Український тиждень

Почну ніби звіддалік. Про інвазію рослин.
Згадую, як доводилося воювати на городі з мокрецем, бур’яном, що всуціль заполоняв міжряддя, залізав усередину кущів картоплі. Такий безневинний на перший погляд, порівняно з лободою або щирицею, які могли виростати у людський зріст. А тут – невисокі кущики з манюсінькими білими квіточками. І мокрець виявився… жіночого роду. Тобто, це незбутниця, ґалінсоґа з родини айстрових, яка походить із Америки. В Україні є небезпечним інвазійним видом. Її ще називають московським зіллям і невивідницею, тобто, та, яку неможливо вивести!
Інвазійних видів на нашій землі дедалі більше. Це – «тихі» окупанти, які завойовують наші терени, витісняючи питомі види. Серед них золотарник канадський, амброзія – ці північноамериканські види є злісними рослинами-агресорами, які швидко захоплюють поля, витісняють місцеві трави та викликають алергію, хоча деякі види цінуються як лікарські та медоносні. Серед них також робінія або псевдоакація, що поширюється катастрофічно швидко. Ці дерева і рослини руйнують природне відновлення українських лісів. Та ми, не-фахівці, не помічаємо цього. Ми звикаємо до них. Призвичаюємося.
Згадала про рослини-окупанти за аналогією.
Я народилася і виростала в часи пріснопам’ятного СРСР. Чи відчувала, що моє життя минає під неоголошеною окупацією? Щиро скажу: ні. Я не була дисиденткою. Школяркою не знала ні про ГУЛАГ, ні про голодомори, ні про вбивства нашої еліти в 36-37 роках ХХ століття. Тим часом витіснення на маргінеси нашої історії, культури, української мови тривало дедалі інтенсивніше. Виростала, не усвідомлюючи, як цілеспрямовано ліплять із народу України «новую общность совєтскіх людєй» – без коріння, історичної пам’яті, прищеплюючи почуття другосортності, неповноцінності українців. Шкільна освіта, вся система ідеологічної дресури була спрямована саме на це. На кожному кроці в усіх виявах ця начебто «м’яка сила» працювала на уподібнення кожного українця безликому «совєтскому чєловєку». Насправді, як нині чітко й неоднозначно усвідомлюємо, так ліпили «русскомірскую» ідентичність. Тихою сапою, крок за кроком, – і ти незчуєшся, як опиняєшся «русскім», як це сталося з представниками неросійських народів, що входять до складу РФ. Русифікація проникла так патологічно глибоко, що складається враження: в Удмуртії, Дагестані, Бурятії, Якутії тощо корінні народи вже не знають рідної мови. Те саме про марі, вепсів, карелів тощо. І це за умови, що російська геть далека від мов згаданих колонізованих народів. Нам, українцям, теж загрожувала тотальна русифікація. Тільки війна Росії проти України (страшно й подумати!) нарешті відкрила очі багатьом українцям на те, що їхня свідомість тривалий час фактично була окупована «русскім міром».
Архімандрит Кирило Говорун стверджує: ідеологи «русского міра» вважають українців нижчими за себе і нездатними мати власну суб’єктність. Окупація тихою сапою підминає під себе все неросійське. Як наслідок, домінування російської мови та культури в СРСР багатьом і досі вважається нормальним. Радянський режим цинічно користав з інструментів демократії: наприклад, видимість можливості вільного вибору батьками школярів мови навчання. Режим не вдавався до прямих заборон української мови, як це було в часи Валуєвського циркуляру чи Емського указу. Маніпуляція і підміна понять – хитрі, давно напрацьовані прийоми імперії, хоч би як вона називалася. Комуністичні чи соціалістичні гасла – з арсеналу тихої окупації, яка здається ніби-неіснуючою, коли не аналізувати причин і наслідків багатьох явищ. А критичність мислення аж ніяк не заохочувалася, навпаки – переслідувалася. Доля дисидентів, зокрема Василя Стуса, тому підтвердження.
Та, оскільки не всі українці були дисидентами, тож чи можна всіх інших назвати пристосуванцями? Як завжди, справа за вибором кожного: чи це кар’єра ціною зневажання принципів заради наживи, чи праця, що не давала вигод, але так чи так зміцнювала громадянську совість, сприяла гуртуванню, про яке нині кажемо – мережеве суспільство, завдяки якому тримаємося в цій війні. Чи усвідомлювала пізніше, що, одержуючи освіту в радянському університеті, я мимоволі мусила стати провідницею ідеології «новой общності совєтскіх людєй»? Інтуїтивно відчувала, тому намагалася уникнути такого місця роботи, де з мене вимагалося б догідництво, яке замулює совість і розбещує.
Мала жити в тому суспільстві, в якому реально перебувала – не на Місяць же тікати. Після закінчення університету, у свої 22 роки, свідомо обрала позицію, яку б сформулювала за відомим принципом: робити все можливе, щоб зло не проходило через мене. Та життя не стерильне. Міра мого компромісу визначалася сімейним вихованням, прикладом вчинків інших людей, етичною базою, закладеною книжками. Спостерігала, рефлексувала, та не допускала і думки про те, що перебуваю в окупації разом зі своїми співвітчизниками. Ми звиклися з нею, зрослися з нею, крім щопти дисидентів. Чому так сталося? Ця совєтська окупація підступно використовувала емоційний вплив культури, особливо масової, тримала всі республіки в жорстких рамках єдиного інформаційного простору. Неможливо було досягти чогось в освіті чи науці без російської мови. Так тривало постійне, тривале й послідовне звикання, призвичаєння до нормалізації того становища, яке зводило кожного мешканця СРСР до середньостатистичного «совєтского гражданіна».
Оце й був результат тихої окупації, яка нині стала не тихою, а вбивчою в прямому сенсі слова, коли щоденно гинуть українці під атаками російської зброї, а на зайнятих територіях, ТОТ, усе українське гнобиться, переслідується, просто знищується.
Та підступні алгоритми тихої окупації нікуди не поділися. Гібридна війна спрямована на тих, хто досі замилуваний образом «вєлікой русской культури», хто не розуміє, що змінюються вивіски, а суть та сама: поширення новітньої коричневої чуми, рашизму. Звикання до повсюдної російської присутності, її нормалізація – саме над цим працюють «Российские дома», що, як павутину, повсюдно розкинуло Россотрудничество, структура, з якої виріс нинішній «бункерний диктатор». Саме на цьому наголошує художниця і правозахисниця Катерина Марголіс: «Нормалізація агресії через присутність агресора. Розмивання європейскої солідарності і самої здатності розпізнавати загрозу і протистояти їй… за кадром лишається вся історія і передісторія: криваві захоплення земель, придушення вогнем і мечем, русифікація, позбавлення ідентичності, депортації, знищення еліт». Тобто, на наших очах тиха русскомірська окупація світу, зокрема Європи, триває, розповзається.
Тож усе-таки, чи закінчилася тиха окупація наших теренів із відновленням незалежности України? Ні. Ми, навіть народжені після 1991-го, лишаємося прошиті русскім міром у той чи той спосіб. Особливо це позначається на мові. Досі із епохи совка побутують фізрук, ізостудія – тобто фізіческій руководітєль, ізобразітєльная студія (нарочито так транскрибую, для наочності). А нині – в’януть вуха від поширених у нас, як вірус, слів: двіж, днюха, заброшка, мілота – із репертуару російських блогерів. Я не мовна пуристка. Зацікавлена, щоб розвивався наш, зокрема, молодіжний сленг. І щоб діти наші і підлітки забули дорогу до російського контенту, який вроює чужу ментальність.
Пишу цей текст, поглянула у вікно – блищить ріжок молодика. І тут нагло в голові зринає:
Вышел месяц из тумана,
Вынул ножик из кармана.
– Буду резать, буду бить…
Прикметні, визначальні слівця, чи не так? Бідний місяченько, «загадочная русская душа» приписує тобі свої убивчі риси…
І звідки в мене ця счіталочка? Я ж виростала в україномовному колі. Та навіть у моїй пам’яті ні сіло ні впало зринають російські вислови, які окупували мою підсвідомість, хоча все життя я україномовна. Як витравити із себе ці впливи і мотиви, цей бур’ян, врослий так глибоко, що його повзуче коріння схоже на отруйних змій із сотнею голів?