одним із небагатьох українських інтелектуалів, які заробляли на життя тільки власним написаним і надрукованим словом. Особливо він пожвавив свою публіцистичну діяльність у часи першої революції в Російській імперії: тоді він видав першу україномовну статтю у москвомовному виданні та став одним із найвідоміших виразників своєї доби. В історії української публіцистики хіба що Дмитро Донцов може зрівнятися із Сергієм Єфремовим у гостроті слова, однак їх відрізняли доба та умови, у яких вони писали.Євген Чикаленко згадував, що Сергій Єфремов «…був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена… а головне, може писати дуже швидко».За різними оцінками, діяч написав від 3 до 6 тисяч статей, оглядів, рецензій, сильветок, хронікальних нотаток та інших матеріалів. Він був не лише автором, а й організатором української преси: входив до редакційного комітету газети «Громадська думка», був співредактором журналу «Нова громада», а згодом став одним із редакторів газети «Нова Рада».Уже під час першого захоплення Києва більшовиками лише «Нова Рада» не припинила роботи. Її редакція зі зброєю в руках захищала можливість продовження українського друкованого слова. Саме на її шпальтах з’явився відомий «Лист без конверта», який красномовно демонструє не лише гостроту слова Сергія Єфремова, а й увесь біль української інтелігенції через колаборацію сина Михайла Коцюбинського з московсько-більшовицькими окупантами:«Пане Коцюбинський!Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ — це серце України і красу — в руїну, зробити з нього купу гною і бруду, і захвалки свої справдили — одне ім’я спиняє на собі увагу, від якого найбільшим жахом віє.Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я….Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. І щиро оплакував вашого батька, його дочасну смерть… Я кинув свої квіти на його могилу.Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої і кладе в домовину українську волю!Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кісточки його певно перевернулися в могилі над Десною — і Десна принесе ще до Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може посилати ота забута Вами і дорога нам могила…Не буду Вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано Вас, по смерті батька Вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту Ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля і жаху…Але найбільший зрадник в історії людности, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу “стегний і трясийся”; другий — “шедь удавяся”.Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не тремтітимете. Ви не повіситесь… коли у Вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли Ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли Ви досі жити можете, то Вам вже нічого боятись: можете спокійно спати…»

Федералізм і націоналізм лідера «партії професорів»

Сергій Єфремов долучився до українського політичного життя, ставши членом Всеукраїнської безпартійної організації, революційного руху 1905–1907 років та київської «Просвіти». Згодом він обіймав провідні позиції в Товаристві українських поступовців, яке стало однією з основ для створення Української Центральної Ради — фактично першого українського парламенту у ХХ столітті. Єфремов став заступником голови цього органу, а згодом запропонував назву держави, що постала 1917 року, — Українська Народна Республіка, за що отримав прізвисько «хрещений батько республіки».Попри те що в основі поглядів Сергія Єфремова впродовж десятиліть була ідея вільної України, незалежної від імперій та самостійної у своєму культурному розвитку, він залишався федералістом. Це було зумовлено популярними тоді драгоманівськими ідеями про перспективність політичної системи, за якої Україна мала б залишатися автономією у складі федеративної держави.До його партії соціалістів-федералістів належало багато представників інтелігенції та науковців, за що її часто називали «партією професорів». Це було водночас і перевагою, і недоліком в умовах популярності соціалістичних гасел.Спробувавши себе в ролі міністра (секретаря) міжнаціональних справ і розпочавши роботу з міжнародного утвердження України, Єфремов досить швидко відійшов від активної політичної боротьби в УНР, зосередившись на журналістиці та публіцистиці. Водночас не полишав лідерства в партії, яка брала участь у державному будівництві.Коли ж УНР проголосила незалежність, Сергій Єфремов мав чимало сумнівів і заявляв про велику відповідальність тих, хто її підтримав. Він і далі продовжував курс федералізму, але вже не з Петербургом, а Європою, ставши одним із передвісників європейської інтеграції України. Коли ж казав про відповідальність, то мав на увазі, ймовірно, готовність суспільства до цілковитої свободи й боротьби за неї. Коли ж українці не змогли втримати свободи, діяч ту відповідальність узяв на себе і не покинув свого, хоч і засліпленого комуністичною облудою та завойованого, але такого дорогого йому народу.

Єфремівщина — останній бастіон самостійності

Коли Україну захопили московські комуністи, Сергій Єфремов спробував їх не помічати, пішов з ними на умовну мирову і сконцентрувався на науковій діяльності в Академії наук. Долучився до роботи багатьох комісій та втримував українську науку вільною від пропагандистських догм до другої половини 20-х років, поки більшовики ще були досить слабкими. Академік вів щоденник, який демонстрував увесь абсурд тієї безглуздої комуністичної дійсності. Він опублікований сьогодні і є обов’язковим для читання всім, хто хоче зрозуміти Київ у 1920-х роках.Та в другій половині 1920-х років сам Сергій Єфремов помітив, що більшовики формують навколо нього певну систему звинувачень: «піраміду», на вершину якої поставлять його.Проти «єфремівщини» в науці та культурі писало багато більшовицьких посіпак: від урядовців і до студентів. Академік тримався і відкидав звинувачення, абсолютно не йдучи на співпрацю з окупантами, навіть коли намагалися підкупити. Адже, як він сам відповів совєцькому чиновнику, «правди писати ви не дасте, а півправди я не зможу».І тоді більшовики, заарештувавши Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського, Володимира Чехівського та ще кілька десятків просвітян і діячів УНР, які залишилися в Києві, взялися за постановний суд, що увійшов в історію як «справа Спілки визволення України». На цьому суді саме Сергія Єфремова більшовики «коронували» очільником неіснуючої протибільшовицької організації. Хоча цілком можливо, що у якійсь, досі не відомій нам формі діяч і долучався до боротьби проти окупантів. На тому суді Сергій Єфремов, хоч і під загрозою арешту дружини, підписав зізнання, але так і залишився вільним у своїх поглядах і послідовним у своїх переконаннях. Прокурори намагалися його допитувати, але він звітував про зроблене й водночас приховано кепкував зі своїх «суддів».Вирок, що призвів до заслання, а згодом і до смерті в неволі, не змінив того, що Сергій Єфремов виконав свою місію: посприяв становленню ідентичності народу та його культури, попри часто несприятливі умови. Але він до останнього ніс на своїх плечах відповідальність, яку взяв разом зі своїм народом, що на початку ХХ століття спробував стати вільним.