Український тиждень

Східнопольські перегринації ми з Міркою продовжили в Любліні й далі в Замості та прикордонних Корнях.
Люблін — це для мене особливе місто, бо в ньому я народився і провів 20 років своїх перших і, як я часом жартую, найкращих років. У Любліні у мене немає родини, тож залишилися друзі зі шкільних часів, з якими я донині підтримую близький зв’язок. Ми вже багато років зупиняємося у друзів Крисі й Славека, з якими я в юності навчався в Ліцеї пластичних мистецтв на Старому Місті. Славек і Крися, викладачі художнього факультету Люблінського університету, які нині на пенсії, живуть якісь кілька кілометрів від центру Любліна в чарівному приміському закуточку. Ми по-дружньому їм заздримо, що вони мають таку чудову резиденцію посеред мальовничих пагорбів і широких рибних ставків.
Навіть кілька днів у них — це завжди гарна нагода зарядити акумулятори й «синхронізувати емоційні й інтелектуальні годинники». Довгі розмови за столом, повним вирощених на присадибному городі овочів і фруктів — це завжди велика радість.
Одного з вечорів господарі запросили на вечерю кількох друзів юності і навіть нашу ліцейну вчительку, яка попри поважний вік залишається в досконалій формі.
Такі зустрічі дають відчуття добре прожитого й реалізованого життя.
Наступного дня у товаристві люблінських друзів ми відвідали невеличкий храм із цікавою історією. Початково храм на честь Святого Йосафата був православною церквою. Вона була споруджена 1790 року грецькими купцями на підставі привілею короля Станіслава Авґуста Понятовського. Тоді вона належала Патріатхату Константинополя. У 1922 році церква перейшла в руки Римо-католицької церкви.
Із 2023 року ректоральний храм парафії Святого Івана Хрестителя і Святого Івана Євангеліста передали в користування греко-католицькій парафії Святого Йосафата у Любліні, для якої він виконує функцію парафіяльної церкви. Церквою опікується у всіх сенсах цього слова отець Стефан Батрух, постать, яку знають і цінують не лише в Любліні. Це він дбає про утримання храму в належному стані. Нещодавно в церкві з’явився іконостас, автором якого став іконописець родом із Лемківщини Мирослав Трохановський. Ми одностайно оцінили іконостас як дуже вдалий, він чудово вписався в камерну архітектуру храму ХVІІІ століття. Отцю Стефану і парафіянам ми бажаємо довгих стабільних років користування історичним храмом у центрі близького мені міста, що розташованих на відстані лише кількох сотень метрів від дому, в якому я народився і ріс, і не далі, ніж кілометр від Ліцею пластичних мистецтв, в якому я черпав першу науку, чим може бути мистецтво.
Фото: проф. Доброслав Баґінський, проф. Ола Ґоньчинська та митець дизайнер Ґжеґож Залуський
На завершення наших східних мандрів ми з Міркою поїхали на південний Схід від Любліна в напрямку кордону з Україною. На початок ми обрали найвіддаленіший пункт нашої подорожі — село Корні, що за якийсь кілометр від кордону. Корні — це родинне село Міркового батька, з якого підлітком у 1947 році його виселили на далекі Жулави разом із усіма мешканцями села в рамках операції «Вісла». Нині Корні — це вимираюча місцина, нащадки переселених сюди після виселення українців мешканців покидають село, розташоване десь на краю сучасного світу, в пошуках кращого життя. У Корнях залишилася стара церква і прицерковний занепадаючий цвинтар, місце останнього спочинку предків Мірки. Ми схилили голови над могилами й знаками, що вшановують складну історію, та запалили лампадки як символ нашої пам’яті. Біля церкви стоїть інформаційна таблиця, що вона невдовзі буде відновлена за публічні гроші, а отже, є шанс, що залишиться на довгі роки як знак пам’яті про тих, хто колись жив у Корнях і збудував цей храм.
Повертаючись до Любліна, ми не проґавили нагоди заїхати в Замостя, історичне місто, що також пов’язане з історією мого роду як з боку батька, так і мами.
Нині, окрім могил дідів і прадідів на місцевому кладовищі й далекої родини, з якою я втратив зв’язок, мене вже нічого не поєднує з містом, яке кількасот років тому було для моїх предків точкою відліку й опорою. Нині Замостя, колись приватне місто графів Замойських, збудоване в епоху Відродження за найкращими італійськими взірцями, яке називали Падуєю Півночі, переживає свій новий ренесанс. Стара частина гарна й старанно відреставрована за кошти Європейського Союзу. Збудоване колись за принципом «золотої пропорції», канону універсального архітектурного закону гармонії, воно тепер у своєму черговому золотому періоді.
Ренесансну кам’яницю на вулиці Вірменській неподалік Ринку й замойської Ратуші, що залишалась у власності родини до кінця 70-х років минулого століття, ми втратили безповоротно. Тепер там знаходиться затишний готельчик, а мені залишилося тільки зробити сентиментальну фотографію з вірменськими кам’яницями на тлі.

Ми повернулись у Люблін, сповнені вражень і душевної радості, що змогли відвідати місця, з яких проростає наше історичне коріння. Ми не знаємо, чи і коли знову повернемося до цих країв, адже востаннє ми були там 18 років тому, а час так швидко і невблаганно плине.