Український тиждень

Виповнилось 170 років із моменту завершення будівництва й освячення Свято-Михайлівського собору в місті Житомирі. 27 вересня відзначалася ще одна подія — 35 років відновлення богослужінь у Михайлівському соборі, історичній, архітектурній окрасі міста, його правдивому духовному осередкові.Драматична історія собору нерозривно пов’язана з новітньою історією України та Житомира. Чудові сучасні розписи храму в українському стилі, виконані в унікальній техніці, безперервне 35-річне служіння незмінного настоятеля — протоієрея отця Богдана, а також чи не перша в Україні недільна дитяча школа при соборі заслуговують на окрему розповідь.

Будівництво, освячення і… спроба знищення

Михайлівський собор у Житомирі зводився в середині ХІХ століття коштом і під особистою опікою житомирського купця Михайла Хаботіна. Це засвідчено пам’ятною дошкою на соборі, встановленою в наші дні.Після завершення в 1856 році будівництва та освячення Михайлівського собору в ньому розпочалися богослужіння. Вони безперервно тривали 73 роки, зокрема у 1918–1927 роках, коли собор належав громаді Української автокефальної православної церкви, в час її першого відродження.У 1927 році російсько-радянські окупанти та їхні прислужники заборонили богослужіння в соборі. Арештували й кинули у в’язницю настоятеля Михайлівського храму протоієрея Миколу Бурчака-Абрамовича — високоосвічену, інтелігентну людину, — який незмінно служив у Храмі із 1895 року. Пограбували, сплюндрували, осквернили собор, знищили іконостас, розбивали та крали ікони, збивали й зафарбовували розписи, зняли хрести із купола, влаштували в соборі склад, потім кинули на руйнування…У 1960 році, за розповідями очевидців, «люди в міліцейській формі» винесли із собору і перепоховали в невідомому місці останки будівничого храму житомирського купця Михайла Хаботіна.А в останні роки свого панування, у 1985-му, житомирські слуги комуністичного режиму перенесли на перший поверх собору підконтрольне їм Товариство із розповсюдження політичних та наукових знань, а на другому поверсі розмістили обласний театр ляльок. Для цього вони зруйнували дзвіницю собору, закрили бетонним перекриттям його купол та остаточно знищили всі розписи храму.64 роки собор стояв сплюндрований. Але, як сказав у своїй проповіді в Михайлівському соборі 27 вересня 2026 року Митрополит Київський і всієї України Блаженніший Епіфаній: «Основна цінність кожного храму — це громада вірних».

Боротьба за повернення храму: початок

У липні 1989 року, невдовзі після створення в Києві Комітету з відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), почалася боротьба житомирської громади за повернення Михайлівського храму вірянам. Її очолили керівники обласної організації Української Гельсінської спілки (УГС) Валерій Колосівський, Василь Овсієнко, Анатолій Тимошенко, а долучилися до неї сотні житомирян.На той час України як незалежної держави ще не існувало. Найважливіші сфери життя управлялися із Москви. У Житомирі реальна й повна влада належала обласному комітету Комуністичної партії, який очолював Владімір Фьодоров — колишній завідувач сектору ЦК КПРС, прямий ставленик Кремля.Та Російська імперія, яка тоді називала себе «Радянський Союз», уже не була такою сильною, як раніше. Під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників вона змушена була йти на поступки та зміни.Тому понад дворічна боротьба Житомирської громади за повернення Михайлівського собору відбувалася в жорсткому протистоянні із тодішньою російсько-радянською компартійною владою з її спецслужбами та підтримуваною ними Московською церквою. А проте тривала на тлі національно-демократичного піднесення в Україні та в місті.

1990 рік: перемога національно-демократичних сил у Житомирі

У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та до місцевих рад. На виборах до Житомирської міської ради перемогу отримали національно-демократичні сили. В міській раді ортодоксальні комуністи після 70річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися національно-демократичній більшості, обраній житомирянами.На першому засіданні 2 квітня 1990 року Житомирська міська рада обрала мене своїм головою. Вперше за 70 років панування російсько-радянського режиму найвищою посадовою особою міста — головою ради, а згодом і її виконкому — став не комуніст.24 травня 1990 року сесія Житомирської міської ради ухвалила історичне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира». Ним дозволялося вільне використання у місті заборонених російськими комуністами та їхніми посіпаками синьо-жовтого прапора, герба Тризуб і виконання гімну «Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля». Ввечері 13 червня 1990 року, відповідно до рішення Президії міської ради, за рік і три місяці до ухвалення Акту проголошення незалежності України, український прапор було встановлено над будинком Житомирської міської ради.На час, коли сталася ця подія, національні синьо-жовті прапори майоріли лише над ратушами трьох обласних центрів Галичини: Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської та Східної України, де дозвіл на використання раніше забороненої національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської ради й над ратушею якого, всупереч тотальному тиску партійно-державної машини керівної російсько-радянської Компартії, маяв прапор майбутньої незалежної України.Український прапор над Житомиром зіграв вагому роль у відродженні Михайлівського собору. І не тільки тому, що ті, хто боролись за наш прапор, боролися і за Українську церкву, а і тому, що майбутній настоятель Свято-Михайлівського храму отець Богдан, уродженець міста Буська на Львівщині, невипадково обрав для служби Житомир. Та про це трохи далі.

Три головні проблеми

У червні 1990 року відбулися установчі збори релігійної громади Михайлівського собору та реєстрація «двадцятки» Свято-Михайлівського собору. Невдовзі «двадцятка» надіслала мені як очільникові міської ради лист із проханням посприяти поверненню будівлі Михайлівського собору у користування громаді вірян як культової споруди.У міської влади та в мене як у міського голови не було жодного сумніву, що ми мусимо зробити все, щоб Свято-Михайлівський собор перейшов у розпорядження і користування громади вірян як культова споруда.Та на перешкоді такому рішенню стояли три головні проблеми:

відсутність згоди обласної комуністичної влади на переведення обласного лялькового театру в інше приміщення і небажання надати таке приміщення для постійного розміщення обласного лялькового театру;відсутність належного приміщення у розпорядженні міста для розміщення обласного лялькового театру (хоча це є компетенцією області);і головне питання: як спонукати обласну комуністичну владу, налаштовану на підтримку Московської церкви, віддати громаді Української церкви Михайлівський собор — споруду, яка на той час перебувала в обласній власності?

Обговорюючи ці питання, я неодноразово зустрічався із Валерієм Колосівським, Василем Овсієнком, Анатолієм Тимошенком, В’ячеславом Дехтієвським, Олександром Вєтошкіним, Олександром Батановим, Олександром Харчуком, Святославом Васильчуком, Любою Колосівською, Наталкою Харчук та іншими українськими патріотами, членами «двадцятки» Михайлівського собору Житомира. А також із членами виконкому Житомирської міськради Михайлом Ксеневичем, Геннадієм Шведюком, Миколою Васильченком, Володимиром Гарбузом, депутатами міської ради Юрієм Журбенком, Олександром Козицьким, Олегом Собківим, з моїми побратимами — депутатами Верховної Ради, житомирянами Яковом Зайком, Олександром Сугонякою…Питання передачі Михайлівського собору вірянам для розгляду на сесії міської ради готували заступник міського голови Геннадій Шведюк і перший заступник Михайло Ксеневич. Точилися дискусії та суперечки. Провадилися жорсткі розмови із керівництвом обласної ради. У нас сумнівів не було: проблеми мають бути вирішені. В умовах категоричної відмови житомирської обласної влади надати інше приміщення під обласний ляльковий театр, чим блокувалося повернення вірянам УАПЦ Михайлівського собору, Міська рада ухвалила непросте для себе рішення — віддати міський будинок культури по вулиці Михайлівській обласному ляльковому театру, а будинок культури розмістити в іншому приміщенні.Але як спонукати обласну владу діяти належним чином?Було три сили — рішення міської ради, громадськість і всеукраїнські події.

Молебні житомирян під стінами Михайлівського собору

У червні 1990 року у Софії Київській відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який завершив процес відродження Української автокефальної православної церкви та проголосив про утворення Київського патріархату УАПЦ. Ця подія надала нових сил у боротьбі за повернення Михайлівського собору житомирянам, які й доти регулярно проводили молебні й зібрання під стінами Михайлівського собору, найбільші з яких відбулися 7 листопада 1990 року.За спогадами Валерія Колосівського: «На 7 листопада 1990 року, коли комуністи проводили “парад і демонстрацію” та чергову відзнаку перемоги “соціалістичної революції”, було вирішено провести зустрічну, опозиційну до комуністів ходу. Наша хода пролягала від пам’ятника Тарасові Шевченку і до площі Леніна (нині майдан Соборний), щоб покласти до підніжжя пам’ятника Леніну вінок з колючим дротом і далі — завершити процес молебнем за жертвами комуністичних репресій біля Михайлівського собору. Зібралось до двох тисяч людей. Попереду несли головне гасло: “Жовтневий переворот 1917 року — найбільша трагедія ХХ сторіччя” та синьо-жовті прапори. До пам’ятника Леніну людей не пустив великий загін міліції. Тоді колона повернула на вулицю Рад (Михайлівську) і завершили захід молебнем біля Михайлівського собору. Це було перше таке потужне зібрання і молебень із такою великою кількістю людей. В наступні місяці провели ще декілька таких богослужінь».Протестна хода житомирян 7 листопада 1990 року в день відзначення комуністичною владою річниці жовтневого перевороту в Петербурзі, яка закінчилася волелюбним молебнем біля Михайлівського Собору.Містяни сприймали такі заходи позитивно і вже почали звикати до думки, що повернення Михайлівського храму вірянам — лише питання часу.Паралельно в міській раді відбувалися обговорення механізму передачі церкви, переведення лялькового театру та міського будинку культури в інші приміщення та підготовка аж чотирьох проєктів рішень міської ради, над якими активно працював наш головний правник Володимир Гарбуз.

Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору

Наприкінці квітня 1991 року в мій кабінет Житомирського міського голови зайшло двоє: Валерій Колосівський і молодий високий сухорлявий чоловік у чорній рясі. Валерій, як я писав вище, — заступник голови обласної філії УГС, колишній військовий: офіцер спецназу, який усупереч московитам закінчив службу в армії та повернувся в Житомир. Представляючи молодика, сказав: «Це отець Богдан Бойко. Він родом із Бузька Львівської області. Служив у десантниках, закінчив Луцьку духовну семінарію, прийняв священицький сан, отримав благословення Української автокефальної православної церкви від єпископа Антонія Масевича на постійну службу у Свято-Михайлівському соборі Житомира. Знає, а тепер і сам бачив, що у нас над міською вежею синьо-жовтий український прапор. По прибутті на житомирському автовокзалі розпитував, де можна знайти хлопців з УГС, Руху і як вийти на міську раду».Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору.Так я познайомився з молодим священником Богданом Бойком. Отець Богдан влився в житомирську громаду і надалі проводив богослужіння на вулиці Михайлівській біля собору. Ці богослужіння не так стимулювали мене як голову і міську раду до ухвалення рішення про передачу Михайлівської церкви вірянам УАПЦ, як демонстрували обласній комуністичній владі бажання житомирян молитися не під храмом, а в храмі.

Рішення міської ради

Рішення про передачу храму українській громаді готувалося міською радою в жорсткому протистоянні з Московською церквою й обласною компартійною владою, яка підтримувала Московську церкву.Вирішальним аргументом, чому храм має бути переданий не московським попам, як цього прагнули вони й обласна влада, а Українській церкві, яка після знищення в 1927 році, відроджувалася в Україні, були архівні документи. А вони свідчили: в 1919–1927 роках Свято-Михайлівський собор належав УАПЦ, створеній у часи Української Народної Республіки та Держави Гетьмана Скоропадського, у час визвольної боротьби українського народу проти російських більшовиків у 1917–1921 роках, та очолюваній митрополитом Василем Липківським.Московські попи скреготали зубами, їхні посіпаки з обласного КГБ та компартійної обласної газети «Радянська Житомирщина» влаштовували провокації й оббріхування мене і моїх побратимів, але нічого не змогли вдіяти. Бо діяла Постанова Ради Міністрів Української РСР, яка визначала, що храм передається тій громаді, яка ним володіла останньою. А останньою, до російсько-більшовицького осквернення храму, ним володіла УАПЦ.Після моїх зустрічей з директором лялькового театру, який тепер вже із більшим розумінням ставився до перенесення установи в інше місце, розв’язання питання щодо надання житла настоятелю храму отцю Богдану та іншого, на початку липня 1991 року Житомирська міська рада ухвалила рішення про передачу міського будинку культури під обласний ляльковий театр. І водночас звернулася до Житомирської обласної ради з обґрунтуванням необхідності термінової передачі будівлі Михайлівського собору за адресою: вулиця Київська (колишня Лєніна), 18 громаді вірян УАПЦ. Доповідав на сесії депутат міськради Олександр Козицький, який і зараз активно допомагає українській церкві та є членом Житомирської єпархіальної ради.Тепер мало бути ухвалене рішення Житомирської обласної ради. Але, попри рішення міської ради, щоденні пікети вірян громади перед будівлею обласної ради та рішення міськради про надання свого приміщення для обласного лялькового театру, житомирське обласне керівництво вичікувало, блокуючи рішення про передачу Михайлівського собору громаді Української церкви. Допомогли історичні події.

Михайлівський собор: відродження святині

24 серпня 1991 року Верховна Рада України першого скликання, депутатом якої я мав честь бути, проголосила державну незалежність України. Але перед цим 19–22 серпня 1991 року в дні кремлівського військового путчу і створення (мовою оригіналу) Государственного Комитета Чрезвычайного Положения (так званого «ГеКаЧеПе») вищі посадові особи житомирської обласної влади по-зрадницьки підтримали московських «силовиків»-заколотників. Натомість Житомирська міська рада в самий розпал ГКЧП 20 серпня 1991 року провела засідання виконкому і сесію ради. Там ухвалила рішення, яким попередила всіх посадових осіб на території міста Житомира про кримінальну відповідальність за сприяння виконанню вимог ГКЧП, яке прирівнюється до державної зради.Як наслідок, після проголошення Незалежності України і падіння ГКЧП перші особи обласної влади були сильно налякані та шукали можливостей «покаятися». Тому поспіхом, одразу ж після повторного звернення Житомирського міськвиконкому, на початку вересня 1991 року ухвалили рішення щодо Михайлівського собору, погодившись із пропозицією Житомирської міськради про його передачу (а по суті — повернення) громаді УАПЦ та перенесення обласного лялькового театру в приміщення Житомирського міського будинку культури.Сталося! Та це був лише початок нового етапу. Попереду була дорога в 35 років звитяжної важкої праці із відбудови храму, який лежав у руїнах зсередини, обшарпаний зовні, без доступу до купола, без хрестів, без іконостаса, без розписів, без нічого… Крім Віри, Надії й Любові.27 вересня 1991 року в Михайлівському храмі відновилися богослужіння. Вірянам відкрилася неприваблива картина. Внутрішні розписи знищені. Купол закритий бетонним перекриттям, зафарбований із середини синьою фарбою. Між великим і малим храмами, де раніше був прохід із трьох арок, одна арка повністю забита сміттям, а одна закладена цеглою…Під час робіт під тиньком були виявлені ікони-розписи «Моління про чашу» і «Успіння Богородиці». Переробляли підлогу, підсилювали фундамент — пробурювали шурфи й заливали туди бетон. Був збудований балкон (хори) за спеціальним проєктом, встановили зроблений із фанери тимчасовий іконостас…Собор потребував великого ремонту, який розпочався. Та 21 листопада 1991 року, попри ремонт, відбулася святкова літургія освячення Храму. В ній узяв участь намісник Київського патріаршого престолу Митрополит Львівський і Галицький, а раніше єпископ Житомирський владика Іоан (Іван Бондарчук). А в 1992 році, після того, як до служби в Житомирській єпархії став єпископ Полікарп, Михайлівський храм отримав статус Свято-Михайлівського кафедрального собору.Отець Богдан, незмінний настоятель собору, разом з громадою церкви із великою честю, великою працею, з відкритою душею і серцем пройшов важку 35-літню дорогу відновлення Храму. Щасливий, що всі ці роки ми підтримували та підтримуємо щирі приятельські стосунки. Велику матеріальну допомогу для відновлення собору надавали житомирські меценати, а найбільше Юрій Бірюченко, Петро Рудь та інші. Сотні житомирян, і насамперед ті, хто з першого дні боровся за його повернення, хто чим міг, допомагали громаді матеріально та власною працею. Було відновлено храм. Із самого початку відновлення богослужінь у храмі побудовано і налагоджено роботу недільної дитячої школи при Михайлівському соборі, яку на сьогодні закінчили 15 тисяч дітей. Створено постійний табір для дітей у передмісті Житомира, завершено багаторічну роботу із розпису собору.Пройдена важка, часом трагічна, а в останні 35 років — духовно натхненна столітня дорога відродження житомирської святині. Завершилось століття, із 1926 до 2026 року, де було все: плюндрування і нищення святині, поразка, занепад, боротьба, перемога, відновлення, становлення і розквіт храму.Запалений у 1989 році вогонь відродження УАПЦ, а з тим і Свято-Михайлівського храму у місті Житомирі, дав свої плоди. Завдяки їм, попри всі перешкоди, через 30 років, у 2019-му, постала Помісна Автокефальна Православна Церква України.Владика Паїсій – єпископ Житомирський і ОвруцькийІ 27 вересня 2026 року, у день 170-річчя з освячення собору, 35-річчя відновлення богослужінь у храмі та створення недільної школи при соборі та 35-річчя священницького служіння настоятеля Храму — протоієрея Богдана Бойка Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному соборі Житомира з нагоди таких важливих дат. Йому співслужили владики зі всіх єпархій України: митрополити Симеон, Іоасаф, Димитрій, Михаїл, Федір, Євстратій; архієпископи Володимир, Павло; єпископи Борис, Феогност, Антоній, а також єпископ Житомирський і Овруцький Паїсій, настоятель собору протоієрей Богдан Бойко, місцеве й запрошене духовенство.Під час богослужіння лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і народ, за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини та мирних жителів, які загинули під час війни. Згодом на подвір’ї собору відбулося покладання запалених лампад до меморіалу Героям Небесної Сотні та заупокійна літія перед пам’ятником митрополитові Іларіону Огієнку, уродженцю Житомирщини, з селища Брусилова.Окрім того, Митрополит Епіфаній передав українським воїнам портативні дефібрилятори, придбані за сприяння громади та настоятеля собору УПЦ святого Андрія у Вашингтоні.Мав честь бути запрошеним на відзначення цих подій і був вражений високою духовною і смисловою наповненістю їх ушанування.А розписи храму, як і сам Свято-Михайлівський кафедральний собор міста Житомира, — прекрасні! Всі, хто їх бачили, кажуть: «Це один із найкращих християнських храмів України!».